10.5. Регулювання ринку праці та зайнятості населення

Однозначного трактування поняття «ринок праці», як і ринку взагалі, неможливо знайти в сучасній економічній літературі. Різ-ні формулювання економічної категорії ринку праці виділяють такі головні аспекти: стадії процесу відтворення робочої сили, узгодження попиту і пропозиції, характер відносин між людьми та ін. Більшість авторів погоджується з тим, що ринок праці — це інститут або механізм, з допомогою якого покупці та продавці здійснюють процеси купівлі-продажу товару «робоча сила», вступаючи у відносини товарного обміну. Отже, ринок праці — це соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини людей, що виявляються в процесі найму, оцінки, звільнення пра-цівників та встановлення розмірів компенсації за використану робочу силу.

Аналізуючи механізм функціонування сучасного ринку праці, можна помітити, що в сучасних економічних системах, коли еко-номіка вільної конкуренції не спроможна впоратись із низкою економічних і соціальних проблем, створюється механізм функ-ціонування ринку праці з елементами державного та профспілко-вого втручання, тобто державного регулювання цього ринку.

Для того щоб ліпше зрозуміти механізм функціонування рин-ку праці, необхідно визначити, яка саме частина населення по-трапляє на ринок праці, а відтак слід розглянути деякі поняття, що ними оперує вітчизняна й зарубіжна статистика.

Працездатний вік — це період активної трудової діяльності людини. Межі працездатного віку визначаються законодавчо: в Україні вони становлять 16—59 років для чоловіків та 16—54 роки для жінок.

Працездатне населення — населення, здатне до трудової дія-льності без урахування віку, тобто та його частина, яка потенцій-но має необхідний фізичний розвиток, інтелект та знання для ви-конання роботи. У практиці обліку, аналізу та прогнозування використовується поняття «трудові ресурси», яке часто ототож-нюють з поняттям працездатного населення.

Трудові ресурси можна розглядати і як економічну категорію, і як планово-обліковій показник залежно від того, для чого це поняття використовується.

Трудові ресурси як економічна категорія виражають відноси-ни населення, яке володіє фізичною та інтелектуальною здатніс-тю до праці, відповідно до встановлених державою умов відтво-рення індивідуальної робочої сили.

Трудові ресурси як планово-обліковий показник — це чисель-ність населення, зайнятого в суспільному виробництві, а також незайнятого в ньому працездатного населення працездатного ві-ку. Цей показник використовується для розробки балансів трудо-вих ресурсів (що буде розглянуто далі).

Доцільно аналізувати три сфери зайнятості: по-перше, зай-нятість працездатного населення (трудові ресурси); по-друге, за-йнятість економічно активного населення (робочої сили); по-третє, зайнятість населення на ринку праці (зайнятість найманою працею).

Відповідно до законодавства України зайнятість населення — це діяльність, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, а і в особистому, фермерському та іншому господарстві, садівництві; індивідуальна трудова діяльність; підприєм¬ництво тощо, тобто діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для виконання цієї праці.

Необхідно з’ясувати, що таке зайнятість з економічних та со-ціальних позицій.

Зайнятість з економічних позицій суспільства — це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість визначає економічний поте-н¬ціал суспільства, рівень і якість життя населення в цілому, доб-робут окремих громадян.

Зайнятість із соціальних позицій — це зайнятість такими ви-дами діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, інших денних навчальних закладах, служба в армії, зайнятість у домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь у роботі громадських організацій.

Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин із участі людей у суспільному виробництві і пов’язана з забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну працю з процесами формування, роз-поділу й використання трудових ресурсів.

Чисельність трудових ресурсів в Україні залишається практи-ч¬но стабільною, а деяке її збільшення у 1995—1996 рр. пояснює-ться уточненням статистичними органами чисельності працюю-чих в особистому підсобному господарстві. Слід зазначити, що характерною рисою динаміки трудових ресурсів є щорічне ско-рочення чисельності громадян, зайнятих у народному господар-

стві (у 1999 р. проти 1991 р. зайнятість скоротилася на 22,8%).

Мобільність робочої сили в Україні залишається досить висо-кою. Так, майже п’ята частина тих, хто працює і отримує заробі-т¬ну плату, щороку залишає свої робочі місця, і тільки одна восьма наймається на роботу. Непокоїть і те, що кожен восьмий робітник будь-якого підприємства працює на ньому менше одного року. Так, наприклад, рівень звільнень 20% означає, що кожен п’ятий робітник не працюватиме на цьому підприємстві наступного року. Рівень зареєстрованого безробіття станом на кінець 1998 р. становив в Україні 3,69%, навантаження на 1 вільне робоче місце в середньому становило 30 осіб, середня тривалість безробіття (місяців) — 9,9.

Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості та регу-лювання ринку праці необхідно:

• здійснити заходи для реформування ринку праці;

• створити сприятливі умови для забезпечення продуктивної вільно вибраної зайнятості;

• забезпечити державну підтримку високої мобільності робо-чої сили;

• запобігти масовому безробіттю, яке виникає внаслідок стру-к¬турних змін в економіці;

• розробити конкретні заходи щодо соціального захисту пра-цівників у разі банкрутства підприємств;

• сприяти соціальному захисту неконкурентоспроможних верств населення;

• запобігти перетворенню безробіття на довгострокове застій-не, сприяти швидкому працевлаштуванню безробітних громадян.

Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основними з яких є Закон України «Про зайнятість населення» та Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр. Закон України «Про зайнятість населення» було схвалено в 1991 році (з численними пізнішими поправками). Закон гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення; безплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільст¬ва; грошову компенсацію, пов’язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробіт¬них; надання роботи за фахом випускникам державних профе-

сійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається спеціаль-ний захист. Цей Закон визначає основні завдання Державної слу-ж¬би зайнятості, інших міністерств і соціальних партнерів у регу-люванні ринку праці, стимулюванні зайнятості та подоланні без-робіття, механізм формування й використання фонду сприяння зайнятості населення, роль підприємств, установ і організацій у реалізації державної політики зайнятості.

Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр. визначає заходи держави щодо надання допомоги громадянам у працевлаштуванні, організації роботи з професійної підготовки та перепідготовки кадрів, сприяння створенню робочих місць, участі в роботі з профорієнтації молоді, організації громадських платних робіт.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» основ-ні функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Мініс-терство праці і соціальної політики. Це Міністерство відповідає за створення та модернізацію трудового законодавства і за ро-боту з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідаль-ність за формулювання національної програми зайнятості на базі регіональних програм зайнятості, а також розробляє спеціальні національні програми, мета яких сприяти зайнятості певних груп людей (наприклад молоді, осіб, які тривалий час були безробітними, тощо).

Для реалізації програми зайнятості в 1991 р. було створено Державну службу зайнятості (ДСЗ) як автономний орган при Мі-ністерстві праці та соціальної політики. До обов’язків ДСЗ вхо-дить аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропози-ції робочої сили; облік громадян із питань працевлаштування; надання їм допомоги у працевлаштуванні; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення профе-сійної орієнтації і консультації населення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та перепідготовки працівни-ків, звільнених з підприємств, установ та організацій; підготовка пропозицій та висновків про використання праці іноземних гро-мадян, які запрошуються в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснення контролю за дотриманням підприємствами, установами та організаціями законодавства про зайнятість населення.

Державна служба зайнятості складається з національного цен-т¬ру зайнятості, який контролює дворівневу мережу обласних і міс¬цевих центрів зайнятості: один республіканський центр (в Криму), 24 обласні і 2 міські центри в Києві й Севастополі з однаковим статусом, і 655 (державних з 1997 р.) місцевих центрів. Структура управління державною службою зайнятості відповідає сучасному становищу на ринку праці і в економіці країни.

Міністерство економіки та регіональні управління економіки місцевих державних адміністрацій також виконують певні функ-ції з регулювання ринку праці. Вони здійснюють аналіз і прогно-зування кількості населення, трудових ресурсів та ринку праці, а також розробляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці.

Основним документом для прогнозування трудових ресурсів є зведений баланс трудових ресурсів, який складається з чотирьох розділів: 1. Населення; 2. Трудові ресурси; 3. Розподіл трудових ресурсів; 4. Розподіл зайнятих за сферами і галузями народного господарства (табл. 10.5).

Таблиця 10.5

ЗВЕДЕНИЙ БАЛАНС ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Показники Звіт Оцінка Прогноз

1. Населення

II. Трудові ресурси — усього

У тому числі:

працездатне населення в працездатному віці

особи старшого віку, що працюють

підлітки до 16 років, що працюють

III. Розподіл трудових ресурсів

1. Зайнято в народному господарстві — усього

у тому числі:

— працівники державних, громадських підприємств, уста-нов та організацій (ураховуючи споживчу кооперацію)

— колгоспники, зайняті в суспільному господарстві колго-спів

— особи, зайняті в селянському фермерському господарст-ві

— особи, зайняті в кооперативах та малих підприємствах (без сумісників)

— особи, зайняті індивідуальною трудовою діяльністю

— особи, зайняті в особистому підсобному господарстві

— інші

2. Учні працездатного віку, які навчаються з відривом від виробництва, — усього

з них таких, що проходять професійну перепідготовку і підвищення кваліфікації

Закінчення табл. 10.5

Показники Звіт Оцінка Прогноз

3. Служителі релігійного культу

4. Працездатне населення у працездатному віці, зайняте в домашньому господарстві — усього

у тому числі:

особи, яким потрібна робота

Довідково:

чисельність працівників, які працюють у кооперативах та малих підприємствах за сумісництвом

IV. Розподіл зайнятих за сферами і галузями народного гос-подарства — усього

у тому числі:

1. У галузях сфери матеріального виробництва

з них:

— у промисловості

— у будівництві

— у сільському господарстві

— у лісовому господарстві

— на транспорті, у зв’язку і в галузі обслуговування вироб-ництва

— у торгівлі, громадському харчуванні, заготівлях, матері-ально-технічному постачанні, збуті, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні,

— в інших галузях матеріального виробництва

2. У галузях невиробничої сфери

з них:

— в освіті, культурі та мистецтві

— у науці й науковому обслуговуванні

— в охороні здоров’я, фізичній культурі та соціальному забезпеченні

— у житловому та комунальному господарстві й невироб-ничих видах побутового обслуговування

— на транспорті, у зв’язку, у галузі обслуговування та не-виробничих галузях

— в апараті органів державного управління, органів управ-ління кооперативних і громадських організацій, у кредитних і страхових установах

Державне регулювання ринку праці та зайнятості використо-вує певні правові, організаційні та наукові важелі. Вони забез-печують управління ринком праці та стимулювання зайнятості населення.

Правові заходи. Головним чинником правового регулювання ринку праці є Закон України «Про зайнятість населення», зміни і доповнення до нього, інші закони, підзаконні акти й розпорядчі документи уряду.

Організаційні заходи. Заходи регулювання зайнятості розподі-ляються на активні та пасивні.

Активні — це заходи із:

• створення додаткових сфер зайнятості (переструктуризація економіки, додаткові робочі місця на державних підприємствах, субсидування створення нових робочих місць у приватному сек-торі, створення умов для іноземного інвестування, організація громадських робіт, сприяння розвитку малого бізнесу, підприєм-ництва, створення умов для самозайнятості громадян тощо);

• професійна орієнтація населення, підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів;

• посилення територіальної та професійної мобільності робо-чої сили;

• субсидування частини витрат підприємств на заробітну пла-ту, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, за-стосування гнучких форм зайнятості;

• надання допомоги в працевлаштуванні;

• надання допомоги в разі трудової міграції.

До пасивних заходів регулювання зайнятості відносять асиг-нування коштів на часткове відшкодування безробітним утрати доходів, на забезпечення дострокового виходу на пенсію та інші грошові допомоги. Ці заходи не впливають на регулювання по-питу і пропозиції робочої сили.

Наукові заходи. До наукових заходів із регулювання зайнятос-ті та ринку праці можна віднести:

• наукове обгрунтування державної політики зайнятості насе-лення;

• наукове забезпечення аналізу проблем зайнятості населення та ринку праці;

• оцінка стану та перспектив розвитку та формування ринку праці України, визначення пріоритетних досліджень у цій сфері, координація з іншими науково-дослідними установами.

Науково-дослідний центр з проблем зайнятості населення та ринку праці переважну більшість поточних наукових досліджень завершив, деякі з них уже схвалено в органах державної влади. До них належать: «Формування моделі управління ринком праці України в перехідний період (теорія і практика)», «Концепція професійної орієнтації населення», «Концепція професійної під-готовки і перепідготовки незайнятого населення», «Методичні рекомендації з розрахунку балансу національного ринку праці».

Отже, основні засади наукового обгрунтування розробки та реалізації державної політики в галузі зайнятості населення та формування ринку праці як на макро-, так і на мікрорівні у пере-хідний період уже створено.

Відтак держава володіє досить широким діапазоном різнома-нітних методів та інструментів впливу на ринок праці та зайня-тість населення, а тому основним проблемним питанням є таке: яку позицію вона займе? Пасивного спостереження, покладаю-чись на те, що ринок сам є регулятором розподілу трудових ре-сурсів (американський підхід), чи активного втручання в проце-

си на ринку праці (досвід Японії, Кореї, деяких європейських

країн)? Вітчизняні економісти та дослідники переконані, що на даному етапі становлення нової економічної системи ситуація на ринку праці України потребує активного державного регулюван-ня, бо інакше неминуче «обвальне» зростання безробіття та ус-

кладнення ситуації на ринку праці в цілому.

У перехідний період з метою захисту населення від зростання цін для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці.

Оплата праці складається з двох частин — основної заробітної плати та додаткової оплати.

Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й установлюється у вигляді премій, винагород, ін-ших виплат, які не передбачені законодавством, або понад розмі-ри, установлені чинним законодавством.

За сучасних умов застосовується державне та договірне регу-лювання оплати праці. До методів прямого державного регулю-вання належить регулювання оплати праці з допомогою встанов-лення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і роз-мірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, мак-симальних розмірів посадових окладів керівників державних під-приємств. Держава застосовує й методи непрямого державного регулювання, зокрема через регулювання доходу, що спрямовує-ться на оплату праці (регулювання фонду споживання), через оподаткування підприємств і доходів працівників та ін.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на базі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.

Основним елементом державного регулювання праці є регу-лювання мінімальної заробітної плати, яка встановлена з 1 січня 1999 р. в розмірі 74 грн. на місяць і буде поступово наближатись до величини вартості межі малозабезпеченості — 118,32 грн.

Мінімальна заробітна плата — це встановлена державою величина заробітної плати, нижче за яку не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну норму часу. Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та величини вартості межі малозабезпеченості.

Держава запроваджує тарифну систему, форми й системи оплати праці, єдині тарифні умови оплати праці. Тарифна систе-ма оплати праці включає такі елементи: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних ха-рактеристик, які є основою для формування й регулювання заро-бітної плати.

Для регулювання фонду споживання й фонду оплати праці ви-з¬начається показник середньої заробітної плати. Середня заробі-т¬на плата — це розмір заробітної плати працівника, визначений за певний період часу.

Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідно-шення щодо оплати праці працівників державних установ вста-новленням коефіцієнтів співвідношення з мінімальною заробіт-ною платою та мінімальними тарифними ставками для їх ди-ференціації за видами виробництва, робіт і складності праці в га-лузях народного господарства.

Регулювання оплати праці працівників соціальної сфери, що фінансується з бюджету, здійснюється постановою Кабінету Мі-ністрів України «Про оплату праці працівників бюджетних уста-нов і організацій на основі єдиної тарифної сітки».

Міністерство праці та соціальної політики, регіональні управління (відділи) праці й соціальних проблем місцевих органів адміністрації забезпечують реалізацію державної політики оплати праці.

РОЗДІЛ 11

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

11.1. Необхідність охорони навколишнього природного середовища.

11.2. Принципи та об’єкти охорони навколишнього природного середовища.