Легенди рідного краю:

• Легенда про Липову Долину;

• Легенди села Беєве;

• Легенда села Підставки

Легенда про Липову Долину

У червні 1709 року, коли відбулася Полтавська битва, після поразки в одному з боїв, розгніваний Карл ХІІ призначив зустріч Петру І в урочищі (тоді тут не було нічого окрім дерев і водоймищ), де зараз розташована Липова Долина. Довго чекав Карл ХІІ на Петра І в условленому місці, але він так і не з’явився. З радісною перемогою в бою, російський цар навіть не мріяв про зустріч зі шведським правителем. Безуспішно прочекавши Петра І декілька годин, Карл промовив: «эта долина лживая». З тих пір це урочище почали називати Липова Долина. І коли його заселили жителі, то селище зберегло свою назву – Липова Долина. Ось так Карл ХІІ випадково дав назву нашому селищу. Хоча він мав на увазі зовсім інше, коли промовляв ці слова. Розгніваний цар шведів хотів підкреслити, що це та долина, де обманюють, підсувають липу. А вийшла прекрасна назва селища.

Але це не єдина легенда, яка існує про Липову Долину. Одні пов’язують цю назву з липами, яких дійсно багато у Липовій Долині. Інші говорять, що ця назва пішла від річки Липівки, яка протікає через Липову Долину.

Легенди села Беєве

Яку точно назву має село, мабуть, не знає ніхто. Беєві, Беїво, Беєве, Беїве і навіть Баєве – це назви села, які щоденно використовують як його жителі, так і гості.

Згідно з «Адміністративно-територіальним поділом України», село має назву Беєве. Не зрозуміло, хто і коли подав цю назву до такого важливого документу, але вона зовсім не прижилася в селі.

Цю назву старожили пов’язують із подіями 60-х років ХІХ століття. За одним із переказів, в лісах навколо села, яке тоді називалося Чернишева Слобода, з’явилася банда, яка грабувала зразу багатих панів, а потім всіх тих, хто траплявся на їхньому шляху. Жителів села це обурювало, але самостійно нічого зробити не могли, а тому звернулися у повітову управу м. Гадяч. Ті, в свою чергу використали російські військові підрозділи, які тоді знаходилися в місті. Банда була знешкоджена. Полонених бандитів військові поприв’язували до дерев вздовж дороги в село і всім перехожим наказували: «Бєй ево». Ті і записали «Беєво».

Але ті ж самі старожили розповідали інше. Виясняється, що ця банда знаходилася в лісі, який був розміщений в ярку, що називався Беївець, повз який боялися всі їздити. Ще й прислів’я в ті часи склали «Хто проїхав Беївець – той великий молодець!». А це прямо вказує на те, що і назва села, і назва ярка Беївець існували ще до розправи з бандитами, і з цими подіями ніяк не пов’язані.

Виявилося, що разом з цим селом були згодом перейменовані ще двоє менших сіл, що знаходяться неподалік, які отримали подібні назви: Беїво-Доярське і Беїво-Комуна. На той час дворянський рід полковника Черниша вважався згаслим, і складалося враження, що якийсь багатий пан з прізвищем Бей скупив ці села і назвав їх в честь свого імені.

В «Генеральному слідстві про маєтності Гадяцького полку 1728 року» знайшли записи про те, що російський цар Петро І в 1709 році подарував за вірну службу Чернишу землі з хутором, який мав назву Беїв, з греблею Кольчужною, з ярком Беївець, зі ставками і млинами. Цей хутір по опису співпадає з сучасним селом Беєво-Комуна. В цьому ж році Черниш разом з беївцями і жителями села Бірки заснував і інше село, яке вперше згадується в шведських картках в 1709 році під назвою Чернишівка.

Слово «бей» пояснюється як титул дрібних феодальних власників у татар в 1238-1242 роках. В нашій місцевості подібну назву має також Беєва гора, неподалік від Зінькова, яку звеличував у своїй творчості Г. Тютюнник, Беєва могила, Беїв шлях, Беїв ярок, і, врешті, Беївець. Швидше за все, що від однієї з таких назв і отримав в кінці ХІІ століття і Беїв хутір. Хто був такий сам Бей, чому люди присвятили йому стільки власних назв, на даний момент не відомо.