39. Епоха Відродження в європейській культурі. Її світоглядні засади та нові принципи художньої творчості.

Відродження, або Ренесанс (від фр. renaissance), – це перехідна епоха в історії культури Західної і Центральної Європи від Середньовіччя до Нового часу. Розпочалося воно в Італії у XIV ст., в інших країнах – у XV ст. і тривало до кінця наступного століття.

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і зародженням ранньокапіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-схоластичним світоглядом на авансцену історії вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Такій людині стали тісними рамки феодальних суспільних відносин. Отже, провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певних професій, спеціалістів з різних галузей знання – філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість «божественного» став вивчати все «людське». Звідси і їх назва – гуманісти (від лат. humanus – людський). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, кінець кінцем зламали духовну диктатуру церкви і створили новий, раціональний та життєрадісний світогляд, який дістав назву «гуманізм».

Гуманізм.Центрами ренесансної культури були молоді міста, де зароджувалися і розвивались якісно нові економічні відносини —буржуазні. Їх стимулювали хрестові походи, які тривали протягом двохсот років і потребували економічного забезпечення у надзвичайних масштабах. У містах утворився новий соціальний стан — бюргерство. Стала утверджуватися нова психологіяжиття, в основі якої лежала цінність земного буття, земного успіху і слави. Ця нова життєва психологія у своїх головних рисах збігалася з античною і суттєво відрізнялась від середньовічної, в основі якої був страх перед грішним земним життям.

У добу Відродження сформувалось нове розуміння людини та сенсу життя, суспільства і краси — гуманізм. Гуманісти почали розглядати світ, людину в ньому, красу не з теоцентричної, а з антропоцентричної точки зору. У середовищі гуманістів в Італіїзародилась інтелігенція.

Повернення до античності.Відродження позначене захопленням літературою і культурою античності, що зумовлено схожими світоглядними основами цих епох. Першими популяризаторами усього римського, а потім і грецького стали в Італії Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо. Вивчення античності й гуманістичний рух у цілому досягли свого піку у 15 столітті, коли в Італію стали переселятись із захопленої турками Візантії (1453) вчені. Вони принесли з собою знання грецької філософії (Платон), і літератури (Гомер). Серед гуманістів поруч з латинською мовою набула поширення грецька.

Характерно, що в часи Ренесансу народжується жанр апофегма — коротке оповідання про репліку чи витівку мудреця, найпопулярнішими персонажами яких були саме античні мудреці.

Християнство.Відродження не можна розглядати як механічну реставрацію античності і повну зневагу до духовного досвіду середніх віків. Треба говорити про історичний синтез античності і середньовіччя, який виразився у поєднанні античного життєлюбства зєвангельською етикою духовно змістовного життя. Тому важко провести різку межу між кінцем середніх віків і початкомВідродження. Найяскравіше цей синтез проявився у явищі християнського гуманізму, принципи якого сформулювавнідерландський вчений Еразм Роттердамський (1466-1536). Він обстоював думку, що щастя людини у земному житті є одним з положень християнської етики. З точки зору християнської доктрини це було на межі єресі.

Синтез античного життєлюбства та середньовічної духовності полягав у відкритті позастанової цінності людини. Почали вважати, що людина має свою вищу духовну природу, яка є її особистим надбанням, незалежно від її місця у суспільній ієрархії. Особливо це помітно у пізній період, у Шекспіра і Сервантеса, де обстоювання героєм своєї внутрішньої автономії усупереч офіційному статусу призводить до гострих колізій.

Протестантизм.Стихійний сенсуалізм, сексуальна емансипація у розпусних формах, політична сваволя і правова анархія, персональний ризик як моральний принцип мали рано чи пізно призвести до реакції. Вона з’явилась у вигляді протестантського руху, щоправда не в Італії, а в інших країнах. В Німеччині розпуста римського духівництва, непомірні витрати грошей німецьких віруючих на монументальне будівництво, наприклад, собору св. Петра, викликали бурхливий протест і призвели до утворення лютеранствана початку 16 століття. У Франції і Швейцарії тоді ж поширився кальвінізм. Протестанти відмовились від духівництва у релігійному житті і заперечували його виняткове право тлумачити Біблію та її цінності. Прагнучи повернути народ до колишньої чистоти віри і святості, вони переклали Біблію національними мовами. Проте для мистецтва окремих країн протестантських рух виявився майже безплідним. Переслідувались театр і народне мистецтво.

Поетика літератури Відродження

Утопія.Поява жанру утопії пов’язана з вищезгаданою орієнтацію на античність, зокрема у політичному житті. Суттєвою ознакоюВідродження було апробування в політичному і соціальному житті античних державоутворюючих моделей.

Утопія виникла за зразком "Держави" Платона і "Політії" Арістотеля. Автором першої утопії був англієць Томас Мор (1516). ВІталії цей жанр представлений твором Томмазо Кампанелли "Місто Сонця" (1602, надруковано 1623). Не в усіх регіонах Європи, а тим більше світу, поширювались античні політологічні моделі. У більшості слов’янських країн інтерес до античності обмежувався лише естетичною сферою.

Факт появи утопії свідчить про певні зміни в парадигмі історичного часу порівняно з середньовічним християнством. "Золотий вік", перенесений з ідеальної сфери у сферу земну, втрачає в утопії суто християнський смисл і зображається в поняттях і реаліях земного життя. Це — ідеальна організація земного суспільства. Разом з тим "небесна" утопія, ставши земною, втрачає для віруючої людини свою ціннісну орієнтацію, в основі якої — подвиг віри, вільний моральний вибір, ідея доступності вічного щастя, а отже, й надія, віра і гармонія душі. Утопія орієнтує на виключно земні прагнення, земну активність.

Стихійний сенсуалізм. У повсякденному житті та значною мірою у мистецтві, внаслідок емансипації від середньовічного аскетизму, поширювались тенденції стихійного сенсуалізму, який виражався у жадобі чуттєвих насолод і в їхній поетизації у мистецтві. Це прагнення до насолод нерідко межувало зі злочинністю та розпустою, і цим нагадувало часи пізньої Римської імперії. Відомо, що цим потягом до суттєвої емансипації у період Відродження були захоплені навіть папи римські і духівництво в Італії. Джованні Боккаччо засудив розпусту духівництва у своєму "Декамероні" з позицій святості раннього християнства. Аморалізм і чуттєву емансипованість піддав критиці також і Франсуа Рабле у книзі "Гаргантюа і Пантагрюель", проте, зрештою, і сам не спромігся уникнути стихійного сенсуалізму, вдаючись до надмірно відвертих, фізіологічно-еротичних образів.