4.4. Державне регулювання інвестиційної діяльності

Роль держави

в інвестиційній

діяльності

Важлива роль в організації інвестиційної діяльності належить державі. Державна інвестиційна політика — це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвесто-ром.

В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших нормативних актів, зокрема закони України «Про інвестиційну діяльність» (1991 р.), «Про іноземні інвестиції» (1992 р.), «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.) Декрет Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» (1993 р.) та ін.

На активізацію інвестиційних процесів була спрямована «Кон-цепція регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки», затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 р., яка визначає основні напрямки дер-жавної інвестиційної політики з урахуванням реальної економічної ситуації, перспектив залучення інвестицій та їх використання. Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовища, реалізація програм структурної перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.

В основу державного регулювання інвестиційної діяльності було покладено такі принципи:

? послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

? збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб’єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;

? перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;

? виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;

? фінансування об’єктів, будівництво яких починається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;

? надання переваги раніше розпочатому будівництву, техніч-ному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств;

? здійснення відповідними державними організаціями контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;

? розширення змішаного фінансування інвестиційних проек-тів;

? удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;

? запровадження системи страхування інвестицій.

Комплексний підхід до державного

регулювання

інвестиційної

діяльності

Інвестиції є основою перебудови сектору матеріального виробництва, а тому держава повинна застосовувати весь комплекс економічних, правових та адміністративних засобів для подолання негативної тенденції скорочення обсягів інвестиції та підвищення інвестиційної активності. Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв’язаними, а тому застосування їх не може бути дові-льним. Кожна модель державної інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних державних інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи. Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації. Недостатнє врахування взаємовпливу різних заходів інвестиційної політики може суттєво обмежити їхню ефективність. Увесь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами (рис. 4.4).

Рис. 4.4. Основні напрями державного регулювання

інвестиційної діяльності

Визначення

пріоритетних сфер

та об’єктів

інвестування

Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування, які мають відповідати як довготривалим національним інтересам держави, так і тим невідкладним завданням, які випливають із сучасного стану та структури економіки України.

У державній програмі залучення іноземного капіталу визначено основні пріоритетні сфери інвестиційної діяльності: агропромисловий комплекс (високопродуктивні агротехнології, модернізація підприємств переробної та харчової промисловості, виробництво тари, сільськогосподарське машинобудування, міні-цехи фермерських господарств, хімічні засоби захисту рослин); медич¬на та мікробіологічна промисловість; легка промисловість; лісо-

промисловий комплекс; машинобудування (телерадіоапаратура, електропобутові прилади, пасажирський транспорт, важкі вантажні літаки, медтехніка, верстати з програмним управлінням); металургійний комплекс (порошкова металургія, виробництво білої жерсті, алюмінієвого листа і труб); розвиток паливно-енергетич¬ного комплексу і впровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій; транспортна інфраструктура; зв’язок; хімічна й нафтохімічна промисловість; соціальна інфраструктура; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

Проте, хоч які важливі є ці пріоритети, однак вони створюють враження вибраних випадково, незрозумілим є загальний критерій їх визначення. На думку багатьох українських економістів наведений перелік є необґрунтованим, занадто деталізованим, розгалуженим, складним для практичної реалізації. Саме тому інвестиційна політика, що проводилась у державі, досі не дала позитивних результатів щодо трансформації структури економіки України.

Податкове

регулювання

інвестиційної

діяльності

Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних податкових ставок та податкових пільг.

Теоретичним підґрунтям податкового регулювання стала відома в економічній літературі бюджетна концепція американського вченого А. Леффера, котрий ще в середині 1970-х р. довів, що податкові надходження є одночасно продуктом і податкової ставки, і податкової бази (суми прибутку). Зі збільшенням податкової ставки відповідно скорочується її база. Якщо підприємці заінтересовані в чистому (після сплати податків) доході, то введення податку перешкоджатиме виробництву оподатковуваного товару. Спричинене в такий спосіб (на певному рівні податкових ставок) зменшення виробництва може звести нанівець будь-який передбачуваний приріст бюджетних надходжень. На цій підставі було зроблено загальний висновок: пожвавлення ділової, передусім інвестиційної активності, можна досягти радикальним полегшенням податкового тягаря, точніше — оптимальним оподаткуванням.

Досвід розвинутих країн щодо стимулювання інвестиційної діяльності свідчить, що на неї позитивно впливає диференційований підхід до надання цільових податкових знижок або певних пільг.

До методів податкового стимулювання інвестиційних процесів насамперед належить пільгове оподаткування прибутку. Методи податкового регулювання інвестиційних процесів можна поділити на чотири групи:

1) запровадження диференційованих ставок оподаткування;

2) звільнення від сплати податку на певний строк;

3) зменшення бази оподаткування;

4) усунення подвійного оподаткування.

Система оподаткування повинна мати інвестиційну спрямованість, що досягається застосуванням в оподаткуванні обґрунтованої диференціації ставок податків залежно від розміру одержаного прибутку (доходу) та рівня використання прибутку на інвестиційно-виробничі цілі. Це дає змогу активізувати інвестиційну діяльність у пріоритетних напрямках. Крім цього, можливе застосування знижувальних коефіцієнтів залежно від приросту (порівняно з попереднім податковим періодом) частки прибутку, що використовується на виробничий розвиток.

Ефективним методом податкового регулювання інвестиційної дія¬льності є запровадження механізму уникнення подвійного оподат-

кування прибутку та дивідендів акціонерних товариств. Оподаткування дивідендів на рівні акціонерів доцільно здійснювати за більш низькою ставкою, ніж оподаткування інших доходів, що збільшить активність інвесторів щодо вкладання коштів в акції підприємств.

Зменшення бази оподаткування передбачає виключення зі складу прибутку та доходу, що підлягає оподаткуванню, тих його частин, які спрямовуються на інвестування. Таке зменшення доцільно проводити після здійснення операцій вкладання коштів у сфери та об’єкти інвестування, що їх визнано пріоритетними.

Інвестиційні пільги можна надавати лише на нетривалий термін, пов’язаний з виходом підприємства на проектну потужність, оскільки постійні пільги призводять до значних структурних деформацій в економіці, знижують конкуренцію.

Бюджетне

та грошово-кредитне регулювання інвестиційної діяльності

Бюджетні методи регулювання для України мають особливе значення, оскільки ринок ін¬вестиційних ресурсів недостатньо сформований, існує гіпертрофована структура економіки, надмірна диференціація технічного рівня виробництв, високий рівень монополізації, незамкненість на внутрішній ринок виробничих циклів, банки майже не здійснюють довгострокового кредитування, а власних інвестиційних коштів підприємствам бракує.

Для збільшення бюджетного інвестування необхідно реформувати структуру бюджетних видатків, зменшуючи при цьому витрати дотаційного характеру і відповідно збільшуючи фінансування інвестиційно-інноваційних програм. З цією метою в поточний бюджет країни доцільно ввести окремою статтею бюджет розвитку, основним завданням якого є фінансування державних інвестиційних проектів. Джерелом поповнення бюджету розвитку можуть бути кредити міжнародних організацій, кредити Нацбанку, виплати за раніше наданими позиками, надходження від випуску в обіг довгострокових інвестиційних облігацій з доходом, який гарантується заставою конкретного майна, що перебуває в державній власності.

Розширення бюджетного інвестування має супроводжуватися реформуванням системи оплати праці, передовсім збільшенням частки заробітної плати у витратах на виробництво продукції. Це можливо тільки за реалізації інноваційних проектів, запровадження яких підвищить продуктивність праці та стане підставою для зростання оплати праці. Збільшення заробітної плати дасть можливість відмовитися від багатьох соціальних програм та субсидій, дещо скоротивши видатки бюджету з одночасним вивільненням додаткових коштів на потреби структурної перебудови.

Істотним чинником активізації інвестиційних процесів є грошово-кредитна державна політика. Така політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг та роботу банківської системи, яка мультиплікативно створює грошові кошти. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію. Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку. Політика кредитної рестрикції проводиться з метою стримання інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ресурсів примушує інвесторів вкладати кошти в найбільш ефективні, прибуткові проекти.

Протягом останніх років Національний банк України проводив дуже непослідовну політику зміни облікової ставки. Так, протягом 1997—1998 рр. вона змінювалась вісім разів і коливалася від 15% наприкінці 1997 р. до 82% наприкінці 1998 р. (рис. 4.5). Занадто широкий діапазон коливань облікової ставки НБУ призвів до різкого зменшення питомої ваги довгострокових кредитів та згортання інвестицій у сферу матеріального виробництва. У 1998 р. реальні інвестиції знизились проти попереднього року на 6,9%, причому найбільше знизились інвестиції в об’єкти виробничого призначення.

Рис. 4.5. Динаміка облікової ставки НБУ

Національний банк справляє істотний вплив на інвестиційний процес через регулювання норми обов’язкових або мінімальних резервів. Норми обов’язкових резервів для комерційних банків встановлюються у вигляді певного процента від суми депозитів, які в Національному банку зберігаються на їхніх рахунках. За збільшення кредитних ресурсів комерційні банки розширюють кредитні операції, збільшують частку довгострокових кредитів.

Держава через Національний банк проводить операції на фондовому ринку, тобто здійснює емісію, продаж, купівлю державних цінних паперів. Встановлюючи вигідні для покупця умови (ціна або дивіденди) щодо своїх цінних паперів, держава стимулює купівлю їх юридичними та фізичними особами, зменшуючи кількість вільних грошей, що можуть бути використані для кредитування інвестицій через банківську систему. Навпаки, зменшуючи вигідність цінових та дивідендних умов державних цінних паперів, держава стимулює продаж їх юридичними та фізичними особами. Відтак у останніх з’являються додаткові кошти, які через банківську систему або безпосередньо використовуються для фінансування інвестицій. У 1995 р. НБУ вперше здійснив випуск державних облігацій строком на 1 рік і номінальною вартістю 100 млн. крб під 140% річних. На першому аукціоні комерційними банками було куплено таких облігацій на суму 1,133 млрд. крб. У 1997 р. випущено ОВДП на загальну суму 11258,8 млн. грн. за номінальною вартістю, що в 2,8 раза перевищує суму випущених у 1996 р. ОВДП. У результаті їх розміщення до бюджету надійшло коштів в сумі 8858,1 млн грн., на покриття дефіциту бюджету — 4945,9 млн. грн. Погашення та виплата доходу за ОВДП 1996—1997 рр. становили 4838,8 млн грн. Отже, можна сказати, що нині за рахунок державних облігаційних позик розв’язуються лише проблеми ліквідації поточної заборгованості, а не довгострокового інвестування в пріоритетні галузі.

У порівнянні з ринком цінних паперів банківська система у фінансовому та організаційному плані більше готова до активного включення в інвестиційні процеси. Однак і досі переважає мотивація до короткострокового кредитування й розрахунково-касового обслуговування клієнтів. Мережі спеціалізованих інвестиційних банків, як це має місце в промислово розвинених країнах, так і не створено. Необхідно стимулювати процес створення, таких банків, пропонуючи вигідніші економічні нормативи їхньої діяльності, орієнтуючись на мінімальну визначену частку довгострокових інвестиційних кредитів. Установлений на законодавчому рівні принцип децентралізації інвестиційної діяльності треба підкріпити відповідним блоком заохочень до нагромаджень та реінвестування. Банківська система має вже неабиякий капітал, придатний для інвестицій. Необхідно розробити механізм стимулювання перерозподілу банківських активів у бік довгострокового інвестування. Активізувати участь комерційних банків в інвестиційному процесі можна переходом на змінні процентні ставки, створенням промислово-фінансових груп, пільговим оподаткуванням доходів банків від довгострокових кредитів.

Регулювання

інвестиційної

діяльності

проведенням гнучкої

амортизаційної

політики

Амортизаційна політика є одним з голов¬них важелів, що дають можливість державі на макрорівні впливати на інвестиційну сфе-ру. У промислово розвинутих країнах серед джерел інвестиційних ресурсів кошти амор¬тизаційного фонду, який є часткою власних коштів підприємств, найбільш вагомі.

Аналізуючи процеси відтворення основних фондів в Україні більшість економістів погоджується з тим, що існуюча амортизаційна політика не сприяє, а навпаки, протидіє накопиченню інвестиційних ресурсів. Багаторазові затримки індексації основних фондів, застосування занижених індексів і коефіцієнтів призвели до того, що розміри амортизаційних відрахувань підприємств стали в кількадесят разів меншими від сум, реально необхідних для відтворення основних фондів. За останні десять років амортизаційні фонди українських підприємств практично повністю втратили своє значення як джерело власних коштів для фінансування інвестицій.

Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 р. для всіх суб’єктів підприємницької діяльності встановлено режим прискореної амортизації, який ґрунтується на запровадженні підвищених, але постійних на весь період, норм амортизаційних нарахувань та розрахунку зносу, виходячи із залишкової вартості груп основних фондів. В економічній літературі такий метод називається «методом залишку, що зменшується». Ці заходи можна було б розцінювати як намагання держави суттєво знизити загальний рівень оподаткування внаслідок перерозподілу прибутку в амортизаційні фонди й відповідного скорочення податкової бази для визначення податку на прибуток. Більший обсяг сформованих коштів амортизаційного фонду міг би бути спрямованим на нове інвестування. На жаль, загальну позитивну спрямованість прискореної амортизації суттєво обмежено визначеним у Законі порядком нарахування амортизації та ухваленим у 1998 р. порядком відрахувань частини амортизаційних коштів до бюджету. Так, за оцінками газети «Бізнес», унаслідок обов’язкового відрахування 10% амортизації до бюджету, в Україні було фактично припинено роботу на 200 тисячах підприємств, а бюджет недоотримав 3,5 млрд грн.

З метою активізації інвестиційних процесів доцільно: проводити індексацію основних фондів відповідно до темпів зростання цін з періодичністю не менше ніж один раз на рік; відмовитись від застосування знижувальних коефіцієнтів до норм амортизації; припинити практику вилучення амортизаційних нарахувань до бюджету; дозволити підприємствам самостійно вибирати методи амортизації та вільно переходити з прискорених методів на рівномірні; запровадити систему контролю цільового використання амортизаційних фондів на цілі інвестування у виробництво.

Регулювання участі

інвесторів

у приватизації

Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється відповідно до законів України «Про приватизацію майна держав-них підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизаційні папери», Державної програми приватизації на поточний рік, яка щорічно затверджується Верховною Радою, та інших нормативних актів. Ця сфера регулювання інвестиційної діяльності представлена найбільшою кількістю законодавчих актів, однак на реальних процесах приватизації це поки що суттєво не позначилося.

Нині сертифікатну приватизацію в Україні завершено. Вона забезпечила швидкі темпи роздержавлення, право всіх громадян на безоплатне отримання частки державного майна, але відбувалася тоді, коли грошові заощадження населення поглинула інфляція, а політична нестабільність відлякувала не тільки іноземного, а й вітчизняного інвестора. Наслідком цього стало те, що підприємства, вибрані для сертифікатної приватизації, не одержали інвестицій. Замість реальних власників з’явилася безліч дрібних акціонерів, котрі, як правило, не впливають ні на управління підприємствами, ні на вироблення стратегії їх розвитку.

Перехід до грошового етапу приватизації дасть змогу залучити більшу кількість інвестицій. До того ж у 1999 р. передбачено було провести приватизацію привабливих підприємств вітчизняної економіки — об’єктів енергетики, нафтогазового комплексу, хімічної промисловості, металургії та машинобудування. Це дало можливість виконати програму приватизації у частині надход¬ження коштів до державного бюджету на 85%.

Головна мета такої приватизації полягає в появі ефективних власників, які здатні здійснити необхідні капітальні вкладення та налагодити нормальний виробничий процес.

Ефективними засобами грошової приватизації є проведення аукціонів, комерційних та некомерційних конкурсів з продажу майна, яке перебуває в державній власності. Якщо аукціони та комерційні конкурси є способами залучення до бюджету коштів, які згодом (через перерозподіл бюджету) можуть інвестуватися у виробництво, то некомерційні конкурси проводяться з метою залучення інвестицій безпосередньо в підприємства, що продаються. За результатами некомерційного конкурсу покупець приватизованого підприємства (або пакета акцій) повинен не тільки сплатити його ціну, а й виконати умови конкурсу щодо інвестування виробництва. Цей механізм дає державі можливість впливати на напрямки та обсяги інвестицій і контролювати їх здійснення.

З 11 тисяч договорів, що перебувають на контролі органів приватизації, 767 договорів (8%) стосуються продажу пакетів акцій під інвестиційні зобов’язання. Згідно з указаними договорами протягом 1995—2003 рр. має надійти інвестицій на суму 1,7 млрд грн. та 700 млн дол. США. Фактично надійшло за 1995—1998 роки інвестицій на суму 560 млн грн. та 287 млн дол. США . Проте надходження інвестиційних коштів і досі є незадовільним.

Активізувати участь інвесторів у приватизації можна поширенням застосування некомерційних (інвестиційних) конкурсів; створенням для інвесторів найбільш вигідних умов оподаткування; дальшим вдосконаленням механізму запобігання невиконанню покупцями державного майна умов договорів купівлі-про¬дажу; застосуванням способів ліквідації збиткових підприємств як юридичних осіб, їх наступною реструктуризацією; залученням іноземних інвесторів до приватизації.

Регулювання

фондового ринку

Правову основу регулювання фондового ринку становлять закони України: «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.), «Про господарські товариства» (1995 р.) «Про банки та банківську діяльність» (1991 р.), «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (1996 р.), Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» (1994 р.) та ін.

У ринковій економіці фондовий ринок є інструментом реалізації регулятивної функції закону попиту і пропозиції. Фондовий ринок створює ринковий механізм вільного переливання капіталів у найефективніші галузі господарства. Фондовий ринок є сегментом як грошового ринку, так і ринку капіталів, які також включають рух прямих банківських кредитів, перерозподіл грошових ресурсів через страхову галузь, внутрішньофірмове кредитування тощо. За умов розвинутих ринкових відносин фондовий ринок функціонує у вигляді ринку цінних паперів. Перерозподільний механізм фондового ринку показано на рис. 4.6.

У процесі регулювання фондового ринку держава може застосувати прямі та непрямі методи впливу на інвестиційну активність.

До методів прямого впливу належать:

1. Емісія державних цінних паперів (облігацій внутрішньої державної позики та ін.). Держава є одним з основних емітентів цінних паперів і в такий спосіб вона впливає на встановлення котирування на фондовому ринку.

2. Продаж пакетів акцій приватизованих підприємств. Держава визначає перелік пакетів акцій, які будуть запропоновані на продаж у першу чергу, і встановлює їхню початкову ринкову вартість. Саме так держава здатна впливати на пропозицію цін-них паперів на фондовому ринку.

3. Створення системи захисту інвесторів від втрат залученням до цієї сфери державних страхових компаній та компаній зі змішаною формою власності.

4. Запобігання монополізації фондового ринку. Держава проводячи антимонопольну політику, установлює обмеження на володіння пакетами акцій, проводить реєстрацію, ліцензування та атестацію фінансових посередників, створює умови для добросовісної конкуренції на фондовому ринку.

Рис. 4.6. Перерозподільний механізм фондового ринку

Держава може здійснювати й непряме регулювання фондового ринку через податкову політику, регулювання грошової маси й обсягів кредитів, установлення облікової ставки та резервної норми, регулювання операцій з іноземними валютами, експортно-імпортних операцій, операцій з іноземними цінними паперами.

Експертиза

інвестиційних

проектів

Важливою стороною державного регулювання інвестиційної діяльності є експертиза інвестиційних проектів. Згідно з українським законодавством обов’язковій державній експертизі підлягають державні, міждержавні й регіональні інвестиційні проекти та програми, які реалізуються за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів. Інвестиції, що здійснюються за рахунок інших джерел фінансування, підлягають державній експертизі з питань дотримання екологічних, санітарно-гігієнічних вимог, пожежної безпеки, міцності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.

Особливі вимоги ставляться до експертизи інвестиційних проектів із залученням іноземних інвестицій, коли інвестори претендують на отримання певних податкових, митних та інших пільг. Такі інвестиційні проекти мають належати до пріоритетних сфер економіки, сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах, передбачати впровадження сучасних чи перспективних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних видів технологій, сприяти зниженню енергозатрат на одиницю продукції, орієнтуватися на найбільш раціональне використання сировинної бази України, бути конкурентоспроможними на міжнародних ринках.

Забезпечення захисту інвестицій

Підвищення інвестиційної активності в країні безпосередньо пов’язане з гарантіями, які надає держава суб’єктам інвестиційної діяльності, і захистом інвестицій. У Законі України «Про інвестиційну діяльність» зазначено, що держава гарантує стабільність умов інвестиційної діяльності та додержання прав і законних інтересів її суб’єктів. Інвестиції не можуть бути безо-платно націоналізовані та реквізовані, до них не можуть бути застосовані аналогічні за наслідками заходи. Державні органи та їх посадові особи не мають права втручатися в інвестиційну діяльність, обмежувати права інвесторів у виборі об’єктів інвестування, крім випадків, передбачених законодавством. Якщо інвестори та учасники інвестиційної діяльності зазнали збитків унаслідок порушення їхніх прав, то ці збитки мають бути в повному обсязі відшкодовані органами, котрі це вчинили.

Захист інвестицій здійснюється державними органами в різних формах. Передусім держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності інвестора. Усім інвесторам, у тому числі й іноземним, забезпечується рівноправний правовий режим інвестиційної діяльності, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, вивозу іноземними інвесторами вкладених цінностей та прибутків, отриманих від інвестиційної діяльності, ліквідації інвестицій.

Для захисту інвестицій Законом передбачено, що вони можуть, а іноді й обов’язково мають бути застраховані. Страхові компанії відіграють значну роль в інвестиційному процесі, забезпечуючи підприємцям захист від інвестиційних ризиків. Страхові угоди є також необхідними для отримання кредитів для інвес-

тування. З метою страхування інвестиційних ризиків в Україні створено систему страхових і перестрахових компаній, яка обслуговує вітчизняних та іноземних інвесторів.

Залучення

іноземних інвестицій

та регулювання умов здійснення інвестицій

за межі держави

Залучення іноземного капіталу для інвестування економіки країни здійснюється за трьома основними формами:

? пряме інвестування через створення як підприємств з іноземним капіталом, так і спільних підприємств;

? продаж іноземним інвесторам цінних паперів;

? отримання кредитів, позик та гарантій міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, банків тощо.

Діяльність іноземних інвесторів в Україні регулюється майже 70 законодавчими та нормативними актами. Головними серед них є Закони України «Про захист іноземних інвестицій» (1991 р.), «Про іноземні інвестиції» (1992 р.), «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» (1994 р.), «Про режим іноземного інвестування» (1996 р.), «Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» (1994 р.), низкою положень інших законів. Іноземному інвестору досить важко розібратися в безлічі цих законодавчих актів та нормативних положень, які часто суперечать один одному та зазнають постійних змін і доповнень, що погіршують умови діяльності іноземних інвесторів. Так, через численні «призупинення» та пряме скасування окремих положень законодавча діяльність держави щодо іноземного інвестування тільки дискредитувала себе в очах потенційних інвесторів.

Іноземні інвестори виявляють до України великий інтерес, про що свідчить стійка тенденція до збільшення іноземних інвестицій. Позитивні зміни відбуваються і в їхній структурі. Так , до 1997 р. більшість іноземних інвестицій припадала на нематеріальну сферу і передусім на торгівлю й комерційну діяльність (до 34% прямих інвестицій). У 1997 р. частка іноземних інвестицій у матеріальну сферу зросла з 40,1% до 53,9%, а на перше місце за обсягом вийшла харчова промисловість (19,2%), що можна позитивною тенденцією (табл. 4.2). Проте обсяги іноземного інвестування далеко не відповідають потребам України і є незрівнянно меншими від інвестицій у інші країни Східної Європи. Наприклад, у Польщу за ті самі роки було вкладено 20,7 млрд доларів США.

Таблиця 4.2

ПИТОМА ВАГА ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

1995 1996 1997 1998

Валові інвестиції, млн грн. 14 640 18 453 20 073 21 501

Прямі іноземні інвестиції, млн доларів США 413,5 541,2 759,2 992,4

Середній офіційний курс гривні до долара США, грн. 1,473 1,830 1,862 2,756

Питома вага іноземних інвестицій, % 4,2 5,4 7,0 12,7

Крім того, прямі іноземні інвестиції в Україні мають деякі негативні особливості. Вони не створюють національного капіталу, прибуток, отриманий від іноземного інвестування, переважно вивозиться. Так, у 1997 р. з отриманого іноземними інвесторами прибутку в сумі 58,7 млн доларів США було реінвестовано лише близько 5 млн. доларів США.

Активізація залучення іноземних інвестицій у виробничу сферу потребує певного пільгового режиму оподаткування. Наприклад, податок на прибуток виробничих підприємств з іноземними інвестиціями в країнах Східної Європи коливається від 6 до 12%, тоді як у США він становить близько 40%. Виходячи з умов конкуренції на світовому ринку капіталів, Україна не може встановлювати більш високі ставки оподат-кування прибутку від іноземних інвестицій, ніж ті, що існують в інших країнах Східної Європи. Ефективними засобами також є запровадження інвестиційного податкового кредиту або по-даткових канікул, швидке списання капіталу через прискоре-

ну амортизацію, тимчасове створення пільгових умов для реалізації продукції, виробленої на підприємствах з іноземними інвестиціями.

Важливою сферою державного регулювання інвестиційної дія-льності є визначення умов здійснення інвестицій за межі країни. Відповідно до чинних нормативних актів установлено такі умови надання індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами інвестицій за межі країни:

? резиденти можуть здійснювати інвестиції за межі України, беручи участь у підприємствах, які створюються спільно з іноземними юридичними чи фізичними особами; придбання частки в діючих іноземних підприємствах чи придбання у власність таких підприємств цілком; створення за межами країни підприємств, які б повністю належали українським інвесторам, а також відкриття філій та інших окремих підрозділів; придбання нерухомого та рухомого майна, інших майнових прав та прав інтелектуальної власності; придбання акцій, облігацій, інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків та ін.;

? інвестиції за межі країни резиденти здійснюють виключно за рахунок власних коштів, зарезервованих та відображених з цією метою на рахунках бухгалтерського балансу. Забороняється для цього використовувати позичені кошти;

? усі види грошових інвестицій за межі країни (незалежно від їхньої суми) здійснюються лише в безготівковій формі й тільки через кореспондентські рахунки вповноважених банків у банках країн інвестування;

? усі надходження на користь резидентів у іноземній валюті (прибуток, дивіденди та ін.), отримані від здійснення інвестиційної діяльності за межами України, зараховуються на валютні рахунки резидентів. Законодавство визначає порядок обов’язкового продажу валютних надходжень та використання валютних коштів від здійснення інвестиційної діяльності.

Але практика інвестування «за кордон» далеко не завжди здійснюється з дотриманням чинного законодавства. Порівнювання надходжень іноземних інвестицій та обсягів інвестування за межі країни дає змогу дійти висновку, що реальний баланс руху капіталів складається не на користь Україні. Так, у доповіді 10 березня 1999 р. Президент України Л. Д. Кучма зазначив, що валютні цінності, які незаконно перебувають за межами України, становлять 4% загальної суми експорту — 8 млрд 179 млн грн.

(2 млрд 227 млн доларів США за курсом на березень 1999 р.). Як сказав глава держави, намагання повернути ці цінності в країну поки що не мали успіху .

РОЗДІЛ 5

НАУКОВО-ТЕХНІЧНА

ТА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА

1. Науково-технічний прогрес та економічне зростання.

2. Необхідність та сутність науково-технічної політики.

3. Форми та методи реалізації науково-технічної політики.

4. Державне регулювання інноваційних процесів.

5.1. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС

ТА ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ

Вплив НТП

на економічний

і соціальний розвиток

Вирішальний вплив НТП на економічний і соціальний розвиток пояснюється передовсім такими обставинами:

1. Використання в промисловому виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем, що стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів. Оскільки нова техніка й нові технології (у тому числі інформаційні) мають ліпші показники продуктивності, потужності, швидкості, енергоємності тощо, відбувається зниження витрат економічних ресурсів у розрахунку на одиницю промислової продукції. Так, проведений у США статистичний аналіз впливу трьох головних факторів — капіталу, праці й науково-технічного прогресу — показав, що нині внесок НТП в економічне зростання США досягає 70%.

2. НТП суттєво впливає на структуру економіки. Під впливом НТП зменшується питома вага живої праці в складі витрат на виробництво з одночасним збільшенням питомої ваги зношених в процесі виробництва засобів праці та спожитих предметів праці. Усе більшого значення набуває інфраструктура: зв’язок, транспорт, шляхове господарство, інформаційні системи, енерго-, водо- та газопостачання, загальна й професійна освіта та ін. Розвиток виробничої інфраструктури (зв’язку, транспорту, інформа¬ційних систем тощо) безпосередньо впливає на скорочення умовно постійних вит¬рат у собівартості промислової продукції, що дає можливість здійснювати більше витрат, які визначають якісні параметри промислової продукції. Невиробнича інфраструктура, до якої належать загальна та професійна освіта й охорона здоров’я, також є чинником НТП, оскільки з одного боку, її розвиток уможливлює підготовку більш кваліфікованої робочої сили та створення інтелектуального потенціалу, а з іншого — збільшує «віддачу» робочої сили за рахунок зменшення періодів її тимчасової непрацездатності. Відтак змінюються відтворювальні пропорції в промис¬ловості. НТП впливає на зміни галузевої структури промисловості. Завдяки безперервному розвитку науки і техніки з’являються нові виробництва та галузі. Досягнення у сфері створення нових матеріалів, зменшення матеріаломісткості продукції, розвиток інфраструктури виробництва помітно послаблюють вплив при¬родно-географічних умов, залучаючи нові види сировини, палива та енергії, розміщуючи виробництво в нових регіонах. Науково-технічний розвиток зумовлює зміни й у соціальній структурі економіки. Зростає рівень кваліфікації, а отже, і рівень доходів найманих працівників. Під впливом цього фактора відбуваються зміни організаційно-правових форм підприємництва. У сфері науки, консультаційних послуг, конструк¬торських розробок, розробок програмних продуктів ширше розвиваються такі форми підприємництва, як партнерські товариства. Завдяки поглибленню кооперації виробництва та концентрації капіталу відбуваються злиття фірм і компаній, збільшується питома вага корпорацій. Науково-технічний розвиток безпосередньо позначаєть¬ся на структурі зовнішньої торгівлі. В експорті промислово розвинутих країн переважає техніка і технології, в експорті більшості країн, що розвиваються, — сировина та матеріали.

3. Застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості промислової продукції. Сучасні комп’ютери та інформаційні технології уможливлюють автоматизацію управління технологічними процесами у виробництві, підвищення надійності й довговічності виробів. Застосування нових матеріалів та мік¬роелектроніки дає змогу знизити показники матеріаломісткості та енергоємності продукції. Нові комп’ютерні технології конструювання та нові дослідницькі прилади значно скорочують час науково-технічних та конструкторських розробок, розширюють конструкторський та дизайнерський діапазони нових виробів.

Концепція

науково-технічного прогресу

Провідна роль науково-технічного прогресу в економічному зростанні стала зрозумілою економічній науці тільки в другій половині ХХ століття.

Класики економічної думки, починаючи від Адама Сміта і до Карла Маркса , вважали, що головними факторами розвитку виробництва є праця та капітал, а підвищення продуктивності праці роз-

глядали як процес заміщення фактора живої праці фактором капіталу. Тому в науково-технічному прогресі вбачали наслідок, а не причину розвитку виробництва. На зміну класичним уявленням про трудову природу вартості товарів прийшла неокласична школа з її теорією граничної корисності як чинника вартості товарів. Фундаментом цієї школи стали праці В. Джеванса, К. Мангера, А. Мар¬шала , Л. Вальраса. І класики, і неокласики до 50-х рр. ХХ ст., визнаючи важливість науково-технічних досягнень, вбачали в них зов¬нішній фактор впливу на економічну систему, а не внутрішню причину економічного зростання. Таке уявлення про роль науково-технічного прогресу в економічному зростанні отримало назву концепції екзогенного науково-технічного прогресу.

Екзогенний науково-технічний прогрес вважається зовнішньою соціально-економічною силою, що підвищує ефективність виробництва.

В економічній теорії виділяють три основні типи моделей екзогенного науково-технічного прогресу: 1) автономний чи нейтральний НТП, коли збільшення ефективності виробництва не залежить від капіталовкладень та приросту трудових ресурсів, а є наслідком дії зовнішніх факторів; 2) уречевлений НТП, за якого збільшення ефективності виробництва пояснюється запровад¬женням більш досконалого обладнання та кваліфікованої робочої сили; 3) індукований НТП, який пов’язують із накопиченням капіталу: що більші капіталовкладення, то більші й темпи науково-технічного розвитку.

Екзогенна концепція науково-технічного прогресу повністю відповідала командно-адміністративній системі управління в колишньому СРСР і передбачала наявність системи централізованого планування науково-технічних робіт і їхнього впровадження у виробництво, поєднання «переваг соціалізму» з науково-тех¬нічним прогресом. За таких умов досягти лідерства в окремих напрямках науки і техніки, які переважно працювали на військово-промисловий комплекс, можна було лише завдяки концентрації великої кількості ресурсів, без огляду на ефективність їх використання. Крім того, інноваційний процес у СРСР супроводжу¬вався неефективним використанням нової техніки у виробництві, що спричинило перевитрати ресурсів, уповільнювало темпи науково-технічного розвитку і в кінцевому підсумку, призвело до відставання в багатьох галузях науки і техніки.

Узагальнення історичного досвіду різних країн переконливо доводить, що науково-технічний прогрес є внутрішнім чинником розвитку економіки й характеризується органічним впливом науки і техніки на розвиток виробництва. Отже, науково-технічний прогрес є ендогенним чинником економічного розвитку.

Концепція ендогенного науково-технічного прогресу набула значного поширення в останні 30—40 років. Згідно з цією концепцією науково-технічний прогрес розглядається як результат особливої сфери економічної діяльності, що виробляє нову техніку і технологію. Це дає можливість аналізувати витрати й результати, тобто оцінювати ефективність використання економічних ресурсів. Науково-технічна сфера розглядається в тісному зв’язку із соціально-економічним середовищем: діловою активністю, станом розвитку освіти, розвитком фундаментальних досліджень та прикладних розробок в окремих галузях науки і техніки. Відтак, починаючи з певного рівня розвитку науково-технічного потенціалу і передусім національного науко¬во-технічного інтелекту, дальший науково-технічний розвиток можна розглядати як функцію витрат економічних ресурсів. Динаміка науково-технічного розвитку безпосередньо пов’яза¬на з макроекономічним середовищем та спрямованістю державної промислової політики. Така концепція дає змогу визначати рівень науково-технічного розвитку за допомогою розкриття зв’язків усередині виробничої системи.

Внутрішні механізми впливу науково-технічних досягнень на економічний розвиток докладно описав Й. Шумпетер , який сформулював цілісну інноваційну теорію, яка й сьогодні є основою концепції ендогенного науково-технічного прогресу. Згідно з цією теорією науково-технічні досягнення позитивно впливають на економічний розвиток, якщо вони ведуть до створення й запровадження у виробництво нових технологій і нових товарів. Викликом неокласичній школі є парадоксальний висновок, що технологічні зміни, які, згідно з власною природою, призводять до порушення економічної рівноваги, є водночас і чинником досягнення стабільності економічної системи на більш високому рівні її розвитку. Ці ідеї «нестабільної стабільності» набагато випередили свій час не тільки в теорії економічного зростання, а й у загальній теорії розвитку систем.

Вплив науково-

ехнічного прогресу

на криву виробничих можливостей

Науково-технічні досягнення, що пов’язані зі створенням і впровадженням у виробництво нових технологій і товарів, зумовлюють зниження витрат економічних ресурсів у розрахунку на одиницю кінцевої продукції або на одиницю її корисного показника. Такі технологічні зміни дають можливість виготовляти більше продукції за умов обмежених ресурсів, тобто збільшують максимально можливий випуск продукції економікою. Вплив НТП на розташування кривої можливостей мож¬на наочно пояснити за допомогою графіка (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Вплив науково-технічного прогресу на розташування кривої виробничих можливостей

Розглянемо графік кривої вироб¬ничих можливостей економіки, яка виготовляє тільки два види продуктів (двосекторна модель). Якщо тех¬нологічні зміни стосуються тільки одного виду продуктів, наприклад А, то крива виробничих можливостей зі свого первісного положення аб переміщується в положення а1б. Якщо технологічні зміни стосуються тільки продукту Б, то крива переміщується в положення аб1. У разі, коли змінюється технологія виготовлення обох видів продуктів, крива виробничих можливостей набуває вигляду а1б1. Отже, кри-ва виробничих можливостей зміщується назовні, якщо завдяки технологічним змінам наявні ресурси стають продуктивнішими.

Але в моделі кривої виробничих можливостей економічні ресурси присутні незримо. Тільки моделі виробничих функцій (рис. 5.2) містять їх кількісні обсяги та демонструють математичну залежність між цими ресурсами й обсягами виробленої продукції. Виробничу функцію можна зобразити у вигляді ізоквант у системі координат «капітал» — «робоча сила». Кожна ізокванта відповідає фіксованому обсягу виробництва за різних комбінацій витрат ресурсів капіталу та робочої сили.

Рис. 5.2. Вплив науково-технічного прогресу

на розміщення кривих виробничої функції

Рис. 5.3. Переміщення ізоквант

під впливом науково-технічного прогресу

Будь-яка зміна в пропорціях витрат факторів праці (L) і капіталу (К) відповідає рухові вздовж ліній ізокванти. Припустімо, що початково продуктивності факторів праці та капіталу в економіці відповідає Y0, причому капіталу витрачається К2 і праці — L0, що відповідає ізокванті І0. Науково-технічний прогрес, що зумовлює збільшення продуктивності факторів за умов незмінного обсягу виробництва Y0, переміщує ізокванту в положення І1. При цьому на виготовлення обсягу продукції Y0 потрібно витратити ресурсів К1 і L1 (К1 ? К0; L1 ? L0). Унаслідок цього поверхня вироб¬ничої функції переміщується з положення А0В0О в положення А1В1О. Отже, науково-технічний прогрес дає змогу отримати таку саму кількість продукції, використавши меншу кількість ресурсів чи більшу кількість продукції, витративши таку саму кількість ресурсів.

Унаслідок конкретних виявів науково-технічного прогресу переміщення ізокванти може мати різні напрями. Це залежить від змін у пропорції факторів виробництва. Якщо науково-технічний прогрес збільшує відношення капіталу до робочої сили, то науково-технічний розвиток втілюється у працеощадному розвитку виробництва. На рис. 5.3 такий стан показано за допомогою переміщення ізокванти з положення I0 в положення І3. Якщо це відношення знижується, то такі технологічні зміни називаються капіталоощадними. Капіталоощадні зміни переміщують ізокванту з положення І0 в положення І2. Науково-технічний прогрес може бути нейтральним стосовно праці та капіталу. У цьому разі ізокванта переміщується з положення І0 в положення І1. Але нейтральний науково-технічний прогрес, залишаючи незмінним співвідношення праці та капіталу, може впливати на економію інших факторів виробництва — зокрема матеріальних ресурсів. Такі технологічні зміни називаються ресурсоощадними. Технологічні зміни можуть мати й соціальній ефект як у сфері виробництва, так і у сфері споживання.

Вплив науково-технічного прогресу на рівноважне

економічне зростання

Рис. 5.4. Вплив науково-технічного прогресу

на рівноважне економічне зростання

Розглянути вплив науково-технічного прог¬ресу на економічне зростання можна за допомогою макроекономічного аналізу рівноважного стану економіки. Як відомо, графічно стан економічної рівноваги зоб¬ражується за допомогою кривих сукупного попиту (СП0) і сукупної пропозиції (СПр), які перетинаються у точці Т. Розглянемо графік економічної рівноваги за кейнсіанською теорією (рис. 5.4).

Коли економіка перебуває в стані неповного використання ресурсів (відтинок АБ кривої СПр), технологічні зміни збіль-шують ВВП, не порушу¬ючи при цьому економіч¬ної рівноваги. На про-

міжному відтинку (БВ), коли починається інфляційний «перегрів» економіки, технологічні змі¬ни зумовлюють як збіль-шення ВВП, так і зменшення ціни (за сталої СП0). Це відображається на графіку переміщенням кривої сукупної пропозиції з положення СПр1 у положення СПр2 і відповідним переміщенням стану рівноваги з точки Т1 в точку Т2. При цьому ВВП збільшується (ВВП2 > ВВП1), а ціна зменшується (Ц2 < Ц1). Якщо одночасно з технологічними змінами відповідно збільшується сукупний попит, то крива СП0 переміщується з положення СП01 в положення СП02. Збереження економічної рівноваги робить можливим за постійної ціни (Ц1 = Ц3) збільшення ВВП до рівня ВВП3 (ВВП3 > ВВП2).

Отже, науково-технічний прогрес справляє позитивний вплив на рівноважне економічне зростання на будь-якому етапі розвитку. У стані рецесії економічна політика має бути спрямована на відродження завдяки технологічним змінам економічного потенціалу більш швидкими темпами. У стані інфляційного розвитку технологічні зміни особливо бажані, бо саме вони можуть збільшити реальний ВВП і в такий спосіб зменшити інфляцію. Відтак науково-технічний прогрес може стати потужним антиінфляційним засобом. Ці висновки дуже важливі для формування майбутньої економічної політики України, бо можливість виходу з кризи нашої країни ще й досі недостатньо пов’язується з обов’язко¬вим запровадженням усіх досягнень науково-технічного прогресу.

5.2. НЕОБХІДНІСТЬ ТА СУТНІСТЬ

НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Розвиток науки — важлива складова економічної політики

Постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології виробництва і його організації є головною рушійною силою розвитку продуктивних сил і економічного зростання. Перехід України до системи ринкових відносин гостро поставив проблему занепаду в останні роки рівня науки і техніки. Україна над¬звичайно швидко втрачає конкурентоспроможність своєї продукції не тільки на зовнішньому, а й на внутрішньому ринку. Відбувається це насамперед через низький науково-технічний рівень, низьку якість та великі витрати на виробництво вітчизняної продукції. Сконцентрувавши всі зусилля на реалізації монетаристської концепції економічної політики, уряд не приділив достатньої уваги розвитку науково-технічного прогресу.

Практично нині в Україні відбувається катастрофічна руйнація науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспіль¬ства. За роки реформ більше ніж у чотири рази скоротилась частка ВВП, яка витрачається на розвиток науки (табл. 5.1).

Таблиця 5.1

ЧАСТКА ВИТРАТ НА НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ РОБОТИ В УКРАЇНІ

(за даними Мінстату України)

1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999

Фактична загальна частка витрат на науково-технічні роботи у ВВП, % 2,5 1,6 1,8 1,4 1,2 0,8 0,7 0,7 0,48

Водночас в економіці промислово-розвинутих країн вона становить 1,2—1,5%, в Південній Кореї, де в останні роки відбулось швидке зростання виробництва, витрати на науку сягнули навіть 2% від ВВП. Нині в Україні значно зріс рівень безробіття у сфері науки. Так, у фундаментальній науці кількість працівників скоротилася майже в 2 рази, а у прикладних науково-дослідних, дослідно-конструкторських установах та у вузівській науці — в 4,5 раза. За межі України виїхало 6000 науковців. Унаслідок цього 90% товарів, що виробляються в Україні, не мають наукового забезпечення, а це вже ознака слаборозвинутих країн.

Руйнування науково-технічного потенціалу зумовлює й низький рівень конкурентоспроможності товарів, що виробляються в Україні. Дослідження сучасних проблем міжнародної конкуренції дало змогу М. Портеру дійти висновку, що умовою рівноправної інтеграції країни у світове господарство є п’ять факторів: наука і технологія; капітал; робоча сила; інфраструктура; інформація. Усі вони безпосередньо пов’язані з рівнем розвитку освіти і науки.

Підтримання національної науки і освіти та їх дальший розвиток потребують негайного втручання з боку держави: треба розробити активну науково-технічну політику, побудувати оптимальний для сучасних умов економічний механізм, який поєд¬нував би державні та ринкові важелі впливу на науково-технічні процеси і був би максимально зорієнтованим на економічне зростання України та її інтеграцію у світову економіку як промислової держави. Однією з причин браку такої політики є нерозуміння багатьма урядовцями ролі НТП в економічному зростанні, і розвитку промисловості зокрема.

Основні цілі, принципи та завдання державної науково-технічної політики

Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Цим законом визначено сутність, цілі, напрямки та основні принципи державної науково-тех¬нічної політики, окреслено основні риси організаційної структури державного управління науково-технічною діяльністю, дано характеристику форм і методів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери. У Законі проголошено, що державна науково-технічна політика — це складова частина соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрямки, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної науково-технічної політики є єдиними, тобто вони взаємозв’язані й тісно взаємодіють, що показано на рис. 5.5.

Основними завданнями державної науково-технічної політики на перехідний період мають бути:

• визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

• структурна перебудова науково-технічної сфери;

• підтримка нових інноваційних структур;

• розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;

• розвиток міжнародного співробітництва.

Одним із головних завдань науково-технічної політики є визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Брак активної інвестиційної політики, вивіз капіталу за кордони України, значна «тінізація» економіки зумовлюють необхідність дбайливого вибору структурних пріоритетів, тобто тих наукових напрямів, які необхідно в першу чергу розвивати за рахунок бюджету та позабюджетних фондів, внутрішніх кредитних ресурсів та іноземних інвестицій. Процес вибору загальнодержавних пріоритетів потребує врахування таких головних факторів, як науково-технічне забезпечення найважливіших для України галузей виробництва, способи розв’язання найбільш гострих проблем даного періоду, реальний потенціал в окремих галузях науки і техніки.

З огляду на ці фактори, пріоритетними мають стати галузі, які недостатньо розвинені в Україні, але дозволяють реалізувати науково-технічний потенціал інших галузей, а саме: середнє і точне машинобудування, приладобудування, нові речовини й матеріали, комп’ютерна техніка та інформаційні технології, електронна, електротехнічна та радіотехнічна промисловість. Розвиток цих галузей промисловості уможливить виведення на світовий рівень галузей, що в них Україна вже нині має значні конкурентні переваги: літакобудування, суднобудування, виробництво надтвердих матеріалів, кераміки, танків та ін. Реалізація названих пріоритетів забезпечить ефективну інтеграцію Україна в міжнародний поділ праці й сприятиме скороченню нееквівалентності зовнішньоекономічного обміну.

Створення умов для досягнення високого рівня життя, примноження національного багатства України

Розробка та реалізація продуманої концепції

науково-технічного розвитку

Створення

соціально-еко¬номічних, організаційних, правових умов для формуван¬ня та ефектив-ного використання науково-технічного потенціалу Розвиток пріоритетних на¬прямів науки і техніки та концентрація ресурсів для їх реалізації Розробка та реалізація дов-гострокових державних науково-техніч¬них програм Підготовка наукових кадрів, інтеграція освіти, науки і виробництва Правовий та соціальний за¬хист наукових і творчих працівників Створення сучасної інфраструктури науки Установлення зв’язків з ін-

шими державами для використання досягнень вітчизняної та сві¬тової науки і техніки

Принципи

Органічна єдність НТП з економічним, соціальним та духовним роз¬витком суспільства Підтримка конкуренції і підприємництва в науково-технічній сфе¬рі Демократизація та децентралізація уп-равління науково-техніч¬ною діяльністю Розвиток ос-віти, організа¬ція підготовки і перепідготовки необхідних кадрів Рівноправність усіх форм організації науково-техніч¬ної діяльності Свобода поширення науково-техніч¬ної інформації та пропаганда науково-технічних досягнень Максимальне використання можливостей світової науки та міжнародного співробітництва

Рис. 5.5. Цілі, напрямки та основні принципи державної науково-технічної політики

Структурна перебудова науково-технічної сфери — це приведення її у відповідність із новими суспільними вимогами й можливостями економіки України. У складі науково-технічної сфери заведено виділяти чотири сектори: академічний, вузівський, галузевий, заводський. Для кожного з них характерні специфічні шляхи інтеграції в ринкову економіку, які визначаються попитом на науково-технічну продукцію, обсягами та джерелами фінансування, тривалістю науково-технічних досліджень, наявністю дослідних заводів та ін.

Для академічної та вузівської науки характерною є велика питома вага державних замовлень у планах науково-дослідних робіт, які виконуються в межах пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки. Науково-технічні організації цього сектору, як правило, зберігають державну форму власності, але працюють на засадах госпрозрахунку, мають право збільшувати обсяги науково-дослідних робіт за рахунок прямих договорів із замовниками.

Галузеву науку за умов ринку зосереджено в структурі галузевих міністерств та холдінгових компаній або у сфері їхньої компетенції. Вона працює безпосередньо на потреби відповідних галузей. Галузева наука — це найбільший сектор науки, оскільки включає велику кількість наукових організацій самостійних за статусом, різноманітних за організаційно-правовою формою та формою власності.

Заводська наука тісно пов’язана з виробництвом, інтегрована в структуру промислових підприємств на правах структурних підрозділів або господарсько-самостійних одиниць.

Одним із напрямків структурної перебудови науково-техніч-ної сфери є підтримка державою нових інноваційних структур: технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів, які сприяють активізації й розвитку науково-технічної діяльності.

Важливою умовою структурної перебудови у сфері науки є створення ринкової інфраструктури: комерційні інформаційні центри, біржі інтелектуальної власності, запроваджувальні фірми, провайдери, інноваційні фонди, лізингові фірми.

Сучасною формою прискорення впровадження досягнень НТП є франчайзинг. Франчайзинг — це угода великих корпорацій з невеликими фірмами або окремими підприємствами. Сутність франчайзингу полягає в тому, що фірма-франчайзер передає сво¬єму партнерові (франчайзі) право здійснення окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензій, «ноу-хау», фірмової торговельної марки.

Світовий досвід свідчить, що вирішальний внесок у прискорення НТП роблять невеликі фірми. Їхня діяльність спирається на сучасну матеріально-технічну базу, висококваліфіковані наукові та технічні кадри. Невеликі фірми сприяють розвитку конкуренції в науково-технічній сфері, що скорочує тривалість досліджень та розробок і ціну науково-технічної продукції. Тому уряд повинен розробити систему підтримки приватного сектору, який виконує науково-технічні роботи. Це насамперед зниження ставки податку на прибуток, який спрямовується на придбання основних засобів для науково-технічних робіт; надання пільгових кредитів за рахунок коштів інноваційного фонду, фонду післяприватизаційної підтримки підприємств, інших позабюджетних фондів; застосування гнучкої амортизаційної політики; забезпечення охорони інтелектуальної власності; удосконалення системи патенту¬вання та ліцензування; спрощення порядку державної реєстрації науково-дослідних і проектних організацій.

Успішне проведення науково-технічної політики в Україні неможливе без активізації творчої індивідуальності, що безпосередньо пов’язано з розвитком вищої освіти. Матеріально-тех¬нічна база багатьох (особливо технічних) вищих навчальних закладів сьогодні є застарілою, потребують удосконалення програми та методи навчання. За останні роки зруйновано систему галузевих інститутів підвищення кваліфікації, у підприємств не вистачає коштів для внутрішньофірмової підготовки кадрів, знизилась мотивація молоді до вступу в аспірантуру й докторантуру. Подолати ці негативні тенденції можна, реалізуючи політику у сфері вищої освіти на трьох рівнях: державному, міжфірмовому та внутрішньофірмовому. Необхідно визнати недопустимим скорочення питомої ваги бюджетного фінансування науки і освіти у ВВП, створити умови для посилення заінтересованості вищих навчальних закладів у виконанні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт за рахунок коштів компаній і фірм, стимулюючи водночас співробітництво компаній і фірм з університетами та технічними вузами щодо розробки нової техніки, технології, організації виробництва та підготовки фахівців.

Відомо, що наука не може розвиватися у вузьких національних рамках. Уже сьогодні близько 30% української науки фінансується за рахунок іноземних замовників. На жаль, нестабільність законодавства не сприяє розширенню цього співробіт¬ництва. Для ефективної інтеграції України у світову науку треба створити сприятливі умови для залучення іноземних інвесторів у науку, для входження в систему світової науково-технічної інформації, запровадити систему кредитних, митних, амортизаційних та інших пільг для вітчизняних експортерів науково-тех¬нічної продукції і для іноземного капіталу, що сприятиме поширенню в Україні нових виробничих технологій.

З’ясувавши основні цілі, напрямки та завдання науково-технічної політики в Україні можна дійти висновку, що всі вони тісно взаємозв’язані, а відтак потребують комплексного державного підходу до їхнього розгляду та реалізації.

Організаційно-структурні засади державної науково-технічної політики

В Україні існує розгалужена структура державних органів, що здійснюють науково-технічну політику. У структурах як законодавчих, так і виконавчих органів державної влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування засад науково-технічної політики.

Президент України в процесі розробки основних напрямів соціально-економічної політики визначає основні цілі та напрями науково-технічної політики. При Президенті України створено Національну раду з питань державної політики у сфері науково-тех¬нічної діяльності, до складу якої входять провідні вчені різних галузей науки, відповідальні урядовці, працівники міністерств та відомств, на яких покладено реалізацію науково-технічної політики. Національна рада готує пропозиції щодо визначення принципів, пріоритетних напрямів розвитку НТП та механізмів її реалізації.

Верховна Рада України ухвалює закони та постанови, в яких визначає основні цілі, напрями, принципи державної науково-технічної сфери, затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, перелік національних науково-технічних програм, створює систему кредитно-фінансових, податкових та митних регуляторів у науково-технічній сфері, установлює обсяги бюджетного фінансування національних науково-технічних програм, розміри відрахувань до Державного інноваційного та інших фондів. Для вирішення питань формування науково-технічної політики при Верховній Раді України створено комітет з питань науки та народної освіти.

Кабінет Міністрів України координує роботу органів державної виконавчої влади з реалізації науково-технічної політики. Кабінет Міністрів України розробляє постанови, спрямовані на створення на підставі чинного законодавства економічних, правових і організаційних механізмів, що стимулюють діяльність усіх організаційно-правових форм підприємництва щодо прискорення НТП. Кабінет Міністрів України організує розробку національних та державних науково-технічних програм, створює органи управління та механізм реалізації програм, контролює виконан¬ня, розподіляє кошти бюджету, визначає порядок формування й ви¬користання позабюджетних фондів для науково-технічної діяльності. У процесі здійснення науково-технічної політики Кабінет Мініс¬трів України координує роботу міністерств, відомств та інших цент-ральних органів державного управління України й місцевих органів державної влади. Безпосередню роботу з розробки, обґрунтуван¬ня та ресурсного забезпечення національних та державних науково-технічних програм проводять Міністерство економіки (головний виконавець), Державний комітет з промислової політики, галузеві міністерства, Міністерство освіти та науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України, галузеві академії наук. При Національній академії наук України працює міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень. З метою реалізації комплексного підходу до вирішення проблем науково-технічного розвитку при Кабінеті Мініст¬рів України створено відповідну комісію.

Незважаючи на велику кількість державних органів, до функцій яких належить здійснення науково-технічної політики, єдиного державного органу, відповідального за реалізацію цієї політики, у країні, на жаль, немає. Так, проведення науково-технічної політики в промисловості здійснюється Державним комітетом з промислової політики, тоді як Державний комітет з питань науки і інтелек¬туальної власності, а також Державний інноваційний фонд з

усіма структурами, які координують і фінансують роботи щодо впровадження більшості інноваційних проектів в економіку, чомусь підпорядковано Міністерству освіти та науки. Чинна структура унеможливлює належну реалізацію всього комплексу методів проведення науково-технічної політики, і зокрема, запровадження фінансово-кредитних та податкових регуляторів. Досвід країн Західної Європи і Південно-Східної Азії свідчить про те, що в періоди проведення активної державної політики, спрямованої на прис¬корення НТП, завжди створювався спеціальний державний орган, який координував роботу банку розвитку науки, техніки і технологій, інноваційних фондів та інших установ і організацій.

Для впровадження на практиці положень законів, якими перед¬бачається використання фінансово-кредитних і податкових регуляторів, пропонується залучити до структури органів, що здійснюють науково-технічну політику, центральний банк країни, податкові органи та державні органи контролю за страховою діяль¬ністю. Функції кожного державного органу безпосередньо пов’я¬зуються із застосуванням конкретних методів реалізації науко¬во-технічної політики.

5.3. ФОРМИ ТА МЕТОДИ

РЕАЛІЗАЦІЇ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Досягнення цілей та завдань науково-технічної політики здійс¬нюється державою через застосування конкретних методів її реалізації. За ознакою форми впливу на науково-технічний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого регулювання.

До методів прямого регулювання належать:

• визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки;

• державні науково-технічні програми;

• державне замовлення в науково-технічній сфері;

• державна науково-технічна експертиза;

• бюджетне фінансування досліджень та робіт, що виконуються в рамках пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки;

• державна політика щодо формування та заохочення науково-технічних кадрів;

• державна політика у сфері патентів і ліцензій.

До методів непрямого регулювання належать:

• диференційована податкова політика;

• стимулююча фінансово-кредитна політика;

• гнучка амортизаційна політика;

• правовий захист інтелектуальної власності;

• державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.

Методи прямого регулювання передбачають безпосередню участь держави у вирішенні як загальних проблем науково-технічного розвитку, так і проблем його окремих сфер та напрямів. Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення науково-технічного прогресу, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожного напрямку чи програми наукові, дослід¬ні та проектні організації мали однакові економічні та правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними.

Методи реалізації державної науково-технічної політики за способом впливу можна поділити на три групи: правові, адмініст¬ративні та економічні. З-поміж методів науково-технічної політики виокремлюються прості методи, які користуються тільки одним із способів впливу, і складні, які поєднують усі можливі способи. Так, наприклад, бюджетне фінансування досліджень та робіт, що виконується в рамках пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки, відносять до складних методів, оскільки, з одного боку, конкретні обсяги фінансування визначаються органами виконавчої влади, тобто адміністративним рішенням, з іншого — вони втілюються в показниках державного бюджету, який за характером є економічним важелем.

Початковим етапом формування науково-технічної політики є встановлення державних пріоритетів розвитку науки і техніки. Ці пріоритети визначаються на основі аналізу перспективних напрямів розвитку економіки, розвитку наукових досліджень та стану національного науково-технічного потенціалу. Вони станов¬лять основу науково-технічної політики і вносяться у відповідні законодавчі акти держави. Виходячи з пріоритетних напрямів розробляють систему державних заходів, яку реалізують усіма іншими методами. Так, наприклад, на засаді пріоритетів формуються державні науково-технічні програми, розробляється диференційована система податкових пільг, визначаються обсяги бюд¬жетного фінансування і надання пільгових кредитів та ін.

Державні науково-технічні програми є одним із методів планування науково-технічного розвитку в промисловості. Це документ, в якому визначено ресурси, виконавців та строки здійснення комплексу заходів, спрямованих на вирішення науково-технічних проблем. За умов ринкової економіки вони мають індикативний характер, оскільки включають планові завдання державним устано¬вам, державні замовлення приватним науково-дослідним і проект¬ним організаціям, а також прогнози розвитку наукових дослід¬жень і проектних робіт у приватному секторі економіки.

Державне замовлення в науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проект¬них організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розроб¬ці та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції. Державне замовлення укладається відповідно до державних науково-технічних програм на договірній основі. Воно забезпечується фінансуванням, підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах. Важливим моментом під час проведення конкурсів на одержання державного замовлення в науково-технічній сфері є забезпечення гласності щодо умов проведення, учасників і підсумків конкурсів.

Державна науково-технічна експертиза є невід’ємним елементом реалізації науково-технічної політики. Вона проводиться з метою забезпечення наукової обгрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямків і програм розвитку науки і техніки, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу, визначення рівня досліджень та їх результатів. Висновки державної експертизи використовуються також для обгрунтування доцільності надання податкових та кредитних пільг.

Бюджетне фінансування науково-технічної діяльності стосується, як правило, фундаментальних досліджень і розробок, зокрема з питань оборони України; пріоритетних напрямків розвит¬ку науки і техніки; прикладних науково-технічних розробок, результати яких мають загальнодержавне значення; науково-тех¬нічних досліджень та робіт, які пов’язані з науково-технічним співробітництвом за міжнародними угодами. Фінансування за рахунок бюджетних коштів здійснюється через: базове фінансування як засіб підтримки фундаментальних досліджень що проводяться в наукових установах та вищих навчальних закладах; цільове фінансування відповідно до пріоритетних напрямів і науково-технічних програм; контрактне фінансування окремих важливих досліджень і розробок, що пройшли конкурсний відбір.

Важливим методом реалізації науково-технічної політики є формування та заохочення науково-технічних кадрів. Держава забезпечує підготовку та перепідготовку науково-технічних кадрів у державних наукових установах і навчальних закладах, виділяє необхідні для цього бюджетні асигнування й матеріальні ресурси, законодавчо надає рівні правові умови для функціону-вання організаційних структур різних форм власності, які здійснюють навчання й підвищення кваліфікації кадрів. Держава встановлює обов’язковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти. З метою підготовки наукових кадрів держава запроваджує систему атестації наукових викладацьких кадрів та сприяє визнанню еквівалентності дипломів про вищу освіту та наукових ступенів на міждержавному рівні. За найвищі досягнення в галузі науки і техніки держава встановлює премії і почесні звання для осіб, які зробили значний внесок у розвиток науки, технології, їх реалізацію у виробництві.

Державна політика у сфері патентів і ліцензій є складовою час¬тиною науково-технічної політики. Вона спрямована на регулювання відносин, пов’язаних з набуттям та використанням прав на об’єкти інтелектуальної власності. За умов ринкової економіки реалізація права на інтелектуальну власність уможливлює докорінну зміну системи формування доходів науково-технічних працівників. Автори інтелектуальної власності отримують частину доходів від використання їхнього продукту в бізнесі. Їхню працю високо цінує суспільство. У такий спосіб створюється ефективна система заохочення науково-технічних робітників до інтенсифікації досліджень та розробок, підвищення якості науково-тех¬нічного й технологічного продукту, його практичної спрямованості. У цілому державну політику у сфері патентів і ліцензій спрямовано на захист інтелектуальної власності, вона здатна стати могутнім чинником науково-технічного розвитку.

Державна податкова політика також має створювати сприятливі економічні умови для прискорення науково-технічного прог¬ресу. З цією метою в податковому законодавстві передбачається диференціація податкових ставок та митних зборів, спрямована на збільшення власних інвестиційних ресурсів науково-дослідних організацій, підприємств та об’єднань, що проводять роботи з пріоритетних напрямів НТП. Пільгове оподаткування має цільовий характер і безпосередньо пов’язується з результатами науково-технічної діяльності. Політика диференціації податкових ставок та їх визначення залежно від кінцевого результату доповню¬ється такими важелями: податковий кредит на період виконання НДДКР, податковий інвестиційний кредит, який передбачає змен¬шення податкових ставок залежно від загальної суми інвестицій в активну частку нових основних фондів і на придбання та впровадження нових технологій, з одночасним підвищенням податкових ставок у тих сферах бізнесу, де отримуються прибутки, які значно перевищують середню норму рентабельності без створення інноваційного продукту.

Важливе місце в диференційованій податковій політиці належить митним пільгам, установленим для експорту та імпорту нових технологій, устаткування, продукції, ліцензій, «ноу-хау» тощо.

Диференційована податкова політика обов’язково повинна спрямовуватися на підтримку малих підприємств, які здійснюють інноваційну діяльність, підтримку авторів інтелектуальної власності, що використовується для створення інноваційного продукту.

До складу методів непрямого регулювання належить також стимулююча фінансово-кредитна політика. Її основний зміст полягає в наданні державою кредитних ресурсів на пільгових умовах тим комерційним банкам, які кредитують виконання робіт з пріоритетних напрямів НТП. У руслі стимулюючої фінансово-кредитної політики у сфері науково-технічної діяльності перед¬бачається створення спеціалізованих інноваційних банків, інноваційних фондів та страхових компаній. Така політика реалізується за допомогою встановлення пільгових кредитних ставок, надання кредитів на повний строк реалізації інноваційних проектів, установлення пільгового графіка повернення інноваційних кредитів та сплати процентів, створення спеціалізованої перестрахової компанії науково-технічної діяльності.

З метою інтенсифікації відновлювальних процесів у науково-технічній сфері держава проводить гнучку амортизаційну політику. Її зміст полягає в тому, що науково-дослідним, дослідно-конструкторським, проектно-технологічним організаціям, підприємствам та об’єднанням, що ведуть роботи з пріоритетних напрямів НТП та виробляють інноваційний продукт, надається право самостійно визначати метод нарахування амортизації. Законодавством у цьому разі передбачається застосування одного з альтернативних методів нарахування амортизації: рівномірного, прискореного, уповільненого. Вибраний метод має залишатися незмінним принаймні протягом одного календарного року. Застосування гнучкої амортизаційної політики в науково-технічній сфері дає можливість кожній організації формувати оптимальну структуру витрат і в такий спосіб планувати власну стратегію розвитку.

Необхідною умовою практичного використання науково-тех-нічних досягнень є державний захист права інтелектуальної влас-ності на науково-технічну продукцію. Закон України «Про ос-

нови державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (ст. 26) передбачає, що результати науково-технічної діяльності є об’єктом власності створювачів (розробників) науково-технічної продукції, якщо інше не передбачено законом або договором. Результати досліджень з фундаментальних напрямків науки, а також робіт з пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки, що фінансуються за рахунок бюджету, передаються виконавцями державі. Для реалізації такого права є необхідним ство¬рення ефективної патентно-інформаційної системи, розгалуженої структури патентно-правових установ, законодавства про інтелек¬туальну власність, а також виокремлення та розвиток відповідної гілки судової влади.

Важливим методом державної політики у сфері НТП є підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва. Міжнародне співробітництво створює необхідні правові й економічні умови й сприяє здійсненню суб’єктами науково-технічної діяльності вільних і рівноправних відносин із міжнародними науковими товариствами. Суб’єктам науково-технічної діяльності надається право брати участь у виконанні міжнародних програм та укладати угоди з іноземними організаціями і фірмами, брати участь у діяльності іноземних та міжнародних наукових товариств, асоціацій та союзів на правах їхніх членів, здійснювати взаємний обмін науково-технічною інформацією, проводити обмін науково-технічними й викладацькими кадрами, студентами та аспірантами, а також спільну підготовку фахівців.

5.4. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Інновації як специфіч-на форма науково-технічного прогресу

Інновація — це кінцевий результат впро¬вадження досягнень НТП з метою отриман¬ня економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. Інновації втілюються у вигляді нових технологій, видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру.

Термін «інновація» нині активно використовують у ринковій економіці України як самостійно, так і для позначення низки близьких понять: «інноваційна діяльність», «інноваційний процес» тощо.

Різні вчені трактують це поняття по-різному — залежно від предмета свого дослідження. Наприклад, І. Шумпетер під інновацією розуміє науково-організаційну комбінацію виробничих факторів з метою впровадження нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації в промисловості . Ю. П. Морозов трактує інновацію як прибуткове використання нововведень . Д. В. Соколов під інноваціями розуміє кінцевий результат створення і впровадження прин¬ципово нового або модифікованого нововведення, яке задовольняє конкретні суспільні потреби та уможливлює отримання ряду ефектів (економічного, соціального, науково-технічного, екологіч¬ного) . М. Хучек зазначає, що інновація — це впровадження будь-якої нової речі, новини, реформи .

Аналіз різноманітних визначень інновації веде до висновку, що специфічний зміст інновації становлять зміни, а головною функцією інноваційної діяльності є функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін.

Терміни «інновація» та «інноваційний процес» є близькими, але не однозначними. Інноваційний процес пов’язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій. Інноваційний процес складається з таких взаємозумовлених стадій: виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дос-лідно-конструкторські розробки, дослідне виробництво, споживання.

У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість учених додержується схеми: «фундаментальні дослідження —прикладні дослідження — розробки — дослідження ринку — конструювання — ринкове планування — дослідне виробництво — ринкове випробування — комерційне виробництво». На відміну від НТП інноваційний процес не закінчується впровадженням, або поширенням (дифузією). Новинка вдосконалюється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей. Це відкриває для неї нові сфери застосування й нові ринки. У загальному вигляді інноваційний процес можна вважати способом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології (рис. 5.6).

Рис. 5.6. Механізм інноваційного процесу

Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва та сферу експлуатації. Він є системою стадій та робіт, яка має складну структуру (рис. 5.7).

Стадії інноваційного процесу

Виникнен-ня ідеї Фундамен-тальні дослідження Прикладні досліджен-ня Дослідно-конструкторські розробки Дослідне виробництво Виробництво Споживання

Виявлення незадоволених потреб Логічні досліджен-ня Прикладні системні досліджен-ня Конструкторські розробки Експериментальне виробництво Технічна підготовка виробництва Використання новинки

Пошук можливостей задово-лення потреб Теоретичні дослід-ження Прикладні інтегровані дослід-ження Технологічні дослідження Виготовлення пер-ших промислових серій Серійне виробництво Масове споживання

Генерування нових ідей Цілеспрямовані дослідження Прикладні експлуатаційні дослідження Організаційно-еко-номічні дослідження розробки проекту Промис-

лові дослід-

ження Масове виробництво Старіння

Економічна доцільність Техніко-економічні обгрунтування Техніко-економічні обгрунтування Економічні обгрунтування Розрахунки економічних показників Розрахунки економічних показників Ринкові дослід-ження

Невиробнича сфера Сфера матеріального вироб¬ництва Сфера експлуатації

Рис. 5.7. Стадії інноваційного процесу

Інноваційні процеси більшою мірою, ніж інші елементи НТП, пов’язані з ринковими відносинами. Їхня спрямованість і темпи залежать від соціально-економічного середовища, в якому вони функціонують і розвиваються.

Розрізняють три форми інноваційного процесу:

• простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

• простий міжорганізаційний (товарна форма);

• розширений.

Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення й використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється не тільки в самій інновації, а й у підготовці нових виробників для нововведення. Унаслідок взаємної конкуренції виробників нововведення вдосконалюється, набуває нових якостей, розширюються його ринки збуту.

Процес поширення інновацій проходить дві фази: 1) створен-ня нововведення і його розповсюдження; 2) дифузія нововведення. На першій фазі корисний ефект нововведення ще не реалізується повною мірою, а тільки створюються перспективи такої реалізації. На другій фазі внаслідок збільшення виробництва ново¬введення відбувається зниження витрат і збільшення споживачів, а отже, перерозподіл корисного ефекту. Дифузія інновацій — це процес їх передавання комунікаційними каналами, внаслідок чого нововведення проникають в інші галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів.

З поняттям інноваційного процесу тісно пов’язане інше поняття — інноваційна діяльність. Це діяльність, спрямована на використання й конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення й оновлення номенклатури та підвищення якості продукції з її наступною ефективною реалізацією на внутрішньому і зарубіжному ринках. Інноваційна діяльність, яка пов’язана з капіталовкладенням в інновації, отримала назву інноваційної форми інвестування.

Законом України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. передбачено, що інноваційна діяльність, як одна з форм інвестиційної діяльності, здійснюється з метою впровад-ження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво й соціальну сферу. Видами інноваційної діяльності є:

• випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

• прогресивні міжгалузеві структурні зміни;

• реалізація довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності;

• фінансування фундаментальних досліджень для досягнення якісних змін у стані продуктивних сил;

• розробка та впровадження нової ресурсозберігаючої технології, яка призначена для поліпшення соціального та екологічного стану суспільства.

Об’єктами інноваційної діяльності є розробка та впровадження нововведень у галузі техніки, технології, економіки, організації та управління (у сфері матеріального виробництва та в невиробничій сфері).

Суб’єктами інноваційної діяльності є юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, громадяни України, держави, іноземні організації і громадяни, а також особи без громадянства, що беруть участь в інноваційній діяльності.

Комплексний характер інновацій, багатосторонність і різноманітність сфер і способів їх використання зумовлюють необхідність запровадження певних класифікаційних ознак (табл. 5.3). Класифікація інновацій уможливлює конкретизацію напрямків інноваційного процесу, комплексну оцінку його результативності, а також вибір форм і методів державного регулювання, адекватних особливостям кожного інноваційного процесу.

Таблиця 5.3

КЛАСИФІКАЦІЯ ІННОВАЦІЙ

Характер інновацій Зміст інноваційних процесів

1. Рівень новизни 1.1. Радикальні (впровадження відкриттів, винаходів, патентів)

1.2. Ординарні («ноу-хау», раціоналізаторські пропозиції)

2. Стадія життєвого цик-лу товару, на якій запроваджується інновація 2.1. Дослідження та розробки

2.2. Виробництво

2.3. Сервіс

3. Сфера застосування 3.1. Технологічні

3.2. Виробничі

3.3. Економічні

3.4. Торговельні

3.5. Соціальні

3.6. У галузі управління

4. Міра новизни 4.1. Нові у світі

4.2. Нові в країні

4.3. Нові в галузі

4.4. Нові для фірми

5. Темпи здійснення 5.1. Швидкі

5.2. Уповільнені

5.3. Такі, що нарощуються

5.4. Рівномірні

5.5. Стрибкоподібні

6. Вид ефекту, отриманого в результаті впровадження інновації 6.1. Економічний

6.2. Соціальний

6.3. Екологічний

6.4. Інтегральний

Ефективність держав-ної підтримки інно-

ваційних процесів

Головною проблемою державного регулювання є проблема міри втручання держави в дію ринкових механізмів, які формують економічне середовище інноваційного процесу. Вирішити цю проблему можна, якщо порівняти корисний ефект та суспільні витрати, пов’язані з інноваційним процесом. Тоді логіка теорії врахування суспільних витрат та корисного ефекту як найбільш реалістичної моделі ринкового механізму стає обгрунтуванням державної інноваційної політики. Досвід індустріально розвинутих країн доводить, що внаслідок застосування добре продуманої державної інноваційної політики можна досягти значного прис¬корення інноваційного процесу.

Суспільні витрати на виробництво інноваційного продукту складаються з двох частин: по-перше, це приватні витрати суб’єкта інноваційного процесу (приватні витрати називають іще внутрішніми) і, по-друге, зовнішні для цього суб’єкта витрати, які зробили інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв’язку з продукуванням інноваційного продукту. Отже, суспільні витрати — це сума внутрішніх та зовнішніх витрат, пов’язаних з інноваційним процесом. Відповідно до цього визначаються граничні вит¬рати. Граничні витрати — це така величина суспільних витрат, яка характеризує приріст витрат (внутрішніх та зовнішніх) унаслідок збільшення їх на одиницю виробництва інвестиційного продукту.

В оцінці ефективності інноваційного процесу, крім категорії витрат, використовують категорії ефекту. Розрізняють приватні і зовнішні ефекти. Приватний ефект — це ефект, який отримує безпосередньо суб’єкт інноваційного процесу (такий ефект іще називають внутрішнім). Зовнішній ефект — це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв’язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою перших двох. Це стосується і граничних їхніх характеристик, що показують значення приросту цих ефектів на додаткову одиницю інноваційного продукту під час його виробництва та споживання.

Суспільні витрати та ефекти є зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб’єктами інноваційної діяльності у зв’язку зі стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх.

Зовнішні ефекти виникають у третіх осіб унаслідок того, що в ціні товару через дифузію інновацій не відображено витрат, пов’язаних із виготовленням цього товару, а також не відбувається перерозподілу ефекту між виробником і споживачем. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назву екстерналій.

Позитивні екстерналії фактично означають наявність у товарі безкоштовних ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті особи, які не беруть участі в інноваційному процесі. Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інноваційного товару, на який існує в суспільстві ефективний попит.

Вирішення проблеми позитивної екстерналії в економіці відбувається переведенням частини зовнішніх витрат та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні (приватні), тобто через так звану інтерналізацію. У процесах інтерналізації в розвинутих країнах бере активну участь держава, яка за рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту недоотриману частину ефекту.

Цю ситуацію ілюструє графік рис. 5.8. На вертикальній осі відображено норму прибутку на капітал, вкладений в інноваційні проекти (R), а на горизонтальній — обсяги цих інвестицій (К).

Рис. 5.8. Ефективність державної підтримки

інноваційної діяльності

У таких осях побудовано графіки функцій при¬ватної граничної норми прибутку на капітал (Hn1); граничної суспільної норми прибутку на капітал (Hn2). Для спрощення гра¬фіка функцій припускаємо, що норма банківського процента на капітал є незмінною, а залежність норми прибутку від обсягів інвестування має лінійний характер.

З графіка видно, що за орієнтації виробників інноваційної продукції на ринкові критерії максимізації прибутку продавця і браку інтерналізації позитивної екстерналії у країні буде здій-снено тільки К1 інвестицій в інновації, хоча суспільство готове оплатити такі товари в обсязі, відповідному інвестиціям К2. Якщо держава бере на себе функцію інтерналізації позитивної екстерналії у вигляді додаткових державних витрат на підтримку інноваційних проектів ?К, функція граничної приватної норми прибутку на капітал зміститься вгору до лінії функції граничної суспільної норми прибутку на капітал, а обсяг інвестування зросте до К2, що матиме наслідком збільшення виробництва інноваційних товарів. Відтак державна підтримка інноваційного процесу сприяє максимізації національного доходу.

Методи державного регулювання інноваційного процесу в промисловості

Державне регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов розвитку економіки. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямками:

• сприяння зростанню інноваційної актив¬ності, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

• орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які становлять основу сучасного технологічного прогресу;

• узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в інноваційній діяльності, захистом інтелектуальної власності;

• сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах Украї-ни, міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захист інтересів національного інноваційного підприємництва.

До основних методів реалізації державної інноваційної політики належать такі:

• підтримка і прямий розвиток науково-технічної сфери, у тому числі шляхом створення перспективних науково-дос¬лідних інститутів і лабораторій, які розробляють інноваційні проекти;

• надання розробникам, виробникам і фірмам, які впровад-жують інноваційний продукт, безпроцентних позик за рахунок коштів Державного інноваційного фонду та інших цільових фондів;

• створення приватних інноваційних фондів, що користуються значними податковими та кредитними пільгами;

• розробка та впровадження системи податкових пільг для виробників інноваційного продукту;

• створення системи атестації інноваційної продукції, що включає: розробку методик атестації, визначення установ та організацій, які матимуть право проводити таку атестацію, розробку та затвердження форм атестатів інноваційної продукції, що надаватимуть право виробникам такої продукції користуватися податковими пільгами;

• створення державної інформаційної інфраструктури розвит-ком загальнонаціональної інформаційної мережі з приєднанням до світових мереж; створення установ для надання консультаційних, дорадчих та організаційних послуг інноваторам;

• фінансова допомога вченим, винахідникам і малим фірмам, які працюють над створенням і впровадженням інноваційного продукту у вигляді надання інноваторам грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням, приладдям, приміщенням та сервісом, експертного кредитування та ін.;

• зниження державного патентного мита для індивідуальних винахідників;

• розвиток та підтримка системи освіти у формі повного або часткового утримання закладів загальної та вищої освіти, спеціальної фахової підготовки, системи підвищення кваліфікації;

• створення сприятливого правового середовища для інноваторів: розвиток державного патентного права, правничих засад виробництва та споживання якісної продукції, системи стандартизації виробництв та окремих видів продукції, дозвіл на тимчасову монополію інноватора;

• забезпечення сприятливих умов для міжнародної інвестиційної діяльності, зокрема зниження ставок ПДВ на обладнання, що ввозиться для виробництва інноваційної продукції;

• захист прав та інтересів вітчизняних інноваторів у міжнарод¬ній кооперації праці;

• прискорення амортизації та інші амортизаційні пільги;

• державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм.

РОЗДІЛ 6

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ПІДПРИЄМНИЦТВА