1.4. Соціальна місія школи. Соціально-педагогічна концепція розвитку загальноосвітнього навчального закладу

Головна, глобальна ціль є місією школи, вона має довгостроковий характер і спрямована на виживання організації у зовнішньому середовищі. Пошук соціально-педагогічної мети – місії школи – складний, протирічний процес, що знаходиться під впливом конкретних соціокультурних умов (метою може бути передача соціального досвіду, сприяння адаптації до умов життєдіяльності, забезпечення успішної самореалізації, формування конкурентноспрможної особистості і ін.).

Предметом дискусій щодо місії школи є ведуче джерело цілепокладання - для кого повинна виховуватися дитина – для себе чи суспільства? Абсолютизація кожного із цих питань приводить до вільного виховання чи авторитарного виховання. У рамках сучасного парадигмального підходу це протистояння розглядається як різниця між особистісно відчуженою й особистісно орієнтованою парадигмами (парадигма – теорія, модель, тип побудови проблеми, яка прийнята в якості зразка для вирішення дослідницьких завдань. Педагогічна парадигма – теоретичні положення, які дозволяють сформулювати й втілити в практику цілісні моделі освіти, принципові для науково-педагогічного співтовариства вчених практиків і теоретиків).

Особистісно відчужена парадигма будується на пріоритеті культуровідповідних характеристик освіти. Основа її – від визначених дорослими програм – до дитини. Мета такої школи – передача якомога більшої кількості знань учням.

Особистісно орієнтована парадигма опирається на антропологічний підхід, в основі якого лежить принцип природовідповідності. Логіка її – від дитини – до програм для дитини. Не програма, а дитина визначає якість і зміст освіти. Школа враховує здібності дитини, її задатки, можливості, потреби.

Важливим також є питання про ведучу роль школи – чому надавати пріоритетне значення – навчанню, вихованню, розвитку, що є важливим для визначення ролі соціального педагога в школі.

Принципові розходження щодо питання про ведучі функції школи оформилися і в дискусію про роль, можливості й необхідність формування колективізму (відомо, що навчання більш ефективне тоді, коли воно індивідуальне). Однак, все позанавчальне й подальше життя дитини пов’язане із життєдіяльністю в різних колективах. Отже, на думку В.Зеньковського, навчальний заклад повинен бути органом соціального виховання, мета якого – прищеплення учням високих ідеалів суспільності й виховання прагнення до соціальної діяльності, яка піднімає людину над егоїстично-особистим і має дух загальнолюдської солідарності.

Альтернативна точка зору сформульована представниками критичної педагогіки (П.Фрейре, П.Макларен, М.Грін і ін.). Адже саме поняття «школа», на їх думку, співпадає із поняттями «випробування школою», «дорога покори» і ін. Як зазначають педагоги, сучасне шкільне життя вимагає від учнів прийняття соціальних норм мислення шляхом відмови від свого Я і підкорення його логіці іншого, наповнення їх відчуженими знаннями. Представники критичної педагогіки вказують ще на один предмет протиріч – оцінку можливостей школи у підготовці людини до реального життя й позицію школи щодо існуючих соціальних умов. Відомі різні судження:

• школа має бути відірвана від реальних процесів, що відбуваються у суспільстві, від життя. Її завдання – зберігати й транслювати незаперечні, перевірені часом істини й цінності;

• школа готує й повинна готувати до реального соціального життя;

• школа повинна бути в авангарді руху за зміни в суспільстві.

Остання позиція є основою принципу школоцентризму: школа повинна стати виховним центром в районі своєї життєдіяльності, вона – головна організуюча й спрямовуюча сила у мікросередовищі, тому слід зробити це середовище виховним, перетворити його стихійний і часто негативний плив в педагогічно відповідний чинник – керований, організований, цілеспрямований.

Отже, єдиного формулювання чи визначення місії школи до нинішнього часу не вироблено. Звичайно, кожна держава й кожне суспільство мають свій погляд на місію школи, часто протилежний. Слід погодитися із твердженням, що школа не звільняє автоматично розум дитини від негативу й далеко не завжди слугує прогресу людства. Фактично ми знаємо, зазначає В.Шакурова, що школа може служити тиранії точно так, як і свободі, невігластву точно так, як і просвіті, брехні так, як і правді. Якщо ми хочемо, щоб вона служила справі прогресу, свободи людини, вона повинна спеціально проектуватися під цю мету – державою, освітою, керівництвом школи батьками. А виконувати цю місію покладено на педагогів школи, зокрема – шкільного соціального педагога.

Визначення місії, мети школи – завдання не тільки суспільства, а й конкретного освітнього закладу. Незалежно від форми вираження місія школи зримо присутня в поведінці педагогів, в процесі навчання, у формах спілкування і ін. Там, де ця мета не визначена чітко, класи, керівництво рухаються в різних напрямах, а перед учнями будуть проходити різні цілі, вимоги, завдання, що часто є протирічними. Без ясного бачення головних цілей школа стає конгломератом різних культур, що позбавляє її неповторності, цілісності. Такої цілісності надає спільно розроблена соціально-педагогічна концепція школи.

Педагогічному колективу, що прийняв рішення вдосконалювати соціально-педагогічну діяльність школи, тобто, крім навчання, посилити соціально-виховний аспект, необхідно знати особливості навчання та виховання у єдиному соціально-педагогічному процесі школи. Наведемо їх за:

1) змістом. У сфері виховання людина засвоює духовний досвід людства - єдиний для кожного індивіда. Знайомлячись із всім комплексом ставлень (соціальних, моральних, естетичних, інтелектуальних тощо), вихованець обирає й інтерналізує цінності, в цьому процесі нема ідей, ставлень, соціальних знань, до яких людина залишається байдужою, вона, перепускаючи їх через себе, привласнює їх чи відхиляє. У процесі навчання учень не обов'язково засвоює всі вже існуючі компоненти людського досвіду, знань, більш того, загальноприйнятно, що учень має право навчатися тому, що відповідає його нахилам і потребам.

2) формою. Виховання - неформальний процес (процес в умовах неформальних стосунків, дружніх зв'язків, на засаді взаємних симпатій, спільності, інтересів тощо). Вихователь усвідомлено керує процесом становлення й розвитку позиції особистості, її духовності, але вихованець цього не має усвідомлювати, тобто він не повинен сприймати себе як об'єкт виховання. Процес виховання будується так, щоб для вихованця він був процесом самореалізації, задоволення його особистих потреб, інтересів. Але це не означає, що вихователь щось нав'язує дитині. Соціальний педагог, як і будь-який інший вихователь, ініціює духовні зусилля вихованців і лише допомагає особистому формуванню їх образу "Я", образу життя, системи цінностей, ставлень людини. Навчання, навпаки, формальний процес - процес в умовах формальних стосунків, встановлених відповідними інструкціями, наказами, розпорядженнями, де кожний усвідомлює свою роль через стосунки «Я учитель - ти учень».

3) наслідками. Результатом виховання є система різноманітних ставлень, зокрема, й до знань, умінь, навичок. Наслідком навчання - знання, уміння, навички, зокрема, і в галузі різноманітних ставлень. Без позитивного ставлення до навчання, знань взагалі, важко очікувати високого рівня освіченості людини.

4) часом реалізації наслідків. Соціальні ідеї, духовні цінності, ставлення, що інтерналізуються у процесі соціального виховання, підлягають негайному втіленню в особисту поведінку людини. Відсутність тотожності між тим, що людина знає, як треба себе поводити і тим, як діє, є суттєвою ознакою неефективності соціального виховання. Навчання багато в чому спрямоване в майбутнє. Знання, вміння, навички необов'язково мають бути негайно використаними.

5) оформленням наслідків. Соціальні якості особистості – суто особиста справа людини, в процесі соціального виховання питання про моральні риси набуває офіційного статусу лише в разі грубого порушення суспільних норм поведінки. Наслідок навчання оформляється тим чи іншим документом постійно й свідчить про досягнення учня. Від наслідків навчання залежить соціальний статус людини.

Наступним кроком після усвідомлення соціально-виховної функції школи є вибір напряму розробки концепції шкільної соціально-педагогічної діяльності. Суттю соціально-педагогічної діяльності школи є створення виховного шкільного, позашкільного простору й організація суспільної життєдіяльності всіх дітей школи з метою становлення, розвитку й реалізації творчих потенціалів школярів. Проте, існують погляди, що шкільна соціальна педагогіка є соціальною роботою в школі, тому вона має концентруватися на наданні допомоги «проблемним дітям», жертвам несприятливих умов соціалізації або соціально-психологічним захистом тощо. Визначення напряму концепції впливає на виділення об'єкту, змісту, методів і форм соціально-педагогічної діяльності в школі, а також на контингент фахівців, потрібних для розробки концепції.

При формуванні колективу науково-пошукової групи для розробки індивідуальної концепції соціально-педагогічної діяльності навчально-виховного закладу необхідно виходити з того, що вона має бути обгрунтована з позиції соціальної педагогіки, філософії, культурології, психології й соціології, отже, робота має вестися у міждисциплінарному аспекті. Концепція має задовольняти вимоги педколективу школи, батьків, громадськості, враховувати місцеві соціально-економічні, культурні, етнічні, релігійні тощо умови життя мікросередовища.

У процесі створення концепцій науково-пошукова група має перетворитися на колектив однодумців, на соціально-педагогічну команду, яка прогнозує, реалізує й координує всі основні завдання успішної соціально-виховної діяльності школи. Крім членів адміністрації школи, у цю команду можуть входити найактивніші вчителі та співробітники школи, батьки, представники громадськості, наукові консультанти тощо і зрозуміло, що соціальний педагог, який має ініціювати і відповідати за процес соціального виховання у відповідності до рівня посади, яку він обіймає в школі.

Наступним кроком є створення моделі та програм соціального виховання школи. Соціальне виховання школи реалізується через головні програми: створення (або розвиток) внутрішньошкільного виховного середовища та активізація виховного потенціалу мікросередовища (педагогізація мікросоціуму), тобто програми внутрішньої та зовнішньої соціально-педагогічної діяльності школи. Ці програми взаємопов'язані, багато в чому обумовлюють одна одну й знаходяться у діалектичній взаємозалежності.

Основними напрямами внутрішньошкільної соціально-педагогічної діяльності є діагностування, захист та охорона прав дитини, реалізація соціального виховання, керування соціально-виховною діяльністю. На основі діагностування, рівня сформованості соціального досвіду, соціальної вихованості, потреб та інтересів дітей, плануються заходи соціального педагога з охорони та захисту прав дитини в школі та вдома. Паралельно проектуються реалізація соціального виховання у трьох напрямках:

• організація соціально значущої життєдіяльності;

• соціально-педагогічна корекція позиції та поведінки дитини, що відхиляється від норми;

• соціально-педагогічна реабілітація.

Реалізація соціального виховання, всіх трьох його складових, відбувається у процесі створення та функціонування культурно-виховного простору школи. Культурно-виховний простір школи складається з таких взаємопов'язаних сфер: традиції школи (історія, свята, гімн, герб, прапор, норми одягу, вітання та ін.), навчальний процес, догляд за приміщенням школи, присадибними ділянками, третій трудовий семестр, інформаційна система (бібліотечно-інформаційний центр, газета, телебачення, радіо, комп'ютерна мережа, архів), мистецтво та дозвілля (гуртки, секції, клуби, театри, музеї, художня і музична школи та ін.), економіка (стипендії, гаранти) тощо. Будуватися культурно-виховний простір школи має на принципі самоуправління, тому провідну роль у оновленні соціального виховання мають зіграти наступні виховні сфери: самоуправління (парламент, рада, шкільний кооператив, загальні збори), право й політика (писані закони школи, боротьба за досягнення бажаних змін шкільної життєдіяльності законними і моральними засобами), громадська думка (моральні закони, соціальні цінності школи), соціальна робота (самозахист та самодопомога дітей).

Важливо, щоб культурно-виховний простір створювався саме у взаємодії педагогічного колективу з дітьми. Дорослі мають залишатися на другому плані, сприяючи й підтримуючи дитячі ініціативи з формування, розвитку та вдосконалення шкільної життєдіяльності. Цей процес творення дитячого життєвого простору школи і є процесом самоактуалізації, самовизначення, самореалізації дитини, набуття нею соціального досвіду. Таке культурне середовище дає можливість не тільки сформувати соціальну позицію особистості, систему її ставлень, визначити провідні цінності, але й випробувати їх у шкільному суспільстві.

Іншою складовою соціально-педагогічної діяльності школи є створення та реалізація програми педагогізації зовнішнього мікросередовища Зовнішній шкільний соціально-педагогічний процес забезпечує дітям можливість випробовувати набуті в школі знання, сформовані ставлення, соціальний досвід загалом у реальному житті. Цей процес є намаганням активізувати виховний потенціал середовища, що оточує дітей, прагненням гармонізувати вплив різноманітних чинників соціалізації.

Зовнішня соціально-педагогічна діяльність школи складається з діагностування мікросоціуму, реалізації соціального виховання у мікросередовищі та координації виховної діяльності з іншими соціальними інститутами, закладами, організаціями, особами мікросоціуму.

У зовнішній соціально-педагогічної діяльності школа координує свою роботу з:

• виховними (інтернати), шкільними, позашкільними, дошкільними, культурно-дозвіллєвими закладами;

• службами у справах неповнолітніх, сім'ї та молоді;

• закладами соціального забезпечення (допомога одиноким людям похилого віку);

• з правовими та судовими органами;

• медичними закладами (санаторії, лікарні, де лікуються діти протягом тривалого часу);

• громадськими, політичними, релігійними, етнічними організаціями;

• з місцевими засобами масової інформації;

• з місцевими органами влади тощо.

Умовою ефективної зовнішньої соціально-педагогічної діяльності школи є її досягнення у внутрішньому соціальному вихованні. Це формує її авторитет, який значно впливає на імідж школи у соціумі, на позитивне ставлення до неї й бажання співпрацювати.