12.Архітектоніка роману Пруста

Роман «У пошуках втраченого часу» складним чином поєднує продовження класичної романної лінії, а також нове розуміння художнього відображення реальності, коли Пруст реалізує ідею «несвідомого» А.Бергсона.

Архітектоніка «роману-потоку», що відтворює спогади головного героя Марселя про дитинство в Комбре, про батьків, знайомих, приятелів, свідчить про те, що Пруст відбиває (фіксує) плинність життя і думки. Для автора «тривалість» психічної діяльності людини – це спосіб воскресіння минулого, коли минулі події, що реконструюються свідомістю, часто набувають більшого значення, ніж щохвилинне теперішнє, безперечно, впливаючи на нього. Пруст відкриває, що поєднання відчуття (смакового, тактильного, сенсорного), яке береже підсвідомість на чуттєвому рівні, і спогади, дають об’ємність часу. Особливістю архітектоніки даного роману є те, що спогади героя вибудовуються перед читачем хаотично. Адже Пруст послідовно доводить, що несвідоме воскресіння минулого залежить від бажання чи небажання людини в окремий момент буття. Швидкоплинні образи минулого візуалізуються через відчуття, яке може несподівано повторитися в теперішньому і яке розглядається як низка спогадів.. В першу чергу, автор візуалфзує для читача не розвиток характеру, а різні стани однієї й тієї людини у різні моменти потоку життя. Закладаючи основи нового типу романної оповіді – роману «потоку свідомості».

17.Фрагментація дійсності в поезії г.Аполінера

Він був теоретиком сюрреалістичного напрямку в літературі, і цей термін належить саме йому та означає "надреалізм". Він закликав поетів бути проводирями суспільства та йти попереду цього суспільства. Поет, вважав Аполлінер, мусить боротися зі старими поетичними штампами, творити несподіване, експериментувати. Як теоретик літератури, він написав книжку "Нова свідомість і поети" (1918).

"Надреальність" поезії Аполлінера виявляється в сюжетах, образах, самій побудові віршів. Через здорові образи він прагне розкрити внутрішній світ, почуття. Ці образи ніби нанизуються один на інший, все, що бачить поет, підкоряється його внутрішньому ритму, а реальність стає зовсім іншою, "новою реальністю", або "надреальністю".

Аполлінер не використовує жодного розділового знака, що створює у читача уявлення про плин дійсності в просторі і часі. У віршах поета неможливо виділити щось головне, а щось другорядне. Бо головне - реальність його душі, яка реагує на все, що він бачить у своєму злеті.

"Міст Мірабо" - один з найромантичніших віршів Аполлінера.

18. Література "потоку свідомості". Гертруда Стайн и Джемс Джойс.

Термин «поток сознания» принадлежит американскому философу-идеалисту Уильяму Джемсу «Поток сознания» часто представляет собой предельную степень, крайнюю форму «внутреннего монолога», в нём объективные связи с реальной средой нередко трудно восстановимы, Поток сознания создает впечатление, что читатель как бы «подслушивает» его опыт в сознании персонажей, что дает ему прямой интимный доступ в их мысли. Включает в себя также представление в письменном тексте того, что не является ни чисто вербальным, ни чисто текстуальным.Достигается это в основном двумя путями-повествованием и цитированием, внутренним монологом. При этом часто ощущения, переживания, ассоциации друг друга перебивают и переплетаются, подобно тому, как это происходит в сновидении,Нарративный-повествовательный- по большей части состоит из различного типа предложений, включающих «психологическую наррацию», повествовательно описывающую эмоционально- психологическое состояние того или иного действующего лица и свободного косвенного дискурса-косвенных рассуждений, как особой манеры представления мыслей и взглядов вымышленного персонажа с его позиций путем комбинирования грамматических и прочих особенностей стиля его прямой речи с особенностями косвенных сообщений автора, Внутренний монолог же является прямым цитированием молчаливой устной речи героя,.Однако полное понимание данной литературной формы возможно только при достижении состояния «чтения между строк», то есть «невербального инсайта» в данную поэзию или прозу, что роднит этот жанр с прочими высокоинтеллектуальными формами искусства.

В классических произведениях «потока сознания» (романы М. Пруста, В. Вулф, Дж. Джойса) до предела обострено внимание к субъективному, потайному в психике человека; нарушение традиционной повествовательной структуры, смещение временных планов принимают характер формального эксперимента. Центральное произведение «потока сознания» в литературе — «Улисс» (1922) Джойса, продемонстрировавшее одновременно вершину и исчерпанность возможностей метода «потока сознания»: исследование внутренней жизни человека сочетается в нём с размыванием границ характера, психологический анализ нередко превращается в самоцель.

Гертруда Стайн была первой, кто обнаружил головокружительные возможности "бедного языка" и "бедных мыслей" их негативный, разрушительный потенциал для классической эстетики прекрасного. Многие ее вещи предвосхищают опыты дадаистов и Джойса и футуристов. она стоит у истока модернистского переворота в литературе, будучи одновременно основоположницей интернационального авангарда, определяющая черта какового - перенос внимания с семантики высказывания на синтаксис ("поток сознания") и сосредоточенность на материальности означающего (футуристическое "слово как таковое" с акцентом на его фонетических ресурсах и типографских ухищрениях, подчеркивающих физическую, материальную основу письма). Стайн подчеркивала в своем творчестве именно "американский" субстрат).

Экспериментальная, близкая к кубизму поэзия и проза Стайн (сб. «Нежные кнопки», 1914; роман «Становление американцев», 1925, и др.), ориентированные на европейский авангард, но при этом стремившиеся передать американский дух, колорит, склад мысли и устную речь, никогда не находили широкого читательского признания. Единственным исключением стала «Автобиография Алисы Б.Токлас» (1933), живой и остроумный очерк Парижа в годы перед Первой мировой войной, написанный от лица подруги, — эта книга многократно переиздавалась, переведена на многие языки.