29. Гетьман п. Полуботок та д.Апостол

Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Павла Полуботка (1722— 1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській колегії, був одним із претендентів на гетьманство ще в 1708 p., але через недовіру Москви його кандидатура була відхилена. Ставши наказним гетьманом, П.Полуботок намагався чинити опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочав реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та волокити, погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення, вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами різних заколотів. Одночасно відправляв до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську колегію та відновити гетьманство. Після смерті Петра І у 1725 р. було пригальмовано процес цілковитої ліквідації автономії України. Д.Апостол після обрання його гетьманом подав петицію про відновлення державних прав України на основі "статей Б.Хмельницького". У відповідь російський уряд видав указ, яким визначалося правове становище Гетьманщини — т. з в. Рішительні пункти. Вони значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини з іноземними країнами, крім випадків, коли це стосувалося прикордонних проблем із Польщею і Кримським ханством. Хоч українську автономію було значно обмежено, все-таки в цих умовах Данило Апостол шукав можливості для організації державного життя. Успішними були заходи Д. Апостола щодо повернення під гетьманську владу запорожців, я кіз 1709 р. змушені були проживати на території Кримського ханства, і затвердження дозволу на заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя). Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.

30. Останній гетьман україни к розумовський скасування гетьманства

29 березня 2003 року - 275 років від дня народження К.Г.Розумовського (1728-1803), останнього гетьмана Лівобережної України. Щоправда, за всі чотирнадцять років свого гетьманування Кирило Розумовський лише кілька разів приїздив в Україну, довіряючи справи царським чиновникам. Взагалі Єлизаветинське правління було сприятливим для українства: були виведені майже всі царські війська, що так об'їдали селян ще з часів Івана Скоропадського, скасовано необмежену владу російських урядовців, поновлювалось самоврядування. Сам гетьман планував перевести свою резиденцію з Глухова до Батурина, що недвозначно свідчить про його ставлення до Івана Мазепи. Планував він відродити зруйновану за наказом Петра гетьманську столицю, а також заснувати тут перший український університет. На 1760 рік був розроблений детальний план діяльності цього вищого навчального закладу. Дев'ять кафедр охоплювали як гуманітарні, так і точні науки, а за гетьманом лишалося пожиттєве право фундатора та проректора. Кирило Розумовський встиг здійснити судову реформу, яка на певний час ще більше зміцнила права козацької старшини, бо відповідала її інтересам. Він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще з часів гетьманування І.Самойловича та І.Мазепи; домігся скасування митниць та проголошення вільної торгівлі між Україною та Росією, а козацька старшина отримала виключне право на ґуральництво. На 80-і роки XVIII століття, за так званою ревізією, Кирило Розумовський був одним з найбільших багатіїв імперії (це і його власні маєтності, посаг дружини та спадок брата Олексія - обоє померли ще в 1771 році). Проте це не завадило Катерині ІІ позбавити його гетьманства, а далі вона заборонила йому навіть жити в Україні. Тому Кирило Розумовський тривалий час перебував за кордоном, потім у Петербурзі та Москві. Лише в 1794 переїхав до свого палацу в Батурині і доживав віку одинаком. Помер останній гетьман України в січні 1803 року, поховали його у церкві Воскресіння Христового, що була споруджена його коштом на місці мазепинської, зруйнованої О.Меншиковим. По собі залишив Розумовський трьох синів, які стали видатними людьми свого часу. Олексій став сенатором, міністром народної освіти, Андрій - дипломатом, близьким приятелем композиторів Й.Гайдна, В.-А.Моцарта, Л.Бетховена. Одним з визначних геологів Російської імперії був Григорій, почесний член кількох іноземних академій. Відкритий ним мінерал названий на його честь - Розумовськіт.

Великий рід козака Розума залишив помітний слід на землі. І святкуючи чергову річницю нашої незалежності, не забуваймо, що на її олтар поклали свою частку і брати Розумовські.

31. Від початку заснування Нової Січі російський царський уряд поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими: Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими  порядками.  Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією. Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя. Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.  Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців. 4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточили січову фортецю. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двоти-сячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам. Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини II запорожцям дозволялося або вступати до кінних пікі-нерських полків, або повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи уваги на козацькі зимівники. Нові господарі відбирали в козаків землю, а інколи перетворювали їх на кріпаків. Активно діяли козаки-чорноморці в останній рік війни. Зокрема, у битві біля озера Бабадат козаки розгромили чималий загін турецько-татарської кінноти. Під час цього бою козаки-задунайці, що були в складі турецької армії, допомогли своїм товаришам у розгромі турків.

31. У 30-60-х роках XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти всіляких утисків. Доля Правобережжя у другій половині XVII ст. складалась нещасливо. Війни вщент зруйнували і обезлюднили ці землі, що колись були колискою козацтва і основним осередком української держави — Гетьманщини, що постала в результаті визвольної війни Б.Хмельницького. Крім соціального гноблення, поляки, забувши уроки 1648 p., знову почали утиски православ'я. На 60-ті роки XVIII ст. православ'я на Правобережжі ледь жевріло, лише поодинокі парафії чинили опір наступу католицької та греко-католицької церков. Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого, хоча стихійного народного опору. Відсутність козацтва, як це було в роки Хмельницького, позбавляло народний опір організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками. Слово "гайдамак" тюрського походження (гайде — гнати переслідувати) і означає "волоцюга", "грабіжник". Поляки називали так селянів-втікачів, що об'єднувалися у ватаги і ховались по лісам, а час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Гайдамаки не мали чіткої мети і далеко йдучих планів своєї діяльності, вони керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши у них власність. Новий спалах гайдамацького руху вибухнув навесні 1750 р. За своїм розмахом він перевищив попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були звільнені від шляхетського панування. Росія, яка весь час спостерігала за розвитком подій, порахувала, що події починають набирати негативний для неї напрям, вводить свої війська і приборкує повстання. Але остаточно гайдамацький рух придушити не вдалось. У 1768 р. він вибухнув великим повстанням, яке увійшло в історію під назвою "Коліївщина". Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив Максим Залізняк — запорозький козак, син бідного селянина з села Медведівки на Чигиринщині.

33. Російський царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавний лад, спираючись на російських поміщиків, які отримали тут великі земельні наділи. Він охороняв також станові привілеї українських та польських поміщиків. Основними соціальними групами населення в дореформений період були поміщики і державні селяни. Чималу частину становили козаки і селяни, перетворені у військових поселенців. Система ведення сільського господарства в цілому була відсталою, екстенсивною. Лише частина поміщиків, особливо на Півдні, застосовували машини і новітній інвентар. Одним із важливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин ХІХ ст. був подальший розвиток промисловості. У 1825 р. в Україні налічувалося 659 промислових підприємств, а в 1860 р. – близько 2330. Вугледобування в Донбасі у 1860 р. становило 6 млн. пудів. Активно розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля. За кордон вивозили вугілля, ліс, пшеницю, худобу, щетину, віск, мед і таке інше. Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест про реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено ряд положень і додаткових правил. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права вільних сільських обивателів. Тепер поміщики за встановлені повинності – роботою або грішми – мусили надавати в постійне користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов’язаними на невизначений час. Тільки 1 січня 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов'язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. У 60-90 рр. XIX ст. в Україні виробництво цукру зросло в 14 разів. Цукрозаводчики України у 1887 р. об'єдналися в цукровий синдикат – перше в Росії капіталістичне монопольне об'єднання. Отже, реформи XIX ст. здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформи «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в українських землях спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів.

34. Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.). У.Н.В. базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство. Істотний вплив на початокУ.Н.В. зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література. Н.В. сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві. Н.В. базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у Н.В. відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу

35. У березні 1856 р. Олександр II під час зустрічі з московськими дворянами заявив: «Існуючий порядок володіння душами не може залишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право згори, ніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватись знизу». Цар діяв обережно й поступово. Спочатку було створено Секретний комітет, який рекомендував звільнити селян від кріпосної залежності й наділити їх за викуп присадибними ділянками, а всю іншу землю залишити у власності поміщиків. Напр. 1858 p. Головний комітет у селянській справі під головуванням Олександра II ухвалив концепцію реформи, яка зводилася до кількох основних положень:селяни-кріпаки негайно і без викупу одержують особисту свободу і включаються до вільного сільського стану; в адміністративному відношенні селяни утворюють сільські общини, які обирають органи общинного самоуправління;поміщик у всіх матеріальних розрахунках повинен мати справу з общиною, а не з окремим селянином;селяни повинні одержати наділи польової землі у постійне користування, яке регламентуватиметься общиною, з можливістю у перспективі викупити землю в приватну власність;до укладення викупної угоди на землю між поміщиками і общиною звільнені від кріпосної залежності селяни перебувають у тимчасово зобов'язаному стані й виконують регламентовані повинності у поміщицьких маєтках. Маніфест проголошував надання селянам права на отримання садиби й польової землі. До оформлення викупу вони протягом 2 років мали відбувати панщину або сплачувати оброк. Для розгляду суперечок між двома станами утворювалися губернські у селянських справах присутствія та інститут мирових посередників. До складу цих двох інстанцій селяни не входили.

36. Після аграрної реформи російським царизмом у 1860-1870-х pp. проведено ряд інших суспільних реформ, основна мета яких полягала у підпорядкуванні старої державної машини новим порядкам. У 1862 р. проведено фінансову реформу, що централізувала управління фінансами імперії в руках міністерства фінансів. Наступного року царем запроваджено новий університетський статут і відкрито доступ до освіти нижчим верствам населення. У січні 1864 р. вийшло положення про організацію земств - органів місцевого самоуправління, що обиралися з представників дворян, міщан, купців і селян. Земства дбали про будівництво та утримання лікарень, шкіл, шляхів, церков. У державні справи вони не втручалися і цілком залежали від царської адміністрації. Але у справі поширення освіти й охорони здоров'я вони відіграли позитивну роль. Земські діячі дістали можливість займатися хоч і господарською, але все ж державною діяльністю. У листопаді 1864 р. було реформовано суд. Віднині він став гласним, відкритим, єдиним для всіх станів, незалежним від губернської адміністрації, чого не було до реформи. До суду вводилися присяжні засідателі, які визначали винність чи невинність підсудного. Згодом проведено також реформу міського самоуправління та військову реформу. Таким чином, проведені в Росії (а відтак і в Україні) у 1860-1870-х роках реформи, і перш за все земельна реформа, свідчили, що Російська імперія стала на шлях прискореного капіталістичного розвитку.

37. Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство. У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. Правобережжя завдяки розвитку цукрової промисловості дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності. По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. Достатньо сказати, що на початку XX ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. Поміщиків По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Характерно, що на новому етапі, крім помітних кількісних змін, відбуваються і значні якісні. Зокрема, в 60—80-х роках поступово занепадають провідні галузі дореформеного періоду — ґуральництво, виробництво сукна тощо, які розвивалися в поміщицьких маєтках на мануфактурній основі. Натомість вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки, — залізорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна.

38. Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині. Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. 20 ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький, англійський, французький. Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів, де чисельність населення зросла з 70 тис. (1 857 р.) до 200 тис. (1910 р.). Стосовно сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90 % населення.

39. Громадівський рух в Україні. У другій половині XIX ст. кращі сили української інтелігенції були зосереджені в Петербурзі. Сюди на постійне проживання прибули після заслання провідники Кирило-Мефодіївського товариства— П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров. Тут оселився Т. Шевченко, якому царизм не дозволив повернутися в Україну. Найбільшим досягненням петербурзької «Громади» став щомісячний публіцистичний та літературно-художній часопис «Основа» (1861—1862), який відіграв роль головного загальноукраїнського друкованого органу, пробуджував українську національну свідомість. «Громади» як суспільно-культурні товариства організовуються і в кількох містах України — Полтаві, Києві, Харкові, Чернігові, Одесі. Громади займалися переважно культурно-освітніми заходами. Вони опікувалися організацією українських шкіл, виданням книжок українською мовою, влаштуванням театральних вистав, концертів тощо. Наприкінці 6О-х років вони утворили таємний гурток «Хлопоманів». Його учасники — Володимир Антонович, Борис Познанський, Тадей Рильський та інші вирішили зближуватись із селянством, щоб відстоювати його соціальні інтереси і виховувати в ньому свідомі патріотичні почуття належності до українського народу. Власне хлопоманами (від польського «хлопи» —селяни) їх прозвали недоброзичливці, а самі вони називали себе українофілами. Ідеологом хлопоманства став В. Антонович, тоді студент Київського університету, згодом відомий український історик, який згуртував навколо себе представників шляхетської молоді. Протягом другої половини XIX ст. відбувався процес поширення соціалістичних поглядів серед робітничих мас. Займалися цим переважно загальноросійські робітничі організації, які виникали в Україні. Першою політичною організацією був «Південноросійський союз робітників», що виник в Одесі в 1875 р. Об'єднавши майже 250 робітників (українців, росіян, молдаванів, поляків та ін.), «Союз» розгорнув революційну пропаганду безпосередньо на підприємствах, розповсюджував нелегальну літературу і навіть організував вивчення праць К. Маркса й Ф. Енгельса. Пропагувалася і революційно-демократична поезія Т. Шевченка, М. Некрасова.