Спогади Пархоменко Дмитра Юхимовича, жителя с. Семенівка, Липоводолинського р-н, Сумської обл., який був вивезений на примусові роботи до Німеччини.

Я родився у 1926 году. Коли началась война, я був несовершеннолєтнім. 11 квітня 1943 году забрали мене на примусові роботи в Германію. Сперва доправили нас у розподільчий пункт, в город Шнайдемюль, а звідти попав я в село Грослтін. Важко там робить було, у хазяїна, та в основному порався я коло худоби.

3 лютого 1945 года прийшли наші войська і забрали мене в армію. Попав я на 1-й Білоруський фронт у 146 дивізію 3-ї армії. Мені прийшлось форсувать Одер. Добрались до передмістя Берліна. У городі Ройнікенздорф мене оставили при новосозданій комендатурі, де й встрітив радосну вістку про Побєду. Далі мене направили в навчальний батальйон. Коли закончив його, то получив званіє младшого сержанта. Служив у Германії аж по 1950 год і вернувся додому із званім старшини. Якби було у мене семирічне образованіє, то міг би стать офіцером.

Спогади Анастасії Кирилівни Глови, жительки с. Побиванка, Липоводолинського р-н, Сумської обл., яка була вивезена на примусові роботи до Германії.

В 1943 році забрали мене в Германію. Перед тим, як одправити нас на чужину, на цілий день і ніч закрили сільському клубі, щоб не втекли. Зранку одвезли в місто Ромни, де посадили на товарні поїзди і повезли на чужину. Перший місяць в Германії робила на лісопильній фабриці. Там робили і мої односельці. Для молодих дівчат ця робота була дуже важка.

Потім нас забрав пан доїть коров. Доїли по 15 коров, руки боліли. Одного разу в мене попухли руки, пан одвіз мене в госпіталь і на тиждень мені дали одпуск. Тут ми проробили 2 роки, до закінчення войни. Коли наші воїни нас звільнили, додому нічим було їхать, все розбомблено. Нам предложили іти пішки, або поробить в госпіталі, на що ми й согласились. Робили в одному, потім в другому. Більше ніж три місяці ждали повернення додому.

Повернувшись додому, знову робила на фермі, доїла коров. Далі робила на рядових. У 80-х роках пішла на пенсію.

Спогади Ганни Пилипівни Проценко, жетельки смт Липова Долина, Сумської обл., яка була вивезена на примусові роботи до Германії.

24 червня 1943 року німці забрали мене в Германію. Отам було рабство. Працювали від зорі до зорі, по 14-16 годин на добу в полі, без відпочинку, без води, не розхиляючись, поту ніколи було витерти. Там були ми рабами. Ворогові не бажаю, що пережила в молодості. Німці казали: «Ви, дівчата, тепер вічні раби, ви до матері уже ніколи не повернетесь». Скільки виплакали ми в неволі. У конюшні жили, підлога там була цементова. Ніколи не наїдались, а працювали, як воли.

15 лютого 1945 року нас звільнили радянські війська. Фронт проходив через наш населений пункт. Скільки страху тоді було. А в нас торбини за плечима і ми ідемо проти фронту в тил. На переселенському пункті нас додому не пустили, забрали у воєнний госпіталь санітарками коло ранених. Палати стояли на двох поверхах, а бочка води у дворі находилась. Ранені просять: «Сестричко, дай води». Нічим принести, бо у тяжкопоранених лише кухоль. Ми у дві руки по кухлю, і бігали по воду. За день як набігаєшся, то й підошви водянкою візьмуться. З 24 лютого по 24 червня працювали в госпіталі. Потім госпіталь був перевезений в Ленінград. Нам дали документи, що ми не вороги, і можемо сісти у поїзд і їхати додому.