IV розділ. Моральність сучасного українського суспільства.

Українське суспільство має значні проблеми морального розвитку, суперечності, які обумовлені руйнуванням старої (тоталітарної) і встановленням нової (соціально-демократичної) моральної культури. Я вважаю, що найліпшими фактами низького рівня моральності українців, може показати українська література у чистому вигляді.

Моральні правила і норми, а водночас моральні засади спілкування, які регулювали людську взаємодію, закладались у процесі розвитку кожного людського життя. Ці норми та правила накопичувались у звичаях та писаних і неписаних традиціях народів різних країн, вони узагальнювались у працях мислителів і науковців, які осмислювали універсальні етичні правила й норми, традиції та закони.

Формою суспільної свідомості, спрямованою на ствердження самоцінності людини, її прав на гідне і щасливе життя є мораль. Це те, що у житті керує поведінкою людини. Коли ми розглядаємо мораль, то маємо на увазі її

• по-перше, як сукупність її моральних якостей (правдивість, чесність, доброчинність та інші), характеристику особистості;

• по-друге, як сукупність моральних норм (вимог, правил, заповідей), характеристику взаємин між людьми;

Оскільки людина залежить і живе в суспільстві, то події, які відбуваються в окремій країні та у світі, змушують п переглядати свою систему цінностей. На ранніх стадіях становлення капіталізму взаємини між людьми у побуті і при вирішенні економічних питань, певною мірою регулювалися вищими цінностями, релігійними. В умовах розвитку ринкових відносин людина стає прагматичнішою, а суспільство , у свою чергу, під впливом грошей робиться дедалі більше раціональним. Гроші починають виступати засобом обміну, зокрема в економіці, в мистецтві, в науці. Проявляється ставлення до себе і до інших як до товару, який можна продати і купити якнайвигідніше. Сама людина стає товаром. Проте таке суспільство, яке стоїть на шляху «Все заради грошей» приречене до морального занепаду, а найгірше те, що до занепаду приводить людей. Для того щоб цього не трапилося, необхідно повернутися, до обов'язкової первинності етичних норм над прагненням досягти економічних результатів будь-якою ціною.

Цінності — це об'єкти, явища та їх властивості, а також абстрактні ідеї, які втілюють у собі узагальнені ідеали і виступають завдяки цьому як еталон. Це те, що людина найбільше цінує у житті, оточуючому її світі, людях, матеріальній та духовній культурі; це те, чим вона особливо дорожить і чому надає найважливіше значення. Цінності бувають очікувані та реалізовані.

Особистісні цінності поділяються на кілька груп:

• до першої групи особистісних цінностей відносять матеріальні (все, що підтримує фізичну і розумову активність людей) — здоров'я, безпеку праці, матеріальний добробут, професійну майстерність.);

• до другої групи відносять соціальні цінності (соціальну повагу, соціальну активність, соціальні досягнення). Деякі психологи визначають ціннісні орієнтації як усвідомлене уявлення особистості про власні цінності. Вони впливають на мотивацію особистості, формують її концепцію істини і справедливості, свободи і відповідальності, сенсу життя, добра й зла та ін. Сприйняті особою соціальні цінності, що виступають метою життя та основними засобами їх досягнення і тому набувають функції важливих регуляторів її соціальної поведінки, виступають як ціннісні орієнтації;

• до третьої групи відносять найбільш абстрактні цінності — моральні , або духовні (вони, в свою чергу, диференціюються на пізнавальні, естетичні, гуманістичні та ін.).

Крім того, спеціалісти виокремлюють ще деякі цінності, які закріплюються у життєдіяльності і виявляються як якості особистості:

• комунікабельність,

• активність,

• допитливість,

• співчуття;

а також найбільш характерні способи поведінки особистості, які виявляються в реалізації і закріпленні цінностей-якостей.

« Проблема етнічного і національного самопізнання незмінно хвилювала і продовжує хвилювати людство. В різні часи вона то набувала надзвичайної актуальності, то втрачала свою гостроту, то виходила наперед, то ставала в один ряд з іншими питаннями соціального життя. У будь-якому разі сама актуалізація цієї проблеми виявлялася одним з джерел духовного розвитку народів.» (2, 16)

Саме проблема етнічного і національного самопізнання і є джерелом насправді духовного розвитку народів.

«Безперечно, національні характеристики завжди містять у собі елемент парадоксальності. Вони легко даються чужому спостережнику й незмінно відлунюють небезпекою вульгаризації для “свого”, хто має певний досвід глибини і складності національного життя. Жоден типовий образ, навіть найпопулярніший і поширений, не може визначити всієї повноти характеру і життя нації, зокрема, й повноти втілення українського народного етосу. Необхідна типізація в цій галузі може спиратися швидше на полярні прояви національного характеру, між якими розміщується весь спектр перехідних типів. До того ж, проблематика національного (етнічного) самопізнання ще більше ускладнюється диференціюючим впливом чинників часу (хронології) і простору (місцевої локалізації). “Душа народу” не існує як апріорна, відірвана від плинної реальності констант; вона розкривається лише у визначеній послідовності історичних та локально-просторових форм. Через це її вивчення породжує особливі проблеми, яким наш час надає особливої актуальності і гостроти.» (2, 16)

Саме «Душа народу» і проявляється у його різноманітних діях, адже ні гроші, ні влада не можуть перевершити найважливіші фактори «душі».

«Ціннісні орієнтації людини, суспільства, нації складаються історично, успадковуються поколіннями, збагачуються, вдосконалюються чи здрібнюються, розпорошуються ними. Це цілком стосується й моральних цінностей, які уособлюють культурне обличчя XXI століття. Мораль – вагома складова частина духовної культури етносу, нації; даний аспект її існування потребує грунтовного наукового розкриття. У плані філософсько-етичного дослідження та осмислення моральних цінностей українського народу особливо значущим і перспективним завданням видається аналіз відповідних поглядів селянства, адже часова тяглість, що йменується історією, для українців значною мірою виявилася “замкненою” на постаті хлібороба-трударя, представника сільської “мовчазної більшості”. Не випадково вітчизняні історики, які досліджували селянську проблематику, здавна вдавалися в цьому зв’язку до термінів “народ”, “українці”. Додамо, що селянство принаймні до середини ХХ ст. становило більшість української нації, а це дає підстави говорити про українців як про націю переважно хліборобську не лише в історичному, а й в соціально-культурному, цивілізаційному аспекті.

Вплив домінант духовно-моральних цінностей селян на світогляд усього українства, на стереотипи сприйняття ним довколишнього світу протягом  ХІХ – початку ХХ ст. був настільки визначальним, що етнографи та філософи, не вдаючись до конкретного аналізу, тривалий час говорять про український менталітет як землеробський. При цьому, однак, поза їхньою увагою традиційно залишаються не тільки соціальні витоки української національної самобутності, а й хронологічні рамки її еволюції.

“Тотальна криза ідентичності” - так нерідко характеризують умови, у які потрапила людина в ХХ-ХХІ сторіччах. Народи, етнічні групи, різноманітні локальні спільноти з ентузіазмом зайнялися пошуками самоідентифікації - за принципом державності, культури, релігії, етносу і т.п. У філософії це, зокрема, виявляється в тому, що традиційний “пошук визначеності” поступається місцем “пошуку ідентичності”. Втрата глибинної онтології людського буття пов’язана з розчиненням людини в соціотехнічних системах, перетворенням її із суб’єкта діяльності у її фактор. Проблему збереження/втрати ідентичності обговорюють переважно в психологічному  (розглядаючи долю індивіда) і соціальному аспекті, досліджують етнічну, культурну ідентичність. Світове співтовариство збентежено розпадом духовності, її перетворенням у соціотехнологію; науковці говорять про екологію культури (розмірковуючи про збереження динамічної рівноваги стосовно життя людини, мають на увазі збереження її генотипу, а стосовно тієї чи іншої культури - традицій).

Незважаючи на часову віддаленість від нас традиційного (аграрного) суспільства, аналіз його духовної культури й у наші дні гостро актуальний.  Всупереч нарощуванню “матеріального тіла” індустріальної цивілізації, Україна продовжує залишатися гетерогенною країною, що соціально, ментально і культурно багато в чому ще не вибралася з напівтрадиційного стану суспільства, коли різні регіони країни, співіснуючи хронологічно одночасно і є немовби “взаємопроникаючими”, нібито існують у різному історичному часі. У людей є психологічна потреба в філософії, що надає зрозумілого смислу розмаїттю життя, у деякому посереднику, що, використовуючи зрозумілу для цієї культури мову, допомагав би людям орієнтуватися й ідентифікувати себе у нинішньому світі. Саме цим, очевидно, пояснюється те, що сьогодні, на початку ХХІ століття, коли цивілізація й виховання стають усе більш універсальними, повсюдно спостерігається феномен “перевідкриття традицій”. Йдеться про реактуалізацію народного морального досвіду, необхідність відродження традиційних моральних цінностей у нових сучасних умовах.

Морально-етичні погляди українського народу за фольклорними джерелами ще не були предметом власне філософського аналізу. До цього часу фольклорні тексти досліджувалися з описової, упорядкувальної, міфологічної та світоглядної позицій. З проблемою, порушеною у дослідженні, стикаються релігієзнавчі, історико-філософські, культурологічні вітчизняні доробки з історії духовності України (М.Максимович, М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький, О.Потебня, М.Грушевський), також праці російських авторів (Г.Федотов, В.Соловйов), в яких міститься чималий матеріал для розуміння специфіки тлумачення онтологічних та метафізичних питань у народній творчості. Праці А.Афанасьєва, О.Веселовського, І.Франка, В.Гнатюка, Г.Булашова, П.Житецького, В.Перетца розширили наукові межі дослідження фольклору в історико-порівняльному плані, утвердили за ним значення цінного джерела народознавства.» (2, 16)

Вона справді гарно розкрила тему, приводячи актуальність цієї проблеми. При дослідженні моральності народу треба завжди звертатися до його фольклору, адже саме фольклор є віддзеркаленням «душі народа», його мови, звичаїм, думок.

Для кожної етнічної культури характерним є вироблення індивідуальних моральних норм та зобов’язань зі своєю системою стереотипів поведінки та комунікативних стратегій.