4 Аристотель про душу

Аристотель розумів душу, як рушійний початок, але стверджував, що сама душа не може рухатися.

Аристотель розрізняв чотири види руху (зміни):

1) виникнення і знищення;

2) якісна зміна, тобто зміна властивості;

3) кількісна зміна, тобто збільшення і зменшення (ріст, збиток);

4) переміщення, зміна місця.

Власне до руху він відносить зміни виду (2)-(4), оскільки зміна виду (1) є скоріше простий вимір, що полягає в переході однієї речі в іншу. Тим часом, стверджує філософ, виникнення і знищення відбуваються щодо сутності; для неї ж “немає руху, тому що ніщо існуюче їй не протистоїть”.

Оскільки існує чотири види рухів, то душа повинна мати або один з цих рухів, або кілька, або усі. Якщо душа рухається не привхідним чином, то рух повинен бути їй властивий по природі, а якщо рух, то місце: адже всі названі рухи відбуваються в якомусь місці. Але якщо сутність душі полягає в тому, що вона сама себе рухає, той рух їй буде властивий не привхідним чином. Якщо рух властивий душі від природи, то вона могла б бути приведена в рух і сторонньою силою, а якщо і сторонньою силою, то і від природи. Так само стоїть справа і зі спокоєм. Аристотель не міг точно пояснити рух душі в стані її спокою під дією сторонньої сили..

Аристотель визначив душу як “першу ентелехію органічного тіла”, тобто життєвий початок тіла, що рухає його і будує його як своє знаряддя.

Якими здібностями володіє душа?

Душа має рослинну здатність, здатність відчуття, здатність міркування і просторового руху.

Рослинам властива тільки рослинна здатність, іншим істотам - і ця здатність, і здатність відчуття; і якщо здатність відчуття, то і здатність прагнення. Адже прагнення - це бажання, пристрасть і воля; усі тварини володіють в крайньому разі одним почуттям - дотиком. А кому властиве відчуття, тому властиво також випробувати і задоволення і сум, і приємне і тяжке, а кому все це властиво, тому властиво і бажання: адже бажання є прагнення до приємного.

5 Система філософії математики Аристотеля

Основні питання філософії, логіки, психології, природознавства, техніки, політики, етики й естетики, поставлені в науці Древньої Греції, одержали в Аристотеля повне і всебічне освітлення. У математиці він, очевидно, не проводив конкретних досліджень, проте найважливіші сторони математичного пізнання були піддані ним глибокому філософському аналізу, що послужило методологічною основою діяльності багатьох поколінь математиків.

До часів Аристотеля теоретична математика пройшла значний шлях і досягла високого рівня розвитку. Продовжуючи традицію філософського аналізу математичного пізнання, Аристотель порушив питання про необхідність впорядкування самого знання, про засоби засвоєння науки, про цілеспрямовану розробку мистецтва ведення пізнавальної діяльності, що включає два основних поділи: "освіченість" і "наукове знання справи". Серед відомих творів Аристотеля немає спеціально присвячених викладу методологічних проблем математики. Але по окремих висловленнях, по використанню математичного матеріалу в якості ілюстрацій загальних методологічних положень можна скласти уявлення про те, який був його ідеал побудови системи математичних знань.

Вихідним етапом пізнавальної діяльності, відповідно до Аристотеля, є навчання, що "засноване на (деякому) вже раніше наявному знанні... Як математичні науки, так і кожне з інших мистецтв набувається (саме) таким способом". Для відділення знання від незнання Аристотель пропонує проаналізувати "усі ті думки, що по-своєму висловлювали в цій області деякі мислителі" і обміркувати виниклі при цьому утруднення. Аналіз варто проводити з метою з'ясовування чотирьох питань: "що (річ) є, чому (вона) є, чи є (вона) і що (вона) є".

Основним принципом, що визначає всю структуру "наукового знання справи", є принцип зведення усього до початків і відтворення усього з початків. Універсальним процесом виробництва знань із початків, відповідно до Аристотелеві, виступає доказ. "Доказом же я називаю силогізм, - пише він, - який дає знання".

Особливості поглядів на право Арістотеля

Філософсько-пра-вовие погляди Аристотеля (384 - 322 рр.. До н. Е..) Помітно відрізняються від поглядів його попередників. Це був апологет порядку, тверезий філософ-раціоналіст, обгрунтувати свої ідеї

при допомоги теоретичних аргументів, а не міфів. Будучи реалістом, а не утопістом, він, у першу чергу, цікавиться природними та соціальними підставами моралі та права.

У такий основою для Аристотеля виступає сама людина, наділений особливою «політичної» природою і розглядається як «політична тварина» - унікальний суб'єкт, розташований і до аполлонічного, та до діонісійської моделями соціальної поведінки. Мета і зміст людської природи не у пошуках насолод, а в доброчесним і законослухняному існування.

В міркуваннях Аристотеля тісно переплетені між собою і правова етична проблематика. Це обумовлено розумінням того, що благо держави і стан правопорядку залежать від моральних якостей її громадян. У «Етики» досліджує Арістотель, поряд зі специфічного етичної темою, і низка власне політиці-правових проблем. Так, співвідношення етики, політики і права чітко проявляється при розгляді проблеми справедливості. Політика, право і закони під справедливістю мають на увазі всю доброчесність, тобто політичну справедливість.

Характеризуючи справедливість як якусь рівномірність, Арістотель каже про «спеціальної справедливості», розрізняючи при цьому два види її прояви: справедливо розподіляти і справедливість зрівнювати. Ці два поняття дуже важливі для розуміння політичних і правових поглядів філософа, тому що мова йде по суті про об'єктивне сенсі тієї спеціальної рівномірності (тобто рівності, заходи), яка обов'язкова для політичних відносин і справедливого закону.

Розподіляє справедливість передбачає розподіл всього, що можна розділити між членами товариства (влада, почесті, гроші та ін.) Тут можливо і рівне, і нерівне наділення людей відповідними благами.

Зрівнюються справедливість існує в сфері обміну та «проявляється в урівнювання того, що складає предмет обміну». Застосовується цей вид в області цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, злочину і покарання.

У самому загальному вигляді рівномірність, за Арістотелем, це середина між надлишком і недостачею, і в цьому змісті справедливий - це рівномірне.Принципом розподіляє справедливості виступає необхідність поділу відповідних загальних для всіх громадян благ по достоїнству.

Основним висновком етичних досліджень Арістотеля є положення про те, що політична справедливість можлива лише між вільними і рівними людьми, що належать до одного прошарку суспільства. Аристотель трактує політичну справедливості як політичне право. «Шукалося нами поняття, - пише він, - полягає як у справедливості взагалі, так і в політичної свободи (право) ... Ті люди мають право, для яких існує закон, що визначає їх відносини ...».

Право в цілому - явище політичне, і він називає його «політичним правом". «Що стосується політичного права, то воно частково природне, частково умовне. Природне право те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Умовне право те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим, але раз воно визначено (це байдужість припиняється) »2.Це волеустановленное право.

Арістотель виступає проти зведення всього права до права волеустановленному (умовному, встановленому людьми). Незважаючи на те, що область права мінлива, поняття про справедливість і право, відповідно до Аристотеля, мінливі тільки до певної міри.

Природне право, як частину політичного права, природно перш за все тому, що воно політичне, адекватно політичній природі людини і висловлює випливають звідси вимоги і уявлення про політичну справедливість у людських взаєминах. У такому понятті фіксується збіг права і єдність природничого, політичного, етичного (вольового) інтелектуального і правового моментів.

Політичний характер природної і умовного (волеуста-новлення) права зумовлює їх принципову спільність і корениться в ній необхідність відповідності умовного права природному, а також необхідність урахування принципів і вимог політичної справедливості при прийнятті закону в процесі встановлення правил умовного права.

Під умовних (волеустановленним) правом Аристотеля пізніше починає позначатися позитивне (позитивне) право.

До умовного права він відносить встановлення закону і загальних угод. При цьому він каже про писані й неписані закони. Неписаний закон (він ставиться до волеустановленному, тобто позитивному праву) - це правові звичаї (звичайне право). Як право носить політичний характер, так і різні форми політичного (державного) устрою носять правовий характер.

Розглядаючи проблему держави і права, Арістотель в трактаті «Політика» пише, що суспільство не може існувати без держави, яка є необхідною формою людського гуртожитку. І типи держави розрізняються їм у залежності від кількості правлячих: один, небагато (група людей) або всі (влада більшості). Кожен з цих видів держави може надавати як позитивний вплив на життя людей, так і руйнівну. У цьому випадку виникають шість модифікацій державного устрою: три порочні (неправильні): тиранія, олігархія, демократія, і три позитивні (правильні) різновиди: монархія, аристократія, політія.

У питанні про те, яка з трьох останніх форм держави найкраща, Арістотель віддає перевагу монархії, як самої божественної за своєю суттю, бо на самому Олімпі існує монархія Зевса.

Аристократія стоїть вище монархії, бо тут влада зосереджена в руках небагатьох осіб, що володіють явними перевагами та благородством.

Політія припускає, що при владі перебуває більшість громадян, що володіють військовими чеснотами. Ця форма народовладдя належать тим, хто носить зброю і підкоряється законам. Аристотель також висуває принцип найкращої форми правління. На його думку, це та, яка поєднує в собі переваги кожної з трьох: монархії, аристократії, політії. Саме така ідея - ідея держави, що поєднує в собі позитивні якості різних систем влади, - стане визначальною для іозднеантічних соціальних поглядів.

Як бачимо, Арістотель у своїй філософсько-правової концепції синтезував і розвинув далі всі попередні теорії. Якщо софісти інтерпретували становище про людину як «міру всіх речей», неминуче приходячи до Суб'єктивізація і релятивізація уявлень про справедливість, право, закон, то Сократ і Платон, відстоюючи об'єктивний характер політичних і правових явищ, сталі, в софістам протилежність, апелювати до Бога як мірою всіх речей. В Аристотеля ці дві концепції з'єднуються і синтезуються завдяки представленню про політичну природу людини, потрактований ним як природно-людського джерела, об'єктивного характеру заходи справедливості в політико-правові явища і відносинах.