Анафематствування в древній Церкві

За прикладом апостолів, відлучення відбувались і в древній Церкві. У той час було два види відлучення: повне і неповне. Неповному відлученню піддавалися ті, хто каявся. Вони позбавлялися спілкування в таїнствах, їм заборонялося бути присутніми під час їх проведення. Ті, хто каявся, тобто відлучені, були зобов’язані виходити з церкви, коли надходив час здійснення таїнства і євхаристії, стояти біля дверей храму і просити молитися за них. Однак ті, що каялися, не вважались тими, які знаходяться поза Церквою. Вірні були в деякому спілкуванні з ними. Вони співчували їм і зітхали з ними. Церква, як добра мати, плакала з ними і, за висловом святого Амвросія Медіоланського, намагалась омити їх гріхи своїми сльозами.

Повне відлучення від Церкви розповсюджувалося на єретиків і на тих, що порушували християнську мораль, які не мали ні любові до Церкви, ні слухняності. Вони не хотіли звернутися до істини, покаятися і визнати церковне вчення. Церква не бажала бути з такими людьми у спілкуванні. Вона ставилася до них, як до язичників. Церква позбавляла таких єретиків таїнств, участі у молитвах і в богослужінні. Вона не виявляла до них любові, та й самі відлучені не любили вірних членів Церкви. Св. Церква відлучала їх від себе і закликала своїх вірних не спілкуватися з ними. Про це так пише св. ап. Іоан Богослов: “Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в ньому, не має Бога; хто перебуває в ученні Христовому, має і Отця, і Сина. Хто приходить до вас і не приносить цього вчення, того не приймайте в дім і не вітайте його” (2 Ін. 9–10).

У часи Блаженного Августина неповне відлучення називалося “лікарським”, а повне – “смертельним”. Перше вважалося тимчасовим, друге – вічним.

За прикладом апостолів, древня Церква анафематствувала тільки тоді, коли для припинення і зменшення зла, що розповсюджувалось єретиками, необхідно було вжити більш дієвий засіб, і то лише після того, коли були випробувані інші можливості: умовляння, лагідний голос, погроза, покарання. Для повернення єретиків Церква пом’якшувала суворість своїх законів. Собори оголошували поблажливість до єретиків, які каялись, і до розкольників. Заради миру Церква зберігала їх священство, єпископську гідність, звання.

Так, Нікейський Собор 325 р. залишив єпископам, що знаходилися в Мелитинському розколі, їх архиєрейську гідність. Таким же чином Собор поставився до єпископів, які знаходились у Новаціанському розколі.

Єпископи, які були у спілкуванні з єретиками аріанами, були прийняті до спілкування з Церквою в єпископському сані без усякого покарання. Точно так було дозволено приймати донатистів в єпископському достоїнстві.

Сьомий Вселенський Собор (787 р.), який відбувся в Нікеї, дозволив приймати до Церкви єретиків-іконоборців в їх сані. При цьому не слід забувати, що усі єретики були піддані анафемі і, отже, відлучені від Церкви. Церква не здійснювала над єретиками повторних хіротоній (Див.: М. Никольский. Анафематствование. Санкт-Петербург, 1879, с. 9). На це слід звернути увагу архиєреям Московського Патріархату, які проводять повторні хіротонії над православними

Древня Церква анафематствувала єретиків, однак після тривалого умовляння, і робила це зі скорботою. Арій був засуджений єпископом Олександрійським Олександром після багатьох умовлянь залишити єретичне вчення про Сина Божого. Єпископ Олександр був засмучений загибеллю цього єретика і його послідовників. Отці Ефеського Собору казали, що вони зі сльозами вимовили скорботну ухвалу проти Несторія. Отці Халкидонського Собору також висловлювали сум з приводу того, що вони повинні були виголошувати суд над Дискором.