- •Основи римського приватного права (орпп)
- •Тема 1. Поняття та предмет римьского приватного права
- •Тема 2 Джерела римськкого приватного права
- •Тема 3 Пам’ятки Римського права
- •Тема 4 Особи
- •Тема 5 Сімейне право
- •Тема 6 Загальне вчення про цивільний процес
- •Тема 7 Поняття та види речових прав
- •Тема 8 Володіння
- •Тема 9 Право власності
- •Тема 10 Право на чужі речі
- •Тема 11 Зобов'язальне право
Тема 9 Право власності
Поняття та зміст права власності
Ще в законах 12 таблиць, власність ("dominium") означало "приборкувати чи підкоряти".
Власність ("proprietas"), 3 ст. до н.е. (класичний період) - поєднання абсолютного володарювання особи над річчю з правом розпоряджатись нею чи визначати долю цієї речі.
Правомочності власника:
- право володіння;
- право розпорядження;
- право користування;
- право одержання плодів та доходів;
- право витрибування речі (право на захист).
Право володіння - правомочність власника, яка полягає у фактичному обладанні річчю (реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над річчю).
Право користування - правомочність власника, яка полягає у вилученні із речі її корисних властивість, як це часто буває заради власних потреб. Може передаватись іншим особам (Напр.: за договором найма).
Право розпорядження - правомочність власника, яка полягає у можливості визначати юр. долю речі. Власник має право відчужувати річ різними способами, заповідати її, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити свою річ. Право розпорядження можна передати, наприклад, представнику, проте останній може розпоряджатись нею лише в інтересах власника.
Право приватної власності - виключно абсолютне право особи володіти, користуватись, розпоряджатись річчю за власним розсудом.
Обмеження право власності
Римські юристи зазначали, що власник має право робити з належною йому річчю все, що завгодно, але тільки те, що дозволено законом.
Із найдавніших часів було встановлено ряд обмеження право власності:
- володіння, користування, розпорядження майном могло здійснюватись в різноманітних формах і способах, проте основне, щоб воно не суперечило закону;
- обмежувало здійснення право власності, якщо цим заподіювалась шкода або інші незручності іншим особам;
- право власності могло обмежуватись договором (Напр.: договором наймом);
- право власності могло обмежуватись в інтересах третіх осіб (Напр.: сусід). Ці обмеження стали наз. "легальні сервітути" (Напр.: власник землі мав право зрізати дерево, якщо воно проростає на його ділянку.
Обмеження цього права встановлювались на користь держави, суспільства, сервітутів, заставодержателя та сусідів.
Набуття права власності
Римські юристи розрізняли:
Способи набуття право власності - факти, з настанням яких виникає право власності на річ:
- первісні (набуття виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на дану річ. Тут відносини з попереднім власником не вважаються. На підставі дій тільки одного набувача (Напр.: захват нічієї речі):
а) заволодіння або окупація речі, які не вилучені з цивільного оборота, але нікому не належить - найдавніший способ набуттям право власності. Майно ворога також було нічиїм і могло бути предметом заволодіння.);
б) скарб - будь-яка ціна річ невідомо ким і коли захована. Цінність була бути захована (закопана в землі або замурована в землі), проте так давно, що власника встановити неможливо. Зпершу клад, який був виявлений у землі належав власнику земельної ділянки, але згодом, скарб, який був знайдений у землі власника, поділявся наполовину: особі, яка знайшла скарб і власником.
в) переробка речі - виготовлення нової речі з однієї або кількох інших. Якщо і матеріал, і робота належала одній особі, то вона набувала право власності на цю річ. Якщо з чужого матеріалу, то це викликало спори. В Римі самініанці вважали, що матерія первинна, тому вважали, що річ належить власнику матеріала. В праві Юстиніана було закріплено компромісне правило, що якщо річ можна було повернути в первісний стан, то її власником є власник матеріалу; якщо це зробити неможливо, то право на річ набуває виготовлювач речі. Але на майстра покладається обов'язок сплатит податок власнику матеріала. Проте пізніше це не було сприйнято.
г) право власності за набувальною давністю - набуває право власності в силу того, що особа фактично володіє річчю на протязі встановленого законом строку при наявності певних умов:
1. Строк володіння щодо рухомих речей; 2 роки для нерухомості. В епоху Юстиніана ці строки збільшуються: 3 роки рухомою і 10 років нерухомою;
2. Справедливістю володіння - на правомірних підставах, виключались: насильство, таємне викрадення, тимчасове держання;
3. Добросовісніть набуття речі - особа не повинна бути крадієм.
4. Річ повинна бути не вилучення з цивільного обороту.
5. Безперервність володіння.
д) набуття право власності на плоди - поки плід прикріплений до плодоносної речі, він є самостійним правом власності. За загальним правилом право на плоди має власник плодоносної речі.
- похідні (залежать від права попереднього власника на цю річ. Право власності набувається за волею попереднього власника і ґрунтується на його праві. Встановлюється на підставі договору або спадкуванням. Має місце право наступності. Аби передати право потрібно фактично передати річ, зокрема у формі манципації, цесії та традиції:
а) манципація - символічний і урочистий акт реальної передачі речі. Необхідна: присутність 5 свідків і вагаря. Форма манципація призначалась лише для цінних речей. В епоху Юстиніана ця форма була скасована.
б) уступка права (цесія) - передача речі у формі уявного судового процесу. Це провочин процесуального характеру, що представлявся у формі фективного позивання. Ця форма з'явилась у преторському праві. Претор засвідчував у своєму рішенні, що право власності перешло від відчужувача до набувача і видава акт. Тільки римські громадяни могли користуватись цією формою. Передача такою формою могло відбуватись: відмова від спадщини, звільнення раба.
в) традиція (передача) - передача фактичного володарювання над річчю від відчужувача до набувача. Найбільш проста форма. Не було ніяких формальностей. Була проста передача речі. За такою формою набувались всі неманципні речі. Обов'язковою умовою традиції було вирішення питання про покупну ціну цієї речі. Ціна могла бути кредитована (сплачувалась не відрразу, а встановлювався строк).
Титули набуття правовласності - юридичні факти (правочини), які є правовою підставою набуття право власності.
Припинення набуття право власності.
Припинення відбувалась на підставі загибелі речі:
- фактична (фактичне знищення речі);
- юридична (вилучення речі із цивільного обороту).
Припинення через позбавлення права власності:
- конфіскація;
- набуття іншою особою за давністю володіння.
Види власності.
Квірицька - найбільш давній різновид власності (закріплювався ще в законах ХІІ таблиць). Право на таку власності згодом отримали не лише римляни, а й латини. Об'єктами права власності були найбільш цінні речі (земля, раби, худоба), що знаходились в вільному римському обіході. Формами набуття була манципація, цесія.
Преторська - претор надає добросовісним володільцям свій захист. На цю власність можна була отримати право власності за набувальною давністю.
Власність перегрінів - неримські громадяни - підпорядковувалось право своїх земель. В інтересах римським громадянам деяким перегрінам було надано право користуватись в римському обороті. Вони ставали власниками тих речей, на які не мали право. Таке право власності захищалось лише едиктами перегрінського претора шляхом фективних позовів.
Провінційна власність - колишні власника земель провінцій ставали їх володільцямі і їм надавалось право лише володіти, користуватись і вилучати плоди. Власником була лише Римська держава. Таким чином колишні власники стали просто користувачами цих земель. В ІІ ст. їм надали можливість: володіти, користуватись та розпоряджатись цими землями. Провінційна власність мала 2 особливості: а) за неї сплачували податок; б) правові відносини регулювались не цивільним квірицьким правом, а правом народів.
Спільна власність
Виключний характер права власності передбачає, що власником речі є одна певна особа. Проте буває так, що річ перебуває у власності однієї або кількох осіб (успадкування майна). Римські юристи дійшли до висновку, що не може існувати кілька прав власності на одну й ту ж річ, про те може бути єдине право власності кількох осіб (співвласність - з рим. comunium).
Кожен із співвласників має часткове право власності на всю річ у цілому. Отже, власнику належить не частка у самій речі, а частка у праві на цю річ. Якщо право власності одного із співвласників з якихось причин відпадає, то право іншого розширюється.
Спільні власності:
- реальні - частка речі, якою співвласник користується, і яка фактично належить кожному із співвласників;
- ідеальна частка - частка речі, яку можно уявити подумки (Напр.: майно у відсотках).
Відносини спільної власності мають певне правило:
- співвласники мають право спільно володіти і користуватися річчю.
- незважаючи на розмір частки володіння і користування річчю здійснюється за згодою всіх співвласників.
- якщо хоча б один не згоден, то це рішення не може бути здійснене. Що стос. розпорядження - диференціація. Проте кожен із співвласників має самостійно, на власний розсуд може розпорядитися своєю часткою (продати, передати, передати у спадок, подарувати);
- кожний із співвласників має право на виділ чи поділ своєї частки. Для цього йому необхідно подати позов.
Захист права власності
Існують цивільно-правові способи захисту, яко поділяються на групі:
- речово-правові - захист права власності відбув. речовий позовом:
а) віндикаційний (віндикація - застосування сили) - надавався власнику для витрибування своєї речі, володіння якої було втрачено. Таким чином позов застосовувався для відновлення власником втраченого володіння своєю річчю. При чому, втративши володіння, власник не втрачав право власності на цю річ. Сторонами в такому позові були: позивач (власник речі) та відповідач (фактичний володілець речі, який не мав права на цю річ). В Римі існувала необмежена віндикація, це значило, що річ могла бути витрибувана від любого фактичного володільця (це міг бути як добросовісний так і недобросовісний володілець). Предметом віндикаційного позову була річ з усіма плодами і прирощеннями. Відповідальність фактичного володільця була різною, залежало від того був він добросовісний (мав повернути річ з усіма її прирощеннями, але з того моменту, як був поданий позов, адже він не знав, що він набув цю річ не у власника. Він не відшкодовує вартість того, що отримав від речі за весь час володіння, а також те, що було споживано чи відчужено іншими особами) чи недобросовісний (повертав річ з усіма її прирощеннями з моменту заволодіння нею, за весь період до пред'явлення позову. Він повинен був не тільки повернути плоди, але й відшкодувати вартість того, що фактично було отримано від речі, і навіть те, що він міг би отримати при належній турботливості. Але, як правило, володіння річчю вимагає здійснення певних витрат: а) необхідні витрати (необхідні для збереження речі, без них річ не могла існувати); б) корисні (ті, що поліпшували річ і збільшували господарську цінність); в) витрати розкоші (витрати, що прикрашали річ). Так добросовісний володілець мав право на відшкодування власником речі необхідних і корисних витрат. Витрати недобросовісного володільця не відшкодовувались, крім необхідних витрат. Що стосується крадія, то йому взагалі нічого не відшкодовувалось.
Але віндикаційний позов вимагав від позивача:
1) доведення права власності на річ;
2) факт володіння відповідачем цією річчю на момент пред'явлення позову.
Якщо володілець був добросовісний, то позивач повинен був розказувати всю історію цієї речі.
б) негаторний - позов, який подавав власник, який не втратив володіння річчю, але незаконо був позбавлений права користування річчю. Застосовувався для усунення перешкод, які заважали власнику здійснювати право власності. Сторонами були: позивач (власник речі, який повинен був доводити своє право власності і факт його порушення відповідачем) та відповідач (будь-яка особа, яка заважала власнику користуватись своєю річчю).
Умови пред'явлення:
1) існування перешкод на момент пред'явлення позову;
2) позбавлення (обмеження) нормального здійснення права власності повинно бути незаконим.
Відповідальність за негаторним позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.
в) публіціанський - був введений претором Публіцієм для захисту преторської (бонітарної) власності - був дуже схожий з віндикаційним - застосовувався для захисту власника від невласника. Недобросовісний володілець також міг подати цей позов. Невласник отримав право витрибувати річ на тій же підставі, якби він був квіритським власником.
- зобов'язально-правові.
