Питання 10

Введення

Вперше про екзистенціалізм (філософії існування) заговорили наприкінці 20-х років 20 століття. Багато хто вважав цей напрямок філософії безперспективним, але незабаром воно виросло у велике ідейний рух. Умовно цей рух поділяється на два напрямки: атеїстичне (представники - М. Хайдеггер в Німеччині, Ж.-П. Сартр, А. Камю у Франції) і релігійне - К. Ясперс (Німеччина), Г. Марсель (Франція). p> Екзистенціалізм - філософський вираз глибоких потрясінь, які спіткали суспільство під час криз 20-х, 40-х рр.. Екзистенціалісти намагалися осягнути людини в критичних, кризових ситуаціях. Вони зосередилися на проблемі духовної витримки людей, закинутих у ірраціональний, що вийшов з-під контролю потік подій.

Кризовий період історії, тобто ХХ століття, екзистенціалісти розглядають як криза гуманізму, розуму, як вираз В«світової катастрофиВ». Але в цій плутанині пафос екзистенціалізму спрямований проти особистої капітуляції перед В«Глобальною кризоюВ». Свідомість людини, що живе в ХХ столітті, відрізняється апокаліптичним страхом, відчуттям покинутості, самотності. У завдання екзистенціалізму входить створення нових визначень предмета філософії, її завдань і можливостей нових постулатів.

Тип їх філософствування відрізнявся від академічної думки. Екзистенціалісти не пропонували нових філософських конструкцій. Вони ставили в центр уваги індивідуальні смисложиттєві питання і виявляли інтерес до проблематики науки, моралі, релігії, філософії історії в тій мірі, в якій вона стикалася з цими питаннями. У роботах екзистенціалістів немає руху від найпростіших визначень предмета до все більш всебічному і конкретному її розумінню, що відрізняє теоретичну думку від інших форм духовного освоєння дійсності. Їх роботи відрізняє, швидше, сюжетність, художність. h1> Проблема буття у філософії екзистенціалізму В  Філософська концепція М. Хайдеггера

З моменту публікації роботи В«Буття і часВ», що принесла йому широку популярність, і аж до останніх років свого життя Хайдеггер (1889 - 1970) не втомлювався повторювати, що в центрі його уваги знаходиться проблема буття. Фундаментальна онтологія, згідно Хайдеггеру, повинна почати з питання про буття, тобто про сенс буття. Він обгрунтовує необхідність і актуальність нової постановки питання про буття, бо старе розуміння буття з часів Платона перетворилося на догму. Більш того, подальша робота філософської думки призвела фактично до скасування питання про буття. Поступово пануючим стала думка, що питання про буття взагалі зайвий, бо:

1. буття - саме загальне поняття, яке охоплює все суще. Але загальність буття іншого порядку, ніж загальність матеріальних пологів, по відношенню до яких буття трансцендентно. p> 2. поняттю буття не можна дати визначення. Але невизначеність буття, навпаки, спонукає до питання про його сенс. p> 3. буття приймається як само собою зрозуміле поняття. Але ж саме самопонятности є істинна і єдина тема філософії. Таким чином, ставши фізикою, метафізика забула про буття, більше того, забула про сам забутті.

Хайдеггеровского онтологія є фундаментальна (або критична) онтологія, тому що сам питання та спосіб його постановки включається до істота онтології. Тут важливо відзначити феноменологічне початок хайдеггеровской філософії. Феноменологія шукає феномен, а це, перш за все - відкритість, себе в самому собі що показує, тобто те, що говорить саме за себе. Питання про буття, мислимий феноменологічна, передбачає питання-феномен: це питання задає не онтології, а якесь суще самим своїм існуванням здійснює питання про буття. Суще, в бутті якого мова йде про самому цьому бутті, суще, відмінне від іншого сущого тим, що воно онтологично, - тобто влаштовано так, що перебуваючи серед сущого, відноситься, виноситься з сущого до буття сущого в можливої вЂ‹вЂ‹цілісності його сенсу - саме це цікавить Хайдеггера. p> Неефективність традиційного питання про буття долається Хайдеггером аналізом того, хто в стані питатися. Ним може бути суще, битійствующее і одночасно рефлексуюча про буття. Якщо питання про буття ставиться чітко, розгортається у своїй досконалої прозорості, то, зг...ідно Хайдеггеру, він повинен бути підготовлений розумінням того окремого сущого, яке має доступ до буття. Спрямованість розуміння, понятійного пізнання і вибору сущого - це конститутивний правила запитування та одночасно модус буття сущого, в якості якого виступаємо ми самі, котрі запитують про буття. Це суще, що має битійственная можливість спрашіванія, Хайдеггер позначає терміном Dasein. Хайдеггер вибирає термін В«DaseinВ» і одночасно відмовляється від традиційного змісту - В«існуванняВ» у Канта, В«наявне буттяВ» у Гегеля - так як для нього немає єдиного поняття існування. Якщо у Гегеля поняття Dasein має найнижчий онтологічний статус і виступає як свого роду категоріальне клеймо, яким абсолютний дух позначає обмеженість і абстрактність будь-яких достовірних індивідуального досвіду, то Хайдеггер тим же словом позначає незалежну від абсолютів цілісність цього досвіду: всю реальність, з якою від народження і до смерті має справу даний, незалежний у своїй самобутності індивід.

Суще, запитує про буття - Dasein - Повинно бути визначено у своєму бутті, але в той же час буття стає доступним тільки через це суще. Проте не можна говорити про наявність кола у доказі, бо суще в своєму бутті може бути визначено і без експліцитного розуміння буття. В«НеВ« коло в доведенні В»лежить в питанні про сенс буття, але мабуть дивна В«назад або вперед віднесеністьВ» Спрошенние (Буття) до спрашіванія як буттєвого модусу сущого В». Dasein виділяється з іншого сущого, тобто виділяється онтически, оскільки В«для цього сущого в його бутті мова йде про самому цьому бутті В». В«Зрозумілість буття, - підкреслює Хайдеггер, - сама є буттєва визначеність присутності. Онтичне відміну присутності в тому, що воно існує онтологично В», -т.е. влаштовано так, що, перебуваючи серед сущого, відноситься, виноситься з сущого до буття сущого в можливої вЂ‹вЂ‹цілісності його сенсу. Онтически-онтологічний коло Хайдеггер замикає на Dasein: онтологія обгрунтовується через аналітику Dasein, тобто через опис істотних рис людського способу існування, через онтическом вкоріненість людини в світі, а проте всі онтичне в Dasein, все, що пов'язує його з іншим сущим - всі емпіричне, психологічне, практично-діяльну, - має отримати онтологічне прояснення, тобто прояснення з буття. p> Сутність Dasein визначається екзистенцією, найважливішим конституирующим ознакою якої є саморозуміння і спосіб його виявлення. В«Само буття, - пише Хайдеггер, - до якого присутність так чи інакше може відносити себе і завжди будь-яким чином відносить, ми називаємо екзистенцією В». Змістовно екзистенція означає В«предстояние в істині буттяВ». Термін В«екзистенціяВ» - похідне від латинського дієслова ex-sistere - виступати, виходити, робитися, ставати. Сутність Dasein, таким чином полягає в тому, щоб ставати, виходити за межі готівки - ексзістіровать.

Сенс буття дорівнює розуміння буття, тобто самопроектування Dasein.

Філософська концепція Ж.-П. Сартра

Вихідним пунктом онтологічних роздумів Ж.-П. Сартра (1905-1980) є переконання в існуванні відмінного від людини і несводимого до його думки світу речей, з яким, однак, людина настільки нерозривно пов'язаний, що його слід визначити як буття у світі. Що ж до свідомості, то його Сартр визначає як буття для себе. Свідомість спонтанно, активно, світ речей інертний. Світ речей можна визначити як буття в собі. Відповідно до Сартром, жодна характеристика для себе не може бути характеристикою в собі. За цією логікою, якщо свідомість мінливе і активно, то речі, є об'єктами свідомості (В«ФеноменамиВ»), повинні бути інертні і нерухомі; якщо свідомість внутрішньо суперечливо, то речі повинні бути чистою позитивністю, абсолютним тотожність з собою. Про світ речей можна сказати лише наступне: буття є. Буття є у собі. Буття є те, що воно є. Сказати що-небудь про розвиток світу, що змінюються станах ми не можемо. Ми вловлюємо лише справжній, застиглий мить. p> На питання про те, чи створена буття феноменів і буття свідомості богом, Сартр дає негативну відповідь. Гіпотеза божественного творіння заперечується їм як В«Забобон креаціонізмуВ», що надає його екзистенціалізму атеїстичний характер. Сам Сартр, однак, підкреслює, що його вчення докорінно відрізняється від усіх відомих форм атеїзму, причому головна відмінність полягає в тому, що для нього питання про існування чи неіснування бога залишається відкритим. В«ЕкзистенціалізмВ», - говорить Сартр, - це не такий атеїзм, який витрачає всі свої сили на те, щоб довести, що бога не існує. Навпаки, він заявляє, що якби бог і існував, це нічого не змінило б В». Розглядаючи питання про можливі відносинах бога до феноменам (речей), Сартр виходить з ототожнення буття феноменів з чистою об'єктивністю. Саме в силу цієї протилежності бог, навіть якщо він існує, не тільки не може створити феномени, але не в змозі мати уявлення про них. br/> ЕКЗИСТЕНЦІЯ І СВОБОДА

Розходячись з традицією раціоналістичної філософ...ії і науки, що трактує опосередкування як основний принцип мислення, екзистенціалізм прагне осягнути буття як якусь безпосередню нерозчленовану цілісність суб'єкта та об'єкта. Виділивши в якості початкового і справжнього буття саме переживання, екзистенціалізм розуміє його як переживання суб'єктом свого "Буття-в-світі". Буття тлумачиться як дане безпосередньо, як людське існування, або екзистенція (яка, згідно екзистенціалізму, непізнавана ні науковими, ні навіть філософськими засобами). Для опису її структури багато представників екзистенціалізму (Гайдеггер, Сартр, Мерло-Понті) вдаються до феноменологічного методу Гуссерля, виділяючи в якості структури свідомості його спрямованість на інше - інтенціональність. p> Екзистенція "відкрита", вона спрямована на інше, що стає, її центром тяжіння. За Хайдеггером і Сартром, екзистенція є буття, спрямоване до ніщо і усвідомлює свою кінцівку. Тому саме в "Прикордонної ситуації" (Ясперс), в моменти найглибших потрясінь, людина прозріває екзистенцію як корінь своєї істоти. p> Визначаючи екзистенцію через її кінцівку, екзистенціалізм тлумачить останню як тимчасовість, точкою відліку якої є смерть. На відміну від фізичного часу - чистої кількості, нескінченного ряду протікають моментів, екзистенціальне час якісно, ​​звичайно і неповторно; воно виступає як доля (Хайдеггер, Ясперс) і нерозривно з тим, що становить істота екзистенції: народження, любов, каяття, смерть і т.д. Екзистенціалісти підкреслюють у феномені часу визначальне значення майбутнього і розглядають його у зв'язку з такими екзістенціален, як "Рішучість", "проект", "надія", відзначаючи тим самим особистісно-історичний (а не безособово-космічний) характер часу і стверджуючи його зв'язок з людською діяльністю, шуканням, напругою, очікуванням. Історичність людського існування виражається, згідно екзистенціалізму, в тому, що воно завжди знаходить себе в певній ситуації, в яку воно "закинуто" і з якою змушене рахуватися. Належність до певного народу, стану, наявність у індивіда тих чи інших біологічних, психологічних та інших якостей, все це - емпіричне вираз спочатку ситуаційного характеру екзистенції, того, що вона є "Буття-в-світі". Тимчасовість, історичність і ситуационность екзистенції - модуси її кінцівки. p> Екзистенціалізм відкидає як раціоналістичну просвітницьку традицію, що зводять свободу до пізнання необхідності, так і гуманістично-натуралістичну, для якої свобода полягає в розкритті природних задатків людини, розкріпачення його "сутнісних" сил. Свобода, згідно екзистенціалізму, - це сама екзистенція, екзистенція і є свобода. Оскільки ж структура екзистенції виражається в "Спрямованості-на", в трансцендірованіі, то розуміння свободи різними представниками екзистенціалізму визначається їх трактуванням трансценденції. Для Ясперса це означає, що свободу можна знайти лише в бога. Оскільки, за Сартром, бути вільним означає бути самим собою, остільки "Людина приречена бути вільною". p> Свобода постає в екзистенціалізмі як важкий тягар, який повинен нести людина, оскільки він особистість. Він може відмовитися від своєї свободи, перестати бути самим собою, стати "як усі", але тільки ціною відмови від себе як особистості. p> Філософська концепція Сартра розвивається на основі абсолютного протиставлення і взаимовиключення понять: В«об'єктивністьВ» і В«суб'єктивністьВ», В«необхідністьВ» і В«свободаВ». Джерело цих протиріч Сартр вбачає не в конкретний зміст сил соціального буття, а в загальних формах цього буття (Речові властивості предметів, колективні та усуспільнені форми буття і свідомості людей, індустріалізація, технічна оснащеність сучасного життя і так далі). Свобода індивіда як носія неспокійної суб'єктивності може бути лише "розтиснену буття", освітою в ньому "тріщини", "дірки", ніщо. p> Людина оголошується Сартром носієм абсолютної свободи. Однак цей тезу супроводжується настільки багатьма В«уточненнямиВ», спрямованими проти анархії, що підсумком міркувань Сартра стає не свобода, а відповідальність і вина. Він формулює В«парадокс свободиВ»: свобода є тільки в ситуації, а ситуація існує тільки через свободу. Людська реальність всюди зустрічає опору і перешкоди, які вона створила. p> Сартром вдається довести а відсутність фатальної зумовленості людського дії, здатність людини боротися з перешкодами і своєю дією долати їх. Можна погодитися з Сартром, коли він говорить, що від вільного рішення людини залежить, чи буде він підкорятися заборонам, встановленим німецькими фашистами в окупованому Парижі, або ж стане діяти всупереч їм. Однак смертельна небезпека, пов'язана з останнім рішенням, свідчить, що воля не сама вважає перешкоди для свого дії, а зустрічає їх як об'єктивно дані. Облік подібних факторів спростовує тезу про абсолютну свободу людини.

В якійсь мірі це усвідомлюється й самим Сартром, що знаходить відображення в новому В«уточненняВ», а фактично обмеження поняття свободи: В«ФормулаВ« бути вільним В»не означаєВ« досягат...и того, чого хотіли В», але означаєВ« визначатися до хотінням (вибирати) самому В». Іншими словами, успіх абсолютно не важливий для свободи В». У світлі сказаного реальна целеполагающая діяльність людини передбачає три значення свободи:

1) вона означає здатність самостійно вибирати цілі дії;

2) діяти заради досягнення цілей;

3) досягати поставлених цілей. p> Ігнорування хоча б одного з названих аспектів веде до серйозного обмеження або навіть заперечення свободи. Внесене Сартром В«уточненняВ» поняття свободи, зводить її до автономії вибору, замикає її рамками свідомості, зміною дійсності лише у своїх думках. Така свобода не вносить ніяких змін у навколишній світ і не є дійсним перевершена ситуації. Але тільки таке ототожнення свободи з автономією вибору дозволило Сартром стверджувати, що людина завжди вільний і що з точки зору свободи для нього немає ніякої різниці між діаметрально протилежними ситуаціями, наприклад: залишитися стійким або зрадити друга і переконання. Сартр заявляв, що навіть у в'язниці людина не втрачає волі, що навіть моральні тортури не позбавляють нас свободи.

Індивіда сучасного суспільства Сартр розуміє як відчужене істота, зводячи це конкретний стан у метафізичний статус людського існування взагалі. Загальне значення космічного жаху набувають у Сартра відчужені форми людського існування, в яких індивідуальність стандартизована і усунутий від історичної самостійності. Відчужений від себе людина, приречений на недійсності існування, не все гаразд і з речами природи - вони глухі до нього, тиснуть на нього своїм вузькому і солідно-нерухомим присутністю, і серед них може себе відчувати благополучно влаштованим тільки товариство В«покидьківВ», людина ж відчуває В«нудотуВ». На противагу всяким взагалі В«об'єктивнимВ» і опосередкованим речами відносин, що породжує індивідуальні продуктивні сили, Сартр стверджує особливі, безпосередні, натуральні і цільні людські відносини, від реалізації яких залежить справжнє зміст людяності.

У Міфологізують утопічному мисленні Сартра все ж на перший план виступає неприйняття дійсності сучасного суспільства і його культури, виражає сильний струмінь сучасного соціального критицизму. Жити в цьому суспільстві, згідно Сартру, як живе в ньому В«задоволене собою свідомість", можна лише відмовившись від себе, від особистої автентичності, від В«рішеньВ» і В«виборуВ», переклавши останні на чиюсь анонімну відповідальність - на державу, націю, расу, сім'ю, інших людей. Але і ця відмова - відповідальний акт особистості, адже людина володіє свободою волі.

Концепція свободи волі розгортається у Сартра в теорії "проекту", згідно з якою індивід не заданий самому собі, а проектує, "збирає" себе в якості такого. Тому боягуз, наприклад, відповідальний за своє боягузтво, і В«Для людини немає алібіВ». Екзистенціалізм Сартра прагне змусити людину усвідомити, що він повністю відповідає за самого себе, своє існування і навколишнє, бо виходить з твердження, що, не будучи чимось заданим, людина постійно будує себе за допомогою своєї активної суб'єктивності. Він завжди В«Попереду, позаду себе, ніколи - самВ». Звідси той вираз, що Сартр дає загальному принципу екзистенціалізму: В«... існування передує сутності ... В» В«ЕкзистенціяВ» і є постійно живий момент діяльності, взятий у вигляді внутрііндівідуального стану, суб'єктивно. У більш пізній роботі В«Критика діалектичного розуму В»Сартр формулює цей принцип як принцип В«Незвідність буття до знанняВ». Але екзистенціалізм Сартра не знаходить іншої основи, з якої людина могла б розвинути себе як справді самодіяльного суб'єкта, крім абсолютної свободи і внутрішньої єдності В«Проектує яВ». У цьому своєму можливий розвиток особистість самотня і позбавлена опор. Місце активної суб'єктивності в світі, її онтологічну основу Сартр позначає як "ніщо". За думки Сартра, В«... людина, без будь-якої опори і допомоги, засуджений в кожен момент винаходити людини В»і тим самимВ« людина засуджений на свободу В». Але тоді основою дійсності (автентичності) можуть бути тільки ірраціональні сили людського підпілля, підказки підсвідомого, інтуїції, несвідомі душевні пориви і раціонально НЕ осмислені рішення, неминуче призводять до песимізму або до агресивної свавіллю індивіда: В«Історія будь-якого життя є історія поразкиВ». З'являється мотив абсурдності існування: В«Абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємоВ». Людина, за Сартром, - даремна пристрасть. br clear=all> філософія АБСУРДУ

Відчуття абсурду, за Камю, приходить або раптом і відразу, або людська життя протягом тривалого періоду являє собою поступове і постійне занурення в глибини абсурду; але, в кожному разі, вся подальша життя змінюється, про її абсурдності забути вже не можна. Таким є миттєве прозріння Калігули: В«Просто я раптово відчув, що мені потрібно неможливе. На мій погляд, існуючий порядок речей нікуди не годиться В». Така занурена у постійне від...чуття абсурду життя головного героя В«сторонньогоВ» Мерсі: В«У житті нічого не змінними, все одне і те жВ». І далі: В«Все - всі одно, все не має значення, і я прекрасно знаю чому ... Протягом всієї моєї безглуздої життя, через що не настали роки, з глибини майбутнього лунало мені назустріч похмуре подув і дорівнювало все на своєму шляху, і від цього всі, що мені обіцяли і нав'язували, ставало настільки ж примарним, як ті роки, що я прожив насправді В».

Ще більш сильно, з лякаючою простотою описується сцена В«абсурдного прозріння В»вВ« Міфі про Сізіфа В»:В« Почуття абсурду може вразити в обличчя будь-якого людини на повороті будь-якої вулиці ... Ранкове вставання, трамвай, чотири години на конторі або на заводі, їжа, трамвай, чотири години работи, їжа, сон, і так все, в тому ж ритмі, в понеділок, вівторок, середу, четвер, п'ятницю, суботу В» (Фактично, це і є опис способу життя Мерсі). В«Найчастіше цією дорогою слідують без особливих труднощів. Але одного разу раптом виникає запитальне В«Навіщо?В», І все починається з втоми, підсвіченої подивом В». p> Ця втома - перша ознака що насувається відчуття абсурду. Абсурд що не заволодів людиною цілком. Згідно Камю, В«втома одночасно і останній прояв життя машинальної, і перше виявлення того, що свідомість прийшло в рух. Втома пробуджує свідомість і викликає все наступне. Подальше може бути або поверненням до несвідомості, або остаточним пробудженням В». Отже, людина перший раз стикається з цією будить його свідомість втомою, і тепер від нього залежить, чи заговорить його свідомість під весь голос, або знову замовкне. Так чи інакше, ця втома за Камю - перший дзвінок, перший бунт плоті, і В«в цьому бунті плоті виявляє себе абсурдВ». Так, завдяки свідомості, абсурд вперше входить у людське життя. p> Проте усвідомлення - що не сам абсурд, це лише частина того, що необхідно для повного відчуття абсурдності буття. І Камю вказує наступний важливий крок, який робить людина на шляху до абсурду. В«Ще щаблем нижче нас чекає відчуття нашої чужорідність у світі - ми відкриємо ... з якою силою природа, самий пейзаж може нас заперечувати ... Первісна ворожість світу доноситься до нас крізь тисячоліття. В якусь мить ми перестаємо розуміти цей світ з тієї простої причини, що протягом століть нам були зрозумілі в ньому лише образи й малюнки, які ми самі ж попередньо в нього і вклали, проте з деяких пір нам не вистачає більше духу вдаватися до цієї протиприродної виверту. Світ вислизає від нас, тому що знову стає самим собою ... Ясно одне: у цій щільності і цієї чужості світу виявляє себе абсурд В». Камю-письменник вустами Калігули вторить Камю-філософу: В«Цей світ, такий, як він є, виносити не можнаВ». p> В«Ворожість світуВ» Камю - дуже важливий етап у розумінні його філософії абсурду. Дійсно, наукові схеми і теорії, змінюючи одна одну і покликані пояснити нам світ, кричать навперебій про рішення світових загадок і таємниць. Але насправді, вони залишаються лише гіпотезами, в кращому випадку лише більш новими і близькими до дійсності спробами опису явищ, причому окремих явищ, які є мізерно малою частиною всієї різноманітної картини світу. У результаті, як би близько ми не наближалися до істини, ми ніколи до кінця її НЕ осягнемо, і головні питання буття так і залишаться без відповіді. Саме це і приводить людину в жах. Він пристрасно хоче пізнати світобудову, але всі його спроби, як і спроби самого Камю, розбиваються об ірраціональність і чужість світу: В«... вся земна наука не дає нічого, здатного запевнити мене в тому, що цей світ мені належить ... Я розумію, що за допомогою науки можу впізнати і перерахувати явища, але ніяк не можу освоїти світ. Навіть якщо я обмацаю пальцем всі звивини його рельєфу, я не дізнаюся про нього більше В».

Наступний етап на шляху до абсурду - сприйняття людиною інших людей в їх механистическом прояві, в їх позбавленою сенсу діяльності, в їх чужості один одному і усвідомлює індивіду. І в цьому питанні Камю мимоволі перегукується з Сартром. В«Люди також випромінюють щось нелюдськеВ», - пише він. В«Тяжке замішання перед нелюдським в самій людині, мимовільна розгубленість при вигляді того, чим ми є насправді, коротше, В«нудотаВ», як назвав всі це один сучасний письменник, теж виявляють абсурд В». Це замішання перед безглуздістю й нудотні людських пристрастей відчуває і Калігула, настільки раптово ужалений абсурдом в саме серце. Показовими його слова до і після зіткнення з абсурдом. Спочатку: В«помиляється тільки той, хто заподіює страждання іншому В». І потім: В«Якщо скарбниця має значення, тоді людська життя його не має ... Всі ... повинні погодитися з цим міркуванням і вважати, що їх життя - ніщо, коли незабаром гроші для них - все. А поки я вирішив бути логічним, і, оскільки влада належить мені, ви побачите, у що вам обійдеться ця логіка. Я вирву протиріччя і суперечать В». Мерсі, іншому герою Камю, у друзях його матері, які прийшли попрощатися з покійною, бачаться швидше люди-автомати в їх гр...отескно-механічному, ніж життєвому прояві, і він мимоволі відчуває свою самотність і відчуженість, протиставляє себе їм: В«... вони нечутно ковзали в сліпучому світлі. Вони сіли, і жоден стілець не скрипнув. Ніколи нікого я не бачив так ясно, до останньої зморшки, до останньої складки одягу. Однак їх зовсім не було чути, просто не вірилося, що це живі люди ... Найбільше мене вразило в їхніх обличчях, що я не міг розгледіти очей, тільки щось мерехтіло в мережі зморшок ... у всіх були беззубі, запалі роти ... Тут я помітив, що всі вони, хитаючи головами, сидять навпроти мене ... У мене промайнула безглузда думка, ніби вони зібралися, щоб мене судити В».

На довершення всього, людина немов згадує про прийдешню смерть, і це, мабуть, найсильніший аргумент абсурду. Звичайно, він знав про неї і раніше. Але в тому, доабсурдном понятті смертності і в усвідомленні смерті в її абсурдності - величезна різниця. До зіткнення з абсурдом людина живе, ніби смерті немає зовсім: В«... ніколи не вдасться в достатній мірі здивуватися тому, що всі живуть так, як якщо б вони про смерть В«знати не зналиВ» В». Однак після вкорінення абсурду у свідомості людини безглуздість і лякає невідворотність смерті всюди з ним, і від них вже нікуди не дітися: В«Насправді джерелом жаху є математична непорушність події смерті ... Простота і безповоротність події і дають зміст почуттю абсурду. У смертельному світлі цієї долі проступає її марність В». Дійсно, смерть тільки тоді стає по-справжньому жахлива, коли людина зустрічається з абсурдністю лицем до лиця і усвідомлює її. Про це, до речі, говорить і Хайдеггер, цитований Камю: В«Світ нічого не може запропонувати людині, що знаходиться у владі страхуВ». В«Люди помирають, і вони нещасніВ», - вигукує Калігула так, немов він тільки що по-справжньому усвідомив цю прописну істину. У якомусь сенсі, так воно і є, тому що, звичайно, він завжди знав про неї, але саме тепер, у сяйві абсурду, вона стає йому нестерпна. Такі в загальних рисах передумови і умови виникнення абсурду в людській свідомості. <В  висновок

Отже, основними питаннями, що знаходяться в полі уваги екзистенціалістів, є:

- відчуження людини - проблема, що вийшла на перший план з початком 20 століття. Проблеми, що прийняли глобальний характер (можливість ядерного вибуху, духовний, економічний, демографічна кризи, змушують філософів задуматися про майбутнє людства. Їх займають питання пошуку власного Я, подолання безвиході, здобуття свободи, сенсу життя.

- проблеми буття світу і людини. Філософи - екзистенціалісти кажуть про невіддільною цілісності суб'єкта та об'єкта, буття трактується як безпосередньо дана екзистенція, людське існування. Екзистенціалізм доводить, що людина є, існує, є буттям і через його буття будується і буття всього навколишнього світу.

- існування і сутність людини. Якщо сутність передує її існуванню, то сутність людини проявляється тільки протягом його життя. Людина сама себе перетворює на людини.

- людина - унікальна істота. Людське Я несводимо ні до духовних ні до тілесних складовим. Найглибше людина пізнає свою екзистенцію в прикордонних ситуаціях (депресія, хвороба, наближення смерті і т.п.). Саме в такі хвилини людина може пізнати своє Я і знайти внутрішню свободу.

Підводячи підсумок вищесказаного, можна навести цитату зі статті М.К. Мамардашвілі: В«Екзистенціалізм - це не академічна філософія, яку викладають з кафедр і уточнюють за допомогою професорських словопреній (хоча і словопреній тут багато). Це скоріше спосіб фіксації певних настроїв, досить широко поширених в суспільстві В».