21 Ексикографія - розділ мовознавства, що розробляє теорію укладання словників.

Отже, предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу.

Залежно від призначення словники поділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.

Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони включають до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська радянська енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є "Український радянський енциклопедичний словник" у трьох томах, що виходив двома виданнями - у 1966-1968 рр. та 1985-1987 рр. Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: "Енциклопедія кібернетики" в 2-ох томах, видана Головною редакцією УРБ 1973 р.; "Українська мова. Енциклопедія" (2000, 2004) - перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюється слово: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошення тощо.

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: "Русско-украинский словарь" у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; "Українсько-російський словник" у 6-ти томах; "Українсько-російський словник" (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); "Русско-украинский словарь" Д. І. Ганича, I. С. Олійника (1976, для потреб середньої школи); "Польсько-український словник" за ред. Л. Л. ГУмецької (1958,1960); "Українсько-англійський словник" Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші. Основним типом лінгвістичних словників єодномовні,в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова. Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник "Українська літературна вимова і наголос" (1973, укладачі І. Вихованець, С. Єрмоленко, Н. Сологуб, Г. Щербатюк), "Орфоепічний словник" М. Погрібного (1984).

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є "Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974; вид. 2-е випр. і доп., - 1986), що містить близько 25 тисяч слів.

Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є "Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст." (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони моясуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий "Фразеологіяий словник" Н. Батюка (1966); "Словник українських ідіом" Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є "Фразеологічний словник української мови" (Т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному "Фразеологічному словнику української мови" (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: "Словник лінгвістичних термінів" Д.І. Ганича, С. Олійника (1985), "Словник гідронімів України" (А.П. Непокупний, О.С. Стрижах, 1979); "Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки" (1994) "Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" (1994).

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) — «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині XIX ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893—1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907—1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю — це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 68 тисяч слів.

Початки словникарства[ред. • ред. код]

Початки словництва в Україні сягають 16 ст.: укладання рукописних «альфавитів» і «азбуковників» (на лад середньовічних латинських маммотректів), себто тлумачень біблізмів, грецизмів і незрозумілих церковнослов'янізмів з Біблії й церковно-релігійної літератури; з них виникли перші друковані словники «Лексис …» Л. Зизанія (1596), «Лексикон славеноросский…» П. Беринди (1627, 1653), анонімний словник «Синоніма Славеноросская».

Українську мову тлумачень замінила у 18 ст. польська мова ("Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенскій … ", Супрасль 1722; передруки в Почаєві, 1751, 1756, 1804, рукописні переробки Зарудницького, 1745, 1747; «Приручный словарь славенопольскій…» Й. Левицького, 1830). Українські глоси попали і в чужі поліглотні рукописи (оксфордський «Гептаглот», поч. 17 ст.); у Росії склали тоді ж рукописний словничок (виданий Іваном Огієнком, 1951).

З запровадженням навчання латинської мови в Києво-Могилянській Колеґії з'явилися спроби Єпифанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського скласти латинсько-церковно-слов'янський і слов'янсько-латинський словник на базі польсько-латинського словника Ґ. Кнапського й польської частини поліглотного словника А. Калепіно та рукописного латинсько-слов'янського словника з 1724 І. Максимовича. У Москві Єпифаній Славинецький склав для потреб школи на підставі грецько-латинського словника І. Мосхопула (1552 і 1663) рукописний грецько-слов'янсько-латинський словник, що ліг в основу надрукованого Ф. Полікарповим-Орловим «Лексикона треязычного …» (1704).

Двомовні словники 19-поч. 20 століття[ред. • ред. код]

Нові словникарські праці почалися додаваними до нових текстів українсько-російськими диференційними словничками менше зрозумілих виразів (при «Енеїді» І. Котляревського, «Граматиці …» О. Павловського, при етнограграфічних та історичних матеріалах тощо), як також такими ж самостійними рукописними (О. Павловського, А. Метлинського, П. Білецького-Носенка на 20 000 слів 1830 — 40-их pp. й ін.) і. друкованими (І. Войцеховського, 1823).

Від 1850-их pp. почали появлятися друком українсько-російські словники чи їх частини:

О. Афанасьєва-Чужбинського (1855),

К. Шейковського (1861, 1884),

М. Закревського (1861),

Ф. Піскунова (1873, 1882),

В. Дубровського (1909),

як і російсько-українські:

М. Левченка (1874),

Є. Тимченка (1897 — 99)

і найбільший М. Комарова — М. Уманця й А. Спілки (1893 — 98).

У Галичині й на Буковині складено для потреб школи словники українсько-німецькі:

Є. Желеховського й С. Недільського (1886 — 89),

О. Поповича (1904),

В. Калиновича (1931) й ін.;

німецько-українські:

О. Партицького (1867),

О. Поповича (1911),

В. Кміцикевича (1912, на нього взорувався й І. Шаровольський, 1929),

Я. Яреми (1941);

а також українсько-латинський і латинсько-український Ю. Кобилянського (1907, 1912),

грецько-український І. Огоновського (1900)

українсько-польські:

Й. Танчаковського (1910),

І. Свєнціцького (1922),

Є. Грицака й К. Кисілевського (1931).

На Закарпатті українсько-угорські та угорсько-українські:

О. Митрака (1881),

Л. Чопея (1883),

Е. Бокшая й ін. (1928).

У Вінніпезі українсько-англійський і англо-український словничок Я. Крета (1912).

Українське словникарство середини 20 століття[ред. • ред. код]

Найважливіша й найкраще впорядкована збірка українського літературного і народного лексичного матеріалу, що відіграла вирішальну роль в стабілізації лексики української літературної мови і досі не втратила свого значення, — чотиритомовий словник Б. Грінченка (див ЕУ 2, стор. 440 — 41). Дещо пізніше почалася праця, зокрема в НТШ, й над термінологічними словниками:

правничо-адміністративні німецько-українські І. Головацького й ін. (1851), К. Левицького (1893, 1920), І. Зацерковного (1902),

природничі й медичні: І. Гавришкевича (1852), І. Верхратського (1864 — 79, 1908), В. Левицького (1896 фіз., 1902 матем., 1905 хім.),

С. Рудницького (1908 — 13 — географічний),

Є. Лукасевича (1927 — анатомічний),

М. Мельника (1922) й- у Кракові С. Маковецького (1936 — ботанічний),

музичний З. Лиська (1933).