29. Бандунзька конференція

- перша після 2-ї світ, війни широкомасштабна азіат.-афр. конференція, спрямована на вироблення програми мирного співробітництва народів Азії та Африки незалежно від сусп.-політ, ладу їхніх країн. Проведена за ініціативою Індонезії, Бірми (тепер М'янма), Індії та Цейлону (тепер Шрі Ланка) 18—24 квітня 1955 в індонез. м. Бандунзі. У її роботі взяли участь представники 29 країн і територій Азії та Африки. Конференція ухвалила Декларацію про сприяння заг. миру і співробітництву та низку ін. документів. До Декларації було включено положення про підтримку учасниками конференції осн. прав і свобод людини, зафіксованих у Загальній декларації прав людини 1948 та ін. міжнар. документах. Б. к. солідаризувалася з принципами Статуту ООН щодо: поваги суверенітету і тер. цілісності всіх країн; визнання рівності рас і націй; отримання будь-якої країни від інтервенції та втручання у внутр. справи ін. країн; права кожної країни на індивідуальну або колективну оборону відповідно до Статуту ООН; урегулювання міжнар. спорів тільки мирним шляхом; поваги справедливості і міжнар. обов'язків. Рішення Б. к. мали позит. значення для боротьби народів країн Азії та Африки за свою незалежність, сприяли розвитку міжнар. співробітництва на засадах миру й соціального прогресу.

30. Система міжафриканських відносин.

Комісія не визнала Фронт визво­лення Західного Сомалі напіонально-визвольним рухом й підтвердила принцип відмови від перегляду кордонів між африканськими країнами, зафіксований у 1964 р. на Каїрській Асамблеї ОАЄ. Президент Демократичної Республіки Мадагаскар ^ Д. Ра-цірака та деякі інші лідери запропонували свої посеред­ницькі послуги для встановлення миру, але вони були відкинуті. Навіть після воєнної поразки й виведення своїх військ із Ефіопії (велику роль у цьому відіграли дії ку­бинських військ) Сомалі аж до останнього дня існування режиму Сіада Барре (січень 1991 р) наполягала на своїх претензіях на Огаден. На основі досвіду врегулювання конфліктів між африканськими державами поступово склався механізм дій ОАЄ з урегулювання кризових ситуацій. У багатьох ви­падках її дії були успішнішими, аніж у конфлікті між Сомалі й Ефіопією. Головними елементами цього ме­ханізму стали обговорення й пошуки ОАЄ шляхів роз­в'язання конфліктів, включаючи скликання позачергових сесій Асамблеї глав держав та урядів країн-членів, ви­роблення мирних пропозицій у межах ОАЄ і, нарешті, посередницьку діяльність. Посередниками виступають глави держав—членів ОАЄ, Генеральний секретар ОАЄ, а також інколи спеціально створювані комісії. Мета ми­ротворчої діяльності — не допустити збройних зіткнень, а якщо ті виникли, то найшвидше припинити їх. Сліп зазначити, що миротворчі зусилля ОАЄ завжди давали позитивний результат і часто саме завдяки їм удавалося припинити воєнні дії. Так, у 1967 р. президент ЗамбіЗ Кеннет Каунда владнав конфлікт між Сомалі й Кенією Наприкінці 60-х років за посередництва Того були лік­відовані територіальні ускладнення між Верхньою Воль­тою і Малі. Президент Кенії Джомо Кеніата допоміг зня­ти політичну напруженість у відносинах Уганди з Тан­занією. Після перевороту 1971 р. в Уганді, внаслідок якого де влади прийшов військовий диктатор їді Амін Дадда територіальні суперечки між Угандою та и сусідами різке загострилися. Це спричинювалося територіальними зазі­ханнями й воєнними провокаціями з боку Аміна. І 1976 р. він офіційно висунув претензії на значні територї до Судану та Кенії, обґрунтовуючи їх тим, що в коло­ніальні часи британська колоніальна влада передала знач­ну частину угандійської території Кенії, а південь Судану : до 1904 р. входив до складу Уганди. І. Амін не висував вимогу повернути ці території Уган­ді, але прагнув вивести їх зі складу Судану та Кенії, спираючись на сепаратистські сили в цих країнах. Си­туацію драматизувало те, що І. Амін розгорнув ворожу діяльність щодо своїх сусідів, коли він був головою ОАЄ, і тим самим завдавав особливої шкоди цій організації, підривав принцип недоторканності кордонів. ОАЄ в ці­лому вдалося владнати досить гострий конфлікт між Угандою і Кенією. Вона створила спеціальну комісію ОАЄ у складі представників Ефіопії, Бурунді, Руанди, Судану та Замбії. Зовсім іншим був сюжет розвитку угандо-танзаній-ських відносин. Уганда вимагала встановити кордон по річці Кагера, тобто претендувала на частину території Тан­занії. Восени 1978 р. спалахнули прикордонні збройні зіткнення, а на початку листопада 1978 р. угандійські війська вдерлися на територію Танзанії. Для мирного вре­гулювання конфлікту Секретаріат ОАЄ створив комісію у складі Габону, Гамбії, Заїру, Замбії, Мадагаскару, Нігерії, Того, Тунісу та сучасної ЦАР (тоді Центрально-Афри-канська імперія). Конфлікт, спровокований Угандою, ви­явився настільки гострим, що комісії його подолати не вдалось. За два тижні після вторгнення угандійські вій­ська були вигнані з території Танзанії. Наприкінці 1978 — на початку 1979 pp. Танзанія розгорнула наступ у глиб Уганди. Крім того, в наступ перейшов Фронт національ­ного визволення Уганди, створений на території Танзанії. У квітні 1979 р. режим Аміна було скинуто. ОАЄ відіграла позитивну роль у врегулюванні ситуації в Чаді, де внутрішня боротьба за владу ускладнилася бо­ротьбою зовнішніх сил за контроль над цією країною. Внутрішні конфлікти значною мірою спричинювалися різним рівнем соціально-економічного розвитку Півночі та Південного Заходу. Хоча народи країни здебільшого належать до однієї ніло-сахарської мовної сім'ї, розбіж­ностей між ними багато. Північ більш відстала, ісламська (мусульмани — 10 % населення країни), головна народність тубу веде оазисне сільське господарство та займається напівкочовим скотарством. На північні та центральні райони країни припадають 50 % площі та 2 % населення. Південний Захід більш розвинутий, за вірою анімістський (50 % населення) та християнський (40 % населення). Найчисленніші етнічні групи цих районів — сара та багірмі. Протягом століття сара перебували під пануванням французів, а також работоргівців з Півночі. Першого президента країни Франсуа Томбалбая, сара за походженням, опікала Франція. Привілейоване станови­ще еліти цієї народності, незадоволення народностей Півночі, Сходу та Заходу тим, що їх усунули від влади, привело до виникнення руху опору й створення його організуючої сили — Фронту національного визволення Чаду (ФРОЛІНА). Його базою стала Північ країни. Дії Фронту послабили режим Томбалбая, і 13 квітня 1975 р. владу J3 країні внаслідок перевороту захопив генерал Ф. Маллум. У 1978 р. ^ Хісен Хабре, що очолював «збройні сили Півночі» (ФАН), порозумівся з режимом Маллума та став прем'єр-міністром. У лютому 1979 р. загони Хабре під­няли повстання проти режиму Маллума, а головні сили ФРОЛІНА на чолі з Гукуні Уеддеєм зайняли головну час­тину столиці. Після цього найбільші чотири угруповання, включаючи значну частину сил Маллума, створили новий уряд. Це були: ФРОЛІНА на чолі з Г. Уеддеєм, ФАН (X. Хабре), колишні прихильники Маллума на чолі з В. Камуге (був міністром внутрішніх справ) та «народний рух за визволення Чаду» (А. Абдеррахман). Згодом постало ще сім угруповань, і в країні розгорнулася громадянська війна. З 1979 р. встановлення миру в Чаді стало постійною турботою ОАЄ. Миротворчу діяльність у цій країні про­водили Нігерія, Лівія, Судан. Під егідою ОАЄ в серпні 1979 р. в Лагосі відбулася конференція всіх зацікавлених сторін, які виробили спільну угоду: припинити воєнні дії, демілітаризувати Нджамену, створити перехідний уряд національної єдності на основі представництва в ньому порівну Півночі та Півдня, підготувати протягом 18 міся­ців проект конституції, провести загальні вибори, тимча­сово направити в Чад міжафриканські збройні сили (Кон­го, Бенін, Гвінея), вивести французькі війська (вони були виведені в жовтні 1975 p., а потім на прохання Маллума введені знову). Уряд очолив Г. Уеддей, до нього ввійшли представ­ники всіх 11 угруповань. Ситуація ускладнювалася су­перництвом Франції й Лівії за контроль над цією краї­ною. За Г. Уеддеєм стояла Лівія, за X. Хабре — Франція. На боці Лівії був СРСР. Крім того, в 1973 р. армія Лівії окупувала чадську територію Смуга Аузу, багату на уран та інші копалини. В 70-ті роки мир в Чаді встановити не вдалося. В цілому миротворча діяльність ОАЄ в 60—70-ті роки відіграла велику позитивну роль, оскільки серйозно обмежувала масштаби воєнних конфліктів, коли не вда­валося їм запобігти. Важливо зазначити, що ОАЄ перешкоджала спробам деяких країн Африки захопити окремі території, які звіль­нялися від колоніальної залежності. Мова йде про Іс­панську Сахару та Джібуті. Коли в 1975 р. нова, демократична Іспанія відмови­лася вщ свого володіння — Західної Сахари, передала її під тимчасове управління Марокко та Мавританії, останні ввели в Західну Сахару свої війська, щоб поділити її між собою. Боротьба за незалежність Фронту Полісаріо (ство­рений 1973 p.), який 27 лютого 1976 р., за день до повно­го виходу з території Західної Сахари іспанської адмі­ністрації, проголосив створення Сахарської Арабської Де­мократичної Республіки (САДР), та підтримка його ОАЄ, багатьма африканськими державами перешкодили анексії цієї території. Рішуча підтримка ОАЄ ідеї незалежності Джібугі (Фран­цузьке Сомалі), територію якої прагнули приєднати до себе Ефіопія та Сомалі, сприяла створенню Республіки Джібуті в червні 1977 р.

31. Економічна комісія ООН для Африки Цей орган ООН, створений 1958 р., відіграє важ­ливу роль у справі зміцнення економічного спів­робітництва та інтеграції в Африці. Комісія є провідним центром координації економічної політики африканських держав та розвитку їхнього співробітниц­тва. Вона тісно взаємодіє з ОАЄ. ЕКА проводить дослід­ження економічних та технологічних проблем розвитку й розробляє рекомендації державам-членам. З ініціативи ЕКА. територія Африки в 60-ті роки була поділена на субрегіони. На кінець 70-х років таких субрегіонів налічу­валося п'ять: північний, західний, центральний, східний та південний. У кожному субрегіоні були створені Міждер­жавні програмно-оперативні центри (МЮЛПОС), які координували інтеграційну роботу в субрегіонах: для Пів­нічної Африки — в Танжері (Марокко), для Західної — в Ніамеї (Нігер), для Центральної —в Яунде (Камерун), для країн Східної та Південної Африки — в Лусаці (Замбія). Був також створений центр для країн басейну Великих озер у Гісеньї (Руанда). ЕКА займається широким колом проблем: це питання соціально-економічної стратеги країн Африки, розвитку сільського господарства, промисловос­ті, енергетики, транспорту, торгівлі, фінансів, зв'язку та туризму. Вона також координує діяльність у галузях освіта та підготовки кадрів, зайнятості, вивчення та викорисі ня природних ресурсів, розвитку науки й техніки та вдс коналення управління, в тому числі й економікою. вищим органом ЕКА є щорічна конференція міністрів, відповідають за економічний розвиток, фінанси та шіану| вання. ЕКА створила цілу низку наукових проектних навчальних закладів. Зокрема, це Африканський іі економічного розвитку та планування в Дакарі (Сенеї Інститут розвитку водних ресурсів у Дар-ес-Саламі (Та занія), Інститут соціальних досліджень у Тріполі (Лівія), j Згідно з розробленими ЕКА принципами і з її ініціа! тиви було створено Африканський банк розвитку. В за-І значений період ЕКА підготувала низку загальноафри-1 канських економічних програм, які стали основою стра-^ тегії розвитку держав-членів. Найважливіші серед Принципи реалізації нового міжнародного економічног порядку в Африці (1976—1981—1986), Стратегія розвиг для Африки на третє десятиліття ООН, Монровійська стратегія (1979) та розроблений на її базі Лагосжий плс дій (1980), спрямований на створення до 2000 р. Афри-j канського спільного ринку, а потім Африканського еконс мічного співтовариства. Зазначимо, що виконання цьог завдання сьогодні виглядає малореальним.