50. Форми правочину. Державна реєстрація окремих правочинів.

Формою правочину називається спосіб вираження волі його сторін.

Форма правочину залежить від:

- суб'єктного складу правочину;

- предмета правочину;

- ціни правочину;

- строку, на який правочин укладається;

- конкретного виду правочину;

- прямих вказівок закону на форму конкретного правочину. Чинне законодавство допускає укладення правочинів в усній, простій письмовій та письмовій нотаріальній формі. Особливим способом вираження волі є укладення договору шляхом вчинення конклюдентних дій (тобто дій, які свідчать про бажання однієї сторони укласти договір на умовах, запропонованих іншою.

1. Усна (словесна) форма.

Вона застосовується у всіх випадках, коли для даного виду правочину законом не передбачено іншу форму.

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2. Письмова форма.

Вона полягає у тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК України).

Незважаючи на певну складність, письмова форма має і свої переваги:

o забезпечує чітке вираження волі учасників і її фіксацію;

o дозволяє у будь-який час ознайомитися з умовами правочину;

o є належним доказом при захисті інтересів потерпілої сторони.

Відповідно до ст. 208 ЦК України у простій письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Зокрема це:

- неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава;

- договір купівлі-продажу товарів у кредит;

- договір дарування майнового права, договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарування рухомих речей особливої цінності;

- найм будівлі або іншої капітальної споруди (ст. 793 ЦК);

- найм транспортного засобу за участю юридичних осіб (ст. 799 ЦК);

- найм житла (ст, 911 ЦК);

- договір піднайму житла;

- договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою (ст. 828 ЦК);

- договір транспортного експедирування;

- договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання у майбутньому (ст. 937 ЦК);

- договір страхування (ст, 981 ЦК);

- договір управління майном (ст. 1031 ЦК);

- договір позики на суму понад 10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (ст. 1047) ЦК);

- кредитний договір (ст. 1055 ЦК);

- договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК);

- договір комерційної концесії (ст. 1118 ЦК);

- договір про спільну діяльність (ст. 1131 ЦК) та деякі інші.

Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають такі правочини:

- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, довічне утримання (догляд), рента, спадковий договір) нерухомого майна;

- іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів, космічних об'єктів;

- договори про спільну часткову власність на земельну ділянку, купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права власності та про передачу права власності на земельні ділянки; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам земельних ділянок (паїв);

- договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, відчуження приватизованого майна;

- договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме;

- договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на строк понад один рік (ст. 793 ЦК);

- договори найму та договір позички транспортних засобів за участю фізичної особи (статті 799, 828 ЦК);

- договори про створення акціонерних товариств, якщо вони створюються фізичними особами (ст. 153 ЦК);

- договори управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК);

- заповіти (статті1247,1249 ЦК України);

- договори про зміну черговості одержання права на спадкування;

- доручення на укладання правочинів, що потребують нотаріального форми, а також на вчинення дій щодо юридичних осіб, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма довіреності; довіреності, що видаються в порядку передоручення ( ст. 245 ЦК) та інші правочини.

Необхідною умовою дійсності деяких правочинів є їх державна реєстрація. Такої реєстрації, зокрема, потребує договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Традиційно під державною реєстрацією правочину розумілося офіційне визнання та підтвердження державою факту вчинення правочину. Державна реєстрація правочину не належить до його форми. Правове значення державної реєстрації полягає в тому, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту її проведення. Тобто за відсутності державної реєстрації правочин вважатиметься невчиненим.

Цивільним законодавством передбачається правило, що державна реєстрація правочинів відбувається у випадках, установлених у законі.

До внесення до ЦК змін усі правочини з нерухомістю згідно зі ст. 182 ЦК підлягали державній реєстрації. З державною реєстрацією договору пов'язувався і момент його укладення. Тобто тільки щодо правочинів із нерухомістю із державною реєстрацією правочинів пов'язувався момент: а) укладення договору та б) набуття права. Втрата чинності цими положення ЦК викликає необхідність перегляду положень ст. 210 ЦК або ж навіть доцільності її існування взагалі.

Однак у ЦК передбачені декілька випадків, за яких певні правочини підлягають державній реєстрації. Так, підлягають державній реєстрації договори: оренди житла з викупом (ч. З ст. 811 ЦК); розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1114 ЦК); комерційної концесії (ч. 2 ст. 1118 ЦК). Стосовно договору оренди житла з викупом, скоріш за все законодавець випадково не вніс зміни до ст. 811 ЦК та не виключив необхідність її проведення його державної реєстрації, адже з ЦК виключені всі норми про державну реєстрацію договорів із нерухомим майном. Відносно ж двох інших договорів, то вимога про необхідність їхньої державної реєстрації жодним чином не пов'язується з нерухомістю, і державній реєстрації цих договорів не надається значення того факту, з яким пов'язується вчинення правочину.