13.5. Складання планової калькуляції
Основною метою планування собівартості є виявлення і використання резервів зниження витрат виробництва і збільшення грошових нагромаджень. Плани щодо собівартості повинні складатися виходячи з прогресивних норм витрат праці, використання устаткування, витрат сировини, матеріалів, палива та енергії, а також з урахуванням передового досвіду інших підприємств. Планова собівартість відіграє також роль граничної величини витрат на виробництво відповідних видів продукції, виконання робіт або надання послуг.
Планова калькуляція – це розрахунок планової собівартості одиниці продукції, здійснений за статтями витрат.
Планування собівартості включає такі етапи:
1) встановлення норм витрат ресурсів (матеріальних, трудових);
2) розрахунок планової величини прямих витрат (відповідно до встановлених норм);
3) визначення непрямих (накладних) витрат, виходячи з обраного методу розподілу;
4) аналіз відповідності суми витрат цеху (підприємства), розрахованих відповідно до калькуляції (за всіма виробами), кошторисом витрат по даному виробництву;
5) внесення коректив у порядок розрахунку калькуляції у разі виявлення невідповідностей.
Планова калькуляція складається без встановлення терміну її дії і змінюється при зміні умов виробництва, цін на сировину, матеріали, напівфабрикати і покупні вироби, при внесенні змін в законодавчі і нормативні акти, що впливають на розмір витрат, при зміні обсягів виробництва і за іншими об’єктивними причинами. Якщо при складанні калькуляцій відомі зміни витрат по окремих періодах (місяцях, кварталах), калькуляції складаються на рік з розподілом по кварталах (місяцях). Для окремих галузей промисловості із сезонним характером виробництва встановлюється інша періодичність складання планової калькуляції.
Основою складання планової калькуляції на підприємстві є технічно обґрунтовані норми витрат матеріалів і трудових ресурсів, стандарти і технічні умови, встановлені для цієї продукції за звітний період (рік, квартал).
У разі великої номенклатури продукції, що випускається, планова калькуляція може складатися і на більш широку групу однорідних виробів. На деяких виробництвах складається планова калькуляція на окремі найбільш важливі види продукції (наприклад, на один літак із серії літаків і т.д.).
Під час складання планової калькуляції визначається величина прямих і непрямих витрат на виробництво і збут продукції в плановому періоді. При цьому велика частина витрат включається в собівартість одиниці продукції у вигляді прямих витрат.
При стабільній економічній ситуації планування прямих витрат здійснюється двома взаємодоповнюючими методами (Фінанси, 2000):
• за емпіричними нормами витрат на одиницю продукції;
• за фактичними даними про собівартість продукції за минулий період.
Встановлення норми прямих витрат на одиницю продукції, що випускається, дає можливість визначити сумарну величину витрат на обсяг випуску. При стабільній вартості прямих витрат їх загальна величина може бути визначена за формулою:
З = Н · Q, (13.6)
де З – планова сума прямих витрат у грошовому вираженні;
Н – норма витрат на одиницю продукції у грошовому вираженні;
Q – плановий обсяг випуску в натуральному вираженні.
Якщо на момент планування можна спиратися на фактичні дані звітного періоду, то планова сума змінних витрат може бути розрахована таким чином:
, (13.7)
де Спл – планова сума прямих витрат;
Сф – фактична сума прямих витрат у звітному періоді;
Qпл – плановий обсяг випуску в натуральному вираженні;
Qф – фактичний обсяг випуску у звітному періоді в натуральному вираженні.
Якщо у звітному періоді дотримувалися норм витрат на одиницю продукції, то планова величина прямих витрат, розрахована за першим методом, буде ідентична плановій величині прямих витрат, розрахованих за другим методом. Позитивна різниця між плановою величиною прямих витрат, розрахованих на базі звітних даних, і плановою величиною витрат, визначених на основі норм витрат, свідчить про перевитрату у звітному періоді. Негативна різниця говорить про економію і відповідно дає сигнал керівництву підприємства про можливості перегляду норм витрат.
У нестабільній економічній ситуації планування витрат утруднене. В цих умовах на перший план виходить поточна оцінка вартості прямих витрат і корегування ціни реалізації залежно від рівня інфляції. При цьому можливі суперечності між інфляційно мінливими цінами та іншими ціноутворюючими факторами, наприклад, станом платоспроможного попиту споживачів або підвищеною конкуренцією, не дають виробникові можливість збільшити ціну реалізації пропорційно до зростання витрат.
Витрати на сировину, матеріали, покупні комплектуючі вироби і напівфабрикати, паливо, витрачене на технологічні цілі, визначаються на підставі технічно обґрунтованих норм їх витрат на виробництво відповідного виробу і цін на відповідні види матеріальних ресурсів.
Сума витрат на матеріали зменшується на вартість відходів (за ціною їх можливого використання і реалізації).
Витрати на енергію, спожиту на технологічні цілі, також визначаються на підставі норм витрат різних видів енергії.
Планування витрат на основну зарплату здійснюється з урахуванням трудомісткості робіт і системи оплати праці. За основу для планування витрат беруться нормативні ставки основної заробітної плати, розраховані виходячи з переліку робочих місць і норм їх обслуговування, відрядних розцінок, тарифних ставок, посадових окладів і планового обсягу виробництва відповідних видів продукції.
Сума додаткової зарплати визначається множенням суми основної зарплати на середні норми додаткової зарплати.
Непрямі витрати включаються в собівартість окремих видів продукції такими методами:
1) методом розрахунку кошторисних ставок. Цим методом розподіляються витрати на утримання і експлуатацію устаткування;
2) методом пропорційного віднесення непрямих витрат на обсяг діяльності;
3) методом пропорційного віднесення непрямих витрат на суму основної зарплати працівників, зайнятих у виробництві продукції (робіт, послуг);
4) методом пропорційного віднесення непрямих витрат на прямі витрати.
Планова собівартість попутної продукції визначається на основі або виробничої собівартості відповідної продукції на відокремленому виробництві, або за відсутності відокремленого виробництва – її виробничої собівартості, врахованої в розрахунках оптової ціни.
Повна собівартість товарної продукції, обчислена виходячи з планових калькуляцій окремих виробів і їх товарного випуску, дорівнює повній собівартості товарної продукції, визначеної на підставі розрахунків за техніко-економічними факторами і кошторису витрат на виробництво. Зазначена сума не повинна перевищувати собівартості товарної продукції, взятої в розрахунках для визначення плану прибутку.
Зіставлення планових нормативних калькуляцій зі звітними дає можливість виявити відхилення у витратах за статтями витрат і намітити шляхи зниження собівартості.
Систематичне зниження собівартості промислової продукції (робіт, послуг) – одна з основних умов підвищення ефективності промислового виробництва. Собівартість – найважливіший якісний показник, що характеризує результати господарської діяльності підприємства, а також є інструментом оцінювання техніко-економічного рівня виробництва і праці, якості управління тощо. Вона виступає як вихідна база для формування цін, а також безпосередньо впливає на величину прибутку, рівень рентабельності й утворення загальнодержавного грошового фонду – бюджету.
До факторів, що забезпечують зниження собівартості, належать:
• застосування новітніх технологій;
• економія сировини, палива, електроенергії;
• підвищення продуктивності праці;
• зниження втрат від браку і простоїв;
• поліпшення використання основних виробничих фондів;
• скорочення витрат на збут продукції;
• упорядкування витрат на апарат управління тощо.
Собівартість виробу може знижуватися і за рахунок скорочення умовно-постійних витрат внаслідок зростання обсягів виробництва і реалізації.