1. Дипломатичні (рекомендаційні) засоби

Дипломатичні засоби або політичні процедури врегулювання спорів носить погоджувальний характер і спрямовані на зближення позицій сторін. Вони не тягнуть обов’язкових для сторін рішень, тобто носять рекомендаційний характер. Ст. 33 називає з них: переговори, обстеження, посередництво і примирення. Доктрина традиційно дає, поруч з зазначеними вище, характеристики й інших дипломатичних засобів – таких як добрі послуги, консультації та ін.

1. Переговори

Це найпоширеніший, завдяки своїй гнучкості й загальнодоступності, засіб мирного розв’язання спорів. Він має переваги перед іншими засобами, оскільки дає сторонам змогу в режимі безпосереднього зворотного зв’язку швидко й детально знайомитися з позиціями одна одної та безпосередньо домовлятися про необхідні й можливі поступки, на які можуть піти сторони. Як зазначає В. Г. Буткевич, саме переговори передують застосуванню практично всіх інших мирних засобів розв’язання спорів, але, додамо, при умові, що сторони в принципі спроможні вдатися до переговорів.

Міжнародне право не встановлює одноманітного порядку ведення переговорів. Зазвичай переговори проходять наступні стадії:

• виступ держави або групи держав чи інших суб’єктів міжнародного права з ініціативою проведення переговорів;

• досягнення домовленостей про переговори між сторонами спору (час, місце, рівень представництва і т. п.);

• розробка процедури ведення переговорів;

• власне переговори;

• прийняття погодженого в ході переговорів акту.

Переговори мають вестися на основі взаємної згоди й рівноправ’я учасників, поваги до суверенітету кожного з них, дотримання інших принципів і норм міжнародного права. Учасники переговорів самі визначають мету, рівень представництва, інші організаційні питання. Не повинні допускатися ультимативність, тиск чи погрози.

Визначаючи порядок ведення переговорів, учасники спору повинні зробити вибір: чи обрати спосіб розв’язання спору безпосередньо (шляхом звернення, пропозиції, заяви про готовність розпочати переговори, вручення ноти, меморандуму, листа або навіть проекту врегулювання спору), чи зробити це опосередковано – через треті держави, міжнародний орган, організацію або уповноважену особу.

Переговори можуть вестися на двосторонньому чи багатосторонньому рівні. Багатосторонні переговори ведуться, зокрема, на з’їздах, конгресах, конференціях. Переговори можуть бути усними й письмовими (обмін нотами, посланнями, меморандумами, пам’ятними записками).

За предметом обговорення переговори традиційно поділяють на мирні, з політичних питань, територіальні, з прикордонних питань, спеціальні (економічні, торговельні, соціальні, культурні та ін.).

За рівнем представництва сторін переговорів вони можуть вестись на рівні глав держав, глав урядів, послів чи спеціально уповноважених представників, керівників міністерств і відомств держави.

Визнання державами й міжурядовими організаціями важливості переговорного процесу знайшло втілення в багатьох міжнародних договорах. Так, відповідно до ст. 42 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. в разі виникнення спору між учасниками Конвенції, вони будуть намагатися вирішити його шляхом проведення консультацій і переговорів.