Спогади Демченко Ганни Олексіївни, жительки с. Семенівка, Липоводолинського р-н, Сумської обл.

Войну я пам’ятаю добре. Мені тоді було 13 рочків. У 1941 році заступали в село німці. Ночували по хатах, люди давали їм їсти, і вони людям тоже давали їжу. Були хароші, були й пагані, які забирали худобу, їжу, шо в погребі було – те й брали.

Пам’ятаю, шо ми з сім’єю копали окопи і жили в них постоянно, бо німці ходили по дворах і брали те, шо хотіли.

Як одступали німці, то лишили після себе боєприпаси, а діти збірали їх і ранилися. Деяких вбивало, а деяких калічило – одривало ручки й ножки. А у брата мого Івана од одного патрона, на лівій руці лишилося два пальці – так і прожив все життя. Также, коли німці одступали, кидали свої снаряди вночі на людські хати. А у нас коло хати стояли купи жита, які од снаряду і загорілися. Так ми цілу ніч огонь тушили і водою, і куфайкою били, та слава Богу, хату получилось врятувать.

Німці в селі були не довго – тільки осінню, 1941 року вступили, а у вересні 1943 року, коли визволяли село – одступили.

Як жили ми в окопах, спали на соломі, кулях, одежі. Замість світла був саморобний сліпок, зроблений із гільзи – її двоє збивали, протягували гніт, вмочували у солярку і запалювали. Так і освіщали землянку. Було страшно, бо як, не дай Бог, впаде бомба, то завалить і окопи, і нас разом.

Після звільнення, дуже ранених солдатів підвозили в село. У нас, за огородом, пам’ятаю, у колгоспній клуні було чотири хлопці, а ми були малими із сестрою Пашкою і носили їм їсти: коржі, молоко, картошку. Двойко померло і їх було поховано на нашому кладбищі, а двоє вижило, і один навіть поженився із нашою сусідкою і забрав її з собою.

Дуже багато людей погибло. Померлих збірали і звозили в братську могилу. З нашої родні було вбито німцями два моїх дядька: Вертія Івана Власовича і Вертія Леоніда Власовича. Мій батько тоже ходив на войну, та слава Богу, вернувся. Правда, був ранений осколком в ногу.

Спогади Косяка Івана Сергійовича, жителя с. Семенівка, Липоводолинського р-н, Сумської обл.

Я призвався в Червону Армію 2 травня 1941 року. Попав у Львів до 891-го артилерійського полку. Разом зо мною було і двоє земляків із Липової Долини – Мостовий Іван і Соловей Федір.

В составі цього полку воював з перших днів войни і аж до конця 1941 року. Я був орудійним командіром. Це були самі важчі місяці войни. Ми постоянно одступали і несли дуже великі потєрі.

Особенно мені заповнився епізод, коли ми переправлялися через Дніпро. Плавзасобів не було, а німці уже підступали. І ми лишили гармату, розпрягли коня, який її тягав, і попливли вплав. Та одежа швиденько намокла і тягнула на дно. Тому ми з моїм товаришем схватилися за коня і так із ним перепливли цю величезну річку. Коли насилу добралися до берега, то од пережитого плакали і цілували отого коня, який спас нам життя.

Так, із боями, ми одступали аж до Сталінінграда. 29 грудня 1941 року я був контужений і ранений в обидві руки. Товарняком мені із остальними раненими одправили у воєнний госпіталь біля Каспійського моря. Пробув я там 11 місяців, переніс дві операції (перша була невдачною).

Після цього був визнаний непридатним до воєнних дій і мене одправили в Махачкалу. Там жив у селі біля оцього міста. Мене приютила сім’я голови сільради Булобіна Івана Григоровича. Я йому вдячний за все, вів із ним переписку і даже один раз їздив у гості. Деяке время охороняв колгоспні поля. Це було тоже опасно. Один із моїх товаришів був погиб од рук чеченських бандитів.

Коли звільнили рідний край – вернувся додому. Робив у колгоспі. Потом пішов учиться в агрошколу, в Охтирку, яку закончив у 1946 році.