Практика розподілу відповідальності за вироблення й реалізацію інноваційної політики

Країна	Вироблення політики	Вироблення програм	Управління програмами	Питання адміністра­тивного управління програмами
Латвія	Повна відповідальність міністерства		Спільна відпові­дальність		Повна відпо­відальність агентства
Франція	Повна відпо­відальність міністерства	Повна відповідальність агентства
Португалія	Повна відпо­відальність міністерства	Спільна відпові­дальність	Повна відповідальність агентства
Ірландія	Повна відпо­відальність міністерства	Спільна відпові­дальність	Повна відповідальність агентства
Нідерланди	Повна відпо­відальність міністерства	Спільна відпові­дальність	Повна відповідальність агентства
Люксембург	Повна відпо­відальність міністерства	Спільна відпові­дальність	Повна відповідальність агентства
Фінляндія	Спільна відпові­дальність	Повна відповідальність агентства
Естонія	Спільна відповідальність	Повна відповідальність агентства
Австрія	Спільна відповідальність	Повна відповідальність агентства
Словенія	Спільна відповідальність	Повна відповідальність агентства
Словаччина	Спільна відповідальність	Повна відповідальність агентства

При оцінюванні інноваційної політики й порівнянні різних моделей її реалізації в країнах необхідно виходити за межі національних структур прийняття й виконання полі­тичних рішень, тобто за межі графіків і органіграм. Альтер­нативою може бути порівняння й оцінювання портфелів заходів політики і якості політичних процесів.

Слід зазначити, що в комплексах національних заходів політики дотепер домінуючу роль відіграє державне фінансу­вання наукових досліджень, хоча, як відзначається у дослі­дженні ЄС, наявна «еволюція щодо застосування більш різно­манітних схем фінансування, що виходять за межі традицій­них елементів інституційного фінансування державних дослідницьких інститутів і надання субсидій на дослідження за конкретними проектами, що включають, зокрема, програми позик і грантів, програми участі в акціонерному капіталі, фіскальні стимули й такі інструменти, як закупівлі (зокрема послуг у сфері НДДКР)».

При оцінюванні ефективності й узгодженості заходів щодо стимулюванню інновацій варто враховувати два моменти:

• по-перше, ефективність окремих інструментів полі­тики доцільно розглядати у контексті національних іннова­ційних систем і з урахуванням конкретних заходів застосування розглянутих інструментів у цих системах. Кожний такий інструмент варто розглядати в контексті більш широкого портфеля заходів політики й інноваційної системи, у якій він функціонує. Для того щоб ефективний набір інструментів політики працював із найбільшою віддачею, потрібно забез­печити взаємодію й синергізм його компонентів. У цьому контексті відносну ефективність можна визначати, використо­вуючи комплексні методологічні підходи, а також шляхом докладних консультацій із зацікавленими особами й орга­нами, що використовують відповідні інструменти політики;

• по-друге, адекватні системи управління необхідні (або, принаймні, корисні) для ефективної роботи національ­ної інноваційної системи, але самі по собі вони не можуть забезпечити таку роботу. Успіх інноваційної діяльності зале­жить від більш широкого кола факторів, що виходять за межі власне інноваційної політики і включають як базові умови, так і різноманітні фактори нетехнологічного характеру.

У цілому варто приділяти питанням оцінювання більше уваги, узгоджуючи їх із процедурами прийняття стратегічних рішень, і використовувати оцінювання не лише для управ­ління програмами.

В інноваційній політиці більшості країн ЕЄК ООН домінуючу роль відіграють такі три тренди:

докладаються значні зусилля, щоб зміцнити зв'язки й посилити потоки знань як на національному, так і на міжна­родному рівнях. Це виявляється в ініціативах, заснованих на партнерських зв'язках, таких як «потрійна спіраль», кластери, полюси конкуренції, та у створенні нових механізмів для розроблення й реалізації політики (техноло­гічні платформи ЄС) з метою поліпшення функціонування інноваційних систем;

• відбувається посилення загальної інтенсивності інно­ваційної діяльності шляхом стимулювання приватних підпри­ємств до збільшення інвестицій як безпосередньо у НДДКР, так і в інші елементи інноваційної діяльності;

• спостерігається зростання ролі нормативно-правових актів, державних закупівель та інших факторів ділового сере­довища, що здійснюють вплив на функціонування інновацій­них систем.

Ці тренди накладають відбиток на практику реалізації інноваційної політики, де спостерігається активізація застосу­вання так званих системних інструментів.

Згідно із сталими трендами в інноваційній політиці, ефективними практичними системами підтримки інновацій є системи, що підсилюють прояви синергізму та зміцнюють слабкі ланки. Однак це формулювання не дає відповіді на питання, що являє собою ефективна практика інноваційної політики.

Поняття найкращої практики в інноваційній політиці викликає великі дискусії. Як відзначають експерти, «не можна пересадити «елемент високої ефективності» з однієї системи в іншу й очікувати, що результати будуть аналогічні отри­маним у системі походження цього елемента. Хоча на основі раціональних порівнянь національних систем можна багато чому навчитися («навчання шляхом зіставлення»), наївне зістав­лення у пошуках єдиної «найкращої практики» без ураху­вання системного контексту призводить до негативних результатів».

Складність визначення ефективної практики інновацій­ної політики пояснюється тим, що ідентичні функції в інно­ваційних системах можуть виконувати різні інститути. Це означає, що ефективну практику неможливо ідентифіку­вати й виділити, лише вказавши на «правильні інститути», оскільки між функціями й інститутами немає однозначної відповідності. Поза відповідним контекстом розглянуті інститути, процедури або успішні прецеденти можуть бути не цілком порівнянними. Це означає, що відносини між рамковими умовами й державною підтримкою інновації мають чітко виражений національний характер.

Отже, можна констатувати: єдиного «оптимального варіанта» або «найкращої практики» не існує; комплекси заходів політики залежать від контексту й методів реалізації; рішення, що дає позитивні результати в одній країні, не обов'язково буде настільки ж ефективним в іншій.

Це стосується і вибору індикаторів для порівняльного аналізу. Країна може мати «незадовільні» результати по одному показнику, але значно кращі по іншому. У цьому зв'язку необхідно проводити «раціональні зіставлення», коли індика­тори встановлюються з урахуванням національного, регіональ­ного або глобального контексту, з яким вони тісно пов'язані. Це означає, зокрема, що глобальні індикатори типу Індексу глобальної конкурентоспроможності Світового економічного форуму (СЕФ) або індикатори Європейської шкали інновацій можуть лише в певних межах використовуватися як прак­тичні інструменти для розроблення й компонування заходів політики.

Серед висновків, отриманих на основі оцінювання прак­тичних заходів політики в країнах ОЄСР, можна навести такі:

• накопичення знань із питань інноваційної політики відбувається в основному в режимі прогнозування з використанням таких механізмів, як Білі книги, і меншою мірою - шляхом оцінювання минулої діяльності і майбутніх програм;

• у більшості країн існують організаційні механізми - спеціальні групи, правильне використання яких може підвищити ефективність накопичення знань.