2. Процес доказування, поняття доказів та засобів доказування(знаю)

Варіант 4

1.Поняття та види санкцій у цивільному процесі( в зошиті).

2. Поняття та характеристика засобів доказування.(знаю)

1. Поняття та види санкцій у цивільному процесі.

. Поняття, види і структура норм цивільного процесуального права Нормами цивільного процесуального права є встановлені державою України загальнообов'язкові правила, що регулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах загальними судами та визначають систему процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та систему їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями). Норми цивільного процесуального права характеризуються такими ознаками: 1) встановлюються тільки державою. Санкціонованих норм в цивільному процесуальному законодавстві немає; 2) є загальнообов'язковими для всіх осіб на території України: органів, юридичних і службових осіб, для суду, учасників цивільного процесу — осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які не беруть участі у справі. Вони визначають обов'язкові правила розгляду і вирішення цивільних справ судом, його компетенцію, суб'єктивні процесуальні права і обов'язки учасників процесу та інших осіб, умови і процесуальну форму їх реалізації; 3) мають загальний характер, є правилами поведінки суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин численного застосування. Конкретні за змістом норми цивільного процесуального права спрямовуються до багатьох адресатів і розраховані на типовий варіант поведінки — є правилами застосування одного масштабу до різних осіб; 4) забезпечуються виконанням різними правовими засобами, в тому числі цивільними процесуальними засобами захисту і відповідальності; 5) спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства по захисту ' прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. , Для правильного розуміння закріплених в нормі правил поведінки, розкриття їх особливостей, точного їх застосування і дотримання, вони класифікуються: за змістом, за сферою застосування, за методом впливу на поведінку правомочних осіб. За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні встановлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, сторін, третіх осіб, інших учасників процесу. Такими будуть норми статей 99, 103, 107, 108, 140, 143 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 27 ЦПК — доказів, ст. 84 ЦПК — процесуальних строків, статті 100,101 ЦПК — процесуальної правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визначаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам. Так, відповідно до ч. 2 ст. 47 ЦПК письмові докази, що їх вимагає суд або суддя від підприємств, установ, організацій, а також від окремих громадян, надсилаються безпосередньо до суду. Або ст. 6 ЦПК встановлюється, що правосуддя в цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Дефінітивними будуть норми статей 9, 14, 32, 46, 52, 84 та ін. ЦПК. За сферою застосування норми цивільного процесуального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні. Загальні норми мають значення для всіх видів провадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у «Розділі 1. Загальні положення» і встановлені щодо основних засад цивільного судочинства, складу суду і його відводу (статті 1-23); підвідомчості цивільних справ, доказів (статті 24-62); судових витрат, судових штрафів (статті 63-83); процесуальних строків, судових викликів і повідомлень (статті 90—97). До них відносяться норми, що визначають правила підготовки цивільних справ до судового розгляду, передбачені ст. 143 ЦПК. Вони діють з урахуванням особливостей при підготовці справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження. Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства — в стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарження та ін. або при розгляді певної категорії справ — визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм, та встановлюють з них виключення (чч. 2, 3 ст. 152 ЦПК та ін.). Так, ст. 129 ЦПК надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила виключної підсудності. Стаття 109 ЦПК регулює особливості участі в цивільному процесі третіх осіб без самостійних вимог у справах, що виникають із трудових правовідносин. А ч. 2 ст. 152 ЦПК регулює особливості застосування способів забезпечення позову. За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на імперативні і диспозитивні. Імперативні встановлюють обов'язки (статті 95, 217 ЦПК), заборонення (статті 135,142 ЦПК), примушування (статті 44,48, 53 та ін. ЦПК). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, визначених такими нормами (статті 99, 103, 107, 108 та ін. ЦПК)

2.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи (ст. 62 ЦПК).

Загалом, згідно із ст. 27 ЦПК зазначені, особи мають право давати суду усні та письмові пояснення, що дозволяє отримати найбільш повні й точні відомості про обставини справи. Однак, оскільки вони є суб'єктами спірних правовідносин, що розглядаються судом, їх пояснення не завжди мають об'єктивний характер. Тому при вирішенні спору щодо наявності чи відсутності певних обставин засобом доказування мають вважатися тільки пояснення названих осіб, які вони дали (письмово чи усно) під час їх допиту як свідків.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників можуть бути двох видів: твердження та визнання. Твердження - це відомості, які підтверджують обставини, якими сторона обґрунтовує свої вимоги, чи спростовують обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої заперечення. Визнання - це відомості, що підтверджують обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги (заперечення).

ЦПК розрізняє визнання позову (ст. 174 ЦПК) і визнання факту (ч. 1 ст. 61 ЦПК). Визнання позову - це згода відповідача з пред'явленою до нього матеріально-правовою вимогою позивача. У разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і таким що не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з'ясування й дослідження інших обставин справи.

Визнання стороною (позивачем чи відповідачем) факту - це доказ наявності чи відсутності обставин, які мають значення для справи. Процесуальним наслідком визнаного у цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Визнання стороною у цивільному процесі факту не є для суду обов'язковим. Він може не вважати визнаний факт встановленим або прийняти відмову сторони від визнання у попередньому судовому засіданні обставини, якщо буде встановлено, що визнання не відповідає дійсним обставинам справи, порушує чиї-небудь права й законні інтереси, зроблено під впливом обману, насилля, погрози, помилки або з метою приховання істини. У такому випадку сторона повинна продовжити доказову діяльність на підтвердження цього факту (ст. 178 ЦПК).

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці та оцінці поряд з іншими доказами у справі, одержаними від інших осіб та іншими засобами доказування.

Показання свідка. Відповідно до ст. 63 ЦПК показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа буда здатна за своїм фізичним і психічним розвитком правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

Як зазначалось, не підлягають допиту як свідки особи, перелічені у ст. 51 ЦПК. У випадках, встановлених ст. 52 ЦПК, особи мають право відмовитись від давання показань1.

Притягнення свідка до участі у процесі можливе за ініціативою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особи, які заявляють про виклик свідка, зазначають його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи та обставини, які він може підтвердити. Відповідна заява має бути подана до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті (ст. 136 ЦПК). Участь свідка у судовому засіданні і давання правдивих показань - його обов'язок (ч. 2 ст. 50 ЦПК), який забезпечується встановленою відповідальністю, - статті 384,385 КК, ч. 5 ст. 50 ЦПК.

Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із передбачених законом підстав від давання показань. Якщо перешкод для допиту свідка не виявлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання і відмову від давання показань і приводить його до присяги.

Свідок дає показання у формі вільної оповіді, яка конкретизується і доповнюється, про все, що йому відомо у справі, а допущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть ставитися йому судом, сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, а також у порядку повторного допиту (ч. 11 ст. 180 ЦПК). Не можуть бути використані як показання свідків їх письмові пояснення, тому у відповідних випадках (наприклад, якщо пояснення таких осіб мають значення для справи і допитати їх неможливо) вони приймаються судом як письмові докази. Разом з тим, суд вправі при повторному розгляді справи, після скасування раніше ухваленого рішення, оголосити й оцінити в сукупності з іншими доказами показання що мають значення для вирішення справи, свідків, допитаних у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, якщо участь таких свідків у новому судовому засіданні на підставі наданих доказів не вбачається можливою (внаслідок хвороби, тривалого відрядження тощо), за винятком випадку, коли суд вищої інстанції у своїй ухвалі зазначив, що мало місце порушення норм процесуального закону при їх допиті1.

Відповідно до ст. 64 ЦП К письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У науці письмові докази класифікують за певними критеріями. Залежно від суб'єктів, які надали письмові докази, останні поділяють на офіційні та неофіційні. Офіційними є документи, акти, службове листування, яке виходить від державних і громадських органів, оформлені та завірені в установленому законом порядку (наприклад свідоцтво про реєстрацію шлюбу, накази щодо прийняття на роботу). Неофіційними письмовими доказами є документи, які виходять від громадян і мають неформалізований, приватний характер (листування особистого характеру).

За формою письмові докази поділяються на прості та нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування щодо цивільних правочинів.

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо особи мають складнощі в отриманні доказів, суд, за їх клопотанням, зобов'язаний витребувати такі докази. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. У разі подання копії письмового доказу суд має право вимагати подання оригіналу. Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це не перешкоджає розгляду справи. У будь-якому разі у справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

Письмові докази або протоколи огляду доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК) оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - експертам, спеціалістам і свідкам, які можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду, а також ставити питання свідкам, експертам, спеціалістам.

Особа, яка подала письмовий документ, що викликає сумнів у учасників процесу щодо його достовірності або є фальшивим, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ч. 2 ст. 185 ЦПК).

Специфічні особливості має дослідження та оголошення змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції як доказів у цивільному процесі, оскільки їх таємниця охороняється законом (ст. 31 Конституції), вони можуть бути оголошені і досліджені у відкритому судовому засіданні лише за згодою осіб, визначених ЦК. До них згідно із статтями 303,306 ЦК відносяться: особа, яка направила зазначену кореспонденцію, адресат, інша фізична особа, якщо кореспонденція стосується її особистого життя, а у разі смерті фізичної особи, котра була власником таких документів, - лише за згодою її дітей, вдови (вдівця); якщо їх немає, - батьків, братів і сестер. В іншому випадку таке листування і телеграфні повідомлення оголошуються та досліджуються у закритому судовому засіданні (ст. 186 ЦПК).

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

Речові докази подаються, збираються та в необхідних випадках витребовуються судом у такому самому порядку, як і письмові докази, згідно із статтями 131, 132, 137 ЦПК. Речові докази до набрання рішенням законної сили зберігаються у справі або за окремим описом здаються до камери схову суду. Якщо речові докази не можуть бути доставлені до суду, вони після того, як будуть докладно описані, опечатані, а в разі необхідності - сфотографовані, можуть зберігатися за їх місцезнаходженням, про що суд постановляє ухвалу. Суд вживає всіх необхідних заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані.

Речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом, а також пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом, про що зазначається у журналі судового засідання.

Продукти та інші речові докази, що швидко псуються, негайно оглядаються судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі, однак їх неявка не перешкоджає огляду речових доказів. У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, може бути залучено свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснено фотографування і відеозапис. Якщо речові докази не можна доставити в суд, вони оглядаються за їх місцезнаходженням, про що складається протокол, який підписується всіма особами, котрі беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотознімки письмових і речових доказів, відеозаписи тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦПК до речових доказів також відносяться магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, які мають значення для справи. При відтворенні або дослідженні звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, застосовуються правила ст. 186 ЦПК щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень. Відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальшивість судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.

Речові докази після огляду та дослідження їх судом повертаються особам, від яких вони були одержані, якщо останні заявили про це клопотання і якщо його задоволення можливе без шкоди для розгляду справи. Якщо речові докази є об'єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, вони передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі у порядку, встановленому КМУ.

Після набрання рішенням суду законної сили речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речі (ст. 142 ЦПК).

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені судом (ст. 66 ЦПК).

Суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі, для з'ясування обставин, що мають значення для справи, яке потребує спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо. Експертиза не може бути призначена, якщо з'ясування певних обставин не потребує спеціальних знань або стосується правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду (наприклад питання щодо недієздатності особи). Якщо питання, поставлені перед експертом, виходять за межі його спеціальних знань, він повинен заявити самовідвід (ст. 23 ЦПК).

У разі домовленості сторін про залучення експертами певних осіб суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. При цьому кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначаються судом. Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, заявляти відвід експерту з підстав, передбачених статтями 20,22 ЦПК, давати пояснення експерту, знайомитися з висновком експерта, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу.

У тому разі, коли проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі, її керівник має право доручити її проведення одному або кільком експертам, створювати комісії з експертів, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби замінювати виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи.

Висновок експерта може бути доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза проведена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами. У випадку, коли висновок експертизи надано стороною як додаток до позовної заяви, тобто він зроблений експертною установою за клопотанням сторони чи її представника, цей висновок може розцінюватися лише як письмовий доказ, що підлягає дослідженню в судовому засіданні та відповідній оцінці. Якщо при цьому щодо поданого письмового висновку виникнуть сумніви, то виходячи з характеру матеріально-правового спору та залежно від того, яке значення для справи має така експертиза, суд роз'яснює особам, які беруть участь у справі, про їх право заявити клопотання про її призначення.

В ухвалі суду про призначення експертизи повинно бути зазначено: підстави та строк для її проведення; з яких питань потрібні висновки експертів; ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об'єкти, які мають бути досліджені; перелік матеріалів, що передаються для дослідження; інші відомості, передбачені ст. 144 ЦПК.

У необхідних випадках, визначаючи об'єкти та матеріали, що підлягають направленню на експертизу, суд вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків. З огляду на особливі обставини справи суд може заслухати думку експерта щодо формулювання питань, які потребують з'ясування, проінструктувати його про доручене завдання і, за клопотанням експерта, дати відповідні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про ці дії повідомляються особи, які беруть участь у справі, і вони мають право брати участь у їх вчиненні.

Законом передбачені випадки, коли експертиза призначається обов'язково. Зокрема, у разі коли клопотання про призначення експертизи заявлено обома сторонами, або за клопотанням хоча б однієї зі сторін, якщо у справі необхідно встановити: характер і ступінь ушкодження здоров'я; психічний стан особи; вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 145 ЦПК). У випадку ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнаній. У разі ж ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (ст. 146 ЦПК). Застосування таких наслідків можливе лише після поста ловлення ухвали про призначення експертизи та підтвердження факту ухилення особи від участі в експертизі.

Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це потрібно у зв'язку з характером досліджень або якщо об'єкт досліджень неможливо доставити до суду. Експертиза може проводитись одним чи декількома експертами. Експертиза, яка проводиться не менш як двома експертами з одного напряму знань, є комісійною. Експертиза, яка проводиться не менш як двома експертами з різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань, є комплексною.

При проведенні комісійної експертизи кожен експерт самостійно здійснює дослідження, після чого вони спільно аналізують отримані результати. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. За наявності розбіжностей між експертами кожен експерт дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності. При проведенні комплексної експертизи кожен експерт здійснює дослідження в межах своїх спеціальних знань. У висновку експертів зазначається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність. Загальний висновок складають експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку. У разі виникнення розбіжностей між експертами кожен дає свій висновок.

Суд має право, за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи, запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку, яке заноситься до журналу судового засідання.

Письмовий висновок експерта приєднується до справи; в ньому обов'язково має бути вказано, що експерта попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків і зазначено: коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта тощо), на якій підставі проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи; питання, поставлені експертові; які матеріали експерт використав; докладний опис

проведених досліджень; зроблені в результаті них висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. Якщо при проведенні експертизи експерт встановить обставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені питання, він має право свої міркування про ці обставини включити до свого висновку.

Якщо висновок експерта визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). У разі коли висновок експерта визнано необгрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, - може бути призначена повторна експертиза. Проведення повторної експертизи доручається іншому експертові (експертам).

Слід зазначити, що висновок експерта не є обов'язковим і оцінюється судом за загальними правилами оцінки судом доказів, встановленими ст. 212 ЦПК. Незгода суду з висновком експерта має бути мотивована в рішенні або ухвалі.

Варіант 5