Тема 6 дипломатія української цр, гетьманату та директорії: лекція 1

Зовнішня політика Центральної Ради та УНР

Укладення Брестського миру й початок його реалізації

Зовнішня політика Центральної Ради та УНР.

Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенітету. Над¬звичайно зросла активність різних політичних сил. Але понад два з половиною століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і можливо¬стей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії. Складалося враження, що за час імперського правління забулося власне дер-жавництво періоду Київської Русі, славетна Українська козацька держава Богдана Хмельницького. Ніби зацик¬лило провідні політичні сили України на тому остан¬ньому, що було втрачене за імперського панування,— на автономії.

За автономію України у складі Росії виступала й створена 17 березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій. Новостворені «Просвіти», ук¬раїнські школи, клуби, газети — всі вони в один голос також вимагали автономії України та скликання Уста¬новчих зборів.

Лише поодинокі організації й політичні діячі піднімалися у своїх вимогах до необхідності утвердження самостійності України. Під час маніфестації 1 квітня 1917 року 300 га¬сел з вимогою автономії переважили 10 транспарантів з вимогою самостійності України. Навіть Михайло Гру-шевський тоді в численних брошурах і під час пере¬говорів з представниками лівих партій виступав не про¬сто за автономію, але й проти самостійності України. Своє кредо Грушевський відверто висловив так: «Ук¬раїнці не мають наміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею».

Так тривало всю весну та літо 1917 року. Хоча сили для рішучішого порушення питання були. Адже на серпень того ж року на фронті вже було 27 українізованих дивізій, що могли стати на захист вимоги самостійності України. Та й усіх українців у війську на той час налічувалося майже 4 мільйони. Це була велика сила, яку тоді легко було спрямувати на підтримку вимоги саме незалежності України.

Загалом ролі та значення армії, власної, української армії, практично всі представники соціалістичних партій, що становили більшість у Центральній Раді, фатально не розуміли. Слідом за Карлом Марксом, який запе¬речував необхідність для майбутнього соціалістичного ладу регулярного війська, той же Володимир Винни-ченко, ще не враховуючи реального розкладу політичних сил, виступав з досить категоричними заявами, що «не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим де¬мократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Такий недалекоглядний підхід мав трагічні наслідки для майбуття України.

Підтримка програм, висунутих Центральною Радою, була така велика, що наприкінці травня до Петрограда відрядили делегацію, яка представляла всі політичні сили тогочасної України. Очолив її відомий і популяр¬ний письменник та політичний діяч В. Винниченко. Споді¬вання покладалися великі. Перед Тимчасовим урядом висувалися вимоги широкої автономії для України, вве¬дення посади постійного комісара Центральної Ради при Тимчасовому уряді, призначення крайового комісара на всю Україну, українізації армії, школи, якомога шир¬шого представництва українців у керівних органах на місцях.

Яким же глибоким було розчарування делегатів! Для початку їх «футболили» між Тимчасовим урядом та Виконкомом ради робітничих і солдатських депутатів, ніде не даючи конкретних відповідей на чітко порушені питання. Врешті-решт була створена спеціальна комісія з кадетів та октябристів, буржуазних професорів. З вла¬стивими йому гумором і сарказмом В. Винниченко так передає ці переговори, мотиви, через які члени комісії відмовляли в задоволенні майже всіх вимог делегації, особливо щодо автономії України. «Виміряючи тери¬торію майбутньої автономії України, вони (члени комісії.— /. О.) торкнулися Чорного моря, Одеси. Донецького райо¬ну, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсон¬ський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристалися і виявили всю суть свого русь¬кого гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони нізащо не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, ну та хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край».

Відмовляючи українцям у їхніх законних вимогах, Тимчасовий уряд водночас дозволив полякам форму¬вати свої національні легіони як у армії, так і в тилу. Ці легіони розставлялися так, що на випадок певного збігу обставин вся Правобережна Україна потрапляла б під владу польських військ. А в українізації окремих частин делегатам було категорично відмовлено. Як, до речі, й в усіх інших вимогах.

Делегація повернулася до Києва ні з чим. Тоді Цен¬тральна Рада звернулася до українського народу зі своїм Першим Універсалом, який був проголошений 23 червня 1917 року. Хоча він мав дещо декларативний характер, проте створив перший уряд України — Ге-неральний Секретаріат на чолі з тим же невтомним В. Винниченком.

Перший Універсал настільки налякав Тимчасовий уряд, що з Петрограда миттєво прибула до Києва делегація у складі трьох міністрів — Керенського, Терещенка, Церетелі. З великим небажанням ці міністри все ж таки визнали право України на автономію, але на зразок того, що вона «має право мати право». Погодилися вони й з тим, що Центральна Рада виробляє особливий Статут своєї діяльності й повноважень і подає Установчим зборам на затвердження. Проте в Петрограді й такі мізерні поступки міністрів «сепаратистським» устремлінням України викликали заперечення, навіть урядову кризу, і основні домовленості так і не були реалізовані.

Тоді 16 липня 1917 року Центральна Рада ухвалює свій Другий Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії. Слід сказати, що на вимогу міністрів Тимчасового уряду Центральна Рада значно розширила свій склад. Загальновідомо, що спочатку в ній було 150 членів, а тепер стало аж 822 за рахунок введення до неї ЗО % представників національних меншин, які жили в Україні. І тепер у складі Центральної Ради було 212 делегатів Всеукраїнської ради селянських депутатів, 158 — Все¬української ради солдатських депутатів, 100 — Всеук¬раїнської ради робітничих депутатів. Крім того, до скла¬ду Центральної Ради ввійшли 50 делегатів рад робітничих і солдатських депутатів з місць, 20 представників ук¬раїнських соціалістичних партій, 40 — російських соці¬алістичних партій, 35 — єврейських соціалістичних партій, 13 — польських соціалістичних партій, 84 депутати, обрані на міських та губернських зібраннях. Розшири¬лася Центральна Рада й за рахунок 108 представників професійних, просвітніх, економічних, громадських ор¬ганізацій та національних партій. Молодість і політичну недосвідченість керівництва Центральної Ради найяск¬равіше ілюструє постать заступника її голови М. Шра-га — студента другого курсу Московського університету. А саме він підписував документи, що виходили від Центральної Ради. Сам М. Грушевський, маючи на той час 51 рік, вважався вже дуже літньою людиною.

Розроблений Центральною Радою досить поміркований «Статут Вищого Управління України» уряд Керенського все ж не затвердив як надто, мабуть, революційний.

На таку поступку російська демократія піти не спро¬моглася. Вона замість цього Статуту запропонувала свою «Тимчасову інструкцію» (все тоді було тимчасовим — і уряд, і його інструкції, а життя ж було справжнє!). Ця інструкція значно обмежувала права України. Серед умов, що урізали навіть ту куцу автономію України, якої просили національні діячі, були такі: 1) Генеральний Секретаріат має призначатися Тимчасовим урядом на пропозицію Центральної Ради. 2) Юрисдикції Генерального Секретаріату підлягали тільки п'ять (з дев'яти) українських губерній — Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська (без північних повітів). Інші українські губернії — Харківська, Херсонська, Катери¬нославська й Таврійська — управлялися з Петрограда. Вони мали право висловити свої побажання про приєднання до України. 3) Зменшувалася кількість генеральних сек¬ретарів (взагалі в уряді спочатку не було секретарства закордонних справ). 4) До складу уряду мало входити чотири представники нацменшин.

Про ставлення до нових органів українського представництва з боку старої влади свідчить той факт, що Центральна Рада навіть не мала пристойного приміщення для своєї роботи. Все приміщення Педагогічного музею займала школа льотчиків, яка нізащо не хотіла його звільняти. І Центральна Рада змушена була тулитися у 2—3 кімнатках, де й повернутися було ніяк. А Ге¬неральний Секретаріат взагалі містився у двох мале¬сеньких закапелочках того ж музею, до того ж пере¬роблених з убиралень.

Федералістські настрої українських національних сил привели їх до необхідності скликати 23—28 вересня 1917 ро¬ку з'їзд представників національностей колишньої Росій¬ської імперії. До Києва з'їхалися литовці, латиші, естонці, грузини, татари, білоруси, молдовани, донські козаки, буряти, євреї. Всі вони, за винятком представника Литви, висловилися за федеративний устрій майбутньої Російської держави. Загальнофедеративною мовою міжнаціонального спілхування проголошувалася російська мова.

Щоправда, навіть обмежена Тимчасовим урядом діяль¬ність першого українського уряду викликала занепо¬коєння певних' кіл російської демократії. Не бачачи кращого виходу, у Петрограді приймають рішення вик¬ликати найзатятіших членів Генерального Секретаріату до столиці, де й заарештувати, а потім без церемоній розігнати в Києві Центральну Раду, на чому й закінчити гру в демократію. Нічого не знаючи про ці підступні плани, люди виїхали до столиці, але там уже госпо¬дарювали інші сили.

У Петрограді до влади прийшли більшовики. І всі події набагато прискорили свій плин. Прийнятий 20 ли¬стопада 1917 року Третій Універсал проголосив ство¬рення Української Народної Республіки. Суперечлива думка про федерацію з Росією, попри всі нові політичні реалії, червоною ниткою проходить і через цей універсал. Хоча певні зміни до федеративності Росії все ж були внесені. Тепер Україна хотіла вступити до федерації, до якої увійшли б Крим, Кавказ, Військо Донське, Ку¬бань, Сибір, Молдова, Башкирія. Центральна Рада за-кликала їх створити соціалістичні республіки, які й увійшли б до такої федерації, з якою могли швидше замиритися Німеччина та Австро-Угорщина.

Третій Універсал декларував дуже широке коло різно¬манітних політичних і соціальних прав та свобод. Він установив нові межі України, включивши до її складу також Катеринославську, Харківську, Херсонську й ча¬стину Таврійської губерній (без Криму). Ішлося й про можливість прилучення до України на основі волеви-явлення населення Курщини, Воронежчини, Холмщини й низки сусідніх губерній і областей, де на значній території переважали українці. Росіянам, полякам, євреям та іншим національним меншинам надавалася в Україні широка національно-персональна автономія.

Чи не вперше в такому програмному документі було заявлено про прагнення до миру. «Четвертий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу,— говорилося в Третьому Універсалі.— Волею й іменем Української Республіки ми, Українська Цент¬ральна Рада, станемо твердо на тому, щоб... через Цент¬ральне правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори».

Але тут вибухнула війна з Радянською Росією. Перед цим відбулася низка важливих подій, які регламенту¬вали міждержавні відносини. Росія визнала УНР, при¬хильно поставилася до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення. Раднарком навіть збирався урочисто передати Україні козацькі клейноди, які зберігалися в московських церк¬вах та музеях.

Наприкінці 1917 року Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум. Його спричинили не в останню чергу роззброєння в Україні більшовицьких частин і пропуск козаків на Дон, де точилася запекла боротьба з Ка-ледіним. У разі продовження такої політики Росія по¬грожувала війною. Відповідаючи на ультиматум, Гене¬ральний Секретаріат припинив вивіз хліба до Росії й ухвалив випустити українські паперові гроші.

Тим часом у внутрішні події втрутилися європейські держави. Закордон виявляв неприхований інтерес до України майже з перших днів революції. Ще в липні мав зустрічі із членами Центральної Ради аташе япон¬ського посольства в Петрограді. Наступного місяця з напівофіційним візитом відвідав Київ французький жур¬наліст Жан Полісьє. А в жовтні з постановкою ук¬раїнської військової справи ознайомилися французькі офіційні представники.

Іноземні офіційні особи виявляють дедалі більший інтерес до України. На III військовому з'їзді 2 листопада були присутні представники французької, бельгійської, румунської військових місій. А козацький з'їзд, що відбу¬вався тоді ж у Києві, вітали голова Чехо-Словацької Революційної Ради професор Томаш Масарик і англійський консул у Києві Довглес. Усіх їх дуже непокоїло пи¬тання, чи вимагатиме Україна самостійності. Вони з полегкістю зітхали, коли рдержували бажану для себе відповідь: ні, не вимагатиме. А значить, Україна не вийде зі складу Росії, яка стала головним постачаль¬ником гарматного м'яса, найбільш надійним союзником країн Антанти.

Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України. Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки в Могильові до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції та Англії при уряді Ук-раїнської Народної Республіки.

Цікаво, з якою мірою відвертості союзники, зокрема Франція, повідомляли про власні плани щодо України. Генерал Табуї у своїй заяві при вступі на посаду офіційного представника Франції майже із солдафонською відвертістю наголосив; «Я приношу вам офіційне запевнення в тім, що Франція, котра перша робить цей рішучий крок, підтримуватиме всіма своїми силами Українську республіку в тих зусиллях, яких вона вживе, Щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники (виділено мною.— І. О.) й по котрому вони йтимуть і надалі без вагань у повній свідомості своїх прав і обов'язків відносно демократії цілого світу й людськості». Дуже відверта заява.

Майже так, тими ж словами, але обережніше, ви¬словився й Піктон Баге, представник Англії в Україні, після свого призначення. Він запевняв, що Англія «підтримуватиме з усіх своїх сил Український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії й людськості».

Після Жовтневого перевороту в Україну переїхали з Петрограда посольства низки великих європейських держав. Розпочалися переговори з Францією, Румунією та деякими іншими державами про допомогу Україні грішми, технічним приладдям. На деякий час Київ став центром політики всієї Східної Європи. Серед певної частини українського суспільства виникла надія, що посли різних держав приїхали з метою встановлення дипломатичних відносин і визнання України світовим співтовариством. Але насправді вони просто повтікали від загрози більшовицького терору. І не поспішали з визнанням нашої країни, очевидно, вичікуючи, як розвиватимуться події.

Проте представники Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо тепер вони за¬лишалися з Четверним союзом наодинці. А мир давав Україні можливість легалізуватися й закріпитися на міжнародній арені. Щоправда, існуюче державне право виключало право федеративних частин підтримувати міжнародні зносини незалежно від цілого. Але тоді на такі тонкощі вже ніхто не звертав уваги. Реальним у житті стало революційне право.

Участь України в цих переговорах страшенно стри¬вожила союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в Україні, особливо ті з них, хто мав там міцні економічні позиції, як, наприклад, Франція. 18 грудня 1917 року Франція визнає УНР де-факто. З січня 1918 року генерала Табуї призначили комісаром Фран¬цузької республіки при уряді УНР. Але найважливіша подія сталася 5 січня. Того дня таємною угодою Англія та Франція поділили Росію на так звані «зони впливу». Французька зона пролягала на захід від лінії: Керчен¬ська протока — гирло Дону — Дон — Царицин, а англійська — на схід від цієї лінії. Понад цю угоду до англійської зони відійшло узбережжя Білого моря, а до французької — Польща.

Укладення Брестського миру й початок його реалізації.

Не дочекавшись створення федеративного уряду, який взяв би на себе справу мирних переговорів, Генеральний Секретаріат сам вирішив зайнятися цим. 25 грудня 1917 року воюючим і нейтральним державам була надіслана його нота про те, що через відсутність федерального уряду Українська Народна Республіка та її уряд стають на шлях самостійних міжнародних відносин. Генеральний Секретаріат вважав обов'язковою присутність своїх представників як на переговорах у Бресті-Литовському, так і на майбутніх мирних конфе¬ренціях. Уже наступного дня держави Четверного союзу повідомили уряд України про свою згоду на участь його представників у Брест-Литовських мирних переговорах. А 1 січня 1918 року делегація Центральної Ради вже брала участь у засіданнях у Бресті-Литовському.

Делегацію УНР очолював український есер В. Голу-бович, до її складу входили есери М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, соціал-демократ М. Левитський та економічний радник С. Остапенко. Делегація отри¬мала від М. Грушевського докладну інструкцію: зібрати під одне крило всі українські землі, домагатися вклю¬чення до складу України Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя. На випадок відмови Австро-Угорщини поступитися цими землями виступати за створення із цих земель окремого коронного краю з широкою автономією.

Саме через позицію Австро-Угорщини переговори за¬йшли в безвихідь. Австро-Угорщина навідріз відмовилася передати Галичину й Буковину Україні під приводом того, що через це можуть ускладнитися відносини з Польщею. Але й сама Австро-Угорщина перебувала в тяжкому становищі, бо потребувала українського хліба, якого без певних поступок Україна дати не погоджу¬валася. З 20 січня в переговорах було зроблено перерву на 10 днів.

На цей час Україна вже розкололась — у Києві перебував Генеральний, а в Харкові — Народний Сек¬ретаріати. Ультиматум Центральній Раді від Раднарко-му все ж таки призвів до війни. З Харкова розпочали наступ на Київ війська під командуванням Муравйова. А в самому Києві повстали робітники «Арсеналу». Це повстання було жорстоко придушене — загинуло від 700 до 1500 чоловік. А коли в місто вдерлися му-равйовці, то, за деякими даними, вони, у свою чергу, знищили до 5 тисяч чоловік, причому розстрілювали за українське слово, вишиванку чи портрет Шевченка на стіні у квартирі. Терор не припинявся, хоча на другий день від його початку Київська рада робітничих і солдатських депутатів прийняла резолюцію фракції більшовиків, яка засуджувала «самосуди над полоне¬ним ворогом» у місті, фактично події лютого 1918 року в Києві стали початком кривавої громадянської війни, яка потім ще кілька років шаленіла в Україні.

Червоні війська захопили значну частину України. До Бреста-Литовського прибула також делегація УСРР у складі О. Медведєва та В. Шахрая. Троцький почав вимагати, щоб саме цю делегацію визнали як представ¬ницю України. Але Центральна Рада проголосила 22 січня 1918 року свій Четвертий Універсал, яким визначалася повна державна незалежність УНР. Генеральний Сек-ретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, перед якою головним завданням висувалося підписання миру з Центральними державами. Ґрунтуючись на Четвертому Універсалі, М. Любинський виголосив на пе¬реговорах палку промову на захист незалежності УНР, яку Троцький намагався спростувати. Тоді представ¬ники Четверного союзу виступили з офіційною заявою про визнання самостійності УНР.

Мирний договір був підписаний між країнами Чет¬верного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Бол¬гарією й Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, з другого,— 9 лютого 1918 року, ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила Радянська Росія,— 3 березня 1918 року. Причому партнери по пе¬реговорах нізащо не погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме Центральній Раді. Українські делегати встигли це зро¬бити в ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

Мирна угода складалася з 10 статей:

1) визнавалася самостійність УНР;

2) окреслювалися її кордони;

3) визначався порядок евакуації з України антантівських військ;

4) встановлювалися дипломатичні відносини України з державами Центрального блоку;

5) обидві сторони від¬мовлялися від контрибуцій;

6) регулювалися проблеми військовополонених;

7) визначалися конкретні обсяги постачання з України сировини та продовольства;

8) регулювалися правові відносини між сторонами;

9) обумовлювалася єдина цілість статей договору;

10) стверджувалася автентичність усіх текстів угоди.

За умовами миру кордони між УНР та Австро-Угор¬щиною визначалися по довоєнних кордонах Росії з Ав¬стро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути встанов¬лений змішаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань людності» — ось таке нечітке фор¬мулювання. Вплив декларацій Радянської Росії позна¬чився на тому, що сторони обопільно відмовилися від покриття взаємних воєнних затрат і контрибуцій. Була в договорі й така досить загальна теза — про взаємне постачання промислових і продовольчих «лишків». Ця загальна теза конкретизувалася аж 23 квітня, коли німці та австрійці вже стали окупантами. 10 вересня того ж року угода була подовжена.

Для України таке нібито туманне формулювання оз¬начало насправді постачання Німеччині й Австрії про¬тягом чотирьох місяців, по 31 липня, 60 мільйонів пудів хліба (приблизно 1 млн тонн), 400 мільйонів яєць, 2,75 мільйона пудів худоби живою вагою, 37,5 мільйона пудів залізної руди тощо.

Була в договорі таємна стаття про поділ Галичини на українську й польську та об'єднання української частини Галичини з Буковиною в один коронний край. Але стався витік інформації, що завдало потім справі боротьби за соборність України багато шкоди.

Серед додаткових умов Брестського договору була позика Україні з боку держав Четверного союзу в сумі 1 мільярда карбованців. Але найбільш історично спірною була умова про збройну допомогу з боку тих же дер¬жав Українській Народній Республіці в боротьбі з більшо-виками. По суті це було запрошення окупувати Україну.

Чи то через політичну недосвідченість і наївність, чи через невміння прогнозувати розвиток подій Цент¬ральна Рада від самого початку реалізації Брестської угоди потрапила в незручне становище. Воно спричи¬нилося тим, що українська сторона вимагала направити в Україну частини, сформовані в Австрії з військовопо¬лонених українців (їхня чисельність становила приблиз¬но 30 тис.) і січових стрільців, теж українців за націо¬нальністю. Але Австро-Угорщина та Німеччина ввели майже 500-тисячну чудово озброєну й дисципліновану власну армію. 'За прикладом Росії була поділена на зони впливу й територія України. Значну частину Во¬лині й північну Київщину окупували німецькі війська, а південну Україну — австрійські. Окупанти розташовували свої військові частини на власний розсуд, без погодження з місцевими властями. Вони почали втру¬чатися в місцеве управління, здійснювали судочинство: арештовували, судили, розстрілювали.

Центральна Рада дедалі більше втрачала свій вплив та авторитет, бо переважну частину населення України (селянство) грабували німецько-австрійські війська. Крім централізованого пограбування державними структура¬ми, здійснювалося ще й індивідуальне пограбування кожним солдатом, який дістав право щодня відправляти додому посилку вагою 12 фунтів (майже 5 кг). Ніхто не міг дати аргументованої відповіді — на яких підставах у вільній, незалежній Україні господарює німецьке військо: ні Рада Міністрів, ні дипломати, які підписували Брест¬ський договір.

Звичайно, Центральна Рада швидко зрозуміла свою помилку щодо дозволу на окупацію території України австро-німецькими військами. Але, не маючи реальної сили, могла лише декларувати своє невдоволення. Німці також вважали себе ошуканими, бо швидко перекона¬лися в неспроможності Центральної Ради виконувати свої зобов'язання про постачання Німеччині й Австрії «лишків» продовольства. Ситуацію, що склалася, тала¬новито передав В. Винниченко: «Ці люди (діячі Центральної Ради.— І. О) займалися тим, що говорили цілими днями революційні промови, виносили якісь кумедні голосні резолюції, видавали дивні закони про соціалізації, ставали в революційні пози й задерикувато вимахували кулаками під носом їх, німецьких генералів, яких самі ж покликали».

Бачачи таку безпорадність Центральної Ради, німці вирішили діяти на власний розсуд, ні з ким не погод¬жуючи аспектів навіть такої політики, як земельна. 6 квітня головнокомандувач німецькими військами фельд¬маршал Айхгорн видав наказ про обов'язковість засіву селянами всієї землі, потім — наказ про введення вій-ськово-польових судів для українців, а завершилася серія таких заходів роззброєнням чи не єдиної надійної дивізії Центральної Ради — «синьожупанників».

Ілюстрацією безпорадності Центральної Ради може слугувати декларативна відповідь на наказ Айхгорна про обов'язковий засів усіх полів. Центральна Рада, відхиливши заяву міністра земельних справ про відставку, доручила: «1) Міністрові земельних справ оповістити всю людність України, що наказ фельдмаршала Айхгорна не повинен виконуватися, 2) Міністру закордонних справ скласти протест проти наказу фельдмаршала Айхгорна, як і проти всякого дотеперішнього самовільного втру¬чання германо-австро-угорських військових властей у соціально-політичні відносини на Україні, 3) Голові Ради Народних Міністрів зробити відповідну заяву-ноту бер¬лінському урядові в справі цього наказу». Оце і все, чим могла Центральна Рада відповісти на відверте втру-чання чужинців в її прямі прерогативи,

Німці не збиралися довго миритися з непевністю свого становища, бо їхні грабунки не мали належної правової основи. Центральна ж Рада, ніби відчуваючи близький фініш, прискорила прийняття важливих дер¬жавних документів: на останньому засіданні 29 квітня ухвалила Конституцію УНР, змінила земельний закон і обрала М. Грушевського президентом УНР.

Але було вже пізно. Того ж дня гетьманом України з виконанням певних формальних умовностей, але з прямого благословіння німецької адміністрації, став ве¬ликий український поміщик, колишній царський гене¬рал, який належав до почту його імператорської ве-личності Миколи II — Павло Скоропадський. В Україні розпочався інший період її політичного й соціального розвитку. Дещо у відмінну фазу ввійшли й міжнародні відносини України. ТЕМА 6 ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦР, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ: ЛЕКЦІЯ 2

Доба Гетьманату. Відносини Української Держави з країнами Центрального блоку

Початок дипломатичної діяльності Директорії. Проголошення ЗУНР. Злука УНР і ЗУНР

Доба Гетьманату. Відносини Української Держави з країнами Центрального блоку.

Гетьманському переворотові передувала складна дипломатична робота пев¬них політичних сил. Створена в Києві з представників правих кіл Українська Народна Громада налагодила тісні контакти з організаціями поміщиків і заможних селян — партією Українських хліборобів-демократів та Союзом земельних власників. Ця коаліція встановила прямий зв'язок з представниками окупаційної влади. На нараді за участю представників німецького та ав¬стрійського командування було відверто сказано, що з Центральною Радою співробітництво неможливе, а тому її слід замінити іншою владою за допомогою перевороту. Німцям та австрійцям потрібен був для своїх грабіжницьких акцій твердий порядок, тому приймається рішення, що влада мусить бути диктаторською, без на¬родного представництва.

Тепер навіть важко напевне стверджувати, хто більше хотів того перевороту й тієї твердої влади — чи німці та австрійці, чи праві українські сили. Бо Українська Народна Громада, прискорюючи події, за півмісяця зуміла точно домовитися про умови, за яких окупанти погод¬жувалися на переворот. Уже наприкінці квітня стало зрозуміло, що представник німецького командування генерал Ґренер дасть «добро» на переворот тоді, коли буде забезпечено:

1) визнання всіх умов Брестського миру,

2) усунення від влади Центральної Ради,

3) відкладення Установчих зборів до «повного заспокоєння» України,

4) підлеглість польовим судам осіб, що вис¬тупатимуть проти окупантів,

5) забезпечення вільної торгівлі,

6) відновлення права власності на землю й великих маєтків за умов обов'язкового викупу селянами наданої їм землі,

7) оплату військової допомоги Україні.

Німці та австрійці дуже турбувалися про правила хоча б зовнішньої пристойності. Вони заявили заколот¬никам, що безпосередньої участі в перевороті не бра¬тимуть, а підтримають гетьмана тільки після його об¬рання. Та коли гетьман з'явився на політичній арені, кожному стало зрозуміло, чиєю креатурою фактично є нова українська влада.

Гетьман відмовився навіть від назви держави, ство¬реної Центральною Радою. Замість Української Народ¬ної Республіки тепер стала Українська Держава (така була її нова офіційна назва). Можливо, саме через яс¬краво виражену праву політику в новому уряді відмо¬вилися взяти участь представники соціалістичних партій. І лише соціаліст-федераліст Д. І. Дорошенко погодився ввійти до цього кабінету, обійнявши посаду міністра закордонних справ. Дорошенко, майбутній історик, за¬лишив про цей період своєї діяльності документовані спогади, які є важливим джерелом вивчення тієї не-спокійної доби.

У царині зовнішньої політики новий уряд взявся відразу за справу визнання України іноземними дер¬жавами. За умов окупації, звичайно, найважливішими були добрі відносини з Німеччиною. Проте окупаційна адміністрація не визнавала ніякої дипломатії, діючи на-хабно й цинічно. Довелося українській дипломатії шу¬кати вихід, звертаючись до офіційних державних ус¬танов у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною нанесли офіційні візити голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман. Було це між 3 та 17 вересням 1918 року.

У Берліні кайзер Вільгельм влаштував Скоропад¬ському пишний прийом. Гетьман відвідав збройові за¬води Круппа, а згодом — головну військово-морську базу Німеччини Кіль. Там він об'їхав на міноносці па¬радний стрій військових кораблів, здійснив подорож по гавані на підводному човні.

Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеч¬чини мали позитивні наслідки. Після візиту до Берліна прем'єра Лизогуба Німеччина визнала право України на Крим. А вересневі відвідини гетьманом Німеччини вирішили питання про передання Україні Чорномор¬ського флоту (звичайно, тієї частини, що потрапила до рук німців).

Напруженими були відносини з Австро-Угорщиною. Ця монархія відмовилася ратифікувати Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які б вона воліла бачити польськими. Під впливом Польщі Австро-Угорщина анулювала таємні статті договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати Польщі Холм-щину, на яку претендувала Україна.

Союзники наполягали на збільшенні поставок з Ук¬раїни сировини й продовольства, І гетьман дав згоду на вивіз до Німеччини та Австро-Угорщини 11 мільйонів пудів худоби живою вагою, 300 тисяч овець, мільйона гусей і стільки ж іншої птиці, 400 тисяч пудів сала, 600 тисяч пудів масла й сиру, 2300 вагонів яєць, 20 % спирту виробництва 1918—1919 років. Крім того, мали вивозитися 11 тисяч вагонів спеціальних сортів дерева, 750 тисяч пудів прядива, 38,5 тисячі пудів залізної руди, мільйон штук сирих шкір, 250 тисяч пудів тютюну тощо.

Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, ведучи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. А з частинами колишньої Російської імперії, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, Кримом, Доном, Кубанню, з їхніми урядами добрі зносини вже були налагоджені. Загалом дипломатичні стосунки Українська Держава вста¬новила з 12 країнами (Центральна Рада — лише з трьома), відкрила за кордоном 50 консульств різних типів.

Уряд опікувався підготовкою національних диплома¬тичних кадрів. З весни 1918 року почали діяти Ю-тижневі курси консульських працівників з осіб з вищою юри¬дичною та економічною освітою.

Проте не з кожною країною окупаційні власті до¬зволяли вести переговори, Коли влітку 1918 року геть¬манський уряд лише натякнув про бажання встановити добрі відносини з державами Антанти — Францією та Англією, як відразу ж пролунав рішучий протест, а фактично заборона на такі зносини. Про те, як ревниво ставилися окупанти до найменшої присутності Антанти на терені України, свідчить інспірована ними висилка 21 березня 1918 року за межі держави всіх офіцерів армій Антанти, серед них і представників військових місій.

За умовами Брестського договору Росія зобов'язува¬лася, укласти мир з Україною. Рада Міністрів УНР квапила Радянський уряд Росії, відіславши ЗО березня 1918 року ноту з пропозицією негайно розпочати пе¬реговори. Раднарком уже 3 квітня надіслав відповідь, пропонуючи через день приступити до дискусії в Смо¬ленську. Але обставини склалися так, що аж 23 травня 1918 року до Києва прибула урядова делегація РСФРР на чолі з X. Раковським та його заступником Д. Ма-нуїльським. Делегація була досить представницька, бо очолював її майбутній голова Раднаркому УСРР, а до складу входило понад 20 осіб. Делегацію Української держави очолив професор С. Шелухин, заступниками якого почергово були І. Кистяківський та П. Стебницький.

На пряме запитання: чи визнає Радянська Росія Ук¬раїну незалежною державою — голова делегації відповів ствердно. Очевидно, це було обов'язковою умовою по¬чатку переговорів. Обговоренню й вирішенню підлягала низка життєво важливих для обох країн питань: при¬пинення воєнних дій, фінанси, транспорт, поштові зв'яз¬ки, обмін полоненими, економічне та культурне співро-бітництво.

Переговори йшли повільно. Складалося враження, що Росія навмисне зволікає з укладенням угоди. Навіть процедура була незвичайною. При безперечному знанні більшістю учасників переговорного процесу російської, а багатьма й української мов переговори велися через перекладачів, як і годиться між незалежними держа¬вами. Кожне питання довго обговорювалося, оголошу¬валася маса взаємних претензій. Здавалося, що пере¬говори заходять у безвихідь. Але тут у політичну гру вступили інші політичні сили.

Зростаючим невдоволенням гетьманським правлінням скористалися українські соціалістичні партії, що вхо¬дили до блоку Українського національно-державного союзу. Вони почали готувати повстання проти гетьман¬ського уряду. При цьому знайшли вихід на делегацію Радянської Росії, яка вела переговори в Києві. Самі учасники й свідки тих процесів говорять про те, що коли в залі переговорів поволі, через перекладачів об¬говорювалися чергові питання, в іншому приміщенні X. Раковський і Д. Мануїльський, з одного боку, та В. Винниченко з М. ІІІаповалом, з другого — обмірковували умови повстання проти німців і гетьманців.

Однак, попри всі зволікання, 12 червня 1918 року російсько-український договір про перемир'я був під¬писаний. Воєнні дії за умовами договору припиняли обидві сторони, встановлення демаркаційних ліній доручалося командирам окремих військових частин, по¬легшувалося повернення громадян на батьківщину, про-вадився обмін полоненими, встановлювалися торговельні відносини. Врешті-решт була висловлена готовність розпочати остаточні переговори про мир.

Переговори тривали й далі, але помітних результатів не давали. Тим часом було вчинено три замахи: на німецького посла Мірбаха в Москві (6 липня), головно¬командувача окупаційними військами в Україні фельд¬маршала Айхгорна (30 липня), на В. Леніна в Москві (30 серпня). Вони не могли не внести знервованості в переговори. Останнє засідання відбулося 7 жовтня 1918 року.

В цей час гетьман намагався порозумітися із соці¬алістичними національними силами, бо не міг не помічати того вакууму, в якому він дедалі більше опинявся. Через найближчого до радикальних кіл Д. Дорошенка він запропонував представникам Українського націо-нального союзу (так став з початку серпня називатися Український національно-державний союз) взяти участь у гетьманському уряді. З цього приводу навіть почалися переговори, які В. Винниченко називав маскуванням справ¬жньої позиції соціалістів — курсу на повстання.

Але в цей період кардинально змінилася міжнародна ситуація. Політика Центральних держав зазнала краху. 29 вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею й Туреччина. Австро-Угорська монархія 17 жовтня роз¬палася й перетворилася на аморфний «Союз держав». Швидко революціонізувалася Німеччина.

Для України всі ці зміни були вельми тривожними. Вона не мала власної армії, бо ті ж окупанти всіляко зволікали з дозволом на створення справжнього війська. А з поразкою двох найбільших держав Четверного со¬юзу та евакуацією їхніх військ Україні загрожувала війна з Радянською Росією.

Росія й не приховувала своїх планів та стратегії. Л. Троцький на IV з'їзді Рад відверто визначив чергове завдання Червоної армії — заволодіти українськими землями в період .своєрідного міжцарів'я: німці вже пішли, Антанта ж ще не встигла захопити Україну.

Гетьманський уряд, ще вчора зорієнтований на німців та австрійців, поспіхом почав шукати порозуміння з Антантою. Для цього він використовував нейтральні країни — Швейцарію, Швецію, Румунію, куди вислав своїх дипломатичних представників.

Політика Антанти була непослідовною. Заграючи в минулому з Україною (доки було непевним становище з капітуляцією ворогів), вона тепер відкрито підтримувала російські білогвардійські сили та організації. Мало того, негативно ставилася до так званого «сепаратизму» на¬родів, що входили до складу колишньої Російської імперії. На заваді порозумінню з Антантою стояла широковідома декларація президента США В. Вільсона, який основним завданням союзників вважав відновлення єдиної Росії.

Можливо, саме ця непевність, невизначеність стано¬вища України спонукала віднаходити якісь інші форми державного майбуття, заснованого на колишніх пошуках національного державотворення. Деякі міністри гетьман¬ського уряду Лизогуба зверталися до цього уряду з пропозицією спробувати відновити федерацію з біло-гвардійською Росією й заручитися її допомогою в бо¬ротьбі з більшовиками. При цьому велика надія покладалася на прихильність до ідеї федерації багатьох діячів уже не існуючої Центральної Ради.

Не обійшов своєю увагою гетьманський уряд і про¬блеми півдня України, зокрема проблему Криму. Німецька дипломатія вела складну політичну гру довкола май¬бутнього статусу цього стратегічно важливого півострова.

Переконавшись у цьому, гетьманський уряд 12 червня 1918 року вручив німецькому послові в Києві ноту з вимогою приєднання Криму до України. Після трива¬лого зволікання все ж таки 5 жовтня в Києві почалися переговори між Українською Державою та Кримом про включення півострова до складу України. Але ці пе¬реговори були безрезультатними, бо позиції сторін не збігалися. Кримський уряд наполягав на федерації при збереженні державної самостійності Криму. Україна ж погоджувалася надати Кримові лише автономію.

Не менш гострою та болючою була й проблема Бессарабії. Скориставшись складним політичним станови¬щем України, союзниця Антанти Румунія захопила Бес-сарабію й не поспішала її повертати. Зав'язалася вис¬нажлива дипломатична гра, в якій поперемінно брали участь уряди то УНР і Української Держави, то РСФРР і Радянської України. Ось хроніка цієї боротьби за повернення Бессарабії.

Кінець січня 1918 року — Наступ румунської армії проти радянських частин у Бессарабії.

15 лютого 1918 року — Ультиматум Українського радянського уряду (Народного Секретаріату) з вимогою звільнити Бессарабію.

19—26 лютого 1918 року — Перші бої радянських частин з румунами. Окупація румунами Рибниці. Пе¬рехід румунів через Дністер. Вирішальний бій неподалік від Слобідки. Румуни зазнали поразки й відійшли за Дністер.

Кінець лютого 1918 року — Підписання Румунською колегією та Одеським Раднаркомом миру з Румунією за умови повного виведення її військ з Бессарабії,

З березня 1918 року за цю справу взялася Центральна Рада. І вже того ж дня уряд УНР сповістив Румунію про те, що доля Бессарабії може бути вирішена за участю та згодою представника України на Бухарестській мирній конференції, тому що Бессарабія становить не-роздільне ціле з Українською Народною Республікою.

9 березня 1918 року вже між РСФРР і Румунією укладається договір проти рішення бессарабського Сфа-тул Церію (парламенту) про приєднання Бессарабії до Румунії.

15 травня 1918 року — Відповідь Румунії на ноту УНР щодо Бессарабії. Румунія відкинула українські претензії на тій підставі, що Бессарабія, мовляв, не анексована, а добровільно возз'єдналася з батьківщиною,

5 червня 1918 року — Нота уряду Української Дер¬жави Румунії з наполяганням на тому, що Сфатул Церій не правомочний вирішувати долю Бессарабії й що населення останньої прагне до возз'єднання з Україною.

4 жовтня 1918 року — Початок переговорів між Ук¬раїною та Румунією в Києві з метою врегулювання питання про Бессарабію й встановлення товарообміну. 1 травня 1919 року — Ультиматум радянських урядів Росії й України Румунії з вимогою звільнення Бессарабії й повернення загарбаного Румунією російського військо-вого майна.

Але потім доля Бессарабії вирішилася дуже просто. 6 вересня 1919 року між Петлюрою й Румунією укла¬дається угода, за якою Петлюра відмовився від пре¬тензій на Бессарабію, а Румунія брала на себе зобов'язан¬ня постачати йому зброю та амуніцію.

Але повернімося в 1918 рік. Ті посли країн Антанти, що втекли від більшовиків з Петрограда до Києва, пе¬реїхали потім до Румунії, до Ясс. З ними в першу чергу й спробували провести так звані прелімінарні (тобто попередні) переговори. Але головний доповідач Франції з українських справ консул Еміль Енно заявив ук¬раїнським представникам: «Україна не мала ніколи своєї історії, ні національної окремішності. Вона створена нім¬цями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований». А французький та англійський по¬сли заявили: «Україна 'є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Крім того, представники біло¬гвардійських організацій привезли до Ясс меморандум про те, щоб держави Антанти не визнавали Україну як державу і вислали війська для її окупації.

Центром світової політики дедалі більше ставали США. А там, виходячи, очевидно, з уже згаданої «методики» визнання країн незалежними, тільки якщо вони в ми¬нулому були державами, винесли вердикт: створення Великої Польщі та Великої Росії за рахунок України. Становище гетьманського уряду через невизнання Антантою стало критичним. Гетьман здійснив ряд полі¬тичних маневрів: замінив уряд на інший, до складу якого не входили германофіли (він мав діяти до з'ясу¬вання стосунків з Антантою). Але найрішучішим кроком було оголошення 14 листопада 1918 року, на другий день після спалаху революції в Німеччині, грамоти гетьмана про федерацію з майбутньою демократичною, небільшовицькою Росією. Входження до федерації обумовлювалося забезпеченням у цій федерації національної самобутності України, скликанням Установчих зборів, проведенням аграрної реформи, сприянням вільній торгівлі. Попри навіть ці застереження більшість національних сил тепер уже, на новому виткові української історії, саму ідею федерації ні за яких умов не приймала. Ця грамота була або ж актом відчаю, або самогубства, бо після того, як широкий загал дізнався про неї, геть-манові лишилося правити лічені дні. На арену політичної боротьби у вирі народного повстання виходить Директорія.

Початок дипломатичної діяльності Директорії. Про¬голошення ЗУНР. Злука УНР і ЗУНР.

Директорія відра¬зу ж після приходу до влади зіткнулася з великими труднощами. Вона не мала ні союзників, ні підтримки зовні. Існувала домовленість з австро-німецькими вій¬ськами, що вони будуть боронити Україну від більшовиків, аж доки війська Антанти не окупують її. Такими були умови мирного договору Антанти з країнами Четверного союзу. Проте сподівання на австро-німецькі війська бу¬ли марні. Під впливом революційних подій вдома і в Україні вони з колишньої вишколеної дисциплінованої армії перетворювалися на юрбу озброєних людей, мріючи лише про одне: якомога швидше дістатися додому. Тому вони здавали зброю, спорядження, шукали потяги й поспішали додому. А хто ще залишався, вважав за краще оголосити про свій нейтралітет.

Україна виявилася оточеною зі всіх боків. На заході стояли сильніші й краще озброєні польські війська, що не приховували своєї агресивності й жадібних помислів на чималий шматок української землі. Повалення Геть¬манату пожвавило рух більшовицьких армій в Україну, протиборство з якими ускладнювала наявність серед цих військ українських частин — Богунського й Та-ращанського полків, сформованих ще за гетьмана для боротьби з більшовиками. На південному сході базува¬лися білогвардійські сили генерала Денікіна, які вис¬тупали під гаслом єдиної неділимої Росії, тому до Ди¬ректорії симпатій не виявляли. Південна смуга — Оде¬са, Миколаїв, Херсон — з благословення Антанти була окупована французами.

Не було єдиної думки щодо стратегії й тактики подальших дій серед самих членів Директорії та їхніх однодумців. Винниченко, Грушевський, Чехівський, Ша-повал та інші виступали за союз з більшовиками проти Антанти. Інша група, яку підтримував Петлюра, вису¬вала протилежну думку — йти разом з Антантою проти більшовиків. Навіть серед членів окремих впливових партій не було єдності поглядів. В УСДРП виділялися «кияни» й «катеринославці». Перші відстоювали радян¬ську орієнтацію, а другі — протистояли Радам.

На порядку денному закономірно постало питання про об'єднання зусиль перед такою грізною небезпекою. Резерви тут були великі. Справа в тому, що після розпаду Австро-Угорської монархії на терені Західної України виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Саме можливе об'єднання з нею наддніпрянської УНР робило Україну соборною, що вбирала б у себе роз'єднані історичною долею українські землі. Необхідність об'єднання розуміли всі політичні сили, незалежно від ступеня їхнього радикалізму. Ініціатива походила із заходу. З січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила проект договору про злуку ЗУНР з УНР. Минуло зовсім небагато часу, і 22 січня 1919 року в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Бу¬ковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Ук-раїною. ЗУНР була перейменована на Західну область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт, І після злуки обидві. держави провадили самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.

Причиною тут була не якась там інертність чи інші чинники. Річ у тім, що в січні 1919 року й УНР, і ЗУНР відправили спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Проте на цьому міжнародному форумові справи всіх чотирьох частин України — Наддніпрянщини, Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття — розглядалися окремо. Керувалися в цьому міжнародним правом. Найвигіднішим було становище Галичини, бо всі народи, які входили до складу Австро-Угорщини, після її розпаду одержали право на створення власних держав.

Але, як це часто буває, урочисто деклароване не завжди виконується. Хоча уряд ЗУНР завчасно просив президента США Вільсона захистити Галичину від на¬магань Польщі анексувати цей край, той більше вірив польській версії розгортання подій. А польські офіційні представники твердили перед Мировою комісією, що у створенні України заінтересовані Німеччина та Австрія, а українські війська були під командуванням німецьких офіцерів. Навіть прем'єр Польщі Падеревський навмисне плутав Галичину з більшовиками й не відхиляв інсинуацій стосовно австро-німецької участі в українських справах. Зазіхання ж Польщі на українські землі були величезними, Польща заявляла про свої претензії. не лише на Східну Галичину, а й на Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь по Збруч і Случ, а також на Про-скурівський і Кам'янецький повіти.

Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення перемир'я з Польщею. Очолював цю місію французький генерал, а до її складу входили полков¬ники від Англії й Італії та професор від США. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не ліквіду¬вавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію, що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився уряд ЗУНР, а тому війна тривала. Тоді в цей район було направлено другу місію під голову¬ванням бурського генерала Боти. Тепер на пропозицію нової місії Дрогобицький район переходив до ЗУНР.

У квітні до Польщі з Франції прибула чудово оз¬броєна й вишколена армія генерала Галлера. Антанта планувала використати цю армію виключно для бо¬ротьби з більшовиками. Але поляки розпорядилися та¬ким потужним підкріпленням по-своєму: вони кинули його проти Галицької армії. В середині травня Ґаллер почав широкий наступ на фронті. Цей наступ підтримала своїми надмірними домаганнями Румунія, яка вимагала від ЗУНР значних територіальних поступок. Насамперед Румунія претендувала на чималу частину галицького Підкарпаття. Румунія не обмежилася лише ультимату¬мом такого змісту, а її війська безцеремонно загарбали територію, на яку вона зазіхала. Під натиском потужних сил Галицька армія змушена була відступати. І хоча були й короткочасні бойові успіхи, однак у цілому ця війна закінчилася для армії ЗУНР трагічно: армія та уряд ЗУНР перейшли на Наддніпрянщину, а Польща захопила всю Галичину.

Здавалося б, тепер можна було об'єднати якщо не землі, то зусилля. Але цього не сталося. Вельми вже різними були інтереси керівництв західних і східних українських земель. Та й ідеологічно їхні позиції не збігалися. Провід ЗУНР був безпартійний, більше зорієн¬тований на вирішення національних завдань, а керів¬ництво УНР було соціалістичним, хоча й на національному підґрунті. Цим визначалися й різні зовнішньополітичні орієнтири, УНР погоджувалася вести переговори з Ра¬дянською Росією, встановити з нею союз для спільної боротьби проти Денікіна за умов, що в Україні вста¬новляться не московські, а українські Ради. Дещо іншими були плани ЗУНР. Там воліли вести боротьбу насам¬перед з Польщею та Радянською Росією, втім не мали нічого проти союзу з Денікіним.

Із самого початку переходу проводу та армії ЗУНР через кордон між двома урядами — УНР і ЗУНР — не встановлювалася належна злагода. У критичному стані перебувала армія насамперед через брак військового спорядження й набоїв, Невизнання України низкою сусідніх держав оберталося тут трагедією. Сусіди не погоджувалися продавати Україні зброю. Не було звідки брати патрони, бо заводи, що їх виготовляли, знаходи¬лися поза межами обох армій — у Австрії, на Лівобережній Україні. Водночас Антанта щедро озброювала білогвар¬дійські армії Денікіна, Колчака, Юденича.

Тяжким було матеріальне становище Директорії. Гроші друкували переважно в Німеччині, звідки їх доставляли літаками. Отож варто було одному з літаків із 300 міль¬йонами гривень зазнати аварії над Румунією і впасти там, як фінанси УНР залихоманило. Адже Румунія тільки наступного року повернула гроші, а тих, що друку¬валися в Кам'янці-Подільському, через слабку технічну базу було замало.

До того ж марнотратством страждали численні українські зарубіжні посольства й місії. їх було багато, більше, ніж могла утримувати ще економічно слабка Україна. Уряд Директорії відкрив за кордоном 24 дип¬ломатичних представництва, де працювало понад 200 осіб, Тоді мислили широкими категоріями: мовляв, чим щед-рішими будуть посли та представники, тим краще ду¬матимуть про Україну за кордоном. І українські дип¬ломати шикували в дорогих готелях і ресторанах, ви¬кидаючи валюту направо й наліво. Дехто й зловживав цією щедрістю, через що вибухнуло кілька гучних скан-далів. Отож це не додало Директорії коштів і сил для боротьби з численними ворогами.

Доречно, зокрема, зупинитися на історії з українськими військовополоненими в Італії. Перебуваючи у скрутному становищі, вони почали звертатися до різних міжнародних організацій по допомогу. Відреагувала на звернення зем¬ляків і Директорія. Вона відрядила до Рима О. Севрюка (одного з тих, хто підписував Брестський мир) з великою сумою грошей — 2 мільйонами лір. Поїхав туди ук¬раїнський дипломат з дружиною, мешкав у дорогих апартаментах, мав абонемент в опері, проте не відвідав жодного табору для полонених, не почав клопотатися про них в італійських міністерствах. Висновки перевірки, яка підтвердила ці ганебні факти, були залишені Пет¬люрою поза увагою. А полонених тим часом вербували до польської, румунської, денікінської армій. Багато з них померло від тифу, малярії та інших пошестей. Але УНР не отримала жодного солдата з цих людей, які скніли далеко від Батьківщини.

Чимало інтелігентів, зневірившись у політиці Дирек¬торії, не будучи впевненими в переможному завершенні боротьби з більшовиками та іншими ворожими силами, почали виїжджати за кордон. Серед них було багато тих, хто мав великі заслуги перед національним рухом. І м'якосердий уряд, аби не лишати цих людей без засобів для існування, терміново формував різні дипломатичні місії у Швейцарії, Римі, Парижі, Відні, виділяючи для цього значні кошти. Десятки людей (зокрема той же В. Винниченко) виїхали з цими державними коштами за кордон. ТЕМА 6 ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦР, ГЕТЬМАНАТУ ТА ДИРЕКТОРІЇ: ЛЕКЦІЯ 3

Відносини УНР з Росією та країнами Антанти. Впровадження принципу нейтралізму України

Війна УНР з Радянською Росією, Польщею та Денікіним

Варшавський договір УНР з Польщею та його наслідки

Відносини УНР з Росією та країнами Антанти. Впровадження принципу нейтралізму України.

Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехів-ський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ве¬деться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не чер¬воні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Дирек¬торії та Українського Радянського уряду, який прого¬лошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок.

У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих „большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів».

І справді, Радянська Росія була максимально зацікавлена в ресурсах і сировинних запасах України. Україна тоді давала, як визнавали самі раднаркомівці, 92% всієї цукрової продукції Росії, 77% вугілля, 65% чавуну, 55% врожаю пшениці, майже 28% жита, 26% ячменю, 20% вівса.

Далі в ноті ультимативно вимагалося протягом 48 го¬дин дати відповіді на такі запитання: «1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу? 2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?» Директорія поперед¬жала, що в разі невиконання її умов, ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання вважатиме це за офіційне оголошення війни з боку Росії.

Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося за¬вдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет Ук-раїни, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний до¬говір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.

Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція най¬ближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр за¬кордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Ук¬раїні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.

Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чин¬ників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпо¬чалися її мандри по Україні.

Втрата Директорією своєї столиці значно ослабила її міжнародні позиції. Звернення до Антанти відразу ж зіштовхнулося з низкою додаткових вимог. Тепер умо¬вою переговорів представники Антанти вважали обов'яз¬кову відставку В. Винниченка, В. Чехівського та С. Пет¬люри, запровадження контролю Антанти над фінансами України, звільнення із в'язниць гетьманських міністрів. Таку важливу умову як збереження незалежності Ук¬раїни навіть не висували. І Директорія капітулювала. Ображений Винниченко вийшов з її складу й виїхав за кордон. Петлюра взяв на себе обов'язки Голови Ди¬ректорії, одночасно вийшовши із соціал-демократичної партії. До влади прийшов несоціалістичний уряд С. Ос-тапенка, прибічника союзу з Антантою. Сподівалися, що така поступка викличе прихильність Антанти до української справи.

Проте сталося по-іншому. Антанта з кожною поступ¬кою української сторони виявляла все більше зухваль¬ство. Вона не подавала реальної допомоги новому уря¬дові Директорії, зате висувала Щораз нові вимоги. Тепер Антанта прагнула відставки не лише Петлюри, а й Андрієвського. Вона намагалася встановити повний конт¬роль над внутрішньою політикою Директорії, тобто у внутрішніх справах. Але найбільші протести діячів УНР викликало домагання об'єднати війська Директорії з армією Денікіна.

Тим часом справи Антанти на півдні України були кепські. Під впливом революційних подій та інших чин¬ників антантівські війська втрачали бойову готовність. А тут ще стався вибух отаманщини й перехід багатьох отаманів до червоних. Отаман Григор'єв розпочав успішний наступ на Одесу. Антанта змушена була поспіхом ева-куювати звідти своє військо.

Директорія в цей час розмежувалася. Андрієвський та Президент ЗУНР Петрушевич переїхали до Станіслава (нині Івано-Франківськ), а Петлюра, Швець і Макаренко перебралися до Рівного. В Рівному Директорія реор¬ганізувалася. До її складу входили Петлюра, Макарен¬ко, представник ЗУНР та два представники від УПСР і УСДРП. Дещо змінилися функції Директорії, яка тепер затверджувала закони, що їх видавали міністерства. Зно¬ву був створений соціалістичний уряд на чолі із соціал-демократом Б. Мартосом.

Дискримінаційна політика Антанти щодо певних сил України, спроби Антанти керувати окремими з них при¬звели до розколу в їхніх лавах. Між зунрівцями та східняками виникло тертя, спровоковане насамперед не¬послідовними діями Антанти. Є. Петрушевич картав членів наддніпрянського уряду за їхню близькість до Петлюри, якого, мовляв, Антанта вважає більшовиком і тому не надасть допомоги, доки той очолює армію. Не вірила Петлюрі й значна частина наддніпрянців, які не виз¬навали його за військового діяча. А в цей час розпочався польський наступ.

Хоч Антанта, зокрема Франція, й підштовхувала Поль¬щу до боротьби з Україною, однак і вона не могла не рахуватися з міжнародною громадською думкою, яка після виснажливої Першої світової війни була не на боці тих, хто продовжував воювати (навіть і за якусь благородну, з чиєїсь точки зору, мету). Тому для підписання перемир'я між Польщею та УНР у Парижі на початку травня 1919 року зібралася міжсоюзницька конференція, яка визначила демаркаційні лінії. Але че¬рез тиждень перемир'я було зірване польською стороною.

Вже 16 травня 1919 року поляки взяли Луцьк, захо¬пивши багато полонених. їм дісталися й величезні військові склади. Директорія переїхала до Красного й Тернополя. А польські війська продовжували наступати.

Війна УНР з Радянською Росією, Польщею та Денікіним.

Взагалі ситуація в західному регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Дирек¬торія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Чи не в найне-вигіднішому становищі перебувала саме Директорія, зму¬шена боротися відразу з трьома силами. Денікін воював з червоними й Директорією, оцінюючи поляків як мож¬ливих тимчасових союзників, хоч і вважав їх ворогами «єдиної неділимої». Червоні боролися з Директорією та Денікіним, залишаючи поляків на потім. Поляків же насамперед цікавили Східна Галичина та Правобереж¬жя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким.

У такій ситуації Антанта діяла за старим випробу¬ваним методом «поділяй і володарюй». Тепер від неї залежала стабільність тієї чи іншої країни. Одним лише польсько-українським конфліктом хто тільки не зай¬мався. То укладалися перемир'я між Польщею та УНР за посередництвом представників Антанти. То Верховна рада Паризької мирної конференції висувала вимогу про припинення воєнних дій між УНР і Польщею. То польсько-українські переговори велися під головуван¬ням представників США. То уряд Директорії звертався до президента США Вільсона та представників Антанти в Парижі, опротестовуючи дії Польщі, яка продовжу¬вала вести наступ у Галичині, в той час як війська Директорії зосередили всі зусилля на боротьбі з Чер¬воною армією. Але ефективність такого широкого, зда¬валося б, посередництва часто дорівнювала нулю.

Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Класичним при¬кладом цього був відомий договір, підписаний у квітні 1919 року польським урядом з одним з урядовців Міністерства закордонних справ уряду УНР Курдинов-ським, який, перебуваючи у Варшаві, погодився на те, щоб віддати всю Україну під державну зверхність Польщі. Поляки знали, що Курдиновський не має жодних по-вноважень для підписання такого документа. Проте договір із цим авантурником вони підписали й потім використали під час Мирної конференції в Парижі.

Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Гали¬чиною Польщі, аби згодом населення регіону скориста¬лося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність. Проте таке рішення не зняло напру¬ження довкола Східної Галичини.

Не зникло воно й у відносинах тих чотирьох сил, про які вже йшлося. Переплетіння інтересів та боротьби за їхнє досягнення було різноплановим. Весна й літо 1919 року ознаменувалися переможним ходом двох із згаданих сил на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна ЗО серпня червоні без бою зали¬шили місто. І тут трапився інцидент, про який згадували потім в еміграції тодішні політичні лідери (але по-різному).

Справа в тому, що першими увійшли до Києва війська УНР. Але вони захопилися парадами й молебнями, за¬бувши про необхідність перекрити мости через Дніпро. А на лівий берег слідом за ними підійшли білогвардійські сили під командуванням денікінського генерала Бре-дова. Пройшовши через мости, які не охоронялися, вони раптом постали перед вельми здивованими військами Директорії, що вишикувалися для параду на Думській площі Києва. Стався інцидент з денікінським прапором, скинутим з балкона Думи. Почалася стрілянина, яка завершилася відступом військ УНР, хоча їх було З корпуси, а денікінців — лише 3 полки. Командування військ Директорії пішло до генерала Бредова залагод¬жувати конфлікт. Там його заарештували, протримали під домашнім арештом до ранку й примусили підписати ганебний договір з денікінцями про відступ військ УНР на лінію Василькова.

Цей інцидент у Києві стався під час походу Денікіна на Москву. Раптово змінивши свій генеральний план, він у вересні 1919 року оголосив війну УНР. Згодом у спогадах Денікін писав: «Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні — тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по своїх домівках, або — приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо пет¬люрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати такими ж противниками, як і більшовиків. Разом з тим я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглості Петлюрі».

Таку політику підтримували й Англія та Франція. Хоча англійський військовий міністр Черчілль мав власну думку, яку висловив Денікінові листовно: «Йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистським праг¬ненням». Але такий підхід не збігався з інтересами більшості тодішніх політичних діячів.

Боротьбу проти українства денікінці вели в кращих традиціях колишньої імперії. Вже на другий день після окупації Києва було зірвано всі українські вивіски, навіть з Академії наук, їх замінили російськими. Нові власті закрили всі українські установи, університет, шко¬ли, а замість них відкрили знов-таки російські. Забо¬ронялося вживати навіть назву «Україна» — тільки «Малоросія» або «Юг России». Окупація України суп¬роводжувалася масовими реквізиціями й жахливими єврейськими погромами.

Денікінська авантюра, його відкритий виступ проти України не міг не змінити політичну ситуацію. Цим кроком Денікін призвів до виключення будь-якого по¬розуміння з ним. І 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й за¬кликали український народ до боротьби з ним.

Перед лицем такої серйозної загрози УНР вирішила замиритися з червоними. Була використана своєрідна оказія. Ще в липні 1919 року швейцарський соціаліст Ф. Платтен вилетів за дорученням більшовицького уря¬ду до Радянської Угорщини. Але літак упав на території Румунії й румуни погодилися лише на те, щоб непро¬ханий гість переїхав до Кам'янця-Подільського. Він по¬годився бути посередником між урядом УНР і Рад-наркомом для укладення військової конвенції проти Денікіна. Після його від'їзду фронт Директорії проти більшовиків було ліквідовано. Січові стрільці та два корпуси УГА були перекинуті на південь проти Денікіна. Тим часом Ф, Платтен досить швидко повернувся з Москви. Він привіз відповідь Раднаркому, яка зводилася до того, що Радянська Росія погоджується на військову конвенцію проти Денікіна, готова очистити певні тери¬торії для зайняття їх військами УНР, про що може негайно розпочати переговори. Проте, крім загальних декларацій, Ф. Платтен привіз і дещо істотніше. Після обміну представниками за наказом Л. Троцького.

Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тисяч рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, потрібну кількість кулеметів та амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної пе¬ремоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність до УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.

Складніше було порозумітися з Антантою. Тут ве¬лика надія покладалася урядом на діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції, яка пра¬цювала в столиці Франції більше року — з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року.

Але брак людей, підготовлених до специфічної дипломатичної служби, незнання ними іноземних мов і відповідного етикету не сприяли надійному захистові інтересів країни, а нерідко й прямо шкодили національній справі. Головою делегації на мирній кон¬ференції був Г. Сидоренко — колишній міністр пошт і телеграфу (за Центральної Ради), інженер шляхів, відданий справі національного відродження, але зовсім не підготовлений до виконання такої відповідальної місії. Та й члени делегації далекі були від бажаного ідеалу дипломатів. Не покращали справи, коли Сидо-ренка через 8 місяців роботи конференції змінив голова української надзвичайної місії у Ватикані граф М. Тишкевич.

Різко й безжально пише про причини невдачі ук¬раїнської місії в Парижі француз-українофіл Шарль Дюбрей: «1, Місія невдало складена. В склад її входить багато членів некомпетентних, що не знають французь¬кої мови, а також дипломатичних звичаїв, без певних і означених завдань. 2. Немає єдності в напрямку, ні дисципліни. Кожен член місії бажає удавати великого дипломата і провадити свою персональну політику.

Панує повна незгода між членами (є три табори: сторонники цілковитої незалежності, федералісти й га¬личани). Боротьба всіх проти всіх. Вони не потурбува¬лися ввійти в порозуміння з прихильниками України в Парижі і слідувати їхнім порадам. Своїми інтригами перед представниками держав Антанти, аби принизити одне одного своїми протилежними заявами французам, американцям та англійцям, вони викликали проти себе обвинувачення в нещирості й анархічності. Вороги Ук¬раїни поляки й москвини влучно використали ці не-порозуміння, щоб доказати державам Згоди, що Україна не є центр організованості й ладу, що не можна ба¬зуватися на українській державі, що Україна є нова Мексика, захоплена анархією ще гіршою, ніж анархія Московщини і більшовицьких країн». Дуже вбивча ха-рактеристика.

Антанта ж вперто дотримувалася своєї стратегічної лінії: Наддніпрянська Україна розглядалася нею як ча¬стина Росії, а Галичина як територія, що має право на незалежне існування. Тому галичани, бажаючи взяти від конференції якомога більше, стали віддалятися від УНР. А згодом пішли далі — розпочали з Мирною конференцією сепаратні переговори, чим завдавали ве¬ликої шкоди спільній українській справі. Про це свідчить такий факт. На черговому засіданні Мирної конференції один з дипломатів вніс пропозицію визнати незалежність України. На це представник Франції Клемансо відразу ж відпарирував, що спочатку треба знати, про яку Ук¬раїну йдеться, Я маю інформацію, сказав він, що Га¬личина й Україна — це дві окремі справи. Галичина є спадщина Австро-Угорщини, а Україна — спадщина Росії. Тому й говорити про ці країни треба окремо.

Виявляється, що напередодні цього засідання у Кле¬мансо побував державний секретар Галицького уряду В. Панейко, який і дезінформував представника Франції, від позиції якого багато залежало у вирішенні ук¬раїнських справ.

Розбіжність інтересів і позицій призвела до справжні¬сінької блокади України з боку Антанти. Антанта не лише сама не допомагала УНР зброєю та амуніцією, але й не дозволяла це робити іншим державам під приводом того, що це все потрапить до більшовиків і буде використане проти самої ж Антанти, Дійшло до того, що коли Директорія придбала в Американської ліквідаційної комісії на 8 мільйонів доларів амуніції, санітарних матеріалів, різної техніки, то Антанта не дозволила доставити все це в Україну. А в цей час армія УНР дуже потерпала через нестачу одягу, взуття, ліків.

Тривали розходження й серед керівництва національним відродженням. Часто декларувалося представниками ЗУНР і УНР одне, а робилося зовсім інше. І сталося так, що Петрушевич запевняв наддніпрянців у приязні та праг¬ненні до спільних дій, а зунрівський генерал Тарнав-ський потай від нього відрядив делегацію до денікінського командування з пропозицією підписати сепаратний до-говір. А зміст його був страшний: «Галицька армія пе¬реходить у повнім своїм складі з етапними установами, складами й залізничним майном на сторону російської Добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Головного коменданта озброєних сил Півдня Росії через коменданта військ Новоросійської області...

Галицький уряд припиняє тимчасово, з огляду на недостачу те¬риторії, свою діяльність і переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця його осідку переселиться Галицький уряд в Одесу, куди негайно виїде...» Парадокс цієї змови полягав у тому, що її галицькі ініціатори не знали, що на цей час (на 6 листопада 1919 року) Денікін уже зазнав нищівної поразки від червоних, відійшов в Україну, де знемагав під ударами народних повстань.

Цей договір з обох сторін — і ЗУНР, і УНР — викликав велике обурення. Тарнавського навіть заареш¬тували й судили. Але суддями були галицькі офіцери, тому його виправдали. Це поглибило тріщину між дво¬ма гілками національного відродження. Через кілька днів Петрушевич на нараді заявив: «Росія не така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Україні бракує для дер¬жавного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну — це просто фантазія!»

Катастрофа Української Галицької Армії призвела до краху Директорії, 15 листопада 1919 року вона пе¬редала всі свої права Петлюрі. Петрушевич виїхав до Відня ніби з метою краще захищати інтереси Галичини. Подалися за кордон Швець та Макаренко. До Варшави виїхав Петлюра. На Поділлі залишився з деякими чле¬нами уряду Ісаак Мазепа.

Наприкінці 1919 року армія Денікіна під ударами червоних відкотилася на Дон. Більшовики захопили май¬же всю Україну, на початку грудня знову зайняли Київ.

Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Поль¬щу. А Польща окупувала значну частину українських земель — Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам до¬говір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.

Варшавський договір УНР з Польщею та його наслідки.

21 квітня 1920 року міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду, її головні умови такі:

1. Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями із сусідніми дер¬жавами. Одночасно Польща визнавала Директорію су¬веренної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР.

2. Кордони УНР встановлювалися таким чином, що Річ Посполита в обмін за визнання незалежності України діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся.

3. Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 року (тобто першого поділу Польщі).

4. Обидві сторони взаємно зобов'язу¬валися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої з них.

5. Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української і поль¬ської національностей на територіях обох держав.

6. Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конститу-антою (установчими зборами, які скликаються з метою розробки конституції). А до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської націо¬нальності в Україні.

7. Укладалася військова конвенція, що становила інтегральну частину цього договору.

8. Умо¬ва залишалася таємною і без згоди обох сторін не могла бути опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після підписання угоди.

9. Умо¬ва вступала в силу негайно по її підписанню. Як таємний, договір не підлягав ратифікації.

24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну конвенцію (причому з українського боку генерал і підполковник, а з польського майор і капітан), за якою бойові дії обох сторін могли вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польсько¬му війську харчування, коней, волів, підводи тощо.

Отже, згідно з Варшавським договором армія УНР мала наступати на Україну разом з польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 p.). Тепер же нібито згоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.

Варшавський договір викликав величезне незадово¬лення. До того ж незадоволені були всі: галичани й наддніпрянці, військові й цивільні, члени партій і по¬запартійні. Галичани вважали його зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу полякам. Не¬вдоволення викликало й те, що договір підписала дипло¬матична місія, а уряд був лише поставлений до відома.

Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Прокопович. Осудила договір та оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевським. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво республіки ство¬рити самостійну Радянську Україну, але зазнав невдачі й повернувся назад.

Петлюра про цей договір знав. І. Огієнко згадував, що Петлюра, приїхавши з Варшави до Кам'янця-Поділь-ського, сказав так: «Я знаю, що багато з вас не вірить у наш новий союз. Цим я відповім приказкою. „Тату, он чорт лізе в хату",— кричить переляканий син. А бать¬ко спокійно відповідає: „Нехай чорт, аби не москаль"». Так Петлюра ставився до Варшавського договору.

Відповідно до Варшавського договору вже 25 квітня почався похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР. Поляки всіляко обмежували спроби розгорнути нові українські військові формування. За військовою кон-венцією в процесі походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали на це згоди, Не побажали вони використати й частини УГА, що перейшли польський кордон і були інтерновані. А це були найбоєздатніші частини української армії.

Під час походу поляки взагалі поводилися дуже брутально. Реквізиції, пограбування населення, знущан¬ня, терор — усе це нагадувало колишні, здавалося б, тепер такі далекі часи.

Червона армія відступала майже без бою. Без бою був залишений і Київ, який об'єднане військо зайняло 6 травня 1920 року. Поводили себе поляки в Києві як давні та упевнені господарі: що хотіли, те й робили, зовсім не зважаючи на своїх союзників. А коли невдовзі довелося відступати, то поляки показали свою справ¬жню сутність. Вони розстріляли заарештованих, виса¬дили в повітря й підпалили багато будинків (серед них губернаторський із цінним архівом), зруйнували мости через Дніпро (зокрема славетний Ланцюговий).

Відступ польських військ скоро перетворився на панічну втечу, яка припинилася аж під Варшавою, де наступ червоних військ згодом також завершився повсюдним відступом.

12 липня від Англії на адресу Раднаркому, Польщі та Врангеля надійшла пропозиція про посередництво в переговорах. Радянський уряд відмовився від такого посередництва. Тоді 22 липня польський уряд звернувся до Радянської Росії з пропозицією розпочати мирні пе¬реговори. Але наступ червоних військ тривав. 4 серпня 1920 року Англія висунула вимогу зупинити наступ Червоної армії на польському фронті. В разі відмови вона погрожувала направити англійський флот проти Росії. І 7 серпня Раднарком розпочав у Мінську, а потім у Ризі мирні переговори з Польщею.

Делегація УНР до цих переговорів не була допущена, бо Англія та Франція вперто продовжували обстоювати свої позиції щодо України й диктували своє бачення політичних процесів і Польщі. Не знайшли урядовці УНР порозуміння і в Москві, звідки одержали відповідь Чичеріна, що Росія визнає тільки незалежну Українську радянську республіку, чию делегацію й допущено до переговорів. До того ж лукаво повели себе поляки. Вони також визнали УСРР, чим поставили своїх учо¬рашніх союзників поза ризькими переговорами. Нама¬галася заявити свій протест проти визначення західними державами долі Галичини делегація ЗУНР, але її також не допустили до участі в переговорах.

Нарешті 12 жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір. Ним визнача¬лися кордони між Польщею та Україною річкою Збру¬чем, далі Волинню через Остріг до впадіння Горині в Прип'ять. З 19 жовтня до 9 листопада встановлювалося перемир'я. Ним успішно скористався Радянський уряд. 10 листопада червона кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті неподалік від Могилева-По-дільського і змусила українські частини відступити за Збруч. Там українська армія була інтернована в поль¬ських таборах. На цьому завершилася відкрита боротьба на території України. Через тиждень, 16 листопада, була розбита в Криму армія Врангеля.

Ніщо вже не могло завадити підписанню мирного договору. І він був підписаний 18 березня 1921 року між Польщею та Росією в Ризі. Польща визнала УСРР, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, а Східна Волинь — Росії. Доля Га¬личини остаточно не вирішувалася. Аж 1923 року Рада послів у Парижі ухвалила віддати Галичину Польщі з умовою надати цій території автономних прав, чого Польща не виконала. Договором заборонялося перебу¬вання на території Польщі урядів, організацій і військ, ворожих Росії. Тому уряд УНР та всі українські ор¬ганізації мусили діяти в Польщі на нелегальному ста¬новищі.

Впродовж такої напруженої боротьби за національне відродження не припиняли своєї діяльності й дипло¬мати України, хоча недоліків у їхній роботі було чимало. Цікаво, що 3 липня 1920 року був оголошений протест Раднаркому РСФРР проти визнання Фінляндією уряду УНР. У серпні 1920 року був укладений оборонний договір між урядами УНР і Кубанської республіки. Петлюра покладав великі надії на прийняття УНР до Ліги націй, яка тоді вже була створена в Женеві. Але 17 грудня 1920 року Ліга націй відхилила клопотання України з цього приводу.

Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Вона була черговий раз розчленована на окремі шматки, що опинилися під владою сусідніх дер¬жав. Значна частина українських земель увійшла до складу УСРР, про яку ми й вестимемо далі мову. Тема 7 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УСРР ТА УРСР 1921—1944 РОКІВ: ЛЕКЦІЯ 1

Зовнішня політика УСРР, її перші успіхи

Утворення Союзу РСР. Втрата Україною її дипломатичних прерогатив

Українське питання як проблема європейської політики

Зовнішня політика УСРР, її перші успіхи.

Україна вийшла із чотирирічної світової та трирічної громадян¬ської воєн у надзвичайно тяжкому стані. Розруха, за¬непад економіки, голод, епідемії, небачене зростання злочинності, селянські повстання, незадоволеність полі¬тикою нової влади, невтішне зовнішньополітичне ста¬новище — характерні явища перших повоєнних років, За таких кризових умов особливу роль відігравали прин¬ципи й мистецтво ведення дипломатії, Адже за будь-яких політичних систем держави мають укладати угоди, підтримувати добрі відносини, торгувати, входити в певні союзи, йти на компроміси.

А робити це молодій радянській державі було дуже нелегко. Вона проголосила й намагалася дотримуватися принципів і курсу на мирне співіснування країн з різним суспільним ладом. Хоча в перші повоєнні роки ук¬раїнська дипломатія мала майже повний суверенітет, однак деякі угоди Радянська Росія укладала від імені всіх складових частин колишньої імперії, що увійшли тепер до РСФРР. Ще 1920 року були підписані мирні договори з Естонією, Литвою, Латвією, Фінляндією. Мабуть, країни Балтії цими договорами намагалися відгородитися від можливих імперських зазіхань і нової російської влади. Згодом були укладені договори з Польщею, Персією (Іраном), Афганістаном, Туреччиною.

Ставлення провідних держав до нової влади України й Росії було вельми суперечливим. Адже більшість з них тією чи іншою мірою брали участь у збройній агресії проти них під час громадянської війни. Тепер вони мусили змінити тактику, перейшовши від насиль¬ницьких форм боротьби до замаскованіших — економічних і дипломатичних. За зміну тактики щодо Росії виступали тодішні провідні діячі світу — прем'єр-міністр Велико¬британії Ллойд-Джордж, президент США Вільсон, прем'єр-міністр Чехословаччини Бенеш та інші. Вони закликали провадити інтервенцію проти Росії у формі економічної реконструкції, насамперед відновлення торгівлі, що мог¬ла стати однією з форм боротьби проти більшовиків за умов непу, який сприймався більшістю керівників зовнішньої політики того часу як поступ Росії до ка¬піталізму.

У налагодженні торгівлі було зацікавлено багато країн. Адже більшість з них, виснажена під час світової війни, переживала тяжку економічну кризу. Тому, попри всі ідеологічні незгоди, вони бажали відновити хоча б до¬воєнні торговельні зносини. Першою на такий крок пішла Англія в березні 1921 року, що було розцінено у світі як визнання уряду Росії де-факто. Через два місяці на такий шлях стала Німеччина, Не хотіли відставати в цьому й Австрія, Італія, Норвегія, Чехословаччина та інші держави, з якими велися переговори про відновлення торговельних відносин.

Виробленням нової тактики щодо Росії у двадцяті роки займалися такі відомі політичні діячі, як Юз і Гувер у США, Черчілль і Керзон у Англії, Пуанкаре й Клемансо у Франції. В пошуках нових форм відносин з більшовиками вони не відмовлялися й від опрацю¬вання варіантів нового хрестового походу проти них.

Тому політика провідних держав щодо РСФРР була двоїстою. Поряд з відновленням торговельних зносин тривала економічна блокада, організовувалися воєнні блоки, створювався так званий санітарний кордон, ве¬лася активна підготовка до нової збройної інтервенції.

Але при схожості інтересів, що визначали й одно-типність політики провідних держав, кожна з них мала ще й власний, передусім економічний, інтерес. Велико¬британія й до війни активно торгувала з Росією. А тепер, більше за інших потерпівши від економічної кризи, дуже хотіла відновити довоєнний обсяг зовнішньої торгівлі. Франція торгувала з Росією менше, але вона надала чималі кредити й царському, й Тимчасовому урядам, мала великі інвестиції в економіку Росії та України, а тому, звичайно, прагнула повернути борги та свої вкла¬ди. Це все й мусила враховувати радянська дипломатія.

Але перш за все треба було пробити завісу невиз¬нання, подолати політику дипломатичної блокади. Тоді багато країн використовували невизнання РСФРР як політичну зброю. Такою політикою вони намагалися «узаконити» будь-які агресивні міжнародні акції проти Росії, підштовхнути еміграцію на рішучі дії, ускладнити торговельні зносини. Для цього вони йшли на створення різноманітних воєнних блоків і союзів. 1920 року була створена так звана «Мала Антанта» (проіснувала 18 років), до якої входили Чехословаччина, Румунія та Югославія (їх активно підтримувала Польща). Ці країни уклали між собою низку всіляких угод і стали серцевиною «санітарного кордону», яким Захід відгородився від більшовиків.

Таким було загальне тло, на якому діяла й дипло¬матія України. Насамперед вона бажала владнати від¬носини з найближчою сусідкою — Польщею. Мабуть, за намовлянням своїх могутніх західних партнерів, пе¬редусім Франції, Польща довго зволікала з виконанням статті Ризького договору про встановлення з Україною дипломатичних відносин. При цьому висувалися найріз-номанітніші причини, аж до так званих технічних. Тільки після тривалої дипломатичної боротьби врешті стався в серпні 1921 року обмін дипломатичними місіями, і повноважні представники України прибули до Варшави. Українська місія спрямувала свою активність насам¬перед на суворе дотримання польською стороною умови Ризького договору про діяльність емігрантських організацій, яких на території Польщі існувало чимало. І вона домоглася того, що польський уряд був змушений від¬мовитися від демонстративної підтримки емігрантських організацій. Багато було зроблено й щодо репатріації військовополонених і біженців, яких також всіляко ди-скримінували, чинили їм різні перешкоди.

Неспокійною сусідкою вважалася й Румунія. Це вона заволоділа Бессарабією, сприяла діяльності емігрантських груп на своїй території, влаштовувала постійні прово¬кації на українському кордоні. Спірним було питання про судноплавство по Дністровському лиману. Радян¬ська сторона запропонувала скликати конференцію з цього питання. Але вона завершилася безрезультатно, бо думки щодо використання Дністровського лиману не збігалися. Так і не вдалося на цьому етапі поро¬зумітися з Румунією.

Дуже складною виявилася процедура встановлення нормальних зносин з Німеччиною. Ситуація ускладню-валася тим, що Німеччина уклала з Центральною Радою договір ще 1918 року і з того часу вважала дипломатів УНР, що перебували в Берліні, за офіційних диплома¬тичних представників України. Настирливе прагнення УСРР все ж таки уладнати відносини з Німеччиною призвело до обміну значною кількістю нот, які не зу¬стрічали належного реагування з німецької сторони. Тому спочатку довелося обмежитися угодою про обмін військовополоненими. Жвавий обмін думками з цього приводу завершився 23 квітня 1921 року підписанням відповідної угоди. А далі було зроблено закономірний крок. Стався обмін представниками: український виїхав до Берліна, а німецький — до Харкова. Так Німеччина де-факто визнала УСРР.

Успішно були проведені протягом першої половини 1921 року переговори й підписані договори з країнами Балтії. Одночасно розпочалися переговори про укла¬дення торговельних угод з Чехословаччиною, Австрією, Італією, про підписання договору про дружбу з Ту¬реччиною. Укладення угод з більшістю країн «санітарного кордону» значно зміцнило міжнародне становище України.

Але тут на міжнародну арену вийшов чинник, який значно змінив загальну ситуацію. Про причини й розміри голоду на півдні республіки ви знаєте з курсу історії України. Тому зупинимося лише на міжнародних ас¬пектах цього лиха. За кордоном на той час знайшлося чимало діячів, які звинувачували в голоді політику нових властей. Це питання навіть стало предметом спе¬ціального засідання Верховної ради Антанти. Була ство¬рена спеціальна комісія на чолі з колишнім послом Франції в Росії Нулансом, на яку покладався обов'язок виявити можливості подати допомогу голодуючому насе¬ленню. Дуже відвертим був виступ Ллойд-Джорджа в Палаті громад Великобританії: англійський прем'єр ви¬магав за певну кількість продовольства визнати всі борги царського уряду й повернути іноземцям націона¬лізовану власність. Відхилення цієї вимоги викликало відмову країн Антанти взагалі подавати допомогу голо¬дуючим в Росії та в Україні.

Сполучені Штати Америки підійшли до проблеми дещо по-іншому. Після одержання телеграми М. Горь-кого про необхідність допомоги хлібом і ліками США виділили на ці потреби понад 20 мільйонів доларів. Була створена також державна установа, що дістала назву АРА, перетворившись згодом на приватну ор¬ганізацію. Представники цієї організації з'явилися й у столиці України Харкові. Після дискусій з ними була підписана угода про поширення чинності Ризької угоди й на територію України. Рада Народних Комісарів УСРР 12 січня 1922 року ратифікувала цю угоду. В Україні було створене відділення АРА, що підпорядковувалося Москві. Допомога ж була надана вагома. Американська статистика свідчить, що з 1921 по 1923 рік АРА надіслала в Україну майже 90 тисяч тонн продовольства, меди¬каментів, одягу на суму понад 12 мільйонів доларів.

На жаль, офіційна радянська історіографія більше приділяла уваги не масштабам і напрямкам допомоги цієї доброчинної організації, а пошукам серед персоналу АРА шпигунів та диверсантів і класових ворогів, на¬вербованих серед непманів і куркулів уже в Україні. Мабуть, без шпигунства не обійшлося, але ж допомога була подана вчасно й у необхідних розмірах.

Західні держави виношували й нові інтервенціоністські плани. Провідну роль в їх реалізації мали відіграти українські емігрантські сили завдяки своїм різноманітним організаціям та інтернованим збройним загонам. Плани були досить широкі. Наступ на територію України мав здійснюватися кількома групами з Польщі й Румунії. В район Одеса—Миколаїв мали десантуватися залишки армії Врангеля. Великі сподівання покладалися на ма¬сове повстання в самій Україні, якому дасть поштовх цей наступ. Наприкінці жовтня 1921 року до 3 тисяч вояків перейшли кордон, але були швидко розгромлені, а залишки знову повернулися на польську територію. Дізнавшись про поразку українських сил, інтервенти не наважилися реалізувати свої широкі плани.

Нові реалії змусили західні держави по-іншому по-глянути й на перспективи відносин з Росією та Ук¬раїною. Тим паче, що, скориставшись новою ситуацією, Росія восени 1921 року в ноті Чичеріна висловила го¬товність визнати за собою зобов'язання перед іншими державами та їхніми громадянами щодо державних по¬зик, які були надані царському урядові до 1914 року. Але обов'язковою передумовою висувалося укладення з Росією загального миру й визнання її уряду іншими країнами.

Пропозиція зацікавила західні держави, Розпочалася підготовка до Генуезької конференції. До складу ра¬дянської делегації було введено й представника УСРР. Але загалом усі 7 радянських республік і Далекосхідна республіка передали урядові РСФРР повноваження на представництво всіх цих республік на Генуезькій кон¬ференції.

Сама конференція відбувалася в Генуї з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній взяли участь представники 28 капіталістичних держав і 5 британських домініонів. Відразу ж постало питання про довоєнні борги Росії, Радянська делегація погоджувалася виплатити їх за умови надання кредитів і визнання її уряду де-юре. Погоджувалася вона й надати іноземцям вигідні кон¬цесії.

Проте коли почали конкретно підраховувати суми боргу, то виявилося, що західні держави розраховували на повернення 18 мільярдів карбованців. Але збитки, завдані радянським республікам під час громадянської війни, інтервенції та блокади, становили 39 мільярдів карбованців, що й було пред'явлено претендентам на одержання боргів. Такий стан справ зовсім не влаш¬товував західних партнерів і вони практично зірвали конференцію. Але саме в цей час, 16 квітня 1922 року, РСФРР вдалося підписати такий важливий для себе договір у Рапалло, який передбачав негайне відновлення дипломатичних і консульських відносин з Німеччиною та відмову цієї країни від відшкодування збитків, за¬вданих німецьким громадянам у зв'язку з націоналізацією та іншими актами радянського уряду.

За Німеччиною тим же шляхом пішла й Австрія. І 7 грудня 1922 року у Відні було підписано тимчасову угоду між урядами РСФРР, УСРР та Австрії. Це була перша після договору з Польщею угода, в якій перед¬бачався обмін не лише репараційними місіями, а й тор-говельними та консульськими (тобто юридичними) пред¬ставниками. Незабаром до Відня прибув повноважний представник УСРР Ю. Коцюбинський, син відомого ук¬раїнського письменника.

Не захотіла відстати й Італія. 26 грудня 1921 року було підписано дві аналогічні угоди: російсько-італійську та українсько-італійську. Останньою угодою Україна визнавалася де-факто ще однією західною країною.

Довго не хотіла визнавати УСРР Чехословаччина, на терені якої були численні не лише політичні організації української еміграції, а й культурні центри та вузи. Весь переговорний процес почався з обміну репараційними місіями. Потім українська сторона подала проект торго¬вельної угоди, який дуже довго розглядався. Згодом правлячі кола Чехословаччини мовчки погодилися на перейменування місії на повпредство. І аж 6 червня 1922 року було підписано з Україною «Тимчасовий до¬говір». Він містив багато різних застережень, серед них і невизнання України де-юре, але в цілому це була серйозна політична перемога української дипломатії.

Але не тільки політична. Відразу ж після підписання угоди надійшли вигідні пропозиції щодо участі чехо¬словацького капіталу у відбудові української промис¬ловості й сільського господарства. Був наданий Україні також кредит на закупівлю борошна, на що не нава-жувалася жодна інша країна.

Найрадикальніші кроки були зроблені у відносинах з Німеччиною. З весни 1922 року між Німеччиною та Україною встановлювався дипкур'єрський зв'язок. Але чи не найбільшою перемогою української дипломатії було поширення Рапалльського договору на УСРР. Про це урочисто повідомив німецький рейхсканцлер Вірт у офіційній ноті про визнання України де-юре.

Прихильніше почала ставитися до України Франція. Тут розрахунки йшли дуже далеко. Тісне франко-ук-раїнське зближення розглядалося як можливість роз¬колу України з Росією, що могла укласти союз з го¬ловним супротивником Франції — Німеччиною. Та й природні багатства України приваблювали французький діловий світ, і капітали свої, вкладені в Донбас та інші регіони, хотілося повернути. Тому французький уряд не мав нічого проти економічного зближення з Ук¬раїною. У 1922—1923 роках були створені численні то¬вариства й компанії для торгівлі з Україною. Серед них можна виділити такі, як Змішане навігаційне фран-ко-українське товариство, Загальна електрична компанія тощо. Але в цілому Франція, як і раніше, залишалася одною з найворожіших до нової влади держав.

Уряд Великобританії відмовився підписати договір з Україною. Але охоче погодився на переговори про ук¬ладення торговельних угод. Англія запропонувала ство¬рити спеціальний банк з капіталом в 10 мільйонів фунтів стерлінгів для фінансування англо-української торгівлі.

Багато фірм пропонували товари в кредит. У 1922 році було підписано угоди про вивезення до Англії щетини, кінського волосу, вовни — і для цього надавався кредит у 100 тисяч фунтів стерлінгів. Англія дозволила заку¬пити у неї продовольство. Найбільша пароплавна ком¬панія «Кунард лайн» брала на себе гарантію переве¬зення пасажирів через Босфор і Дарданелли.

Поліпшення відносин з низкою західних держав було використане для витіснення дипломатичними шляхами українських емігрантських організацій, які активно впли-вали на формування політики цих країн щодо УСРР. Восени 1922 року представники УСРР стали наполегливо й категорично вимагати від німецького Міністерства закордонних справ не лише офіційного припинення зно¬син з послом УНР Смаль-Стоцьким, а й висилки його із столиці. І домоглися того, що в лютому 1923 року завдяки допомозі поліції Смаль-Стоцького виселили з Берліна. Українська дипломатія домоглася також ліквідації представництва УНР у Празі й висилки Нестора Махна з Румунії.

Потяг емігрантів на Батьківщину стимулювався де-кретами ВУЦВК про амністію рядових членів білих армій і петлюрівських організацій, І чимало учасників антирадянської боротьби повернулися в Україну. Серед них і рядові, яких була більшість, і деякі керівники, як, наприклад, начальник генерального штабу Петлюри й безпосередній організатор збройних нападів на Ук¬раїну Юрко Тютюнник, що 1923 року здався українським властям. 1924 року повернувся в Україну й М. С. Грушевський.

Дружні відносини започаткувалися з революційною Туреччиною. Переговори з нею вів М. Фрунзе. Обидві країни були зацікавлені у взаємному співробітництві. Переговорний процес від самого початку пішов дуже успішно. Він завершився підписанням 2 січня 1922 року українсько-турецького договору про дружбу й братер¬ство. М. Фрунзе передав Туреччині устаткування для будівництва військового заводу та значні кошти на про-довження національно-визвольної боротьби. Швидко став¬ся обмін ратифікаційними грамотами. В Туреччині було відкрите торговельне представництво України.

Утворення Союзу РСР. Втрата Україною її дипло-матичних прерогатив.

У 1922 році був створений Радянський Союз. Доля цього державного утворення непроста. В минулі роки йому співали осанну. Після його розпаду почали гудити все підряд навіть при одній згадці про СРСР. Тому хочеться по можливості розібратися в позитивних рисах і недоліках цієї федерації.

Безперечно, об'єднаними силами значно легше було вистояти під час страшної і кривавої громадянської війни. 1 червня 1919 року більшість радянських республік уклала між собою військово-політичний союз. За його умовами об'єднувалися дипломатичні зусилля, збройні сили, економіка, фінанси, транспорт тощо. Після закінчення громадянської війни необхідність у такому тісному єднанні відпала, але великою була сила інерції, заснованої й на помітних імперських настроях значної частини но¬вого керівництва. Особливо відзначався подібними на¬строями наркомнац Сталін та його найближче оточення, Саме він був ініціатором висунення ідеї «автономізації», за якою Росія мала стати провідною республікою, а всі інші входили б до її складу як автономні, тобто нерівноправні, залежні від неї. Це могло рано чи пізно викликати велике незадоволення й не виключало ка¬тастрофічних катаклізмів уже в недалекому майбутньому.

Тому проти подібного принципу створення нової дер-жави рішуче виступили помірковані політичні діячі. їм вдалося відстояти проект федерації, за яким нове дер¬жавне утворення мало складатися з цілком рівно¬правних республік, жодна з яких не повинна була відчувати найменшої дискримінації. В ідеалі така дер¬жава приваблювала народи багатьох республік. Україна серед них не була винятком. В ній, як і в інших республіках, була проведена потужна пропагандистська кампанія за об'єднання, заохочувався так званий об'єд¬навчий рух. Окремі голоси проти такого об'єднання по¬тонули в загальному хорі. 30 грудня 1922 року РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР прийняли декларацію й підписали договір про створення Союзу РСР. З тодішніх державних формувань на території колишньої імперії не ввійшли до СРСР Бухара, Хорезм і Далекосхідна республіка. Того ж 30 грудня був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уря¬ду повноважень представництва в міжнародних відносинах, оголошення війни й укладення миру, ратифікації між¬народних угод, встановлення системи зовнішньої і внут¬рішньої торгівлі тощо.

Згідно з цим договором було створено єдиний загальносоюзний Наркомат закордонних справ. В угоді про його започаткування було передбачено введення до складу колегії НКЗС СРСР представника від України і створення на території УСРР інституції уповноваже¬ного НКЗС. Український посланець мав «представляти Україну в усіх зовнішніх зносинах Союзу». Уповнова¬жений НКЗС СРСР подавав урядові УСРР та окремим відомствам висновки з питань зовнішньої політики й мав своїх повірених у Києві й Одесі (столицею УСРР тоді був Харків). Входив цей уповноважений до складу уряду УСРР з правом дорадчого голосу.

У тих державах, де Україна мала особливі інтереси, що переважали над інтересами інших республік Союзу, до складу повпредства чи місії або до їхнього керівництва мав бути в обов'язковому порядку введений український представник чи співробітник, який добре знав Україну. Відповідно до цього положення українські представни¬ки були призначені повпредами СРСР в Англії й Австрії, а в Німеччині, Польщі, Чехословаччині та інших країнах — радниками представництв.

Зовнішня пристойність була збережена і в тому, що 13 липня 1923 року голова уряду УСРР надіслав пред¬ставникам Німеччини, Польщі, Чехословаччини в Хар¬кові, Австрії, Італії та інших країн у Москві ноти, в яких повідомлялося, що Україна передала союзному урядові право захисту своїх зовнішньополітичних інтересів. Через 10 днів Чичерін вручив усім іноземним пред¬ставникам ноти, якими підтверджував, що віднині «на НКЗС СРСР покладено ведення від імені Союзу всіх його міжнародних відносин».

Здавалося б, слід було радіти такому демократич¬ному способові вирішення складної проблеми зовнішньо¬політичного представництва. Отож радісно й повідомлялося про цю подію у всіх політичних документах і наукових працях. Але не так сталося, як гадалося. На довгому шляху були й досягнення, були й втрати, федерація поступово перетворювалася й перетворилася на імперію, тільки радянську. Сталін все ж таки втілив свою «ав¬тономізацію» під пристойним прикриттям федерації. Те, що теоретично було таким привабливим, практично ви¬лилося незабаром у повну централізацію, абсолютизацію Союзом усіх, насамперед дипломатичних, прерогатив. Не лише Україна втратила зовнішньополітичні преро-гативи, встигнувши за попередні роки укласти 48 влас¬них угод. І за яке б велике досягнення це колись не видавалося, з позицій сьогодення інакше як великою втратою України можливості вести самостійну зовнішню політику не назвеш. На підтвердження цього історія дала чимало вагомих доказів. І в розпаді Союзу РСР закладені недоліки процесу його створення й діяльності.

Українське питання як проблема європейської політики.

У цей час сталося помітне зрушення в історичній долі такої невід'ємної складової частини України, як Східна Галичина. У березні 1923 року Рада послів (ство¬рений 1919 р. за постановою Верховної ради Антанти орган для вирішення питань, пов'язаних з виконанням Версальського договору) ухвалила рішення про поши¬рення суверенітету Польщі на територію Східної Га¬личини, Цим актом було санкціоновано загарбання за¬хідноукраїнських земель Польщею. І впродовж п'ят¬надцяти років над цими землями запанували режими санації (оздоровлення), пацифікації (умиротворення) та інших грабіжницьких, розбійницьких кампаній.

Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали наввипередки визнавати його не лише де-факто, а й де-юре. Приклад подала Великобританія, яка 1 лютого 1924 року нотою британського уряду сповістила СРСР про його визнання та відновлення нормальних зносин після скандалу з нотою Керзона. Це визнання СРСР одною з найвпли-вовіших країн викликало цілу хвилю подібних актів. 7 лютого 1924 року СРСР визнала Італія, 15 лютого — Норвегія. За нею заяви про визнання СРСР зробили уряди Австрії, Греції, Швеції, Китаю та інших країн. Телеграмою, поспішаючи за рішучішими й далекогляд¬нішими державами, 28 жовтня 1924 року повідомила про докорінну зміну свого ставлення щодо СРСР Франція.

Загалом 1924 рік увійшов в історію як «рік визнань СРСР». Тоді його визнало 13 держав. Ця низка визнань завершилася встановленням дипломатичних відносин з Японією 25 січня 1925 року. Якщо не забувати, що ще до 1924 року СРСР був визнаний Естонією, Литвою, Фінляндією, Персією, Афганістаном, Туреччиною, Поль¬щею, Монголією й Німеччиною, то можна підсумувати, що на 1925 рік республіки, що увійшли до складу СРСР, дістали визнання 24 країн. Це було віддзерка¬ленням тодішніх реалій і перемогою молодої дипломатії нової країни.

Але таке категоричне визнання зовсім не означало, що провідні держави відмовилися від використання всіх опозиційних радянській, владі сил. Вони дуже активно сприяли організованій українській еміграції, що знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві. Делегації УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях. У цих зустрічах брали участь Голова ради міністрів УНР А. Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі еміграції. Провадився обмін планами діяльності, взаємною інформацією. При цьому уряди й посли про¬відних європейських держав ставилися до представ¬ників УНР як до діючих урядів, що стимулювало діяльність емігрантів.

Які ж справи викликали найбільший інтерес у парт¬нерів українських емігрантів? З розмови із Черчіллем у лютому 1926 року під час Женевської конференції Ліги націй Токаржевський зробив висновок, що англійці дуже цікавляться українськими справами, мають про них досить детальну інформацію. Переговори настільки зацікавили Черчілля, що на його пропозицію були пе¬ренесені потім до Лондона. Представників англійського генштабу, які провадили конференцію з військовим міні¬стром УНР Сальським, найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала всі свої сили на півдні рес¬публіки.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так зва¬ну «Чорноморську Антанту», до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербай¬джан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як осідок, центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним. У 1926 році в Парижі була створена емігрантська організація «Прометей», яка об'єднувала групи українців, грузинів, туркменів, карелів та ін. Вона мала на меті боротьбу за створення на території СРСР федерації самостійних держав.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського. Створене ще 1918 року «Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. При цьому воно розглядало Україну не лише як майбутню жит¬ницю Німеччини, а і як міст на Кавказ. Пангерманський союз поширював расистську теорію, нібито слов'яни не здатні забезпечувати самостійний економічний і держав-но-політичний розвиток, а тому потребують німецького керівництва. Нацист Розенберґ ще 1926 року виношував плани утворення блоку держав, який охоплював би Великобританію, Німеччину, Італію й майбутню Україну. Було проведено кілька міжнародних конференцій за участю і спадкоємців Альфреда Нобеля, родина якого володіла 20 % всіх іноземних капіталовкладень у російській нафтовій промисловості. Брали участь і інші економічні магнати. На одній із цих конференцій було ухвалене рішення про створення англо-німецького військово-еко¬номічного союзу. Його осердям був план відторгнення від СРСР України та Кавказу й перетворення їх на протекторати Німеччини та Англії.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. Суть її зводилася до від¬родження «великої Польщі періоду Яґеллонів» (ота пре-словута «Польска от можа і до можа»), тобто до за¬снування польсько-українсько-литовської держави з поль¬ським керівництвом на чолі. Ці плани грунтувалися також на українському питанні, без розв'язання якого (за оцінками польських газет) не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.

Українська еміграція дуже добре орієнтувалася в змінах акцентів європейської політики та її носіїв. Після Локарно керівництво УНР зрозуміло, що французький вплив на вирішення європейських справ зменшився. На перший план виходив тандем Великобританія—США. Тому відбулася переорієнтація лідерів УНР на Вели¬кобританію. Проте й із Францією тісні, давно налаго¬джені зв'язки еміграція не переривала. Токаржевський повідомляв своєму керівництву, що йому вдалося умо¬вити французів надати кредит (мільйон франків) на потреби пропаганди.

До цілеспрямованої пропаганди долучала своїх сил і католицька церква, яка уособлювалася Ватиканом. Ця церква мала особливо міцні позиції в сусідніх Ук¬раїні Польщі, Чехословаччині, Угорщині, частково Ру¬мунії. Владу та багатства Ватикан мав величезні. Лише в самій Галичині він володів 130 тисячами гектарів землі. Папа Пій- XI 1925 року створив у Конгрегації східних церков особливе відділення для Росії, яке в 1930 році було перетворене на спеціальну комісію. її керівник єзуїт Ербіньї тричі в 1925—1927 роках приїздив до СРСР, де за дорученням Пія XI створив 8 католицьких єпархій. Широку пропагандистську роботу провадив ор¬ден єзуїтів.

На новий рівень міждержавних відносин вийшло ук¬раїнське питання в 1927 році. Під егідою Великобританії провідні західні держави розпочали кампанію нового «хрестового походу» проти СРСР. У цих планах чільне місце посідало деклароване прагнення створити неза¬лежну українську державу, яке всебічно рекламува¬лося. Значно посилилася фінансова підтримка уряду УНР, багатьох емігрантських організацій. Як підкреслював прем'єр УНР Левицький у листі до Токаржевського, «українським питанням цікавляться майже всі європейські держави... Українське питання стало проблемою євро¬пейської політики». На доказ наводилися підсумки зустрі¬чей Левицького з послами Великобританії, Італії, Чехо-словаччини. Козирем у англійській і польській грі назвав Україну німецький фахівець зі східного питання Рорбах. У лютому 1927 року той же Левицький повідомляв свого міністра закордонних справ, що Англія повністю гарантувала Польщі свою підтримку в боротьбі з СРСР. На початку 1927 року англійський уряд почав офіційні переговори з Директорією. Спочатку було вирішено, що уряд УНР створює на терені деяких сусідніх з Україною держав свою армію. Але потім англійці пере¬думали й запропонували обмежитися організацією ок¬ремих повстанських загонів.

Активізувало свою діяльність і угруповання на чолі із Скоропадським. З гетьманом зустрічався сам Гінденбург. На спеціальних військових конференціях обговорюва¬лося питання про зміцнення й розширення емігрантських військових організацій і формування військових загонів на території України. З цією метою був створений геть¬манський генеральний штаб на чолі з Омеляновичем-Павленком. Офіційно запрошений до Лондона, Скоропад¬ський провів переговори з прем'єр-міністром Болдуїном, міністром фінансів Черчіллем та іншими державними діячами Великобританії.

Європейські лідери вдавалися до різних способів для формування чергових блоків. Восени 1928 року раптово зник з Польщі Пілсудський, з'явившись аж у Румунії, де він нібито перебував «на відпочинку». Півтора місяця Пілсудський вів переговори з прем'єр-міністром і міністром закордонних справ. Вони обговорили питання про спільний виступ Польщі й Румунії проти СРСР, призначення об'єднаного командування польською й румунською арміями, формування українських легіонів для участі в нападі на Україну, утворення Української Народної Республіки як буферної держави між ними й СРСР. При цьому Румунія зажадала в разі загарбання України віддати під її протекторат на 25 років Одещину й Херсонщину. Апетити Румунії поширювалися також і на Молдову, про що було заявлено під час відзначення 10-річчя «визволення» Бессарабії румунськими військами. Газети тоді писали, нібито для Румунії бессарабського питання взагалі не існує, бо приєднання Бессарабії до Румунії ратифіковане Англією, Францією та Італією. Це становище, наголошували вони, може змінити тільки війна.

Польща зі свого боку мала власні територіальні пла¬ни. А задля їх реалізації за погодженням з міністром закордонних справ УНР Шульгиним у Тернополі, Кель-цях, Новомясті з українських емігрантів формувалися військові частини. Польщу тішило те, що західні дер¬жави мусили саме їй дати «мандат на визволення Ра¬дянської України».

Підливав масла у вогонь і папа Пій XI. Навесні 1930 року він відкрито закликав західні країни до «хре¬стового походу на безбожну Росію». Звичайно, релігійний мотив таких заяв не був визначальним.

Демонстративно не визнавали СРСР США. У жовтні 1929 року сенатором Коплендом була внесена резолюція, яка закликала уряд США визнати уряд УНР. У 1931 році на весь світ розійшлася заява президента США Гувера про те, що метою його життя є знищення Радянської Росії. Українська карта продовжувала бентежити світ.

Підтримуючи опозиційні СРСР сили, Польща водно¬час не могла не зважати не громадську думку. І коли вкотре їй було запропоновано укласти пакт про нена¬пад, уряд Польщі врешті погодився це зробити в липні 1932 року. Згодом пакт про ненапад з СРСР після при¬ходу до влади уряду Ерріо підписала Франція, безпо¬середньо пов'язана з Польщею. Сторони зобов'язалися «не створювати, не підтримувати, не постачати, не суб¬сидувати й не допускати на свої території ні воєнних організацій, що мають на меті збройну боротьбу проти іншої сторони, ні організацій, що присвоюють собі роль урядів чи представника всієї або частини її території». Якщо врахувати, що таких організацій на території Франції було чимало (а грузинський уряд меншовиків-емігрантів Франція навіть визнавала офіційно), то перемога дип¬ломатії СРСР незаперечна.

Отже, за перше десятиріччя свого існування УСРР зуміла подолати опір різних сил щодо її визнання, змогла налагодити нормальні дипломатичні відносини з більшістю провідних європейських держав, підтримувати нормальні торговельні зносини. Водночас з радянською дипломатією діяла й українська еміграція, яку визна¬вали західні держави з огляду на колишнє визнання УНР низкою країн. Змагання дипломатів УСРР та УНР тривало впродовж усього довоєнного періоду. Воно ви¬користовувалося різними політичними силами за кор¬доном не лише в інтересах української незалежності, а й чи не передусім для задоволення їхніх власних інтересів. Тема 7 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УСРР ТА УРСР 1921—1944 РОКІВ: ЛЕКЦІЯ 2

Україна в програмі загарбань нацистів

Міжнародне значення об'єднання українських земель в одній державі

Дипломатія періоду Другої світової війни

Україна в програмі загарбань нацистів.

Міжнародна ситуація в Європі докорінно змінилася після приходу Гітлера до влади в Німеччині (ЗО січня 1933 p.). Якщо західні держави якось приховували свої справжні цілі щодо інших країн, то нацисти з властивою їм абсо¬лютною переконаністю в правильності своїх людино¬ненависницьких ідей не лише не приховували загарб¬ницьких планів, а й з якоюсь самозакоханістю навіть хизувалися ними. Відразу ж після приходу до влади гітлерівці безапеляційно включили Україну до сфери своїх життєвих інтересів. Як до цього ставляться ук¬раїнці, їх зовсім не цікавило. Про серйозність намірів свідчили численні заяви верховодів «третього райху» та їхні справи.

У планах загарбань гітлерівців Україна з її вели¬чезними природними багатствами посідала чільне місце.

Дещо пізніше, вже 1936 року, Гітлер на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі заявив, що якби вдалося завоювати Україну, Урал і Кавказ, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим». Але навіть при всій стратегічній безцеремонності нацистам дово¬дилося все ж таки маскувати окремі тактичні кроки або з метою дезінформації громадської думки твердити зовсім інше порівняно з конкретними діями. Й у ті часи, коли гітлерівці ще відшліфовували свою ідеологічну програму та практичну доктрину, на чільне місце ви¬сувалася теза про можливість створення «самостійної Великої України». Самі вони в цю тезу не вірили, але приваблювали в такий спосіб на свій бік багатьох діячів еміграції, що мріяли про Велику Україну.

Своєрідністю тактики нацистів було поступове при¬вчання громадської думки до їхніх, здавалося б, най-безглуздіших планів. Недаремно міністр пропаганди Геб-бельс стверджував, що чим більша брехня, тим охочіше їй вірять. Невдовзі після приходу Гітлера до влади Розенберґ мав зустріч з італійським керівництвом. Відра¬зу ж не посоромився кинути пробний камінь щодо планів поділу Росії шляхом відриву від неї України. При цьому не лише інформував союзників про плани, а й намагався звабити можливою участю в майбутній експлуатації природних багатств України. У Великобританії його так¬тика дещо змінилася. Там він повів розмову, розрахо¬вуючи виявити ставлення її правлячих кіл до зовнішньо¬політичних планів Гітлера. Хоча результати переговорів намагалися тримати в таємниці, в газети все ж таки проникла думка про те, що «ідея відокремлення України від Росії завжди була спокусливою,., в Англії».

У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні був проголошений шокуючий меморандум глави німецької делегації Гу-ґенберг'а. В ньому містилася вимога до європейських держав про передання України Німеччині із цинічним обгрунтуванням — «для більш раціонального викори¬стання цієї родючої території». І нічого, проковтнули цей непідходящий шматок європейські акули, хоча для годиться й побурчали.

Складну віртуозну дипломатичну гру повела Німеччина із сусідніми Україні державами, передусім з Польщею. Правителі цієї країни не приховували своїх експансіо-ністських планів. На них, як щуку на живця, й ловили їх німецькі дипломати. Спочатку були закріплені «дружні відносини» шляхом підписання у січні 1934 року пакту про ненапад між: Польщею та Німеччиною. А потім, маскуючи свої загарбницькі плани щодо самої Польщі, їй щедро обіцяли багату здобич на сході за рахунок України. У світову пресу прорвалося повідомлення про те, що між цими двома країнами існує таємна угода, зокрема про те, що Україна має стати сферою держав¬них інтересів Польщі.

Так могли чинити тільки нацисти. Рекламуючи на весь світ свої загарбницькі плани щодо України, вони водночас зваблювали ними Польщу, і керівні кола цієї країни наївно вірили їм. Гітлерівці не шкодували для цього ніяких засобів. Відомий своїм захопленням полю¬ванням Герінґ зустрівся в Біловезькій Пущі з Пілсудським та іншими офіційними особами й у перерві між пострілами в дичину передав їм такі думки Гітлера: Німеччина для вирішення своїх проблем змушена буде вдатися до експансії на Схід. Тому вона хоче порозумітися з Польщею. І не проти віддати під її руку Україну. Для того, аби йому повірили, Герінґ запевняв своїх партнерів на переговорах, що Німеччина зацікавлена лише в от¬риманні північно-східних районів Європи.

Спокушена такою «щедрістю й щирістю» Польща по¬чала себе нахабно поводити навіть у міжнародних ор¬ганізаціях. На XV сесії Ліги націй (а 1933 p. CPCP вступив нарешті до цієї впливової тоді організації) міністр закордонних справ Польщі Бек раптом виступив з де¬кларацією про те, що Польща надалі не визнаватиме ніякого міжнародного контролю над становищем націо¬нальних меншин. Під цими меншинами малося на увазі насамперед західноукраїнське й західнобілоруське на¬селення, яке переживало чи не найтяжчі часи у своїй новітній історії. Оті «санація» й «пацифікація» довели населення Західної України до крайньої межі зубожіння, поставивши його на край виродження. І знову з боку провідних західних держав ніякого протесту не надійшло.

Виводячи Польщу в русло своєї політики, Німеччина виявляла певну послідовність. Напередодні мюнхенсь¬кої змови, у серпні 1938 року, Німеччина знову нагадала Польщі, що Україна може, як і колись, входити до сфери впливу Польщі. Одночасно лицемірно запевняла поляків, нібито чутки про бажання Німеччини йти на Україну дуже перебільшені.

Але так було тільки до Мюнхена. Тоді Німеччині потрібні були спокійні тили. Коли ж небезпека можливого нападу з боку Польщі відпала, нацисти повели себе зовсім по-іншому. Після Мюнхена сама Польща стає черговим об'єктом агресії.

Польща ж нашпиговувала свої політичні структури емігрантськими елементами. У Варшаві був створений із цією метою спеціальний еміграційний центр. Там же 1934 року засновується «Комітет дружби народів Кав¬казу, Туркестану й України», очолюваний відомим діячем українського національного відродження періоду гро¬мадянської війни О. Шульгиним. Польща все ще вірила в щирість німецької зовнішньої політики.

Пізніше всіх інших сусідніх країн встановила дип¬ломатичні відносини із СРСР Чехословаччина. При цьо¬му вона взяла на себе зобов'язання не підтримувати на своїй території організації, що ставили собі за мету «насильницьку боротьбу проти іншої держави». Але як і інші європейські країни, й не думала про ретельне виконання цих зобов'язань. Празький центр українських емігрантів був найчисленнішим у Європі. Причому ут¬римання емігрантів, їхнє навчання та працевлаштування фінансувалися з державного бюджету Чехословаччини, що' могла собі дозволити не кожна тодішня європейська країна. Того ж 1934 року чехословацький уряд виділяв субсидії на життєдіяльність 50 тисяч українських емігрантів.

Правлячі кола Чехословаччини та особисто президент Томаш Масарик, який мав тісні контакти з багатьма діячами українського визвольного руху ще в роки ре¬волюції, прихильно ставилися до емігрантів. Коли 1933 ро¬ку на міжнародній виставці в Чикаґо був влаштований український павільйон і «український тиждень», його відвідав голова чехословацького сенату Соукуп. У про¬мові на зборах емігрантів він наголосив, що «самостійною Україна стане напевно».

Постає питання: чому невеликі сусідні держави так співчутливо ставилися до ідеї незалежності України? Попри всі свої якісь особливі плани щодо українських земель і можливостей їх загарбання, вони зовсім не¬давно також перебували в складі великих імперій, а тому на власному досвіді переконалися, як тяжко не бути господарем на своїй землі. Тому чи дуже щиро чи не зовсім, але їхню підтримку всі, хто заявляв про свою боротьбу за самостійність України, діставали й часто значну.

Загалом урядові кола Чехословаччини в цьому від¬ношенні були досить послідовними. Маючи у своєму складі Закарпаття й зацікавлені в збереженні такого становища, вони офіційно висловлювалися за передання в майбутньому цих етнічних земель Україні. Так, пре¬зидент Бенеш влітку 1938 року, напередодні Мюнхена, сказав у бесіді з англійським послом Ньютоном: «Жи¬телі цієї порівняно невеликої території є зовсім особ¬ливим народом (щодо чехів і словаків) і, якщо коли-небудь буде створена незалежна Україна, вони цілком очевидно будуть включені до складу України». Тобто правлячі кола Чехословаччини цілком серйозно стави¬лися до створення «Великої України».

Тоді світ був стривожений звістками про голодомор в Україні 1932—1933 років. Як і на початку 20-х років, була запропонована допомога. Але Сталін навідріз від¬мовився від неї, мотивуючи це тим, що ніякого голоду немає. СРСР у ті роки не лише не скоротив експорту хліба, а й з року в рік нарощував його. Ось динаміка цього експорту. 1928 року — вивезено 1 мільйон пудів, 1929—13, 1930—48,3, 1931—51,8, 1932—18,1, 1933 року — 10 мільйонів пудів. Але й ввезли в СРСР 1931 року 30% світового виробництва машин і обладнання (без авто¬мобілів), а 1932 року — 50%. Хоча абсолютні цифри могли бути й невеликі, бо тоді панувала світова еко¬номічна криза 1929—1933 років, але відносні вражають уяву.

Націонал-фашизм тим часом набирав обертів у своїй експансіоністській політиці, не гребуючи особливо за-собами, безцеремонно втручаючись у справи інших держав і цілих континентів. Своїми претензіями до України й СРСР Берлін вуалював і справжні плани щодо західних держав, зокрема Великобританії. У травні 1936 року Геріні* говорив одному з англійських лідерів: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо еко¬номічну рівновагу й тим самим не лише захистимо Європу від більшовизму, а й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною».

Говорив так Герінґ, очевидно, з огляду на те, що англійські правлячі кола вже давно штовхали Німеччину на Схід. Ще 1933 року один з німецьких дипломатів вважав, що фашистські пропозиції про перетворення України на німецьку колонію були прихильно зустрінуті у впливових англійських колах. Англійська преса прямо писала про можливість вторгнення гітлерівців в Україну, хоча, передбачаючи це, газети застерігали уряд від втру¬чання в цей конфлікт.

Загальний настрій лідерів Європи передає запис у щоденнику міністра внутрішніх справ США Ікеса: «Полі¬тика Англії і Франції полягає в тому, щоб дати іншим країнам свободу дій щодо Росії... Німеччина у відповідний момент спробує захопити Україну. Здійснюючи ці плани, Німеччина виснажить свої сили. Кинувши Росію на¬призволяще, Англія і Франція відвернуть загрозу німецької агресії від своєї території». Правда ж, як у підручнику елементарної дипломатії? Зате дуже показово для ха¬рактеристики настроїв державців того періоду.

Під впливом загальних інтервенціоністських планів емігрантські українські кола переорієнтовуються на Німеччину. У липні 1936 року лідери української еміграції Західної України, Буковини, Закарпаття зустрілися у Варшаві з послами Німеччини, Польщі й Угорщини, Була складена спеціальна угода, лейтмотивом якої стало праг-нення «боротися за визволення України... і повне зни¬щення більшовизму». При цьому виникла взаємна до¬мовленість про встановлення над Україною 50-річного протекторату західних держав.

Мюнхенський початок розподілу європейських зе¬мель і цілих країн активізував також кампанію інтриг міжнародної реакції навколо «українського питання», зокрема західноукраїнських земель. Особливо активізу¬валася Угорщина, яка давно зазіхала на Закарпаття. У Мюнхені претензії Угорщини не розглядалися, а після нього вимоги віддати Закарпаття були висунуті в спеці¬альних нотах Чехословаччині й під час переговорів з її представниками в Комарно. Держави фашистського блоку самочинно взяли на себе роль «арбітрів». За їхнім рішенням, відомим під назвою Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.) окремі територіальні претензії Угор¬щини були задоволені. Отож вона одержала велику частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегове, Му¬качеве.

На решті території Закарпаття була створена авто¬номна Карпатська Україна. Найбільшу зацікавленість у такому державотворенні виявила Німеччина. Вона й санкціонувала організацію цієї держави. Це сталося восени 1938 року. Прем'єром її уряду президент Чехо¬словаччини затвердив відомого діяча національного від¬родження Августина Волошина. Згодом, у лютому 1939 ро¬ку, відбулися вибори до сейму Карпатоукраїнської держави. 15 березня цей сейм проголосив самостійність Карпатської України, обравши А. Волошина її президентом. Творці нової держави планували об'єднання її з Києвом, створення «Великої України», яка б стала висхідним пунктом для боротьби з більшовизмом.

Керівники та ініціатори створення Карпатської Ук¬раїни щиро вірили в те, що Німеччина веде чисту гру й, обіцяючи розпочати із Закарпаття визволення всієї України, стримає своє слово, дане перед усім світом. Вони ще не знали всієї підступності нацистських вер¬ховодів, яким не просто закони були неписані, а в зневажанні законів вони знаходили особливу втіху. Гітлерівці, санкціонувавши створення Карпатської Ук¬раїни, прагнули вбити не двох, а далеко більше зайців. Вони тримали цим у руках і Польщу, й Угорщину. Польщі вони погрожували відривом Західної України в разі створення під німецькою егідою «Великої України». Угорщину приманювали Закарпаттям, точно розраху¬вавши таким чином остаточно втягти її до фашистського блоку. А поки що німці вирішили «раціонально» вико¬ристати багатства цього рідкісного краю. На Закарпатті розгорнули гарячкову діяльність німецькі лісогосподарська й геологічна місії. Розвідка та наступна експлуатація корисних копалин передавалися німецьким компаніям.

Зваживши загарбницькі намагання нацизму, європейські лідери сподівалися відвернути його агресивні задуми від своїх країн, спрямувавши їх на СРСР, на Україну. Тому вони радісно вітали створення чергового плац¬дарму для нападу на Україну. Але раптом Гітлер кар¬динально змінив свої плани. Він зрозумів, що час для нападу на СРСР ще не настав (бо Німеччина не була достатньо підготовлена), а тому загравати з тими, хто чекав на «Велику Україну», передчасно. Краще було віддати Закарпаття повністю Угорщині й таким чином міцно прив'язати її до своєї кормиги. Тому 12 березня 1939 року Гітлер запросив угорського посла й санкціонував окупацію решти Закарпаття. І 15 березня 1939 року, коли сейм проголосив самостійність Карпатської Ук¬раїни, стало останнім днем її існування. Вона проіснувала майже півроку. Під прикриттям цієї акції Німеччина за мовчазною згодою західних держав остаточно захо¬пила Чехословаччину.

Слід зауважити, що якби Україна зберегла зовнішньо-політичні атрибути самостійності, то претензії західного світу щодо створення незалежної України були б по-збавлені міжнародної правової бази, надійної юрисдикції.

Зрозуміло, що Закарпаття та інші українські землі були лише картою у великій політичній грі західних партнерів. Вони використовували її за власним бажан¬ням, на свій розсуд. Але й західні дипломати не могли стримати здивування та праведного гніву, коли Гітлер після таких відвертих реверансів у його бік ЗО січня 1939 року під час виступу в рейхстазі заявив, що Німеччина не йтиме сліпо в руслі зовнішньої політики інших країн. Вона, наголосив фюрер, потребує життєвого простору в Африці тощо. Це викликало ефект бомби, що оглуш¬ливо розірвалася. Газети всього світу зчинили стра¬шенний галас.

Виходило, що Гітлер пробував різні варіанти підготовки плацдарму проти СРСР, одночасно дезорієнтуючи Захід щодо своїх справжніх планів. Тепер нацисти, не від-мовляючись від перспективи загарбання України з її величезними природними багатствами, висунули перед своїми колишніми антантівськими ворогами вимоги про перерозподіл сфер впливу, повернення Німеччині ко¬лоній, зниження торговельних тарифів тощо. Отож за власний спокій Захід мав платити агресорові додатково, звичайно ж, не з власної кишені. Тепер до багатств України, які вже майже без будь-яких заперечень виз¬навалися німецькими, гітлерівцям віддавали нафтові ро¬довища Румунії, стратегічні переваги Данцизького коридору тощо.

А Гітлер зовсім розперезався. 9—10 березня 1939 року у вузькому колі він нахвалявся, що «14 березня захо¬пить Чехословаччину, влітку встановить контроль над рештою Центральної і Східної Європи, у 1940 році змете Францію з карти і зведе Великобританію до стану раб¬ства, а в 1941 році, використовуючи всі ресурси Європи, загарбає Сполучені Штати шляхом об'єднаної атаки з Японією на Північну й Південну Америку». Проте не все з цього вдалося здійснити фюрерові.

Не діставши належного опору своїм зажерливим пла¬нам, Гітлер напав на Польщу 1 вересня 1939 року. Ве-ликобританія та Франція, пов'язані з Польщею відповідними угодами, змушені були попри застереження багатьох засобів масової інформації 3 вересня оголосити війну Німеччині. Так і почалася Друга світова війна.

Міжнародне значення об'єднання українських земель в одній державі.

І тут сталася історичної ваги подія, яку можна коментувати по-різному, але її значущості для утворення _ соборної України примен¬шити не вдасться нікому. Йдеться про об'єднання ук¬раїнських земель у єдиній державі.

Для розуміння ситуації слід повернутися до 23 серп¬ня 1939 року, коли Молотов і Ріббентроп підписали в Москві пакт про ненапад на 10 років і таємний протокол. По суті це була угода про поділ Європи у східній її частині та про мовчазну згоду радянських лідерів на війну Німеччини з Польщею. Тоді навряд чи хто думав, що війна цим політичним актом — нападом на Поль¬щу — перетвориться на світову.

А втім вона, ця світова війна, розпочалася. Становище Радянського Союзу в цей час було дуже хистке. Не було ніяких гарантій, що Німеччина, попри пакт про ненапад, віроломно не порушить його й не нападе на СРСР. Такі думки, виявляється, у гітлерівського керівництва були. їх підтвердив у листі німецький посол в СРСР Шуленбург", який напередодні нападу на СРСР писав: «Не виключено, що Німеччина тоді (після початку війни.— /. О.) запропонує західним державам сепаратний мир на умовах надання їй можливості просування на схід».

Тому СРСР вжив заходів щодо захисту своїх кор¬донів, одночасно використавши карт-бланш, одержаний від Німеччини на зайняття прибалтійських територій і західних земель України й Білорусі 17 вересня 1939 ро¬ку польському послові в Москві була вручена нота, в якій пояснювалися мотиви, за якими СРСР визнавав за собою право взяти під свій захист населення Західної України й Західної Білорусі. Провідним серед цих мо¬тивів називався насамперед розпад польської держави. Майже не зустрічаючи опору, червоні війська 17 вересня ввійшли в Рівне, Дубно, Тернопіль, Коломию, 18 й 19 — в Сарни, Луцьк, Станіслав, а 20 — у Львів.

Потрібно було такий стрімкий марш оформити за-конним шляхом, а тому вдалися до волевияву народу. 28—29 жовтня 1939 року Народні Збори у Львові вирішили просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до Радянського Союзу, включивши її до складу УРСР. Це клопотання було задоволене.

Захід зустрів звістку про приєднання Західної Ук¬раїни до материнської землі вороже. Проти цієї акції виступали офіційні представники урядових кіл, підприємці, фінансисти. Несамовитий галас був піднятий у засобах масової інформації. Великобританія, Франція, США. навіть Ватикан — усі виступали проти цієї в дійсності справедливої акції, коли після довгих віків нарізного існування народ нарешті об'єднався в єдиній державі. Але таке об'єднання не було санкціоноване Заходом — і він розпочав широку кампанію цькування. Однак справа вже була зроблена.

Хоча радянсько-фінська війна і не входить до теми нашої розповіді, необхідно згадати про те, що через неї Радянський Союз у грудні 1939 року виключили з Ліги націй. Проте ніщо вже не могло зупинити Сталіна, який також вирішив скористатися ситуацією, щоб по¬вернути колись втрачене.

На порядку денному постала Бессарабія, віроломно загарбана Румунією в 1918 році. Радянський уряд уже мав досвід проведення широких акцій такого рівня. 26 червня 1940 року в ноті до румунського уряду він висунув вимогу: вирішити питання про повернення СРСР Бессарабії й Північної Буковини. Румунія відповіла, але якось двозначно. Тоді прямо запитали посла Румунії в Радянському Союзі. Той на пряме запитання дав ствердну відповідь і прийняв усі умови, запропоновані Радянським Союзом.

Сценарій приєднання Західної України багато в чому повторився й тепер. Червоні війська перейшли кордон Румунії й 1 липня 1940 року вийшли на новий кордон СРСР. Внаслідок цього частина Бессарабії приєдналася до Молдови, яка з 1924 року входила до складу УРСР на правах автономії. Фіксуючи цю подію, Верховна Рада СРСР затвердила закон про створення Молдавської РСР і приєднання північної частини Буковини й кількох повітів Бессарабії до України. Нові області — Чернівецька й Ізмаїльська (до 1954 р.) з'явилися на карті УРСР.

Подальші події показали, що крок на приєднання Бессарабії до України був дуже своєчасним. За кілька місяців, у жовтні 1940 року, до Румунії були введені німецькі війська. Фашистські керівники пообіцяли Ру¬мунії за допомогу в боротьбі з Радянським Союзом повернути Бессарабію й Північну Буковину. Вони обіцяли й більше. Антонеску пізніше згадував, що Гітлер до¬зволяв Румунії на випадок війни окупувати українську територію аж до Дніпра.

І на приєднання Бессарабії Захід відгукнувся зливою протестів і пророцтв. Але чи то вже звикли до нових реалій і способів поділу донедавна суверенних тери¬торій, чи тому, що Бессарабія колись дійсно стала об'єктом румунської агресії з порушенням елементарних норм міжнародного права, але такої кампанії, як під час приєднання Західної України, на цей раз не було. І тон усіх документів був далеко спокійнішим, ніж рік тому.

До дипломатичної боротьби довкола приєднання за-хідноукраїнських земель під час війни ми ще повер¬немося, а тепер хочеться завершити сюжет возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, хоча при цьому й порушується хронологія. Йдеться про Закар¬паття — останню українську землю, яку окупувала спочатку Чехословаччина, а після Мюнхена — Угор¬щина (про це вже йшлося). Ще в ході війни почалася робота щодо повернення Закарпаття Україні. У листо¬паді 1944 року в Мукачеві відбувся І з'їзд Народних Комітетів Закарпаття, який одноголосно вирішив питан¬ня про вихід Закарпатської України зі складу Чехо-словаччини й возз'єднання з Україною.

Дізнавшись про перебіг подій, уряд Чехословаччини не лише не виступав проти такого вирішення цієї про¬блеми, а й сам запропонував СРСР почати переговори про передачу Закарпаття Україні. Переговори в Москві завершилися 29 червня 1945 року підписанням радян¬сько-чехословацького договору про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження його до складу України.

Так завершився історичний процес збирання всіх ук-раїнських земель у межах однієї держави. Це чи не вперше після епохи Київської Русі етнічні українські землі нарешті об'єдналися. Значення цієї події важко переоцінити. Актом об'єднання відкрилася перспектива самостійного державного творення. Проте до цього тре¬ба було пройти через горнило страшних випробувань, серед них і через криваву війну.

Дипломатія періоду Другої світової війни.

22 червня 1941 року Німеччина розпочала війну з Радянським Со-юзом. Події склалися так, що до кінця того ж року ворогові вдалося захопити майже всю Україну. Загар¬бавши Україну, нацисти встановили в ній окупаційний режим, так званий «новий порядок». Вони й не думали дотримуватися якихось норм міжнародного права. 16 лип¬ня 1941 року Гітлер заявив, що Україна назавжди за¬лишиться володінням Німеччини. Наступного дня він підписав два декрети. Перший з них передавав адмі¬ністративну владу над окупованими радянськими територіями новостворюваному «імперському міністерству у справах окупованих східних областей». Другий надав СС і поліції необмежені права над місцевим населенням. «Останній з наших хлопців на стайні має бути вищим за кожного тубільця»,— так просторікував Гітлер.

1 вересня 1941 року почали діяти два райхскомі-саріати — «Остланд» і «Україна». Цей останній охоп¬лював переважну частину України. До нього були вклю¬чені деякі білоруські землі. А суто українські — Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без північних районів) — під назвою «дистрикт (округ) Галичина» були приєднані до створеного на території Польщі «генерал-губернаторства».

Не відставали від фашистів і їхні союзники, особливо Румунія. Чернівецька та Ізмаїльська області України були включені до її складу. 19 серпня в Бендерах була підписана німецько-румунська угода про передання Ру¬мунії української території між Дністром і Бугом. А це вся Одеська, південні райони Вінницької та західні райо¬ни Миколаївської областей. Ця окупована територія дістала назву «Трансністрія» — Задністрянщина.

Власністю «великонімецького райху» оголошувалися всі багатства України — промисловість, сільське гос¬подарство, надра, все створене руками працьовитого українського народу. Фашистські «економісти» плану¬вали одержувати з окупованих територій 7 мільйонів тонн зерна щороку, але Гітлер підвищив цю цифру до 10—12 мільйонів тонн. Найстрашнішим було те, що до Німеччини почали вивозити в рабство людей, здебільшого молодь. За 1942—1944 роки в неволю було вивезено майже 2,4 мільйона українців.

Окрім того, гітлерівці брутально ошукали українських емігрантів, які щиро повірили в обіцянки про створення самостійної держави. Певні кола еміграції 30 червня 1941 року сформували у Львові український уряд під керівництвом Ярослава Стецька. Але нацисти дуже швид¬ко показали, хто є справжнім господарем на українській землі. Вже 2 липня почалися арешти, а 5 липня ук¬раїнський уряд Я. Стецька було розігнано. Більшість його міністрів і дехто з ідеологів національного руху потрапили до таборів, де й відбули різні терміни. Окупанти вміло використовували у своїх цілях поділ національних сил на течії, нацьковуючи їх одна на одну й приму¬шуючи взаємознищувати свої кращі кадри. Так вкотре наївна віра в чиюсь безкорисливу допомогу у створенні самостійної України зазнала фіаско.

Серед нацистського керівництва не було єдності в поглядах на майбутнє України. Міністр східних тери¬торій Розенберґ (походив з Прибалтики) краще за інших розумівся на проблемах слов'янства. Тому він допускав створення Української держави під егідою Німеччини. Саме з ним, очевидно, й мали справу емігрантські кола, які мріяли про таку державу. Проте Гітлер і слухати не хотів про подібне вирішення українського питання. Він однозначно виступав за німецьку колонізацію всієї території України, де корінному населенню просто не було місця. Частину його планувалося знищити, де¬портувати, а залишок перетворити на рабів колоністів. 12 червня 1942 року Гітлер затвердив план «Ост» («Схід»), за яким 65% українців мали бути примусово пересе¬леними до Сибіру (така ж доля мусила спіткати 85% поляків, 75 % білорусів, 50 % чехів). Щодо жителів Західної України, то Гітлер виношував маніакальні плани їхнього поголовного переселення до Сибіру. Виходило, що ук¬раїнцям у планах усіх диктаторів не було іншого місця, крім того суворого краю.

Війна творила свої чорні справи, а на міжнародній арені не припинялося насичене подіями життя. Здава¬лося, об'єднання українських земель уже ввійшло в історію, але насправді дипломатична боротьба довкола цього питання тільки розпочиналася. Попри те, що до кінця 1941 року склалося важливе міждержавне об'єд¬нання — антигітлерівська коаліція, куди увійшли США, Великобританія та СРСР, правлячі кола союзників не хотіли юридично визнати приєднання західноукраїнських земель. Спираючись на цю підтримку, польський емі¬грантський уряд, що перебував у Лондоні, продовжував претендувати на владу над землями Західної України. Лейтмотивом радянсько-польських переговорів про вста¬новлення дипломатичних відносин (велися з літа 1941 р.) і угоди про формування на території СРСР польської армії з військовополонених та інших громадян Польщі була доля західноукраїнських земель.

Доходило до курйозів. Коли 6 січня 1942 року СРСР поширив ноту про звірства нацистів на окупованій те¬риторії, зокрема у Львові, то замість того, щоб приєднатися до гнівного голосу всіх чесних людей, польський емі¬грантський уряд вперто твердив: «Львів був і лишається польським містом». Через місяць Рузвельт заявив, що американський і англійський уряди повністю порозумілися на основі того, що вони не погодяться визнати тери¬торіальні зміни, які сталися після початку Другої світової війни, тобто й возз'єднання українських земель. Прав¬лячі кола США пов'язали проблему відкриття другого фронту з питанням передвоєнних західних кордонів СРСР. І ця проблема зависла на довгих 2 роки, страшні роки, коли Україна стікала кров'ю.

Як не дивно, але черговий виток напруження в це непросте питання внесло успішне визволення українських земель. Воно підштовхнуло польський емігрантський уряд на нові дипломатичні кроки. Офіційну політику підхопили численні емігрантські газети у Великобританії і США, які зчинили несамовитий галас про «священні права Польщі та її східні кордони» й навіть про свої права «на Дніпро і на Чорне море». Ці домагання вкотре знайшли підтримку західних урядових кіл. Почалися складні дипломатичні маневри. Від СРСР вимагали від-мовитися щонайменше від Львівщини та Станіславщини на користь Польщі, а Північну Буковину повернути Румунії.

Активну зовнішньополітичну діяльність вела ОУН — УПА. Влітку 1943 року вона уклала з Головною ко¬мандою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших переговорів поширився на всі угорські ча¬стини в Україні. Ширший договір був підписаний у листопаді-грудні 1943 року, коли делегація УПА під керівництвом М. Луцького на запрошення угорської сторони побувала в Будапешті.

Керівництво УПА намагалося порозумітися й з Ру¬мунією. Але коли українська делегація прибула до Кишинева для переговорів, то після триденної гострої дискусії представники румунського уряду зажадали від УПА заяви про належність Бессарабії та Північної Буковини до Румунії. Не маючи відповідних повнова¬жень, українці не погодилися з цією вимогою. Тоді було укладено угоду про ненапад.

У квітні 1943 року світ дізнався про трагедію Катині. Гітлерівці звинувачували в ній СРСР, представники яко¬го звалювали вину на німців. Тепер ми вже знаємо страшну правду про ці події, а тоді світові нелегко було розібратися в них. Польський емігрантський уряд звернувся до Міжнародного Червоного Хреста з про¬ханням провести розслідування катинської справи. Тоді СРСР пішов на розрив дипломатичних відносин з Польщею. Але місію захисту інтересів Польщі взяли на себе уряди західних країн. Польське питання поставало майже на кожному великому форумі антигітлерівської коаліції, в тому числі й на конференціях глав урядів СРСР, США та Великобританії. Про етапи його подаль¬шого вирішення ви дізнаєтеся вже з другої частини цього курсу.

Доки політики змагалися між собою, солдати йшли на захід. Визволення української землі наближалося до свого логічного завершення. В жовтні 1944 року визволенням Закарпатської України було поставлено крапку на майже трирічному пануванні нацистів на українській землі. Хоча до кінця війни було ще далеко, але Україна вже вкотре відроджувалася заново. А зруй¬новано було майже все цінне. Лежали в руїнах 16 тисяч промислових підприємств, понад 900 залізничних станцій, 18 тисяч медичних закладів, 33 тисячі вузів, технікумів і шкіл, 20 тисяч бібліотек. Знищені будівлі й майно 872 радгоспів, 1300 МТС, тисяч колгоспів. Було спалено в Україні тисячі сіл і сотні міст, позбавлено притулку 10 мільйонів чоловік. Загальна сума збитків дорівнювала 285 мільярдам карбованців у довоєнних цінах. Україна дуже потребувала міжнародної допомоги.

У цей час сталася подія, якої довго очікували,— 1 лютого 1944 року Україні було повернуто її зовнішньо¬політичні прерогативи. Перед майбутнім підведенням підсумків війни керівництво СРСР прагнуло збільшити кількість держав, які змогли б брати участь у діяльності Організації Об'єднаних Націй, де кожен голос у вирішенні долі повоєнного світу мав бути на вагу золота.

Україна вступала в нову фазу міжнародного життя ДОДАТКИ

ПРОГРАМА НОРМАТИВНОГО КУРСУ

«ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ»

(від давніх часів до 1944 року)

ВСТУП