4) Примирення

Примирення поєднує в собі встановлення фактів і рекомендації щодо примирення. Зазвичай воно здійснюється комісією з примирення.

На відміну від слідчих комісій, комісії з примирення не обмежуються встановленням фактів, а можуть розробляти і пропонувати варіанти розв’язання спору, хоч такі пропозиції також не є обов’язковими для сторін. Така комісія з’ясовує предмет суперечки, збирає необхідну інформацію і пропонує сторонам шляхи до угоди. Комісії з примирення дають можливість кожному учасникові спору отримати й обговорити інформацію про бачення іншою стороною суті спору, її аргументи та фактичні обставини; разробити проект угоди примирення.

Порядок утворення й діяльності комісій з примирення було розроблено у Загальному акті про мирне розв’язання міжнародних спорів від 1928 р., який з деякими поправками був підтверджений Генеральною Асамблеєю ООН у 1949 р. За Загальним актом впродовж шести місяців після клопотання одного з учасників спору мають бути створені постійні або спеціальні комісії з примирення. Комісії складаються з п’яти членів. Кожна сторона призначає одного члена (який може бути чи не бути громадянином відповідної держави), три інші, за спільною згодою, призначаються з громадян третіх держав (серед них і голова комісії). Термін повноважень комісії – три роки. Комісії з примирення ухвалюють рішення більшістю голосів, а рішення по суті ухвалюються за участю всіх членів комісії.

«Загальний акт» не набрав чинності, і комісії з примирення утворюються на основі численних двосторонніх угод про процедуру примирення (за першу половину XX ст. було укладено понад 500 таких угод).

Досить детально порядок утворення й діяльності комісії з примирення викладено у ст. 85 Віденською конвенції про представництво держав у їх зносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Комісія визначає власні правила процедури і приймає рішення і рекомендації більшістю голосів. Вона може рекомендувати організації, якщо остання на те уповноважена ООН, зробити запит на консультативний висновок Міжнародного суду щодо застосування або тлумачення Конвенції 1975 р. Якщо комісія не в змозі досягти згоди між сторонами спору впродовж двох місяців з моменту призначення голови, вона повинна підготувати в найкоротший термін доповідь про свою роботу і надіслати її сторонам спору. Доповідь повинна містити висновки комісії з фактів і питань права, а також рекомендації, які вона зробила сторонам спору в цілях сприяння розв’язанню спору. Рекомендації комісії не мають обов’язкової сили для сторін до тих пір, доки сторони не приймуть їх. При цьому будь-яка сторона спору має право заявити в односторонньому порядку, що вона виконуватиме ті рекомендації комісії які її стосуються.

5) Додаткові дипломатичні засоби мирного вирішення спорів

Добрі послуги часто розглядаються як передумова переговорів, в ст. 33 Статуту вони не згадані, хоча в міжнародному праві мають досить давню історію. Сутність процедури добрих послуг добре визначена в Американському договорі про мирне врегулювання спорів від 30 квітня 1848 р., де у ст. 9 зазначено: «Процедура добрих послуг полягає в спробі одного або кількох видатних громадян будь-якого американського штату, неупереджених в спорі, зв’язати сторони між собою, створивши, таким чином, можливість для безпосередніх переговорів і позитивного вирішення питання».

Потреба в добрих послугах виникає, коли учасники спору не можуть безпосередньо розпочати переговори або коли використання інших мирних засобів виявилося безрезультатним. До них удаються на прохання учасника спору або з ініціативи третьої держави, яка вирішила допомогти учасникам спору організувати проведення переговорів.

При наданні добрих послуг третя сторона докладає зусиль лише для створення сприятливих умов ведення переговорів, для чого з’ясовує й інформує сторони про умови, прийнятні для переговорів, може надавати місце для зустрічі чи інші умови, необхідні учасникам спору для переговорів. З початком переговорів процедура добрих послуг завершується, хоча держава, яка надавала добрі послуги, може бути присутньою на переговорах за згодою учасників спору. Але на розв’язання спору вона впливати не може.

Посередництво відрізняється від добрих послуг за способами ініціювання (для запрошення посередника обов’язкова згода обох (всіх) учасників спору, а добрі послуги можуть розпочатися зі згоди однієї сторони – учасника спору), а також за метою (мета добрих послуг – організувати переговори, а посередництва – довести переговори до позитивних результатів). Крім того повноваження суб’єкта добрих послуг припиняються з початком переговорів, а для посередника саме тоді тільки починається основна діяльність. Обов’язки посередника припиняються лише тоді, коли одна із сторін, що сперечаються, або сам посередник упевняться, що запропоновані засоби примирення не були прийняті.

Добрі послуги або посередництво можуть надавати держави (у тому числі колективно) або міжнародні організації, які беруть участь у переговорному процесі і висувають усні або письмові пропозиції по суті спору.

Консультації – ця процедура, як і добрі послуги не названа з-поміж засобів мирного вирішення спорів у ст. 33 Статуту, хоча цей спосіб мирного врегулювання спорів склався ще на початку XX ст. У міжнародній практиці використовуються два різновиди консультацій: факультативні й обов’язкові. Факультативними є консультації, до яких сторони звертаються ad hoc за взаємною згодою. Звернення до обов’язкових консультацій передбачене в двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах. Наприклад, у ст. XXII ГАТТ-47 зазначається, що кожен член ГАТТ повинен сприяти проведенню консультацій, створюючи належні для цього умови. Відповідно до ст. IX «Договору про космос» 1967 р. коли держава - учасник Договору має підстави вважати, що запланована нею діяльність може створити потенційно шкідливі перешкоди діяльності інших держав – учасників Договору, то перш ніж приступити до такої діяльності вона зобов’язана провести відповідні міжнародні консультації з зацікавленими державами-членами.

Консультації зазвичай стосуються питань, уже врегульованих правом. Якщо консультації проводяться на підставі раніше взятого зобов’язання консультуватися, вони є обов’язковими (наприклад за механізмом, передбаченим Додатком ІІ до Маракеської угоди про заснування СОТ), і сторони, мають право наполягати на зверненні до них. Консультації не можуть здійснюватися за умов конфронтації чи висунення завідомо неприйнятних пропозицій.

Консультації найчастіше застосовуються як засіб попередження спору на його початкових стадіях. Проте до консультацій часто вдаються й при необхідності оперативного розв’язання конфліктної ситуації.

Звернення до інституцій, що виносять обов’язкові для сторін спору рішення (арбітраж і судовий розгляд)

ООН і міжнародне співтовариство докладає постійних зусиль для підвищення ролі інституцій, що виносять обов’язкові рішення з-поміж засобів мирного вирішення міжнародних спорів.

1. На відміну від погоджувальних засобів, які є переважно політичними, судові засоби носять юридичний характер, тобто полягають у винесенні обов’язкових для сторін рішень.

2. При погоджувальній процедурі остаточне рішення приймають сторони, при судовій – міжнародний орган.

3. При погоджувальних процедурах головна мета полягає у досягненні взаємно прийнятної угоди, тоді як арбітраж чи суд приймає власне рішення на основі факту і права.

Міжнародна судова (в широкому сенсі) процедура, яка передбачає винесення обов’язкових для сторін спору рішень, здійснюється в двох формах – міжнародний арбітраж (третейський суд) і власне міжнародний суд.

Основні відмінності міжнародного арбітражу від міжнародного суду:

1. Коло вирішуваних питань: в арбітражному процесі окреслюється самими сторонами спору і викладається в третейському запису, арбітри (третейські судді) виносять рішення тільки в межах предмета третейського запису, тоді як міжнародний суд сам визначає свою компетенцію і виносить рішення, які виходять за межі предмету меморандуму.

2. Склад суддів: міжнародний суд діє на постійній основі і складається з професійних юристів, які служать певний термін в цьому суді і ніякою іншою діяльністю не мають прав займатися, тоді як арбітри часто залучаються ad hoc, можуть брати участь більш ніж в одному арбітражі, часто є не професійними юристами, а професіоналами у спеціальних питаннях, що виносяться на арбітражний розгляд.

3. Порядок діяльності: при арбітражному розгляді сторони значною мірою визначають умови організації арбітражу: коло питань, склад, мова, місце і час проведення та інші питання, суд же сам визначає всі ці умови, відповідно до свого регламенту і процедур.

На сьогодні міжнародне правосуддя здійснюється через такі судові установи:

1. Міжнародний Суд ООН;

2. Міжнародний третейський суд (формується по конкретним справам і виконує судові функції в зв'язку з специфікою ситуації і напряму справи);

3. Міжнародний трибунал з морського права (обирається в складі 21 судді з списку, який подають країни - по 2 кандидатури кожна; стороною в спорі можуть бути держави, міжнародні організації, фізичні і юридичні особи);

4. Суд Європейського Союзу (заснований на основі договорів про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі - 18 квітня 1951 р.; Європейського економічного товариства і Європейського товариства з атомної енергії - від 25 березня 1957 р.);

5. Європейський Суд з прав людини (діє в рамках Ради Європи на основі Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р., створений в 1959 р. з 1 листопада 1998 р. діє на постійній основі);

6. Міжамериканський Суд з прав людини (створений на основі Американської конвенції прав людини 1969 р.);

7. Економічний Суд Співдружності Незалежних Держав (діє на основі Угоди про заходи щодо забезпечення поліпшення розрахунків міжгосподарськими організаціями країн-учасниць СНД від 15 травня 1992 р., Угоди про статус Економічного Суду СНД від 6 липня 1992 р.; Статуту СНД від 22 січня 1993 р. (ст. 32), Положення і Регламенту Суду, 1994 р.);

8. Міжнародний трибунал по Руанді (створений в 1994 р. у відповідності з резолюцією Ради Безпеки ООН);

9. Міжнародний трибунал по колишній Югославії (створений у відповідності з резолюцією Ради Безпеки ООН від 25 травня 1993 р.);

10. Чисельні судові інституції арбітражного, третейського характеру.

Звернення до регіональних органів і домовленостей

Регіональні організації мають власні механізм вирішення спорів, які можуть істотно відрізнятися. Суттєве значення для розвитку інституту мирного розв’язання міжнародних спорів мають повноваження регіональних організацій, статути яких закріплюють процедуру і систему мирного врегулювання спорів у рамках конкретної організації. Загалом підставою для розгляду міжнародного спору в рамках регіональної організації може бути: звернення держави-члена цієї організації або ініціатива Ради Безпеки ООН.