42. Жанрова особливість “Декамерона” Бокаччо, головні теми твору.

«Декамерон» (італ. Il Decamerone, від грец. δέκα «десять», ἡμέρα «день» — «Десятидення») — збірка зі ста новел італійського письменника Джованні Боккаччо.

Боккаччо писав свій твір протягом 1350—1353 років. Твір мав дві передмови: звернення до читачів і конструктивну раму — опис «чорної смерті», реальної катастрофи, епідемії чуми 1348 року, яка забрала з собою до 60 відсотків населення Італії (під час епідемії помер і батько Джованні), а також — символічного образу аскетичного середньовічного світу, який загинув. Чума то­ркнулася й моралі. Одні вбачали в ній караючу руку Божу, що стало причиною під­несення релігійності, інші ж — яких була більшість — зробили життєвим кредо «carpe diem» — «лови миттєвість». До них належав і Боккаччо. У передмові до твору письменник виступив в ролі історика-хроніста, який опи­сав події, що сталися під час чуми. Сумним наслідком епідемії став моральний стан Флоренції: чума знищила природу людської особистості: одні ховалися у власних домівках, а інші проводили час у бенкетах. Світу жаху, душевного спустошення і морального занепаду письменник протиставив молодих людей. Товариство опові­дачів народжувалося у прагненні побороти хаос і анархію, протиставляючи їм гар­монію і свободу нової людини.

У церкві Санта Марія у вівторок зустрілися сім гарних собою і молодих за віком, родовитих, розсудливих жінок — подруг, сестер, сусідок, родичок: Пампінея — «розкішна», Ф'ямметта — «вічна», Філомена «любителька співів», Емілія — «лагідна», Лауреата — зменшено-пестливе ім'я від Лаура, Нефіла — «вперше закохана», Еліза — «богиня, яка заснувала місто Карфаген». Пампінея запропону­вала врятуватися, залишивши місто і подавшись до одного із сільських маєтків. Усі погодилися з нею, хоча Філомена зауважила, що там буде погано без чоловіків. Са­ме тоді до церкви увійшли три молодики: Панфіл — «охоплений коханням», Філострат — «згублений коханням», Діоней — «брат Афродіти». Молоді люди підтри­мали пропозицію жінок і наступного дня всі разом вирушили за місто. Зупинилися у приміському палаці, кімнати якого були прибрані та заквітчані, льохи наповнені дорогими винами. А щоб усім було весело, треба було вибрати старшого, який би дбав про все. Вирішили кожного дня обирати короля чи королеву, заквітчувати го­лову почесним вінком з лаврового листя — знак королівської влади тільки на один день; визначати тему розповіді (кожен мав розповісти щось цікаве зі свого життя або почутого чи прочитаного). Проводячи час у розвагах і бенкетах, насолоджую­чись оповідками та поезією, оповідачі продовжували жити злагодженим суспіль­ним життям, причому жили у гармонії з мальовничою, прекрасною природою, опи­сання якої посідають чільне місце у творі.

За жанром — це своєрідний «роман виховання», бо кожна розповідь була дидакти­чною, сприяла моральному вдосконаленню людини. На противагу середньовічним притчам, оповідки твору не є моралістичними, але вони по-ренесансному повчальні. Як правило, оповідки починалися із згадки про якийсь «реальний факт» чи якусь по­ширену думку, що підлягали розгляду й осмисленню. Після цього оповідачі не добира­ли довільні аргументи для доказу тієї чи іншої абстрактної тези, не виривали факти із земного контексту життя, не перетворювали їх на алегорії, а просто піддавали дійсніть об'єктивному й естетичному аналізу. У романі героїв навчало саме життя.

На відміну від середньовічних «гексамеронів» («шестиденників»), у яких пере­повідалися біблійні легенди про створення світу, в «Декамероні» новий світ ство­рений не за шість, а за десять днів, створений не Богом, а людським товариством.

Несправедливо вважати твір сатиричним, бо для автора головними стали гума­ністичні ідеали.

Роман складався зі 100 новел — символу досконалості, неперевершеності. Про­тягом десяти днів 10 учасників подій розповідали по одній оповідці. Цифра 10 теж символізувала досконалість. Часто повторювалися цифри 7 і 3, які теж символізу­вали добро, любов і єдність людини й космосу, віру в Бога. Автору належала лише невелика частина новел, більшість була ним запозичена. Письменник об'єднав їх у цілісну систему за допомогою новели — рамки з новим сюжетом. Джерела «Дека­мерона» різноманітні — це антична і середньовічна література, східні легенди, біб­лійні притчі. Проте старі історії під пером письменника стали яскравими і цікави­ми, набули нового звучання і значення.

Оповідки кожного дня присвячувалися певній темі.

Першого і дев'ятого днів — про те, кому що подобалося; про людей, котрі ви­явили щедрість і великодушність у сердечних та інших справах.

Другого дня — про різноманітні випробування, про те, як люди після багатьох невдач нарешті досягали бажаної мети.

Третього дня — про людське щастя і шляхи його досягнення.

Четвертого дня — нещасливе кохання.

П'ятого дня — про досягнення щасливих закоханих.

Шостого дня — про те, як люди завдяки жартам, кмітливості уникали небезпеки та безчестя.

Сьомого і восьмого дня — про кмітливість коханців.

Десятого дня — про подвиги людяності.

Десятого дня — про людську щедрість і великодушність.

Провідними темами твору стали:

•   антиклерикальна;

•   любовна;

•   філософська;

•   морально-етична.

Коли ж оповіді учасників закінчилися, чума ще лютувала. Але всі вони повер­нулися в зачумлений світ іншими — сміливими і з любов'ю в серці.

Як бачимо, герої Боккаччо — нові люди, хоча дещо ідеалізовані. Вони утворили свою конституцію, обираючи кожного дня нову королеву чи нового короля. Крім того, їх новий світ, на відміну від світу, створеного Богом, був утворений не за 6, а за 10 днів.

Оповідачі залишали Флоренцію з жахом, а після 10 днів змінилися і з новими ідеалами повернулися у все ще зачумлений світ. Якщо б хто-небудь тоді з ними зу­стрівся, то сказав би собі: «Їх смерть не візьме, а якщо вони помруть, то благослов­ляючи життя».

Але вже завершуючи роман Боккаччо відчув духовну криза, яка призвела до то­го, що він піддав осуду свій твір і відмовився від нього. Автора охопили ідеалісти­чні та релігійно-аскетичні настрої.

Як відзначають дослідники , в «Декамероні » доведений до досконалості жанр прозової повісті-новели , яка існувала в італійській літературі ще до Боккаччо. Ця книга відкрила дорогу всієї ренесансної новелістики.

Привабливими рисами для читачів були цікавість сюжетів новел , яскраві образи , соковита італійська (народна , на відміну від латини ) мова. Новаторством було нетрадиційна трактування підчас знайомих з часів Середньовіччя фабул , а також загальна ідейна спрямованість. «Декамерон» показує нові грані виникаючого з ренесансу гуманізму (наприклад, його антиклерикалізм ) . У центрі уваги Боккаччо - проблема самосвідомості особистості , що отримала широку перспективу у подальшому розвитку ренесансної культури .

«Декамерон» Боккаччо часто називають « Людською комедією » , за аналогією з « Божественною комедією » Данте.

Як відзначають дослідники, у своїх середньовічних попередників Боккаччо взяв наступні елементи:

• анекдотичну фабулу ,

• тверезий побутовий елемент ,

• життєву безпосередність ,

• прославляння винахідливості і дотепності ,

• нешанобливе ставлення до попів і ченців .

До цих елементів він додав власні знахідки:

• інтерес до життя ,

• послідовну реалістичну установку ,

• багатство психологічного змісту

• свідомий артистизм форми , вихований уважним вивченням античних авторів.

Завдяки такому підходу до жанру новели вона стала « повноправним літературним жанром , що ліг в основу всієї оповідної літератури нового часу. Свіжість і новизна цього жанру , його глибокі народні корені , чітко відчутні навіть під лоском витонченого літературного стилю Боккаччо , зробили його найкраще пристосованим до вираження передових гуманістичних поглядів ».