2. Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні риси давніх епох.

Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі. Фонетичні: а) перехід давніх [о], [е] в новоутворених закритих складах в [і] (віл, кінь, піч, осінь); б) перехід давнього дифтонга [іе], позначуваного буквою ь, в [і] (білий, пісок, літо); в) вимова ненаголошеного [о] з наближенням до [у] (чо^улов’ік, со^уб’і); г) тверда вимова [р], зрідка поява після твердого [р] звука [j] (рабий, расно, бурjа, варjу); д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями –ри-, -ли-, (на місці давніх –ръ-, -лъ-, -рь-, -ль- між приголосними) звукосполучень [ир], [ил] чи [ер], [ел] (кирниця – керниця, сильза, гирміти); е) відсутність подовження м’якого приголосного в іменниках з давнім суфіксом –ьj- – [жит’е, нас’ін’е, з’іл’е]; є) оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу перед приголосним (рас, рипка, т’ашка), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях; ж) у частині говорів спостерігається дорсально-палатальна (дуже м’яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з], [с], [ц], [дз], [з^жор’ана н’іч, с^шпина, ц^чв’іте, дз^джв’ін] та перехід звуків [н], [д], [т] у певних позиціях [ї] (годиноїка, дваїц’ат’, д’івоїка). Морфологічні: а) поширення флексій –ови, -еви в давальному відмінку однини іменників ІІ відміни (братови, коньови, коневи); б) поширення флексії –ом на м’яку і мішану групи іменників ІІ відміни (хлопцом, коньом); в) збереження етимологічного –и в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників ІІ відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м, пішли-сьмо); е) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити – робитиму, меш робити – робитимеш, мемо робити – робитимемо) та ін. Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні слова: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний (чемний), милитися (помилятися) – з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака(бідний, нещасний) – з румунської; марга, маржина (худоба) – з угорської. Кожна з трьох груп південно-західних говірок – південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська – мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.

3. Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).

Порівняльно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу суасної української літературної мови. Особливості південно-східних діалектів такі. Фонетичні: а) «звуження» [o] в нових закритих складах послідовно фіксується монофтонгом [i] (віл, кінь, гірко, під, вікно, Канів), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках під впливом північних говірок (од, оддати, одослати); б) «звуження» [е] в новоутворених складах, де переходить в [і] (осінь, попіл, привіз); в) перехід давнього дифтонга [іе], що позначається буквою ь, в монофтонг [і] (сніг, міх, біда, пісок); г) змішування у вимові ненаголошених [е] та [и] (се^ило,бе^ирут’, жи^евут’); ненаголошений [o] «звужується» перед складом з наголошеним [у] або [і] (ко^ужух,то^убі); д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р] (пов’ір, зв’ір, комар, гірко), але спорадично він пом’якшується в середині складу (р’ама – рама, кур’чата – курчата); е) наявність альвеолярного (припалатального, пом’якшеного) звука [л] перед [е], [и] (клен, колись, були, калина). Морфологічні: а) паралельне вживання флексій –ові, -еві і –у (-ю) у давальному відмінку однини іменників ІІ відміни (братові, котові, коневі і брату, коту, коню); б) поряд із закінченнями орудного відмінка в чоловічому, середньому та жіночому роді –ем, -ею (-еjу) можливі флексії –ом, -ою (-оjу) (ковалем, кручоjу, дин’ojy); в) вживання дієслів ІІ дієвідміни з закінченням –е, властиве дієсловам І дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косе, замість ходить, робить, носить, водить, косить); г) вживання стягнених форм 3-ї особи однини теперішнього часу (пита, дума, співа замість питає, думає, співає). Лексичні: локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння (водорості), утлий (кволий). Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні та на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені у деяких краях Росії та країнах СНД, де діалектизми перехрещуються з літературною мовою цих країн.

2 Фонетика (від гр. звуковий) – розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови: творення звуків, їхні акустичні властивості та функції, установлює закономірності звукових змін, що відбуваються в мовленнєвому потоці. Фонетика також вивчає поділ слова на склади, наголос та інтонацію.

Серед безлічі природних звуків вирізняють звуки людської мови, що утворюються за допомогою мовного апарата. Для розуміння й висловлення думки важливими є лише ті, що розрізняють значення слів та їхніх форм. Так, наприклад, слова сам, сом, сум, сім розрізняються голосними звуками, а бив, мив, шив, пив, лив, рив, вив – приголосними.

Кожен звук мови твориться мовним апаратом людини і сприймається на слух. Артикуляція (від лат. аггісиїагіо – розчленування) – це робота тих чи інших органів мовлення (гортань, голосові зв’язки, язик, піднебіння, зуби, губи тощо) у процесі творення та вимови звуків. Склад - це мінімальна фонетико-фонологічна одиниця, що характеризується найбільшою акустико-артикуляційної злитістю своїх компонентів, тобто входять до нього звуків. Склад не має зв'язку з формуванням і вираженням смислових відносин. Це чисто произносительная одиниця. У складі групуються звуки різної ступені звучності, найбільш гучні - складотворної, решта - неслоговие. У російській мові склади зазвичай будуються за принципом висхідної звучності, і слогораздел в неконечних складах найчастіше відбувається після самого звучного звуку. Типи складів в російській мові: відкриті (-та-) і закриті (-ат-), прикриті (-та-) і неприкриті (-ата-).

При листі склади записуються за допомогою знаків - букв.

У російській мові складотворної є голосний звук, тому в слові стільки складів, скільки в ньому голосних: а-ри-а (3 складу), ма-як (2 склади), рейс (1 склад).

Склади бувають відкритими (закінчуються на голосний звук) і закритими (закінчуються на приголосний звук). Наприклад, у слові ко-ро-на всі склади відкриті, а в слові ар-буз обидва стилю закриті.

В усіх мовах існують відкриті склади, але в деяких, наприклад, гавайському, закритих складів немає.

Склади можуть бути прикритими (починаються з приголосного) і неприкритими (починаються з голосного). Наприклад, у слові ар-буз перший склад неприкритий, а другий прикритий.

Для того, щоб визначити, скільки складів у слові, застосовують нехитрий прийом, вперше показується вчителями початкової школи дітям. Для цього руку тильною стороною підносять на близьку відстань до підборіддя і чітко вимовляють потрібне слово, вважаючи, скільки разів підборіддя торкнеться руки. Це число і буде кількістю складів.

Поділ слова на склади відбувається за наступними правилами:

1.     Якщо між голосними стоїть один приголосний – він завжди належить до наступного складу. Наприклад: ва-ре-ни-ки, зо-зу-ля, хо-ди-ти.

Увага: нагадуємо, дефісом ми відділяємо один склад від іншого.

2.     Два і більше приголосних звука, що стоять після наголошеного складу, розподіляються наступним чином: перший належить до попереднього (наголошеного) складу, а другий і наступні приголосні звуки – до наступного складу. Наприклад, бід-ний, віс-ник, брат-ство.

3.     Всі приголосні, що стоять після ненаголошеного складу, належать до наступного складу. Виняток становлять приголосні звуки [й],[в],[р],[м],[л]. Наприклад, не-сти, при-бра-ти, ве-сня-ний але зем-ля, грай-ли-вий, гір-кий.

4.     До наступного складу завжди належать подовжені приголосні звуки. Наприклад, ка-мі-ння, во-ло-сся, бу-ття.

 На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного). Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:

силовий (динамічний, експіраторний) наголос

музичний (тоновий, мелодичний) наголос

кількісний (квантитативний) наголос

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька, характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

словесний (тактовий) наголос.

вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова)

рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова)

синтагматичний наголос

фразовий наголос

В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Залежно від семантики розрізняють:

логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.

емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

Функції наголосу[ред. • ред. код]

Видільна — наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.

Конститутивна — наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.

Змісто- й форморозрізнювальна — функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні значення слова:

за́пал-запа́л, ша́баш-шаба́ш, веро́ніка-Вероні́ка, ви́рок-виро́к, на́голос-наго́лос

Існує три аспекти вивчення мовних звуків:

• фізичний (акустичний) передбачає вивчення звуків з погляду їх звучання (висота, амплітуда, тривалість)

• лінгвістичний або фонологічний - звуки з погляду їх смислових функцій

• фізіологічний (артикуляційний) або біологічний - звуки як результат певних рухів мовних органів

вукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні. Поділ звуків на голосні і при­голосні – це найбільше протиставлення у системі звуків мови.

Голосні - це звуки людської мови, основу яких стано­вить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хви­лі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої роз­міри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості.

За місцем творення (береться до уваги рух язика в го­ризонтальній площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у]) Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звуки низького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.

За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-лабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених на­лежать [о], [у], решта голосних звуків неогублені.

Примітка. У табл. 1 лабіалізацію голосних позначено ромбо­подібними дужками < >.

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки мо­жуть бути наголошеними і ненаголошеними.

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного стру­меня, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видиху­ване повітря. Характерні для приголосних шуми виника­ють переважно у ротовій порожнині при подоланні струме­нем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Со­норні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній (табл. 2).

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердо­сті чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які (табл. 4).

У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твер­дих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’як­шений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж'] - [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають.

Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як прави­ло, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в не­багатьох українських словах і здебільшого в словах іншо­мовного походження трапляються перед іншими голосни­ми: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [реив'у], [ф'узеил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур]. Враховуючи слухове сприйняття, серед приголосних ви­діляють дві групи звуків, які називають свистячими ([з], [з'], [ц], [ц'], [с], [с'], [§], [§'] і шиплячими ([ж], [ч], [ш], [дж]).

І, нарешті, зовсім невелику групу складають носові при­голосні [м], [н], [н'], у творенні яких бере участь носова порожнина.

У мовленнєвому потоці звуки мови, поєднуючись один з одним, зазнають різноманітних впливів. Якщо ці впливи незначні, то звуки не змінюють своїх істотних ознак, а лише отримують деякі додаткові характеристики. Наприклад, у слові руно [р°ун°о] приголосні [р°], [н°] огублюються під впливом наступних лабіалізованих голосних [у], [о], останні ж, у свою чергу, набувають носового забарвлення під дією носового приголосного [н], яке позначається надбуквеним знаком (~) : [у], [о]. Якщо вплив фонетичного оточення значний, то це призводить до заміни одного звука мови іншим. Таке явище називається чергуванням. Наприклад, у слові зсипати [с:ипати] дзвінкий приголосний [з] під впливом наступного глухого [с] втрачає свою дзвінкість, у результаті чого відбувається чергування [з] – [с].

Голосні звуки творяться за допомогою голосу, їх усього шість. До голосних належать: [а],[о],[е],[и],[у],[і].

В основі класифікації голосних лежить різне положення губ і язика при вимові голосних звуків.

Губи беруть активну участь у створенні лише двох голосних [о] та [у], які називають лабіалізованими, тобто огубленими. Всі інші голосні звуки, а саме [а],[е],[и],[і], - належать  до нелабіалізованих, або неогублених.

Поділ голосних на групи за положенням язика має два критерії: підняття (рух угору-вниз) та ряд (рух уперед-назад). Рядів є всього три: передній, середній та задній. В українській мові фонем середнього ряду немає. До переднього ряду належать [і],[и],[е], а заднього, відповідно, - [а],[о],[у].

Розрізняють також три види підняття язика: низьке, середнє, високе. Голосні звуки [і],[у] творяться за допомогою високого підняття, [и] дещо зниженого, порівняно з попередніми, але вищим за середнє підняття, до якого належать  фонеми [е] та [о], тому підняття [и] класифікують як високо-середнє. Низьке пілняття має [а].

Класифікація голосних звуків

підняття		високе	високо-середнє	середнє	низьке
ряд	передній	і	и	е
	середній
	задній	у		о	а

В українській мові 32 приголосні звуки, які характеризуються і класифікуються за такими ознаками:

• 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 

• 2) за місцем творення; 

• 3) за способом творення; 

• 4) за наявністю або відсутністю м’якості.

Класифікація приголосних за участю голосу та шуму За участю голосу й шуму в утворенні приголосних, тобто за роботою голосових зв’язок, приголосні поділяються на сонорні і шумні, а шумні в свою чергу на дзвінкі і глухі. Сонорні – звуки, в яких голос переважає над шумом, їх 9: [в][й][р][р′][м][н][н′][л][л′]. Дзвінкі – звуки, в яких шум переважає над голосом, їх 11: [б][д][д′][з][з′][дз][дз′][ж][дж][Ґ][г]. Глухі – звуки, які складаються тільки з шуму, а голос в їх творенні взагалі відсутній, глухих звуків в українській мові 12 : [п][т][т′][с][с′] [ц] [ц′] [ш] [ч][к] [х] [ф]. Дзвінкі і глухі приголосні становлять пари:  [б] - [п];   [д] - [т];   [д′] - [т′];   [з] - [с];   [з′] - [с′];  [дз] - [ц];  [дз′] - [ц′];  [ж] - [ш];  [дж] - [ч];  [ґ] - [к];  [г] - [х]. Але! Звук [ф] не має парного дзвінкого звука, тому що звук [ф] не український, а запозичений з грецької мови. Крім того, за характерним шумом серед приголосних виділяють: 1) шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж]; 2) свистячі [з], [с], [ц], [дз], [дз′].

За місцем творення, за активним мовним органом, що бере участь в утворенні звука, приголосні поділяються на губні, язикові (передньоязикові, середньоязикові, задньоязикові), глоткові, або фарингальні. Губні приголосні творяться в результаті зближення нижньої губи з верхньою або верхніми зубами, їх є 5: ''[б][п][в][м][ф].

Передньоязикові приголосні творяться в результаті зближення передньої частини язика із зубами або переднім піднебінням, таких приголосних в українській мові 22: [д][д′][т][т′][з][з′] [дз][дз′][ц][ц′][ж] [ш][дж][ч][р][р′][л][л′][н][н′].

Середньоязикові приголосні творяться в результаті зближення середньої частини язика з середнім піднебінням, такий приголосний в українській мові 1 - [j].

Задньоязикові приголосні творяться в результаті зближення задньої частини язика із заднім піднебінням, їх в українській мові 3: [ґ][к][х].

Глоткові (фарингальні) приголосні творяться в результаті зближення кореня язика із задньою стінкою глотки, в українській мові 1 глотковий приголосний - [г].