6.1. Підприємництво як об’єкт державного регулювання.

6.2. Роль держави в процесі становлення підприємницького середовища в Україні.

6.3. Механізм державного регулювання підприємництва.

6.1. ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ОБ’ЄКТ

ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

У сучасній ринковій економіці підприємництво розглядається як особливий вид економічної діяльності. У широкому розумінні термін «підприємництво» (enterpreneurship) до певної міри можна ототожнювати з поняттям «бізнес» (business). Але бізнес — це суто господарська діяльність, що ведеться традиційними методами з метою одержання прибутку. Підприємництво натомість завжди супроводжується науково-технічною, організаційною та комерцій¬но-економічною творчістю, вирізняється новими підходами до вирішення господарських завдань. Саме ініціативне, самостійне та творче поєднання фінансових коштів, матеріальних ресурсів, нематеріальних засобів інтелектуальної власності, інших активів і робочої сили з метою створення нового товару чи послуги і становить зміст підприємницької діяльності. Підприємництво має на меті, з одного боку, одержання прибутку чи збільшення особистого доходу в результаті застосування новітніх комерційних, організаційних технологій, розвитку нових видів, методів виробництва, благ і послуг, опанування нових сфер застосування капіталу; з іншого — найбільш ефективне використання економічних ресурсів.

Підприємництво — це багатопланове явище, що його можна характеризувати з різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. У зв’язку з цим Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, а також торгову діяльність з метою одержання прибутку.

Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення.

Нагромаджений досвід усіх без винятку індустріально розвинутих країн з ринковою економікою соціального спрямування незаперечно підтверджує, що підприємництво — необхідна умова досягнення економічного зростання.

Сучасна ринкова економіка ґрунтується на підприємництві в найрізноманітніших його модифікаціях, аналіз яких видається досить складною проблемою. Зведену класифікацію сучасних ви¬дів та форм підприємництва, що відповідають чинному законодавству України, запропоновано на рис. 6.1.

Слід зазначити, що підприємництво сучасного типу, зберігаючи найсуттєвіші ознаки його класичних форм, характеризується такими загальними особливостями:

? розвитком корпоративного бізнесу поряд із традиційними підприємствами індивідуального та партнерського типу, що веде до «розпорошення» власності через акціонування та розподіл відповідальності;

? розширенням кредитно-фінансової сфери, що виявляється в широкому спектрі форм фінансового підприємництва, яке відіграє важливу роль у рамках ринкової інфраструктури;

? зростанням значення орендних відносин, зокрема лізингу як сфери застосування підприємницького таланту;

? зростанням ролі інформаційних ресурсів на сучасному етапі НТП, а відтак особливим місцем інноваційного підприєм-ництва серед інших видів підприємницької діяльності;

? виникненням та розвитком у межах великих корпорацій внутрішнього підприємництва (intrapreneurship) як особливої

його форми за умов інноваційного типу відтворення;

? формуванням ризикового (венчурного) підприємництва та розвитком франчайзингових договірних відносин між дрібними та великими підприємствами;

? створенням різноманітних підприємницьких структур, які мають право на засадах добровільності об’єднувати свою інноваційну, маркетингову, виробничу, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність. Найбільш поширеними й ефективно діючими у світовій практиці господарювання є (зафіксовані також чинним законодавством України) асоціації (союзи, спілки), консорціуми, концерни, конгломерати, холдинги, франчайзинг як система підприємницьких зв’язків.

Класифікаційні ознаки

За спеціалізацією За формою власності За формою організації підприємства За результатами господарю¬вання За сферою господарювання За характером використання сировини За триваліс-

тю діяль-

ності За ступенем підпорядко¬ваності

Виробничі Невиробничі (посередницькі, фінансові та інші) Комбіновані Іноземні Орендні Приватні З правом найму робочої сили Змішані (спільні підприємства) СП з іноземними інвестиціями Державні На комунальній власності Колективні На власності громадських організацій Власне господарство (одноосібне, індивідуальне) Партнерство (товариство) Корпорація (акціонерна компанія) Отримання прибутку Вирішення соціальних проблем Галузі … Місцева Давальницька Цілорічні Сезонні Самостійні Залежні від великих підприємств

Сімейні На республіканській

власності На акціонерній влас-ності

Індивідуальні Національні СП На загально-державній власності На власності ко-

оперативу

На

власності трудового колективу

Типові структури форм підприємництва

Малі підприємства

Кооперативи Спільні підприємства Конгломерати Франчайзинги

Типи об’єднання форм підприємництва

Асоціації Холдинги Консорціуми Концерни Корпорації

Рис. 6.1. Класифікація форм підприємництва в Україні

Становлення й активний розвиток різноманітних видів, форм та інтегрованих підприємницьких структур сприятимуть зростанню ефективності всієї сучасної системи господарювання в Україні.

6.2. РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ

ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ

В Україні роль підприємництва є винятково актуальною. Розвиток мережі підприємницьких структур і передусім малих і середніх підприємств сприяє вирішенню гострих для економіки України проблем переходу до ринку. Однак становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі, пов’язані з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов’язкові умови:

? стабільна національна кредитно-грошова система;

? пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;

? активно діюча система інфраструктурної підтримки підприєм¬ницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

? державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення);

? ефективний захист промислової та інтелектуальної влас-ності;

? спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством;

? правова захищеність підприємництва;

? формування в суспільстві привабливого іміджу підприєм-ництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач.

За умов трансформації економічної системи України відбувається процес становлення підприємництва в різноманітних його модифікаціях, що виявляється поки що в деформованому, «нецивілізованому» вигляді. Нагадаємо загальні особливості, що визначають стан підприємницького середовища в Україні в цілому.

1. Започаткування підприємництва відбулося ще за часів СРСР, коли альтернативні форми господарювання стали по суті каналами, що «перекачували» ресурси держпідприємств на користь приватних осіб. Накопичені доходи сформували псевдоринкову підприємницьку мотивацію і відіграли значну роль у криміналізації суспільства взагалі і державних структур зокрема. Як наслідок склалося й зміцнилося спотворене економічне та правове середовище, коли бізнес, що прагне монополізувати ринки та ресурси, спирається не на чесну господарську працю, а на змову, на силові методи, на злочинний зв’язок із державними структурами, тобто є за своєю суттю переважно мафіозним.

2. Характер економіки України все ще визначають великі підприємства, які ще не адаптувалися до ринкових умов, незалежно від того, чи вони вже формально роздержавлені або навіть приватизовані, а чи все ще залишаються державними. Ці підприємства не реагують на такі ринкові сигнали, як зміна попиту чи зміна цін відповід¬ним пристосуванням свого виробництва. Ступінь монополізації дер¬жавних галузей та виробництв теж залишається дуже високим. Кон¬куренція є нецивілізованою та великою мірою недобросовісною.

3. Модель шокової терапії, застосована в Україні, виявилася неконструктивною. Лібералізація цін спричинила гіперінфляцію, яка знецінила заощадження населення й зумовила сплеск ставок банківського кредиту. Ці процеси негативно позначились на продуктивному секторі підприємництва, що тільки народжувалось і значною мірою було інтегроване у виробничі мережі великих державних підприємств. Це й спричинило гіпертрофований нахил бізнесу до торговельно-посередницької та фінансової діяльності на шкоду виробництву.

4. Лібералізація зовнішньої торгівлі трансформувалася в підприємництві у так званий човниковий бізнес. «Човники» імпортували в Україну переважно дешеві, неякісні товари і всіляко ухилялися від сплати податків. Саме це зруйнувало ринки збуту вітчизняної легкої промисловості й призвело до її колапсу. Як наслідок сформувалася стійка залежність України від імпорту споживчих товарів.

5. Практичне вичерпання можливостей надприбуткової торговельно-посередницької діяльності призводить до загострення конкурен¬тної боротьби, яка далеко не завжди ведеться законними методами.

6. Через невпевненість організаторів бізнесу у майбутньому, поширення переважно невиробничого накопичення їм бракує мотивації до використання доходів на відродження національного виробництва. Гроші витрачаються переважно на особисті «престиж¬ні» витрати (купівля нерухомості, золота, предметів роскоші тощо).

7. Формування прошарку соціально безвідповідальних «бізнес¬менів», поведінка яких характеризується браком ділової етики, совісті та почуття обов’язку перед суспільством. У цьому морі напівкримінальних і цілком кримінальних елементів просто непомітні добросовісні підприємці цивілізованого рівня.

Отже, в Україні середовище функціонування підприємництва далеко не повною мірою відповідає вимогам ринкової економіки і є несприятливим для його успішного розвитку. У зв’язку з цим варто звернути увагу на кілька груп проблем, які стримують формування розвитку бізнесу (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

КЛАСИФІКАЦІЯ ПЕРЕШКОД ДЛЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Складові чинники підприємницького середовища Характеристика перешкод

Загально-

політичні — переважання негативного ставлення суспільства до підприємництва;

— брак дійового механізму державної підтримки бізнесу;

— політична нестабільність;

— проблеми лобіювання підприємницьких інтересів

Загально-

економічні — загальна макроекономічна нестабільність;

— продовження спаду виробництва (економічної кризи);

— деформоване ціноутворення;

— інфляційні процеси;

— платіжна криза;

— низькі темпи та помилки в процесі приватизації;

— обмеженість внутрішнього попиту та криза збуту, створена браком фінансових ресурсів у підприємств та зниженням реальних доходів населення;

— низька інвестиційна активність, гальмування надходження грошових коштів з фінансового в реальний сектор економіки;

— обтяжливе оподаткування

Загально-

правові — брак належного нормативно-правового забезпечення розвитку підприємництва;

— неоднозначність і суперечливість нормативно-правової бази;

— адміністративні бар’єри щодо реєстрації, ліцензування та ін.

Організаційно-структурні — слабко розвинута ринкова інфраструктура;

— слабкі зв’язки з міжнародними економічними структурами;

— інертність (недостатня гнучкість) організаційних структур;

— прояви монополізму;

— недобросовісна конкуренція;

— функціонування тіньового сектору

Соціально-психологічні — філософія «утриманства»;

— інерційність господарського мислення;

— брак досвіду управління та культури ринкових відносин

Функціональні — недосконалість системи обліку та статистичної звітності;

— брак повної та достовірної інформації про стан ринку;

— низький рівень консультаційних послуг та спеціалізованих освітніх програм для підприємців

Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування. Відтак зрозуміло, що важливою перед¬умовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур свідчать, що державна підприємницька політика має включати такі складові:

— державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його чинниками: політика роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика; інститут банкрутства суб’єктів підприємництва тощо;

— державна система підтримки підприємництва (див. розд. 6.3).

Розглянемо детальніше формотворчі чинники підприємницького середовища в Україні, що з досвіду світової практики господарювання здатні забезпечити оптимальне співвідношення між державним регулюванням та ринковим саморегулюванням.

Підприємницька політика держави стосовно процесів роздержавлення та приватизації охоплює комплекс економіко-правових відносин та організаційно-правових заходів щодо їх регулювання з метою проведення ринкових реформ взагалі, становлення приватного сектору економіки та створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу зокрема.

Слід зазначити, що нині для України першочерговим є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування, якісної трансформації монопольно-держав¬ної власності. Світовий досвід свідчить, що роздержавлення — це загальноекономічний процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах державної власності (демонополізація), так і поза її межами (денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на акціонерні товариства, тобто корпоратизацію (акціонування) та трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб’єкта права власності.

Унаслідок реформування відносин власності в Україні перед-бачається, що в деяких галузях національного господарства, зокрема в легкій і харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі та сфері побутового обслуговування, питома вага недержавного сектору економіки (кількісно) становитиме 95—100%. У цілому в промисловості кількість підприємств недержав¬ного сектору має перевищувати 75% з обсягом виробленої продукції понад 50%. У таких країнах, наприклад, як США, частка державного сектору становить 10%, Германія — 20%, Франція — 40%, Швеція — 50%, Данія — 60%. Це доводить, що і державний сектор спроможний бути висококонкурентним та ефективним, якщо він функціонує за законами ринку, а не розраховує на бюд¬жетне фінансування та різного роду пільги.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами України, Державною програмою приватизації, постановами та декретами Кабінету Міністрів України тощо. Як основні треба назвати Закони України «Про приватизацію майна державних підприємств» (1992 р.), «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)» (1992 р.), «Про при¬ватизаційні папери» (1992 р.), «Про особливості приватизації майна в АПК» (1996 р.).

Державні органи приватизації в Україні репрезентує Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва в районах та містах, органи приватизації Автономної Республіки Крим, які становлять єдину систему державних органів приватизації.

Приватизація майна державних підприємств — це дуже склад-ний соціально-економічний процес. Він стосується життєвих інтересів усього суспільства. Тому для правильного визначення мети приватизації, її пріоритетів, можливих і доцільних обмежень розробляються Державна, республіканська (Автономна Республіка Крим) та місцеві програми приватизації.

З метою забезпечення сприятливих умов для формування ефек¬тивно господарюючих приватних власників на нинішньому етапі розвитку України ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації, яку пропонується здійснювати за двома чітко визначеними напрямами:

1) приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов’язання;

2) організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові кошти та ОВДП малоліквідних об’єктів, залишків реалізованих пакетів акцій підприємств, які не мають стратегічного значення для економіки держави, об’єктів незавершеного будівництва, а за наявності вигідних пропозицій також і окремих інвестиційно привабливих підприємств. Це створюватиме передовсім економічне середовище для формування широкого прошарку управлінців, менеджерів, здатних забезпечити ефективну роботу підприємств за умов жорстокої внутрішньої та зовнішньої конкуренції.

Другим формотворчим чинником становлення підприємницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політика держави, політика, що спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а отже, — на розвиток цивілізованої конкуренції.

Підгрунтям конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представлене в Україні Законами «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), «Про Антимонопольний комітет України» (1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996 р.). За змістом антимонопольне законодавство України можна віднести до європейської системи (цієї системи дотримуються також ПАР, Ізраїль та деякі інші країни), хоч з погляду дійовості та суворості засобів регулювання американська система (до неї приєдналась також і Японія) є більш розвинутою та жорсткою. За порушення антимонопольного законодавства американська сис¬тема передбачає великі штрафи і навіть ув’язнення строком до

одного року: закон Клейтона (1918 р.), закон Шермана (1890 р.).

Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто домінуюче, становище, яке забезпечує йому можливість одноосібно або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.

Показник монопольного становища підприємців на ринку всіх видів товарів (обігу капіталів) у межах певної території визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному ринку понад 35%. Підприємство, об’єднання чи господарське товариство, що зай¬має монопольне становище на ринку, називається монопольним утворенням, а його діяльність — монопольною діяльністю.

Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утво¬рення або існує бар’єр для вступу інших суб’єктів господарювання на нього, визнається монополізованим ринком. Ринок України, виходячи із вищезазначеного, слід розглядати як високомонополізований.

Така ситуація потребує проведення активної конкурентної або антимонопольної політики, в основу якої покладається Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Метою цієї програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів вищої якості за нижчими цінами.

Суб’єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції. До них належать: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої вла-ди; керівництво й трудові колективи підприємств (об’єднань) та покупці.

Для реалізації конкурентної (антимонопольної) політики, кон-т¬ролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Статус Антимонопольного комітету України визначається Законом «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» і Законом «Про Антимонопольний комітет України»

Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб’єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні струк¬тури монопольного типу; центральні органи державної вико¬навчої влади.

Мета антимонопольного регулювання з боку держави — захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб’єктів господарювання.

До засобів антимонопольного регулювання належать:

— обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;

— декларування зміни цін;

— установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

— регулювання місткості ринку;

— використання державних замовлень та контрактів;

— розподіл ринків;

— тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.

Ураховуючи реалії перехідної економіки України, головними завданнями конкурентної політики нині мають стати:

? завершення формування законодавчої бази конкурентної політики ухваленням Законів України «Про природні монополії», «Про захист економічної конкуренції» та запровадженням механізмів їхньої реалізації;

? удосконалення державного регулювання цін і тарифів, яке передбачає поступове скасування регулювання на тих ринках, де загрози монополізації більше не існує, запровадження тимчасового регулювання тільки у разі зловживання монопольним становищем або необгрунтованого зростання цін, негайне припинення непередбаченого законодавством регулювання цін;

? проведення реструктуризації та посилення державного контролю у сфері природних монополій, зокрема:

? завершення реструктуризації монопольних утворень у сфе¬рі зв’язку, відокремлення аеропортів від авіапідприємств, демонополізація підприємств нафтопродуктозабезпечення в регіонах;

? забезпечення додержання конкурентних засад у здійсненні поставок енергоносіїв;

? утворення незалежного регулюючого органу в галузях транспорту та зв’язку тощо;

? розвиток конкурентного середовища через дальше запровадження конкурсних засад у будівництві (зокрема шляховому), страхуванні, банківській діяльності тощо, скасування адмініст¬ративно-розподільчих схем, припинення неправомірної підтрим¬ки окремих суб’єктів господарювання;

? упорядкування господарської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування поступовим звуженням кола функцій цих органів щодо здійснення підприємницької діяльності, розмежуванням функції державного управління, регулювання та контролю з господарськими функціями, припиненням непередбаченої законодавством практики делегування суб’єктам господарювання повноважень щодо державного управління.

Третім формотворчим чинником, що сприяє формуванню підприємницького середовища в Україні, є інститут банкрутства — загальний інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспро¬можність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх та розробляючи заходи для запобігання банкрутству.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалось у двох принципово різних напрямках — так звані британ¬ська та американська моделі. За британською — банкрутство розглядалось як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок коштів (основних, оборотних та інших), наявних у боржника, та його ліквідації як суб’єкта господарювання. Суттю американ¬ської моделі є здійснення санації підприємства з метою його реабілітації та відновлення платоспроможності. Нині державне регулювання в розвинутих ринкових країнах інтегрує ці дві моделі.

Інститут банкрутства, нещодавно відроджений в Україні, також базується на поєднанні елементів британської та американської моделей, що створює умови для санації, реорганізації підприємств та оновлення фінансово-господарської діяльності.

Нормативно-правове регулювання процесу банкрутства в Україні грунтується на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність», «Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Слід заз¬начити, що суб’єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов’язання перед кредиторами або перед бюдже¬том. Однак неспроможний суб’єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки з рішення Арбітражного суду. До прийняття такої ухвали йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру санації.

Санація (лат. sanatio — оздоровлення, лікування) — це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств чи великих промислових об’єднань, банків, інших державних та бізнесових структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збіль¬шення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентних виплат на облігації, випущені підприємством, та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансово неспроможного підприємства.

Державними органами та структурами, що беруть участь у провадженні справи про банкрутство підприємства за чинним законодавством України є:

— Арбітражний суд — провадить справу про банкрутство;

— Фонд державного майна — тимчасово розпоряджається майном боржника, якщо банкрутом є державне підприємство;

— банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника і стає тимчасовим розпорядником майна боржника, коли банкрутом є недержавна структура;

— аудиторська фірма, що підтверджує неплатоспроможність боржника;

— санатори — громадяни або організації, які за власним бажанням беруть участь у санації підприємства;

— ліквідаційна комісія, що призначається Арбітражним судом після визнання боржника банкрутом, до складу якої обов’язково має входити розпорядник майна боржника.

Отже, основна мета інституту банкрутства — не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів та держави. Відтак банкрутство — є дійовим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб’єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.

6.3. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО

РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

На нинішньому етапі розвитку України, коли трансформаційний спад поступово змінюється структурною перебудовою, паралельно з процесами становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші інструменти регулювання. Наявний механізм державного регулювання підприємництва в загальному вигляді (досить умовно) показано на рис. 6.2.

Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства: розвитку вітчизняного виробництва, виходу з кризи, підвищення зарплати та пенсій, життєвого рівня населення, збереження системи освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.

Рис. 6.2. Механізм державного регулювання підприємництва

На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до но-вонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забю-рократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору (принай-м¬ні в більшій частині).

Така практика є досить поширеною в усьому світі.

За державою залишатиметься формування тих невід’ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємниць-кий сектор не спроможний створити самостійно, а саме:

— нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

— інституціональних засад розвитку бізнесу;

— функціональних (цільових) форм державного регулюван-ня.

Розглянемо основні напрямки нормативно-правового забезпечен-ня.

Нормативно-правове (адміністративне)

забезпечення

розвитку

підприємництва

1. Законодавче забезпечення — формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.

Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансо-вого, податкового, адміністративного, трудового та інших га-лузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства України», «Про господарські товариства», що були затверджені ще 1991 року та безперечно потребують серйозного перегляду. Крім того, виникла об’єктивна необхідність ухвалити низку но-вих нормативних та інструктивних документів, зокрема щодо розвитку приватного та малого бізнесу, зокрема. Підприємці дав-но очікують на прийняття Законів України «Про державну під-тримку підприємництва», «Про приватну власність», «Про ліцен-зування», «Про малі підприємства», «Про кредитні спілки» тощо.

2. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормати-в¬не регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств. Нині використовуються такі показники:

— норматив рентабельності застосовується для визначення рівня прибутковості суб’єкта господарювання. Як фіксований показник може використовуватись для державного регулювання окремих галузей економіки, котрі мають пріоритетне значення для суспільства;

— норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих фон-дів, що особливо важливо за умов НТП. Оскільки амортизаційні відрахування є складовим елементом собівартості продукції, то в такий спосіб можна також впливати на процес оподаткування прибутку. Використання норм амортизації як засобів державного регулювання часто називають амортизаційною політикою.

— норматив обігових коштів — показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ре-сурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснен-ня підприємницької діяльності;

— різноманітні екологічні нормативи, що є складовими еко-логічної політики держави.

3. Адміністративне регулювання як складова нормативно-правового забезпечення підприємництва має цілий арсенал адмі-ністративних засобів, що базуються на силі державної влади і включають різного роду заборони, дозволи, примушування тощо.

Основними видами адміністративного регулювання, що вико-ристовуються нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензу-вання, сертифікація та стандартизація.

Державна реєстрація підприємства

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства. Будь-яка підприємницька структура вважається створеною і набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації в державній адміністрації місцевої влади за мі-сцем знаходження підприємства (фірми) або за місцем прожи-вання підприємця.

В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства. Так, схема заснування й реєстрації підприємства без створення юридичної особи є досить простою і складається з таких етапів: рішення про започаткування підприє-м¬ницької діяльності; звернення у реєстраційний орган держадмініст¬рації; реєстрація; звернення в податкову інспекцію; звернення

до нотаріуса; звернення в банківську установу; звернення у міс-цевий відділ внутрішніх справ; звернення у штемпельно-гравіру-вальну майстерню; ліцензування.

Слід зазначити, що в Україні вже функціонує єдиний реєстр суб’єктів підприємництва, в стадії формування перебуває єдина система органів державної реєстрації. Крім того, має бути ство-рена Ліцензійна палата України, що об’єднає існуючі органи державної реєстрації під своїм керівництвом.

Ліцензування

підприємницької

діяльності

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності потребують спеціального ліцензування (табл. 6.2).

Таблиця 6.2

ОСНОВНІ ВИДИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ,

ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ЛІЦЕНЗУВАННЮ

Види підприємницької діяльності Орган, що видає ліцензію

Пошук та експлуатація родовищ корисних ко-палин Держкомгеології за узгодженням із Держнаглядохоронпраці

Виробництво, ремонт і реалізація спортивної (мисливської) вогнепальної та холодної зброї, виготовлення печаток і штампів Міністерство внутрішніх справ

Юридична практика; судово-експертна діяль-ність Міністерство юстиції

Виготовлення вина та коньячних виробів Міністерство агропромкомплек-су

Видобуток дорогоцінних металів (каменів) і виготовлення виробів з них Міністерство фінансів

Внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів Міністерство транспорту

Виробництво і ремонт засобів вимірювання та контролю Держстандарт

Виготовлення пива, спирту, лікеро-горілчаних і тютюнових виробів Держхарчопром

Виготовлення та реалізація ліків, здійснення медичної практики Міністерство охорони здоров’я

Проектування, будівництво та експлуатація об’єктів атомної енергетики Держатомнагляд

Виготовлення та реалізація хімічних речовин Міністерство промислової полі-тики

Торгівля алкогольними напоями та тютюнови-ми виробами Районні державні адміністрації

Закінчення табл. 6.2

Види підприємницької діяльності Орган, що видає ліцензію

Посередницька діяльність із приватизаційними паперами Фонд державного майна

Транспортно-експедиційні послуги з перевезен¬ня зовнішньоторговельних і транзитних вантажів Міністерство зовнішньоеконо-мічних зв’язків і торгівлі

Діяльність, пов’язана з наданням послуг для одержання загальної середньої освіти Обласні державні адміністрації

Діяльність, що пов’язана з професійною осві-тою та підготовкою спеціалістів різних рівнів кваліфікації Міністерство освіти та науки

Діяльність, що пов’язана з наданням туристич-них послуг Держкомтуризм

Аудиторська діяльність Аудиторська палата

Страхова діяльність Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю

Виробництво пожежної техніки та протипожеж-ного обладнання Головне управління пожежної охорони МВС

Діяльність у різних сферах фінансового та ва-лютного ринку Національний банк України

Надання ліцензій здійснюється на підставі ліцензійної угоди, яка передбачає сплату суб’єктом підприємницької діяльності, якому надається ліцензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд процентних відрахувань (роялті) або пашуаль-них платежів (разова плата за користування ліцензією).

Сертифікація та

стандартизація

Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і, на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців.

В Україні створено Державний комітет стандартизації та сер-тифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаро-виробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою. Так, в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності технічним вимогам, при цьому Держстандарт самостійно розробляє нормативи для всіх названих процедур. Але світова практика доводить, що не може бути єдиного органу, котрий би визначав процедури із сертифікації, наприклад, літаків та ліків. У багатьох країнах є до 20 різноманітних обов’язкових процедур сертифікації, які здійснюються різними організаціями чи лабораторіями.

Дерегулювання

підприємництва

На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, має стати дерегулювання (адміністративна реформа). Термін «дерегулювання підприємництва» з’явився в Україні на початку 1998 р. після Указу Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності», де вперше роз’яснювалося це поняття.

Дерегулювання підприємництва — це сукупність заходів, спря¬мованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької дія¬льності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та права контролю за діяльністю суб’єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.

Інституціональні

засади державної

підтримки

підприємництва

Інституціональні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринко-вої інфраструктури; інформаційно-консуль¬таційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.

Організаційна структура державної підтримки підприємниц-тва перебуває поки що в стадії формування. Зокрема, ще й досі не створено місцевого рівня державної підтримки малого підприємства (на рівні міст, районів).

Центральним органом, який нині забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку й підтримки під-приємництва є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу — формування підприємницької політики, а передовсім — узагаль-нення практики застосування законодавства з питань підприєм-ницької діяльності та її ліцензування, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його консультатив-ної та інформаційної підтримки і готує пропозиції про впрова-дження й удосконалення механізмів фінансово-кредитної під-тримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльнос-ті, координує систему підготовки й перепідготовки кадрів та ін. Вагомий внесок у розроблення законодавчих і нормативних актів регулювання підприємництва здійснюють комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народним господарством, відділ з питань власності й підприємництва Кабінету Міністрів України, управління розвитком недержавного сектору Міністерства економіки України, недержавні об’єднання — спілки, асоціації, навчальні центри тощо.

Так, в Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву: Спілка кооперативів та підприємців (1989 р.), Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва України (1990 р.), Спілка малих підприємств України та Спілка орендарів та підприємців України (1990 р.), Українська Спілка промисловців та підприємців (1992 р.), Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні «Єдність» (1994 р.), регіональні асоціації підприємців у Придніпров’ї, на Тернопільщині, у Вінницькій та Львівській областях, Гільдія підприємців Києва, Міжнародна спілка українських підприємців, Міжрегіональний форум підприємців (1996—1997 рр.), Інноваційна палата України (2000 р.) та ін.

Організація ефективної підтримки підприємництва обов’язко-во потребує формування розвинутої інфраструктури, що є не-від’ємним компонентом ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у тому числі й малого.

В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властиві хаотич-ність, нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв’язків між різними її учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним. Фактично її формування теж тільки-но розпочалося. У цьому процесі беруть участь як держа-ва, так і ділові кола, а також міжнародні фінансові організації. Інфраструктура ринку — це сукупність державних, приватних та громадських інститутів (організацій, установ та об’єднань), які обслуговують інтереси суб’єктів підприємницької діяльності, за-безпечують їхню господарську діяльність та сприяють підвищен-ню її ефективності. До складу інфраструктури ринку входять:

1. Фінансово-кредитна інфраструктура — установи, які зай-маються акумуляцією тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гаран-тійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об’єднань.

В Україні нині діє близько 230 банків, 630 інвестиційних компаній та фондів, 560 страхових компаній, 580 довірчих товариств. Із загальної кількості банків — 2 банки є державними, 175 — акціонерними товариствами, 53 — товариствами з обмеженою відповідальністю, 14 банків створено із залученням іноземного капіталу (в тому числі 2 зі 100% іноземним капіталом). Починаючи з 1996 р. банки активізували роботу з кредитування конкретних підприємств.

2. Організаційно-технічна інфраструктура — товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспорт¬ні комунікації, засоби зв’язку. В Україні зареєстровано 111 бірж, з них: універсальних, товарно-сировинних і товарних — 57, спеці¬алізованих — 15, товарно-фондових — 14, агропромислових — 13, нерухомості — 12. Практичну діяльність здійснювали тільки

96 бірж. На сільськогосподарському ринку функціонує Українсь-ка аграрна біржа і 22 регіональні аграрні біржі. Створюються ре-гіональні торгові доми. Чільне місце на біржовому ринку цінних паперів належить Українській фондовій біржі (УФБ) і 29 її філіям у всіх обласних центрах та великих містах України. У 1996 р. почали діяти Київська міжнародна та Донецька фондові біржі.

Деякі організаційні форми виконують функції загальної коор-динації ринкових зв’язків (асоціації, торгові палати), інші — є спеціальними державними органами (служби контролю за стан-дартами та цінами, податкові інспекції тощо).

3. Інформаційно-аналітична інфраструктура — інформацій-ні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори, аудиторські організації. Нині в Україні діють близько 1400 аудиторських фірм. До функцій установ цієї підгрупи вхо-дить надання консультацій підприємцям, підготовка спеціалістів для малих підприємств, вивчення динаміки ринкової кон’юнкту-ри, прогнозування та моделювання наслідків тих чи інших рі-шень, розробка економічної поведінки підприємств, вивчення ринкової динаміки тощо.

Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішити через: підвищення якос-ті вже наявних інститутів посередництва; сприяння збільшенню кількості суб’єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури, зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.

Інформаційне,

кадрове, науково-методичне

забезпечення

підприємництва

Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-кон¬сультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність.

Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-ана¬літичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему.

Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітич-них центрів мають бути:

? забезпечення доступу підприємців до інформації (право-вої, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологіч-ної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціону-вання підприємств;

? надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон’юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у ви-ставках, підготовки кадрів;

? інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку.

Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб’єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідго-товки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької ді-яльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснює-ться цілий комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загально-освітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забез-печення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.

Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової підготовки, термінів навчання, для підви-щення кваліфікації вчителів та викладачів, використання держав-них телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.

Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.

Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов’язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та се-реднього, визначення найбільш ефективних форм та методів підтримки такого бізнесу; розробку та впровадження нових підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвит¬ку підприємництва.

Особливу роль має відіграти запровадження постійного моні-торингу державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності в цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення економічного клімату для здійснення господарської діяльності підприємницьких структур.

Функціональні

(цільові) засади

державної підтримки

підприємництва

Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові) форми та методи, які умовно можна розділити на такі складові: матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка (розд. 5); фінансово-інвестиційна підтримка; подат¬кове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне ре-гулювання та захист національних під¬приємств (розд. 7); екологічне регулювання бізнесу (розд. 11).

Матеріально-технічна підтримка

підприємництва

На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх фінансових коштів або за браком таких у малих підприємств гостро постає проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств, передовсім виробничого устаткування та виробничих площ.

Розв’язанню цієї проблеми держава може сприяти через:

? спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна на розвиток матеріально-технічної бази під-приємництва;

? розробку та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ та виробничих потужностей, у тому числі й тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства підприємств;

? використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким струк-турам звести до мінімуму витрати на придбання основних фон-дів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їх установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спромож-ність та стійкість;

? сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості.

Науково-технічна

(інноваційна)

підтримка

підприємництва

Ситуація в Україні з погляду задоволен¬ня потреб та створення умов для розвитку інноваційної складової підприємництва є до-сить неоднозначною. З одного боку, існує об’єктивна необхідність у створенні, реалізації і масовому поширенні нових технологій, і для цього є певні передумови (науково-технічний потенціал, накопичені розробки, висококваліфікована робоча сила), а, з іншого — діють серйозні гальмівні фактори, зокрема:

? брак інноваційного венчурного капіталу;

? низький технологічний рівень виробництва, особливо в га-лу¬зях переробної, легкої, харчової промисловості та у сфері по-слуг;

? брак попиту на нові розробки як наслідок неінновативно орієнтованої і неконкурентно насиченої економіки.

Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприя-т¬ливими для впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак питома вага їх у створенні ВВП в Україні в 8—10 разів менша, ніж в країнах з розвинутою ринковою еконо-мікою, і становить лише близько 8%.

На нинішньому етапі розвитку в Україні ринкові чинники ще не набрали сили. Ринок інновацій, що лише зароджується в Україні, характеризується скороченням як пропозиції, так і попи-ту на всі різновиди інноваційних продуктів: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, технології, «ноу-хау» тощо. У нашій країні досі не створено реальних діючих механізмів державної підтримки, ухвалені нормативно-правові акти не мають послідо-в¬ного та комплексного характеру, питання механізму передачі

інновацій у сферу малого підприємництва залишається практич-но не врегульованим.

Загальними правовими засадами у цій сфері є Закони України «Про власність» (1991 р.) — стосовно інтелектуальної власності; «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» (1993 р.), «Про охорону прав на промислові зразки» (1993 р.), «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (1993 р.), «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.), «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) — стосовно інноваційної діяльності та ін. Є нагальна необхідність удосконалити існуючі нормативно-правові документи та впровадити нові, наприклад Закони «Про державну підтримку інноваційної діяльності», «Про державну підтримку малого підприємництва в Україні» тощо.

Спеціалізованими органами з цих питань є Міністерство освіти і науки України, Державний інноваційний фонд, Державне патентне відомство України, а також нещодавно створена Інноваційна палата України, що є громадською структурою. Ці органи мають сприяти створенню ефективних меха¬нізмів передачі інновацій у виробництво та запровадженню їх передовсім у сфері підприємництва, зокрема малого та серед-нього.

З метою стимулювання технологічного оновлення підприєм-ництва держава може використовувати такі форми:

? надання допомоги в проведенні досліджень та впровад-женні інновацій;

? сприяння інтенсифікації процесів передачі технологій;

? залучення суб’єктів малого підприємництва до участі в ре-алізації науково-технічних програм;

? надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об’єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах;

? визначення порядку передачі малому підприємництву «ноу-хау» та обладнання, які раніше було розроблено в інтересах силових міністерств;

? створення мережі технопарків та технополісів, бізнес-інкубаторів, виробничо-технологічних центрів тощо;

? стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств та забезпечення їх інформацією про нову техніку та технологію;

? стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових від-носин між підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення ін-новаційного характеру підприємницького сектору взагалі й мало-го бізнесу зокрема.

6.4. ФІНАНСОВІ ВАЖЕЛІ ДЕРЖАВНОЇ

ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ

Аналіз світового досвіду фінансової підтримки підприємниц-тва свідчить, що остання є системою багатопланових заходів, ко-трі охоплюють практично всі аспекти життєдіяльності підприєм-ницьких структур (їх створення, функціонування, комерційної ді-яльності, фінансів, інвестицій, інновацій та ін.).

Усі фінансові важелі держави мають бути спрямовані не тільки на безпосереднє збільшення фінансових можливостей суб’єктів підприємництва, а й на стимулювання останніх з ура-хуванням загальнонаціональних цілей та пріоритетів економіч-ного зростання.

За економічним призначенням фінансові важелі, що викорис-товуються в межах державної підприємницької політики, можна розподілити на дві групи: перша — заходи податкового регулю-вання та сприяння самоінвестуванню підприємництва; друга — фінансово-інвестиційні методи державного впливу на бізнес.

Податкове

регулювання та

сприяння розвитку

бізнесу

Політика щодо оподаткування підприємництва повинна бути такою, щоб підприємцям вистачало власних фінансових ресурсів або недержавних капіталів (використання різноманітних форм взаємофінансування, спільних кас, партнерська допомога підприємців, залучення інвестицій приватних осіб тощо).

Питома вага самофінансування підприємництва в загальних інвестиціях у розвинутих ринкових країнах уже кількадесят років коливається в межах 55% — 85%. Такі масштаби самофінансу-вання бізнесу стали можливими лише завдяки виваженій держав-ній податковій політиці.

Для побудови системи оподаткування в Україні, адекватної вимогам розвитку підприємництва, держава має відшукати фор-ми поєднання стимуляційного впливу на загальний стан підприє-м¬ництва із надійними та достатніми джерелами формування коштів державного бюджету. Для цього державі доцільно: установити критерії для граничної межі оподаткування; скоротити кількість податків за рахунок тих, що не мають вирішального зна¬чення для бюджету; установити податкові пільги для вирішення регіональних соціальних проблем, насамперед проблеми зайнятості. Така побудова системи оподаткування відповідала б світовій практиці, орієнтувала підприємництво на пріоритетні для держави види діяльності, а в майбутньому забезпечувала б зростання податкових надходжень до державного бюджету.

Слід зазначити, що існує гранична межа рівня оподаткування для кожних конкретних умов економічного розвитку. Наприклад, у США законодавчо визначено граничний рівень податкової ставки на доходи підприємців, який становить 34%, у Великоб-ританії — 35, Японії та Франції — 42, Швеції — 52, Німеччині — 53%. В Україні узагальнений показник податкової ставки стано-вить майже 85%, що дестимулює творчо-продуктивну, виробничу підприємницьку діяльність, спричиняє зростання цін і масову несплату податків, розвиток тіньової економіки.

У деяких розвинених країнах, таких як Японія, Німеччина, Франція, сформувались системи оподаткування, спеціально спря¬мовані на підтримку малого і середнього підприємництва. У цих країнах фінансова підтримка здійснюється встановленням для таких підприємств знижених ставок оподаткування, а також наданням податкових пільг, що дає можливість підприємцям резервувати частину одержаних ними прибутків та спрямувати її на інвестування у власне виробництво. Однак такі особливі фінансові та податкові пільги надаються не всім підприємствам малого або середнього бізнесу, а лише відібраним за певними критеріями підприємствам, які працюють у сферах, що впливають на стабілізацію життєвого рівня та добробуту населення країни, тобто мають соціальне спрямування.

Чинна система оподаткування та податкова політика в Україні визначалася досі тільки загальнодержавною потребою розв’язу-вання тих чи інших проблем кризового політико-економічного та соціального характеру і не відповідала загальноприйнятим прин-ципам впливу податкової системи на розвиток пріоритетних га-лузей національного господарства України.

Відтак постала нагальна потреба її реформування. Зрозуміло, що в кожній країні реформування податкової системи відбуває-ться по-різному, тим більше, що ніде в світі не винайдено ідеаль-ної системи. Кожна держава шукає свій шлях, зумовлений еко-номічними, історичними та національними особливостями.

Податкова реформа, що провадиться нині в Україні, передба-чає вдосконалення чинного законодавства щодо таких принципо-вих питань:

— розширення бази оподаткування за рахунок ширшого за-стосування презумптивного оподаткування, тобто введення опо-даткування діяльності, пов’язаної з готівковим обігом, та залу-чення відтак до оподаткування неофіційного тіньового сектору економіки; обмеження до мінімуму переліку податкових пільг, залишивши такі лише у виняткових випадках під затверджені пріоритети структурної перебудови та щодо обмеженого кола товарів (робіт, послуг) особливого соціального значення. Це забезпечить додаткові надходження до бюджету та розширення переліку платників податків;

— забезпечення стабільних надходжень до бюджетів різних рівнів;

? досягнення суттєвого пом’якшення податкового клімату постійним зменшенням податкового тиску на вітчизняні підпри-ємства-товаровиробники;

? стимулювання зростання випуску продукції вітчизняними підприємствами;

? створення повної і дієздатної правової бази оподаткування через підготовку Податкового кодексу України, удосконалення чинного податкового законодавства;

? спрощення податкового законодавства та узгодження його з нормами інших законодавчих актів;

? посилення контролю за повнотою та своєчасністю надход-ження платежів усіх рівнів.

До непрямих форм податкового сприяння підприємству, слід віднести:

? знижки податкових ставок або повне звільнення від сплати податків для підприємств, діяльність яких відповідає цілям дер-жавного регулювання;

? знижки податкових ставок на прибуток, який спрямований на капіталовкладення, наукові дослідження та впровадження їх у виробництво, створення нових робочих місць, охорону навколи-ш¬нього середовища та ін.;

? знижки податкових ставок на прибуток, що спрямовується на підготовку кадрів для підприємницької сфери;

? податкові пільги іншого характеру.

Ці форми державної підтримки тією чи іншою мірою вико-ристовуються в Україні та зарекомендували себе як ефективні засоби державного сприяння, що характеризуються більшою гнучкістю, ніж прямі методи, і мають здебільшого недискримі-наційний характер.

Податкове регулювання підприємництва за сучасних умов полягає не тільки в тому, щоб максимально звільнити прибутки підприємств та доходи підприємців від податків і створити за-гальні та селективні стимули для їх господарювання відповідно до поточних цілей державного регулювання, а й у тому, щоб установити чітку кількісну залежність між розмірами податкових пільг, що надаються суб’єкту підприємництва, та його конкрет-ними господарськими діями.

Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на розвиток

підприємництва

Зміцнення фінансової бази державної підтримки підприємництва може здійснюватися за рахунок чотирьох головних джерел:

? цільових коштів із бюджетів відповідного рівня (не менше 5% дохідної частини відповідного бюджету);

? фінансової діяльності регіональних фондів підтримки під-приємництва, зокрема малого (доходи від надання кредитів, а та-кож доходи від випуску та розміщення цінних паперів, у тому числі регіональних позик);

? пайової участі державних органів фінансової підтримки підприємництва у фінансуванні регіональних програм та інвес-тиційних проектів;

? іноземної допомоги, яка може здійснюватися у різних формах.

Основними формами та методами державної фінансово-інвес-тиційної підтримки прямого впливу на розвиток підприємництва є:

? застосування дотацій, субсидій, субвенцій;

? державні й місцеві замовлення;

? надання позик і гарантій державними та регіональними органами;

? сприяння розвитку фінансово-промислових груп;

? фінансова підтримка загальнодержавних фондів та регіо-нальних фінансових інститутів.

Фінансова підтримка підприємництва в Україні з боку держа-ви здійснюється здебільшого через такі фонди: Український фонд підтримки підприємництва, Державний інноваційний фонд, Фонд підтримки фермерських (сільських) господарств.

Фінансова підтримка в різних її формах має надаватися на засаді селективної структурної і фінансової політики. Перевагу матимуть суб’єкти господарювання, які працюють у пріоритетних напрямках економіки, зайняті випуском експортної або імпортозамінної продукції; агропромислові утворення нового типу; інноваційні підприємства та підприємства, які створюють нові робочі місця.

Особливе місце серед фінансових важелів належить державному кредитуванню підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Насамперед державний кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічних програмах, і є значно вигіднішим проти приватних кредитів для підприємницьких структур і за величиною процентної ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і за термінами та порядком їх повернення.

У світовій практиці державного кредитування підприємництва використовуються такі основні форми позик:

? позики, що повертаються у разі успіху і надаються як до-помога на впровадження інновацій;

? пільгові позики, коли держава як активний посередник між підприємством та фінансовою установою бере на себе значну ча-с¬тину виплати процентів, полегшуючи тим самим для підприємств умови одержання банківських кредитів;

? позики, що видаються на створення підприємства або на започаткування бізнесу, фізичним та юридичним особам, котрі вперше розпочинають підприємницьку діяльність;

? позики цільового спрямування на виконання підприємни-цьких проектів;

? позики на закупівлю необхідного обладнання та устатку-вання;

? позики лізингового характеру тощо.

Поряд із державним кредитуванням підприємництва існує ще одна форма його підтримки державою — надання гарантій.

Деякі державні органи стають гарантами приватних фірм, тобто ручаються за них на певну суму коштів. На цю суму фірми й можуть отримати кредит у комерційних банків.

Для стимулювання підприємництва в Україні необхідно внес-ти суттєві зміни в порядок надання державних кредитів та гаран-тій, розширити форми кредитування, забезпечити їх доступність, використати зарубіжний досвід.

Відтак основними заходами держави у сфері фінансово-кре-дитної підтримки мають стати:

? надання допомоги підприємцям у формі стартового капі-талу;

? лібералізація процедур надання позик;

? стимулювання комерційних банків, інших кредитних уста-нов і організацій щодо фінансування підприємництва;

? запровадження системи гарантованих цільових позик під підприємницькі проекти. Позики можуть видавати місцеві комер-ційні банки під гарантію існуючих і створюваних фондів підтри-м¬ки бізнесу.

РОЗДІЛ 7

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

7.1. Засади зовнішньоекономічної діяльності.

7.2. Регулювання торговельної діяльності.

7.3. Іноземне інвестування.

7.4. Роль держави в залученні іноземних кредитів.

7.1. ЗАСАДИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Повноцінне функціонування економіки жодної країни не може відбуватися без розвинутої системи зовнішньоекономічних зв’яз-ків. Включення національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно впливає на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному використанню природно-сировинних ресурсів, ліквідації дефіциту окремих товарів, а відтак і підвищенню рівня життя населення.

Зовнішньоекономічна діяльність — це заснована на взаємовигідних економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій. У всіх країнах, а особливо в країнах із перехідною економікою, де сталася широка лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, її державне регулювання є об’єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб’єктів її зовнішньоекономічної діяль¬ності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій, на розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму.

До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку країни, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн. Регулювання такої діяльності здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та ін.), рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Для іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України встановлюються такі правові режими:

національний режим, який означає, що іноземні суб’єкти господарювання мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж українські підприємці. Національний режим поширюється на всі види господарської діяльності іноземних суб’єктів, яка пов’язана з їхніми інвестиціями на території країни, а також на експортно-імпортні операції підприємств тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів;

режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб’-єкти господарської діяльності мають такі самі права, преференції та пільги відносно мита, податків і зборів, якими користуються підприємці будь-якої іншої країни, котрій надано такий режим. Режим найбільшого сприяння встановлюється для суб’єктів господарської діяльності інших країн на підставі спільних угод і застосовується у сфері зовнішньої торгівлі;

спеціальний режим, який застосовується на території спеціальних економічних зон і митних союзів, що в них входить Україна, або в разі встановлення такого спеціального режиму відповідно до міжнародних угод.

Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовніш¬ня торгівля, фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг. Ці напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її органів, а з іншого — недержавними органами управління економікою (біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними координаційних угод.

Органи державного управління, що здійснюють свої функції на макрорівні, можна поділити на загальнодержавні та територіа-льні. Загальнодержавні структури регулюють діяльність усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності та територіального розміщення. До них належать Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк, Державний митний комітет, Антимонопольний комітет.

У компетенцію Верховної Ради України входить ухвалення та зміна законів, затвердження основних напрямів зовнішньоекономічної політики та структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, укладання міжнародних угод, установлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності тощо. Кабінет Міністрів України визначає методи здійснення зовнішньоекономічної політики країни, координує діяльність міністерств та комітетів з регулювання зовнішньоекономіч¬ної діяльності, ухвалює нормативні акти з питань такої діяльності, укладає міжнародні угоди та ін. Національний банк регулює курс національної валюти, проводить розрахунки за отриманими державними кредитами та боргами, здійснює використання золотовалютного резерву країни. Міністерство економіки забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, координує зов-нішньоекономічну діяльність суб’єктів підприємництва та конт-

ролює додержання ними умов міжнародних угод, уживає заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Державний митний комітет здійснює митний контроль в країні, а Антимонопольний комітет контролює додержання суб’єктами зовніш¬ньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства.

До територіальних органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі й розпорядчі органи, а також територіальні підрозділи органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі органи можуть виконувати свої зовнішньоекономічні функції лише через створені ними зовнішньоекономічні організації, які мають статус юридичної особи, і лише щодо суб’єктів підприємництва, розміщених на їхній території. Державні органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з місцевими Радами народних депутатів у межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою адміністративних та економічних методів. Адміністративні методи безпосередньо впливають на господарські відносини, а економічні — діють через ринковий механізм.

Адміністративні методи найдоцільніше застосовувати за умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції. Ними користуються, як правило, протягом короткого терміну з метою захисту економіки країни або її відродження через мобілізацію та оптимальне використання ресурсів. До них належать ембарго (повна заборона зовнішньоекономічної діяльності), ліцен¬зування, квотування, специфічні вимоги до товару та ін.

Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків тощо (в галузі експорту).

Важливу роль з-поміж економічних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відіграють валютні обмеження, які спрямовано на розширення або стримання розвитку зовнішньо¬економічних зв’язків країни. Валютні обмеження охоплюють сферу зовнішньої торгівлі, рух капіталів та кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів. У галузі зовнішньої торгівлі валютні обмеження вважають опосередкованим фактором стримування імпорту, оскільки використання валюти на закупівлю іноземних товарів дозволяється лише після отримання на це спеціального дозволу. Регулювання залучення та вивозу капіталу в цілому спрямовується на підвищення ефективності іноземного інвестування в економіку країни. Воно має подвійний характер. З одного боку, державне регулювання сприяє створенню сприятливого інвестиційного клімату за допомогою державних гарантій та надання пільг, а з іншого — обмежує вплив іноземного капіталу на економіку країни, яка залучає такі кошти.