Взаємні анафематствування на Брестських Соборах 1596 р.
На Брестських Соборах 1596 р. фактично також ішла боротьба за духовну владу в Церкві. Рим усіляко намагався через унію підпорядкувати собі Київську митрополію. І у цій боротьбі не обійшлося без анафем. Митрополит Київський Рогоза разом з іншими єпископами, духівництвом та мирянами, які брали участь у Соборі, позбавили духовного сану і піддали прокляттю єпископа Львівського Гедеона, Києво-Печерського архимандрита Тура і всіх інших духовних осіб, учасників православного Брестського Собору. В окружній соборній грамоті сказано, “що єпископи Гедеон Балабан, Михаїл Копистенський, а також архимандрити, ігумени, протопопні попи, які не погодилися прийняти унію, піддаються прокляттю і позбавляються сану священства назавжди, рівно й усі ті, які не перестануть мати їх за єпископів або пресвітерів, піддаються тому ж прокляттю”.
Не менш рішучими були дії Православного Собору. Екзарх Константинопольського Патріарха Никифор піднявся на підвищення і, тримаючи у правій руці хрест, а в лівій – Євангеліє, голосно вимовив: “Свята Божа Східна Церква велить нам і цьому Собору, щоб митрополит Михаїл і поіменовані з ним владики були позбавлені архиєрейського достоїнства, і служіння, і всякого духовного сану”.
Таким чином, на одному Соборі унія була одноголосно відхилена, й ієрархи, які прийняли її, були позбавлені сану; на другому – унія була урочисто прийнята, і всі духовні особи, що відкинули її, не тільки були позбавлені сану, але й піддані прокляттю разом з тими, хто став би визнавати їх у колишньому сані, тобто разом з усіма православними.
Якими ж були результати взаємних позбавлень духовного сану і анафеми? Близько чотирьохсот років існує уніатська Церква, яка не визнавала позбавленими сану своїх єпископів і священиків. Православна ж Церква за цей період набрала силу і також відкинула й анафему, і позбавлення сану свого духовенства.
Свідченням недійсності позбавлення єпископства і священства Соборами або окремими ієрархами є возз’єднання греко-католиків з Російською Православною Церквою на Львівському Соборі у 1946 році. Уніатське духовенство було прийняте в існуючому сані. Причому греко-католики приймалися без рукопокладення не лише після Львівського Собору, але й в ХVIII–ХІХ ст. як на території колишньої Російської імперії, так і в інших країнах Європи, США і Канаді. Усе це говорить про те, що Церква не визнає сакрального позбавлення благодаті священства.
Анафема в Новому Завіті
Слово " анафема " чув практично кожна людина . Переважна більшість вважає, що анафема - це особлива форма церковного прокляття . Ці люди дуже сильно здивуються , якщо дізнаються , що справжнє значення анафеми є духовне церковне загоїтись недуги людського духу
Відлучення чи прокляття?
Вже в тлумаченні перекладу слова " анафема " різні теологи дають різний переклад цього слова з грецької мови. Одні кажуть , що в давньогрецькій мові це слово означає " споруджувати " або " присвячувати " . Інші запевняють , що " анафема " з грецької перекладається як " прокляття" , " відлучення " . Найцікавіше в тому , що і ті й інші фахівці мають рацію.
У грецькому тексті Старого Завіту слово " анафема " є перекладом єврейського слова " херем " , що означає " знаходиться під закляттям ", щось безповоротно й непорушно віддане у власність Господу. Найчастіше це була істота або предмет , обраний для жертвопринесення. Використання таких об'єктів в інших цілях було заборонено , і вони були приречені на знищення . У Старому Завіті анафемою називали і супротивника, і його обложене місто , тому що вони були приречені на знищення .
У Новому Завіті слово " анафема " отримує інший зміст. Апостол Павло використовує це слово для позначення людини , відлученого від християнського співтовариства. У 431 році святий Кирило Олександрійський проголосив свої 12 анафем проти єретика Нестора . А з часів IV Вселенського Собору ( 451 р. ) анафема отримує досить широке поширення. У тодішній Церкви її використовували в основному по відношенню до отвергающим чи перекручувати вероучітельние істини. Такі люди виключалися з товариства віруючих , віддалялися від церковного спілкування. У VI столітті анафема стала позначати найжорсткішу форму відлучення , яка офіційно повністю відділяла єретика від християнської Церкви.
У православ'ї та католицизмі склалося різне ставлення до анафеми . Витоки цього сягають у глибину століть. Ще Апостол Павло відлучив від Церкви одного жителя Коринфа , який впав у гріх кровозмішення і жив із дружиною свого батька. Після відлучення корінфянин прийшов до розкаяння і виправлення , а всі інші дізналися , що так чинити не просто недобре, але дуже недобре , оскільки навіть церковне спілкування для таких людей стає неможливим.
Грішники в ті часи як би поділялися на відлучених каються і відлучених упорствующих . Перші були позбавлені святих Таїнств і під час їх вчинення повинні були виходити з храму. Проте зв'язок між ними і рештою віруючими остаточно не розривалася і приватне спілкування з ними не було заборонено . Інше ставлення було до відлученим і упираються в своїх помилках . З ними всякі відносини розривалися повністю . Таким чином , в Церкві встановилися два різновиди відлучення . Одне , так зване лікарське , було тимчасовим , малим , інше - " смертне " - власне і називалося анафемою .
Анафема як церковна міра застосовувалася дуже обережно і лише тоді , коли всі інші засоби примирення людини з Церквою були випробувані і не дали результату . Природно , що до цього заходу могли вдаватися тільки священики . Миряни , в тому числі і дуже високопоставлені , якщо навіть і знали про когось , що він єретик і злочинець , не мали права виносити такі вироки .
Подання про анафему як про прокляття поширилося після того як російська інтелігенція захопилася католицизмом і перенесла на православ'я канонічні норми католиків. Тим часом одним з найбільш принципових розбіжностей між католицьким і православним віровченням є питання про сутність анафеми . Православні богослови вважають , що це відлучення від церковного спілкування, від Святих Таїнств , від життя єдиного тіла Церкви , але з можливістю покаяння і повернення людини до Церкви. А ось католицькі богослови вважають , що анафема - це не тільки відлучення , але й вічне прокляття. А прокляття , як відомо , це є побажання зла.
" Нехай подасть йому Господь покаяння"
У Православній Церкві немає відповідного обряду відлучення або позбавлення сану. Немає урочистого проголошення анафеми . Та й сенс і мета самої анафеми зовсім інші . Анафема в православ'ї значить неодмінного прокляття або засудження на вічну загибель. Анафематствуя єретика або злочинця проти правил християнської моральності , Церква відмовлялася молитися про прощення їх гріхів і віддавала їх долю на Суд Божий .
Ось що писав про це святий Ігнатій Брянчанінов : "Коли Церквою піддається анафемі -яке вчення , це означає , що вчення містить у собі хулу на Святого Духа і для порятунку має бути відкинуто та усунуто , як отрута усувається від їжі. Коли віддається анафемі людина , це означає , що людина той засвоїв собі блюзнірське вчення безповоротно , позбавляє їм порятунку себе і тих ближніх , яким повідомляє свій образ думок. Коли людина наміриться залишити блюзнірське вчення і прийняти вчення , вміст Православною Церквою , то він зобов'язаний , за правилами Православної Церкви , піддати анафемі лжевчення , яке він досі містив і яке його губило , відчужуючи від Бога , утримуючи у ворожнечі до Бога , в хулі на Святого Духа , в спілкуванні з сатаною .
Значення анафеми є значення духовного церковного ліку проти недуги в дусі людському , що заподіює вічну смерть " .
Звичайно , випадки відлучення від Церкви на Русі зустрічалися , хоча і не дуже часто. Цікаво , що при відлученні від Церкви не допускали вживання імен , даних при Хрещенні . Тому в Росії співали анафему Гришке (але не Григорію ) Отрепьеву , Тимошка (але не Тимофію ) Акундінову , Стеньке (але не Стефану ) Разіну , Івашці (але не Іоанну ) Мазепі , Омелька (але не Емеліану ) Пугачову . У XVII столітті в синодик зраджуваних анафемі в Неділю Торжества Православ'я осіб увійшли протопоп Аввакум та інші активні діячі старообрядництва . Були віддані анафемі і декабристи .