§ 2. Давньоруські міста

Київська Русь, що об'єднала всі східнослов'янські землі, стала однією з наймогутнІших ранньофеодальних держав Європи. Економічною її основою була феодальна власність на землю. Значного розвитку досягай землеробство, ремесла, торгівля, культура. Важливими осередками реме­сел, торгівлі, культури стали міста. У давніх літописах до середини XIII ст. на Русі згадується 414 міст. Давньоруське місто було досить складним соціа­льним організмом. Тут розвивалися ремесла і торгівля, знаходилися двори феодалів, функціонували церкви та монастирі. Такі великі міські осередки, як Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Володимир-Волинський, Новгород-Сіверський, Смоленськ, Суздаль, Ростов, Туров, Рязань, Новгород, Полоцьк, посідали провідне місце в економічному, політичному і куль­турному житті Давньої Русі.

Київське і Переяславське князівства. Київ. Перша літописна згадка про місто належить до 862 р. Під 882 р. йдеться про об'єднання Новгорода і Києва і створення єдиної держави — Київська Русь. Сучасна археологічна наука відносить початок історії міста Києва до кінця V ст. н.е.

Історія археологічного вивчення Києва починається з кінця XVIII — початку XIX ст. і пов'язана з іменами М. Берлінеького, Є. Болховітінова, К. Лохвицького. У XIX ст. дослідження продовжили О. Анненков, А. Став-ровський, Я. Волошинський, П. Лашкарьов, Г. Кибальчич, І. Хойновський. У XX ст. київські старожитності вивчали В. В. Хвойка, Д. В. Мілєєв, С. П. Вельмін, В. Г. Ляскоронський, С. С. Гамченко, Т. М. Мовчанівський, М. К, Каргер, В. А. Богусевич, В. К. Гончаров, П. П. Толочко, С. Р. Кіліє-вич, Ю. С. Асеев. Починаючи з 1970 р., на території Києва працює постійно діюча Київська археологічна експедиція (керівник — П. П. Толочко). До­слідження проводяться в усіх історичних частинах міста. Вони пов'язані з новобудовами. Зокрема, у зв'язку зі спорудженням однієї з ліній київсь­кого метрополітену археологи відкрили на території Подолу залишки дво­поверхових дерев'яних будинків і внесли багато нового у вивчення типо­логії міського житла стародавнього Києва.

Територію Києва та його околиць почали заселяти ще за часів кам'я­ного віку. Тут проживали люди у добу неоліту, міді та бронзи, але початок історії Києва як міста сучасні дослідники пов'язують із старожитностями середини І тис. н.е. Саме в кінці V — на початку VI ст, н.е. на Замковій горі функціонувало поселення. На ньому разом з культурним шаром і з типо­вим ліпним посудом виявлено візантійські монети АнастасІя (498-518 рр.), Юстиніана І (527-566 рр.). Матеріали середини І тис. н.е. відкрито і в районі Старокиївської гори. Тут досліджено житло з ліпною корчацькою керамікою кінця V — VI ст. н.е. (П. П. Толочко, В. К. Гончаров), а також одне з жител VII-VIII ст. н.е. Аналогічні матеріали середини І тис. н.е. стали відомі на Щекавиці та Подолі. Проведений П. П. Толочком аналіз археологічних матеріалів показав, що з кінця V ст. н.е. починається історія Києва як першого невеличкого містечка. Останнє у ІХ-Х ст. перетворюється на центральне ядро давньоруського Києва. Заснування Києва пов'язують з князем Києм (Б. О. Рибаков). Протягом ІХ-Х ст. територія Києва охоплює гори Старокиївську, Замкову, Лису, Щекавицю, Дитинку, Кудрявець і Поділ. У різних частинах міста виявлено скарби Херсонесько-візантійських монет, арабські диргеми УІІІ-ІХ ст., що засвідчує широкі торговельні зв'язки Києва. У ІХ-Х ст. на Старокиївській горі знаходився дитинець; посад розташовувався на Подолі, Лисій горі, Щекавиці, Кудрявці та в інших районах.

Центральною частиною міста часів Володимира Святославича була Ста-рокиївська гора, де розміщувалися князівські будинки і перша кам'яна храмова споруда кінця X ст. — Десятинна церква. Площа дитинця X — початку XI ст. становила 10 га.

Рис. 117. Давній Київ (за П. П. Толочком).

І — дитинець на Старокиївській горі; П — місто Володимира; III — місто Яро­слава; IV — місто Ізяслава-Святополка; V—- Копирів кінець; VI — Поділ.

І — Десятинна церква; 2 — Софійський собор; 3 — Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря; 4 — Церква Успіння Богородиці Пирогощі; 5 — Софійські ворота; б— Золоті ворота з церквою Благовіщення Богородиці; 7—Лядські ворота.

У першій половині XI ст., за часів Ярослава Мудрого, укріплена тери­торія київського дитинця значно розширюється. "Місто Ярослава" мало троє в'їзних воріт. Найважливішу роль відігравали Золоті ворота. Вони були споруджені з бутових круглих каменів та плінфи, скріплених цем'янкою. Реставровані сьогодні Золоті ворота мають вигляд великої арки-проїзду по­над 6 м завширшки. Над аркою воріт були сторожовий майданчик і Благовіщенська церква. У центральній частині "міста Ярослава" у 1037 р. було споруджено Софійський собор. З деякими добудовами пізнішого часу він зберігся до наших днів.

У другій половині XI ст. забудовується Михайлівська гора (верхня частина нинішньої Володимирської гірки). Археологи вважають, що цей район в XI—XIII ст. також мав свою систему фортифікацій. В'їзні ворота знаходилися десь поблизу Михайлівського Золотоверхого собору.

В ХІ-ХШ ст. більша частина київського посаду локалізується на Подолі. Площа Подолу становила тоді 180-200 га. Дослідження (П, П. Толочко, К. Н. Гупало, Г. Ю. Івакін, М. А. Сагайдак) показали, що цей район було за­будовано переважно зрубними будинками. До посадських районів Києва XI-ХНІ ст. належать також Замкова гора, Дитинка, Щекавиця. У цей же час навколо Києва існували приміські слободи, села, князівські двори й монастирі: княже село Предславино над р. Либідь, Кирилівський монастир на північній околиці міста, княже село Берестове на південній околиці і Печерський монастир поблизу нього, замок Всеволода Ярославича і Видубицький монас­тир. Як показали історико-топографічні і демографічні дослідження, проведені П. П. Толочком, Київ ХІ-ХШ ст. займав площу понад 380 га — на Верхнє місто припадало 80, на посад — близько 250, на околиці — 50 га. Загальна чисельність мешканців Києва могла становити 50 тис. чоловік. Це означає, що місто було одним з найбільших у середньовічній Європі.

Нині на території Києва відкрито понад 200 жител і господарських спо­руд. Садиби розміщувалися вздовж вулиць та провулків, які частково існують і сьогодні. Житла представлені наземними зрубними і заглибле­ними в землю стовпової конструкції спорудами. У верхній частині міста зрубні будови майже не простежуються, хоч у давнину вони там були. Це пов'язано із обезводненою структурою ґрунту, в якому дерево не збері­гається. На території Подолу дослідженнями встановлена масова система зрубної дерев 'яної житлової забудови. Будинки були одно- і двоповерхові.

Рис. і 18. Розміщення пам 'яток на Старокиївській горі.

І — фрагменти рову та валу найдавнішого київського городища; П — будівлі; НІ — ділянки, розкопані В Хвойкою в 1907р.

і — святилище в "городі Кия "; 2 — "пантеон " князя Володимира; 3 — ротонда Хет.; 4 — Південний палац; 5 — Західний палац; 6—Десятинна церква; 7 — терем "поза містом "; 8 — ротонда кінця XII— початку XIII ст.

Рис. 1І9. Будівлі київського Подолу (реконструкція П. П. ТолочкаіВ. О. Харяамова).

Їх планування і конструктивні особливості нагадують житла Новгорода, інших міст північно-західних районів Русі.

Великого розмаху набуло в Києві кам'яне будівництво. Залишки кня­зівських споруд відкрито на території Володимирового та Ярославового міста. Знайдено також залишки фундаментів світської громадської кам'яної будови — ротонди ХП-ХПІ ст. і храму кінця XII — початку XIII ст. П. П. Толочко констатує, що в Києві відкрито понад 40 кам'яних будівель часів Київської Русі,

В історії розвитку стародавнього Києва простежуються три основні ета­пи: перший — кінець V—VIII ст., другий — ІХ-Х ст., третій — ХІ-ХШ ст.

Рис. 120. Матеріали з розкопок на території давнього Києва: 1,2, 7 — срібні браслети; 3-5, 10, II — кістяні вироби: 6, 9 — монети князя Володимира; 8 — тягарці; 12 — дерев 'яний короб; ІЗ, 14 — залізні вироби.

Перший період характеризується висуненням Києва на одне з провідних місць у східнослов'янському світі, на другому етапі місто стає центром держави східних слов'ян, на третьому — Київ досягас свого найвищого економічного І культурного розвитку.

Стародавні київські кладовища були розташовані на території Верх­нього міста, а також на Кирилівських висотах. Поховання проводили за обрядами трупоспалення і тру по покладення. Поряд з численними рядо­вими похованнями на київських могильниках досліджено також поховання феодальної знаті—їх виявлено у дерев'яних зрубних спорудах на Старокиїв-ській горі і в районі Кирилівських висот. Ці поховання супроводжувалися виробами із золота й срібла, рештками дорогого одягу, дорогою зброєю та арабськими диргемами.

Переяслав. Залишки цього міста виявлено на території нинішнього Переяслава-Хмельницького Київської області. Перша літописна згадка про Переяслав належить до 907 р. Літопис також переповідає легенду про заснування Переяслава київським князем Володимиром Святославичем у 993 р. на місці перемоги слов'янської дружини над печенігами. За леген­дою, Володимир заснував місто там, де було розташоване давньоруське вій­сько (біля р. Трубіж) і назвав його Переяславом: "зане перея славу отрок". З літописних свідчень можна припустити, що на початку X ст. існувала група поселень — попередників Переяслава, а в кінці X ст. місто, як осередок ремесла і торгівлі, сформувалося остаточно. У Х-ХІП ст. Переяслав був важливим форпостом на Лівобережжі Дніпра у боротьбі зі степовими кочовиками. У 1054 р. місто стало центром Переяславського князівства.

Рештки архітектурних пам'яток стародавнього Переяслава в XIX ст. вивчали А. Анненков і П. Л. Лашкарьов. Археологічні дослідження на кур­ганних могильниках міста в 70-х роках XIX і на початку XX ст. проводили Д. Я. Самоквасов і М. Є. Бранденбург. Протягом XX ст. на території міста працювали Б. О. Рибаков, М. К. Каргер, П. О. Раппопорт, М. Ю. Брайчев-ський, Ю. С. Асєєв, Р. О. Юра, М. І. Сікорський.

Стародавнє місто займало мисовидне підвищення при впадінні р. Альта в р. Трубіж. Воно складалося з добре укріплених дитинця площею 10 га і посаду площею близько 80 га. До міста прилягали передгороддя і великий курганний могильник. Археологічні дослідження на дитинці показали, що по ширині валу йшло кілька рядів дубових городень, а зовнішній бік було зміцнено кладкою сирцевої цегли. У північній частині дитинця знаходився князівський двір з Князівськими воротами, а в південній — двір єпископа і Єпископськими ворітьми.

Рис. 121. Давній Переяслав.

І -- Єпископські ворота з надбрамною церквою; 2 — Михайлівський собор; 3 — палац; 4 — Церква Андрія; 5, 8, 9 — церкви: б — Богпродична церква; 7 — каплиця.

Рештки останніх відкрито і досліджено. Від цих воріт збереглися дві масивні стіни з цегли та каменю, що йшли поперек валу. Між стінами був проїзд шириною близько 4 м, вимощений камінням. Стіни проїзду були опорою арок склепінчастого перекриття. Розкопками виявлено завал будівельних матеріалів від надворітної церкви. Збереглися фрагменти штукатурки з рештками фрескового розпису, смальта від мозаїк, шматки свинцевих листів від покрівлі та уламки круглого віконного скла. До воріт прилягала башта з кам'яним фортечним муром. Відкритий комп­лекс археологи й архітектори датували кінцем XI ст.

На дитинці відкрито рештки монументальної кам'яної будови XI-XII ст. — єпископського палацу. Будова (18 х 11 м) складалася з двох приміщень. Простежено два входи з мармуровими колонами. Підлогу па­лацу було викладено шиферними плитами, інкрустованими мозаїкою. Внут­рішню поверхню стін було оздоблено мозаїкою і панелями з мармурових плит. На підлозі знайдено речі: вислу свинцеву печатку єпископа, наконеч­ник списа, керамічний і скляний посуд.

На території дитинця й посаду відкрито рештки кількох наземних і трохи заглиблених у грунт жител. Типове житло ХІІ-ХШ ст. зафіксовано у схід­ній частині посаду. Воно мало квадратну у плані форму (4,4 х 4,45 м) і було заглиблене на 0,7 м. Стіни будови дерево-стовпової конструкції. На глино­битній долівці житла виявлено уламки кам'яних жорен, типової місцевої кераміки, кістки тварин. У посадській частині, крім жител, простежено залишки ремісничої діяльності. Окремі ремісничі об'єкти були й на дитинці. Так, М. І. СІкорський відкрив там залишки склоробної майстерні. Стіни її товщиною близько 1 м було складено з каменю та плінфи. Місцями вони заповнені застиглою масою смальти, а в заглибленнях між плінфою вияв­лено товсті шари застиглого скла. На місці майстерні знайдено уламки круглого віконного скла і багато круглих заготовок смальти зеленого та вишневого кольору. Майстерню, яка функціонувала протягом тривалого часу, датовано кінцем XI ст.

У Переяславі відомі ряд монументальних храмових споруд. Головною серед них був Михайлівський собор 1089 р. Археологічні дослідження показали, що давній храм мав розміри 27,6 х 33 м. Він був значно більшим за сучасну Михайлівську церкву, яка стоїть на місці стародавньої споруди. За своїм планом давньоруська Михайлівська церква, як вважають спеціа­лісти, нагадувала київський Софійський собор. Стіни храму було прикра­шено фресками і мозаїкою, а підлогу вимощено мозаїкою, шиферними плитами й різнокольоровими глазурованими плитками.

Тут же, на дитинці, досліджено фундаменти літописної Андріївської церкви XI ст. (14,2 х 11,5 м), а також одноапсидної церкви з притвором. У північній частині дитинця відкрито рештки храму кінця XI ст. Це, очевид­но, літописна Успенська (Богородицька) церква, збудована в 1098 р. Вона мала три нефи розміром 20 х 12 м. Підлогу храму було викладено глазурова­ними керамічними плитками жовтого, зеленого та вишневого кольорів. У північно-західній частині дитинця, поряд з князівським двором, знаходи­лася невелика однонефна церква XII ст.

У північній частині посаду відкрито залишки храму, невеликої (15,5 х 8 м) церкви-усилальниці XI ст. її стіни мали фресковий розпис, а підлога була викладена глазурованими керамічними плитками. У спеціальних ні­шах стін археологи відкрили шиферні саркофаги з останками представни­ків якогось видатного феодального роду. На підлозі храму під час розко­пок знайдено уламки бронзового хоросу і свічник, прикрашений зображен­нями звірів. Ці речі є зразками високохудожнього прикладного мистецтва. Над рештками храму сьогодні функціонує спеціальний павільйон, в якому розміщено одну з експозицій історико-культурного заповідника.

У західній частині посаду досліджено фундаменти великого тринефного шестистовпового храму (21 х 14 м) XII ст. з фресковим розписом стін і підлогою, вимощеною керамічними глазурованими плитками. У стінах споруди влаштовано ніші-усипальниці. Дослідники вбачають у споруді один з великих міських соборів. На плінфі церкви виявлено окремі написи. По­руч з храмом знайдено бронзовий водолій у формі лева.

На курганному могильнику ХІ-ХШ ст. розкопками відкрито похован­ня в ямах з досить скромним супровідним інвентарем (ножі, гребені, персні, ґудзики). Тільки в окремих похованнях виявлено срібні прикраси. Є на могильнику і зовсім безінвентарні поховання.

Навколо Переяслава зафіксовано залишки селищ ХІ-ХІІІ ст. Можливо, вони пов'язані з князівськими, боярськими і монастирськими володіннями, що згадуються в літописі. В усті р. Трубіж знаходилася гавань Переяслава.

Життя міста було перерване нашестям орди Батия у 1239 р., яка пере­творила його на руїни. У наступні століття місто було відроджене. У XVI— XVII ст. воно стає одним із центрів Лівобережної України.

Вишгород був одним із визначних центрів Київської Русі. Вперше літо­пис згадує про Вишгород у зв'язку з підкоренням княгинею Ольгою древ-лянської землі (946 р.). За літописом, данину з древлян розподіляли між Києвом і Вишгородом. В Іпатіївському літописі від 946 до 1214 рр. Виш­город згадується 38 разів у контексті різних політичних подій.

Початок археологічного вивчення міста припадає на 20-ті роки XIX ст. і пов'язаний з дослідженням решток кам'яного храму. У XX ст. широкі дослідження на території Вишгорода провадили В. Й. Довженок, М. К. Кар-І-ер, Б. О. Рибаков, П. О. Раппопорт.

Давній Вишгород виник на одному з відрогів правого берега Дніпра, ча 20 км на північний захід від Києва. Рештки дитинця з високими (до 10 м) валами збереглися у західній та південно-західній частинах. Площа дитинця становила в середині XII ст. 9 га. На решту території міста при­падало понад 70 га. У конструкції земляного валу використано дерев'яні зруби. Крім дитинця, існував ремісничо-торговельний посад.

Історична топографія показує, що планування міста, яке склалося у сере­дині XI ст., не зазнало істотних змін аж до середини ХІІІ ст. Історія Вишго-рода як великого економічного, політичного і культурного центру пов'язана з князюванням Ярослава Мудрого та його нащадків. У Вишгороді був замісь­кий двір Ярослава, тут зосереджувалася і церковна влада. Під час розкопок знайдено кілька вислих свинцевих печаток, пов'язаних з іменами князів київ­ських ІзяславаЯрославича (1054—1078), Володимира Мономаха (1113-1125).

Археологічні дослідження пролили світло на характер забудови міста, тили його житлово-господарських споруд. Житлові квартали мали приса­дибне планування. Садиба складалася з житлового будинку, двох або біль­ше господарських будівель. Житла мали зрубну або стовпову конструкцію стін. Господарські споруди будували за легким деревоплетеним каркасом. Розміри зрубних будинків становили 5,5 х 7 м. Стіни будинків стовпової конструкції мали у довжину 5-8 м. Житлові будинки, як правило, були двокімнатні. Це так звані хати-п'ятистінки. Обігрівали їх глинобитні печі підковоподібної у плані форми, розташовані в кутках на глиняній вимостці. Площа господарських споруд у середньому становила близько 9 м². На садибах виявлено і господарські ями з випаленими стінками; їх, очевидно, перекривали легкими дерев'яними конструкціями.

Забудова північної частини Вишгорода, як показують розкопки, була досить щільною. Відкрито сліди частоколів від трьох розміщених упритул одна до одної садиб.

У давньому Вишгороді набули значного розвитку різноманітні ремесла. Поблизу південного кінця східного схилу городища відкрито залишки мета­лургійних горен і залізоробного виробництва. Масові вироби місцевих ковалів (ножі, цвяхи, замки, ключі, кресала, ножиці, наконечники стріл) підтверджують високий рівень залізоробного і ковальського виробництв. У південній частині городища відкрито 13 гончарних печей ХП ст. Горна мали типову для Русі двох'ярусну конструкцію. Крім кухонного і столового посуду, гончарі виготовляли полив'яні глазуровані декоративні плитки, двох'ярусні світильники, антропоморфні і зооморфні фігурки (Іграшки). У Вишгороді знали І склоробне виробництво. Тут відкрито залишки майстерні, серед яких збереглися склоподібні шлаки, зливки свинцю, шма­ток сірки і глиняний товстостінний тигель з напливом жовто-коричневої емалі. Біля приміщення склоробної майстерні знайдено ллячку, яку могли використовувати при розливанні розплавленого скла. З Вишгорода похо­дять понад 200 фрагментів скляного посуду, понад 500 скляних браслетів, десятки скляних намистин, кілець і перснів ХІ-ХІП ст.

Ювелірне ремесло Вишгорода зафіксоване у серії специфічних зна­хідок. Інструменти ювелірів представлені штампом для тиснення колтів, бронзовою матрицею для виготовлення щитків-медальйонів, ювелірними молоточками, зубилами, ллячками. Відомі багато різноманітних ювелірних виробів, що походять з Вишгорода. Залишки ювелірної майстерні відкрито поблизу основи південко-західного валу. Тут виявлено дві ливарні форми і штамп для виготовлення лоточкїв очілля ХІ-ХП ст.

Залишки косторізної майстерні зафіксовано біля східного схилу горо­дища, де виявлено значну кількість обрізаних і спилених шматків оле­нячого рогу.

У письмових джерелах згадується ряд церковних споруд, які було зве­лено у Вишгороді. Перший вишгородський християнський храм споруд­жено за часів князювання Володимира Святославича наприкінці X ст. У 20-х роках XI ст. на місці спаленого Василівського храму споруджено нову дерев'яну п'ятикупольну церкву. Храм будували під керівництвом відомого архітектора Мілонега. Після завершення будівництва сюди було перенесено останки Бориса і Гліба.

Наступний храм зводили під керівництвом Ждан-Ніколи. Урочисте освя­чення церкви відбулося у 1072 р. у присутності синів Ярослава Мудрого — Ізяслава, Святослава і Всеволода. Спеціалісти з історії Київської Русі Ішажають, що саме тоді у Вишгороді було прийнято "Правду Ярославичів" — важливе зведення законів Русі у зв'язку з розвитком законодав­ства, започаткованого Ярославом Мудрим.

За Святослава Ярославича в 1072 р. у Вишгороді розпочали будівництво кам'яного монументального храму на честь Бориса і Гліба. Завершення будів­ництва і освячення храму відбулося у 1115 р. Це була, як показали археолого-архітектурні І дослідження, одна з найбільших у Київській Русі носьмистовпова тринефна церква, її площа становила 924 м² (42 х 22 м).

Кладовище стародавнього Вишгорода розташоване за 2 км на захід від городища в урочищі Могилки на ставках. Могильник мав курганні на-пши. Сліди курганів простежуються і за 500 м на північний схід від горо­дища. Вивчення поховального обряду — одне з важливих завдань наступ­них археологічних досліджень Вишгорода.

Рис. 122. Реконструкція плану храму Бориса і Гліба у Вишгороді.

Археологічні матеріали і дані літопису засвідчують, що Вишгород часів Київської Русі був одним з міських центрів Середнього Подніпров'я. Місто мало широкі економічні і культурні зв'язки не тільки з різними давньоруськими князівствами, а Й із зарубіжними країнами (Візантією, Центральною і Західною Європою, Прибалтикою). Нашестя орд Батия в середині XIII ст. перервало поступальний розвиток середньовічного міста.

Білгород. Стародавній Білгород розташовувався за 23 км на захід від Києва на правому березі р.Ірпінь (нині територія с.Білогородка Київської області). Перша літописна згадка про Білгород стосується 980 р. Після цього він, за підрахунками Г. Г. Мезенцевої, понад 40 разів згадується в літо­писі у зв'язку з важливими внутрішньо- І зовнішньополітичними подіями Київської Русі Х-ХІП ст.

Археологічне вивчення міста розпочалося в другій половині XIX ст. розвідками В. Б. Антоновича, І. П. Хрущова. У XX ст. тут працювали В. В. Хвойка, Б. О. Рибаков, Ю. С. Асєев, А. М. Кірпічников, П. О. Раппо-порт, Д. І. Бліфельд, Г Г. Мезенцева, Є. А. Линьова.

З другої половини І тис. н.е. на території Білгорода функціонувало горо­дище. Його площа становила 8,5 га. В кінці X ст. князь Володимир зміцнює фортифікації і розширює територію міста. Площу дитинця було доведено до 12,5 га. З усіх боків дитинець мав потужні земляні вали, укріплені де рев'яними конструкціями з сирцевим заповненням. Висота валів досягала в окремих місцях 11,5 м.

Рис. 123. Реконструкція оборонної стіни Білгорода (за М. Г. Городцовим і Б. О. Рибаковим).

Як свідчить літопис, на дитинці Білгорода розташовувалися князівські і боярські тереми, храми, єпископський двір. Один із храмів ХП-ХІІІ ст. був усипальницею білгородських єпископів. Вчені вважають, що саме в Білгороді вівся ранній літопис історії Київської Русі. Місто було резиден­цією київських князів. У XII ст. в Білгороді велося досить велике будів­ництво, зокрема, у 1197 р. зведено великий шестистовповий храм Апос­толів. Під час розкопок відкрито фундаменти храму. Це була прямокутна у плані споруда (26,1 х 19,2 м). Зі східного боку храму виступало три апсиди. Собор вінчали три куполи. Стіни храму розписані фресками, а підлога вкрита різнокольоровими майоліковими плитками.

Фундаменти ще однієї церкви, відкриті В. В. Хвойкою, було додатково досліджено Б. О. Рибаковим. Це досить великий чотиристовповий храм з однією апсидою (20,2 х 14,5 м), з підлогою, викладеною майоліковою плиткою. Під храмом відкрито рештки горілої дерев'яної каплички, а також прибудову з білокам'яним саркофагом. У ньому, як вважав Б. О. Рибаков, було поховання єпископа Максима, що помер у 1189 р.

На території дитинця досліджено цілу серію жител, майстерень та гос­подарських приміщень. Частину житлових споруд пов'язують з князівськими і боярськими палацовими комплексами. Інтер'єр цих приміщень прикра­шено майоліковими плитками. Житла рядового населення представлені напівземлянками прямокутної у плані форми площею до 20 м². У житлах виявлено округлі глинобитні печі, а також лежанки вздовж внутрішніх стін, вирізані в материковому грунті.

Посад Білгорода (площа 40 га) був розташований на схід від дитинця. З півночі до дитинця й посаду прилягав окольний град (площа 45 га). 1 посад, і окольне місто були оточені валами з дерев'яними конструкціями, заповненими сирцевою цеглою. Житла посаду були напівземлянковими. Серед майстерень привертають увагу 9 гончарних печей у плані округлої і грушоподібної форми типової двох'ярусної конструкції. Поряд з горнами знайдено чимало кераміки, у тому числі з клеймами у вигляді двозубця. Ця кераміка добре датується Х-ХІІ ст. (Є. А. Линьова, Г. Г Мезенцева). На посаді досліджено також залишки металообробної майстерні (6 х 5,7 м) з двома печами. Тут знайдено залізні шлаки і цілу серію різноманітних за­лізних виробів, що датуються Х-ХІП ст. (Г. Г. Мезенцева, В. Д. Гопак).

Стародавнє кладовище Білгорода локалізується за південною лінією валів посаду. Тут відкрито 22 поховання з трупопокладеннями за християнським обрядом. Поховання супроводжували срібні та бронзові скроневі кільця і персні, а в одному виявлено залишки одягу з дорогої парчової тканини, На кладовищі відкрито і більш давні поховання — трупоспалення. Г. Г. Мезенцева і Я. П. Прилипко пов'язують їх з дружинними похованнями X ст, Речовий інвентар одного з таких поховань складався з залізних стре­мен, вудил, частини руків'я меча з емалевим узором. Друге поховання відносять до трупоспалення у лодії: тут виявлено залишки горілого човна разом з кальцинованими людськими кістками. Серед супровідного інвентарю були залізна шийна гривна, бронзові та срібні прикраси. Отже, могильні комплекси також датують історію Білгорода Х-ХІІІ ст.

Білгород, як І Київ, зазнав нападу орди Багия у 1240 р. Пізніше життя у місті частково відродилося, на його території простежено залишки жител післямонгольського часу.

Родень. Стародавнє місто Родень було розташоване на правому березі Дніпра між сучасними Каневом і с. Пекарі Черкаської області. Перша літо­писна згадка про Родень відноситься до 980 р. і пов'язана з боротьбою за київський князівський престол між Володимиром і Ярополком.

Археологічні дослідження міста розпочав у 1876 р. Д. Я. Самоквасов. Подальші розкопки проводили М. Т. Біляшівський, експедиція Київського університету під керівництвом Г. Г. Мезенцсвої.

Княжа гора, на якій виявлено залишки стародавнього Роденя, підноси­ться на 63 м над Дніпром і навколишньою місцевістю. Площа Княжої гори становить сьогодні всього 4 га. Г. Г. Мезенцева вважає, що неодноразові обвали схилів гори значно скоротили її первісну площу. Історія Роденя своїми коренями пов'язана з полянами середини і третьої чверті І тис. н.е. Одне з поселень полян УІІ-ІХ ст. було розташоване біля підніжжя Княжої гори. Протягом кількох років це селище досліджувала Г. Г. Мезенцева. Вона вважає, що планування поселення, типи жител, господарських при­міщень і весь речовий комплекс УИ-ІХ ст. дуже близькі до пізніших пам'яток Княжої гори, тому історію Роденя, вважає дослідник, слід по­в'язувати із згаданим селищем.

Давне місто складалося з дитинця й посаду. Дитинець займав мисову частину гори і був укріплений валом і ровом. Вздовж гребеня валу стояли дубові стіни-городні. Залишки їх виявлено під час розкопок. З напільного боку відкрито в'їзд до дитинця. Знайдено також залишки дерев'яної башти, яка височіла над в'їздом. Башта була покрита листовою міддю, рештки якої виявлено археологами. Цікаво, що на Княжій горі знайдено мідну пластину, на якій золотою інкрустацією зображено триповерхову башту і частину фортечної стіни, біля якої стоять воїни зі списами й щитами. Пластина датується ІХ-Х ст. і, можливо, передає зовнішній вигляд укріп­лень Роденя.

Посад міста, укріплений валами і ровами, займав решту території Кня­жої гори, а за площею був удвічі більшим за дитинець. Дослідники від­значають значну щільність у забудові міста. Розкопками в Родені виявлено залишки численних будівель — наземні і напівземлянкові житла, господар­ські та ремісничі приміщення. На дитинці відкрито основу трьох великих зрубних споруд. Це були, очевидно, князівські хороми. Тут знайдено срібні та золоті прикраси.

Рис. 124. Ювелірні вироби з городища Княжа гора (літописний Родень).

Неподалік стояла дерев'яна церква. Від неї збереглися частини бронзового панікадила, лампада, свічники, хрести, дзвони та цер­ковний посуд. Щодо основної забудови, то вона являла собою садиби з житлами і господарськими спорудами.

Важливу роль в економіці Роденя відігравали різноманітні ремесла: ко­вальське, ливарне, ювелірне, гончарне, косторізне, деревообробне, каме­нерізне та інші. Знайдено інструменти ковалів (кліщі, ковадла, молотки тощо), ювелірів (ливарні форми, штампи, заготовки). З Роденя походять речові скарби, які містили золоті, срібні, бронзові прикраси (шийні гривни, браслети, сережки, скроневі кільця, персні). Гончарі міста виготовляли кухонний і столовий посуд та інші різноманітні вироби. Майстри обробки кістки залишили серії кістяних рукояток мечів, кинджалів, а також гребені, різьблені рукоятки дзеркал, каменерізи — невеликі іконки, натільні хрестики. Відчутну роль в економіці відігравало сільське господарство. На території міста знайдено лемеші, чересла, коси, серпи, ножиці для стри­ження овець. Про розвиток торгівлі свідчать знахідки східних і візантійсь­ких монет, гривень з Києва і Новгорода, чашечки вагів для зважування золота, свинцева гиря, вислі печатки та інші речі.

Родень був також одним із форпостів Київської Русі у боротьбі з пече­нігами та половцями. На Княжій горі виявлено чимало предметів озброєння (понад 600 наконечників списів і стріл, мечі, шаблі, кинджали, бойові бу­лави, кістені, гирі, шоломи, кольчуги, панцирі, умбони щитів).

Увесь житлово-господарський комплекс з серіями речових знахідок свідчить про високий економічний і культурний розвиток міста Х-ХІІІ ст. У1240 р. місто спалили ординці. Біля міських воріт, у ямі, знайдено 60 чоло­вічих кістяків, чимало людських кісток виявлено і безпосередньо біля стін. Це, очевидно, останки захисників міста. Після ординського розгрому жит­тя в Родені більше не відновлювалося.

Юр'єв. Давньоруський Юр'єв пов'язують з територією сучасного міс­та Біла Церква Київської області. Таку локалізацію літописного Юр'єва запропонував український краєзнавець другої половини XIX ст. Л. І. Похи-левич. М. М. Тихомиров, П. П. Толочко, М. П. Кучера підтримали цю вер­сію. Уперше в літописі Юр'єв згадується під 1072 р. у зв'язку з місцевою епископІєю. У 1095 р. Юр'єв витримав облогу половців, але мешканці залишили місто. У 1103 р. за князя Святополка Ізяславича місто було від­будовано.

Перші археологічні розвідки на території міста у 1957 р. здійснили М. Ю. Брайчевський і П. А. Трохимець. Пізніше стаціонарні розкопки про­вадила археологічна експедиція під керівництвом Р. С. Орлова.

Дитинець стародавнього Юр'єва ХІ-ХШ ст. був розташований на Зам­ковій горі (у ХУІ-ХУП ст. тут стояв білоцерківський замок). Площа дитинця становила, очевидно, 4 га. З південно-східного боку від дитинця знаходився окольний град, або посад, площею близько 10 га. Отже, сучасна Замкова гора, розміщена на високому лівому березі р. Рось, являє собою північну мисову частину городища стародавнього Юр'єва.

На території дитинця досліджено залишки восьми заглиблених жител ХІ-ХШ сх, дві будівлі ХП-ХШ ст. господарського призначення. Житлові споруди були прямокутні або квадратні у плані, їх площа становить близько 25 м². У житлах виявлено печі — глинобитні і каркасної конструкції. Житла розташовані досить щільно, що дає можливість простежити присадибний характер забудови. З однією з таких садиб пов'язана "поварня", яка скла­далася з двох будівель з печами і господарської ями. На подвір'ї між бу­динками виявлено ще три печі. Тут знайдено обгоріле зерно і борошно.

Дослідження культурного шару показали, що на Замковій горі про­стежуються сліди двох великих пожеж: в XI і в середині XIII ст. Між цими двома періодами у житті Юр'єва існувала певна спадкоємність. Зокрема, житла ХИ-ХПІ ст. були зведені на місці попередніх будівель XI ст. Ці матеріали підтверджують повідомлення літопису про пожежу у місті в кінці XI ст. і про його наступне відновлення. Пожежа і зруйнування міста в середині XIII ст. пов'язані з нашестям ординців.

Під час розкопок житлових і господарських споруд та культурного шару виявлено значний речовий матеріал: уламки круглих кам'яних ротаційних жорен, залізні шлаки, шматки мідного лиття, обрізки пластин, наконечники списів і стріл, псалії, трубчасті замки, ключі, ножі, прясельця з овруцького шиферу, цвяхи, кільця, кам'яні точильні бруски, уламок ланцюга від хороса, кістяний гребінь, кістяні руків'я ножів.

У шарі середини XIII ст. виявлено шматки візантійської дорогої тка­нини, кілька писал із заліза та мідного сплаву, вироби зі скла (браслети, кубки) місцевого виробництва, уламки візантійських червоноглиняних амфор. Загальний характер знахідок керамічного комплексу типовий для давньоруських міст ХІ-ХШ ст.

Могильник ХІ-ХІП ст. досліджено у північно-східній частині Замкової гори. Тут розкопано 43 поховання, здійснених за християнським обрядом у ямах і дерев'яних домовинах. Виявлено одне поховання у саркофазі з плін-фи та брускової цегли. Тут же простежено залишки фундаментів трьох-апсидного чотиристовнового храму, присвяченого Георгію. Фундамент храму було складено з великих валунів із внутрішнього забутовкою на глиня­ному розчині. Збереглися й інші будівельні матеріали: плінфа, брускова цегла, вапняковий розчин, керамічні плитки підлоги.

На протилежному, правому, березі р. Рось, поблизу с.Яблунівка, до­сліджено курганний могильник ХІ-ХШ ст. із 169 насипами. Розкопано понад 60 насипів. Під насипами виявлено поховання за обрядом трупопокладення на давньому рівні. Речовий інвентар складався з меча, шаблі, ножів, кресал, тесел, наконечників списів і стріл, пружинних ножиць, браслетів, намиста.

Археологічні дослідження показали, що стародавнє місто Юр'єв, засно­ване як фортеця для боротьби з кочовиками, у XII ст. стало важливим економічним і релігійним центром у Середньому Подніпров'ї (в місті, за даними літопису, згадано ряд єпископів). Життя в місті після нашестя ординців у 40-х роках XIII ст. не припинилося. У письмових історичних джерелах 60-х років XIV ст. місто згадується під назвою Біла Церква.

Воїиь. Давньоруське місто Воїнь було розташоване на правому березі р. Сула при її впадінні у Дніпро. Тепер рештки міста, значною мірою до­сліджені археологами, затоплені водосховищем Кременчуцької ГЕС. Воїнь згадано в літописі під 1055, 1079, 1110, 1147 рр. у зв'язку з боротьбою Русі проти торків і половців, чиї напади часто доводилося відбивати місту, розташованому на південному рубежі Переяславського князівства. Вперше пов'язав городище з літописним Воїнем В. Г. Ляскоронський. У 1956-1959 рр. на городищі проводилися широкі стаціонарні дослідження у зв'яз­ку з будівництвом Кременчуцької ГЕС. Тут працювала експедиція Інституту археології НАМ України під керівництвом В. Й. Довженка, В. К, Гончарова, В. А. Богусевича.

Городище являло собою ділянку надзаплавної тераси, обнесену міцним у плані підковоподібним валом. Місто складалося з двох укріплених час­тин: дитинця і посаду. Зовнішня лінія фортифікацій проходила з півночі на південь на 100 м західніше дитинця, а далі, різко повертаючи на схід, прилягала до самого дитинця. Особливість Воїнського городища полягає в тому, що воно було укріплене ще й гаванню. Пізніше у системі укріплень замість двох ліній валів було створено одну міцну лінію фортифікацій. Внаслідок цього захист зосереджувався в одному місці — у дитинці-гавані.

Загальна площа міста становила 27,6 га. Західніше дитинця на площі 23 га розміщувався міський посад.

Дослідженнями встановлено, що Воїнь існував з кінця X до середини XIII ст. Найдавніші фортифікації X ст. не збереглися. В XI ст. укріплення дитинця було реконструйовано, а на посаді — знівельовано. У XII ст. на місці більш давніх фортифікацій дитинця й посаду було проведено нову рекон­струкцію.

Основою валу були дерев'яні зруби-кліті, у північно-східній частині (з боку р. Сули) два ряди городень і внутрішній ряд клітей складали єдину конструкцію. На одній з ділянок вершини валу виявлено залишки стіни з порожнистих дубових зрубів. Останні під час пожежі впали на внутріш­ню сторону дитинця.

В'їзд на городище простежено у північно-східній частині. Він мав ви­гляд дороги довжиною 8 і шириною 2,6 м, вимощеної дубовими колодами, покладеними на поздовжні лаги. Зруби-кліті використовувалися мешканцями міста для господарських потреб, а також як укриття під час військової небезпеки. У чотирьох клітях, наприклад, знайдено жорна, обгоріле борошно та уламки замків. У деяких клітях трапляються рідкісні знахідки: деформований пожежею бронзовий дзвін, бронзова лампадка, кістяна бойова булава, візантійська мідна монета XI ст. тощо. В одній з клітей відкрито набір ковальсько-слюсарських інстру­ментів (молот-кувалда, ковадло, молоток), предмети озброєння (частини залізного панцира, кольчуги), а також побутові речі (три ключі, бронзовий дзвіночок, бронзова застібка від книги, шість горщиків, уламки дерев'яного точеного посуду, шиферне овруцьке прясельце). У шести клітях виявлено тару (горщики, дерев'яні діжки, берестяні короби, дерев'яні миски, вито­чені на токарному верстаті). Тут же знайдено скупчення обвуглених зерен злакових (проса, пшениці, жита).

Розкопками на ділянках з внутрішнього боку валу виявлено залишки наземних і напівземлянкових жител, а також господарських ям. Численні фрагменти посуду датують ці об'єкти ХІ-ХШ ст. На посаді відкрито 20 наземних, 7 напівземлянкових жител і понад 15 господарських споруд. У житлах І господарських будовах простежено сліди пожежі.

Хронологію Воїня визначає, насамперед, масовий керамічний матеріал. Майже вся кераміка — це гончарні вироби X — першої половини XIII ст., характерні для всієї Київської Русі. Про заняття мешканців міста сільським господарством свідчать уламок наральника, чересло плуга, уламки серпів і кіс. Аналіз остеологічних матеріалів показує, що приселищне скотарство спеціалізувалося на розведенні великої рогатої худоби, свиней та овець.

У місті були розвинуті ремесла. Про залізоробне і ювелірне виробництва свідчать ковальські молоти, кліщі, ковадла, кам'яні і керамічні форми для відливання прикрас. Дерево обробляли за допомогою теслярських сокир, тесел, доліт, пилок, свердел, різців. Про косторізну справу свідчать численні обрізки та заготовки кістяних виробів. З предметів озброєння виявлено пере­хрестя шабель і меча, наконечники списів, бойові сокири, кістяну булаву і бойові кістені, залізні наконечники стріл, шматки кольчуги й пластинчастого панцира. Рідкісними для давньоруських городищ і важливими датованими речами вважаються знайдені \ 0 візантійських монет Х-ХІ і XIII ст. Якщо до цього додати виявлені у Воїні пломбир для накладання свинцевих товарних пломб, свинцеві вагові гирі, залізні заклепки від човнів, то з'ясовується спе­цифічна функція міста як укріпленої гавані.

Західніше міського посаду виявлено могильник (100-150 х 200-300 м). Усі поховання є трупопокладенням за християнським обрядом. Могильник, в основному, безінвентарний. Лише при чотирьох похованнях виявлено при? краси (три персні і одна намистина), які датують кладовище ХІ-Х1І ст. Другий могильник було відкрито у південній частині дитинця. В одному з поховань виявлено наконечник залізної стріли у грудях небіжчика. Вченими висловлено припущення, що на колишньому дитинці і в післяординський період ховали померлих. Основне населення залишило городище і пересели­лось у навколишні урочища.

Стародавнє місто Воїнь забезпечувало інтереси Київської Русі у тор­гівлі з Північним Причорномор'ям і Візантією. Це сприяло його подаль­шому соціально-економічному розвитку. Про високий рівень міської культури свідчать залізні писала для письма і бронзові застібки книг. Висла печатка XI ст. використовувалася для скріплення князівської грамоти.

Заснування Воїня дослідники пов'язують з діяльністю князя Володи­мира Святославича. Місто мало важливе військове значення, про що свід­чить сама його назва. Воно піддавалося нападам з боку степових кочо­виків— торків і половців, підтвердженням чого є сліди пожарищ, виявлені на укріпленнях міста. Воїнь, як місто і південний страж Русі, функціонував до середини XIII ст. За часів навали ординців місто занепало.

Чернігівське і Сіверське князівства. Чернігів, Стародавній Чернігів — друге за розмірами і значенням після Києва місто — вперше згадується в літо­писі під 907 р. Археологічні дослідження на території міста розпочав у 70-80-х роках XIX ст. Д. Я. Самоквасов. Він зосередив свою увагу на вивченні численних курганів, зокрема, розкопав і дослідив нині широко відомий чернігівський курган Чорігу Могилу. Протягом XX ст. пам'ятки стародав­нього Чернігова вивчали М. Є. Макаренко, Б. О. Рибаков, В. А. Богусевич, Д. 1. БлІфельд, М. В. Холостенко, експедиції Чернігівського історичного музею, Чернігівського державного архітектурно-історичного заповідника, Чернігівського педінституту.

Початок Історії Чернігова як міста сучасні дослідники пов'язують з тре­тьою чвертю І тис. н.е. Рештки житла УП-УШ ст. досліджено Б. О. Рибако-вим на березі р. Стрижень, що є притокою Десни. Аналогічні матеріали виявив В. П. Коваленко. На території міста у культурному шарі простежено кераміку волинцівської І роменської культур УІІІ-Х ст.

Б. О. Рибаков вважає, що Чернігів виріс на основі кількох слов'янських поселень, одне з яких перетворилося згодом на дитинець (правобережна тераса р. Стрижень). Саме тут простежуються культурний шар УІІ-УІІІ ст. і наступні нашарування ІХ-Х ст. Вал і рів оточували не тільки дитинець, а й ремісничо-торговельний посад на високому правому березі Десни. До нашестя орди хана Батия Чернігів був столицею великого князівства. Місто відігравало важливу роль в історії Київської Русі.

За міськими стінами виявлено могильник. Поряд з ним було язичницьке святилище. Ще одне святилище пов'язують з берегом озера, де дослідники локалізують Святу діброву.

Біля Чернігова досліджено дружинні могильники. Найважливіші з них — Чорна Могила і курган княжни Черни, в яких виявлено поховання пред­ставників юІязівсько -феодального осередку у супроводі дорогоцінної зброї і забитих коней. Курган Чорна Могила коротко описано вище. Під насипом кургану княжни Чорни виявлено поховання воїна в кольчузі. Серед супро­відних речей знайдено срібне окуття від рогу тура, прикрашене черню (Б. О. Рибаков).

На території Чернігова (в різних його частинах) нині вивчено понад 130 житлових і господарських споруд (В. А. Богусевич, Б. О. Рибаков, В. П. Коваленко). Основні типи жител: наземні зрубні і ледь заглиблені зі стовповою конструкцією стін. Б. О. Рибаков відкрив на дитинці садибу одного з чернігівських бояр. Вона складалася з великого наземного зруб­ного житла. Стіни було викладено поліхромними глазурованими плитками, На розкопках виявлено бронзові рукомийники-водолії XII ст., шиферні прясельця, багато кераміки. Залишки двох аналогічних садиб зафіксовано на Третьяку.

Вивчено пам'ятки світської і культової монументальної архітектури. На княжому дворі виявлено рештки двох кам'яних будівель. Вважають, що це були дво- і триповерхові тереми, зі стінами, розписаними фресками (В. А. Богусевич, М. В. Холостенко). У другій половині XII ст. в Чернігові функціонували в'їзні ворота з надворітною церквою. Збереглося дві па­ралельні стіни товщиною 2,5 м, між якими був проїзд шириною 3 м, пере­критий склепінням, на другому поверсі якого і знаходилася надворітна церква. Споруда була прикрашена мозаїкою, фресками і кольоровими глазурованими плитками. З пам'яток храмової архітектури у Чернігові відомі Спаський собор, споруджений у 30-х роках XI ст., Борисоглібський собор XII ст., Михайлівська (1174 р.) і Благовіщенська (1186 р.) церкви, від яких збе­реглися тільки фундаменти. У XII ст. кам'яні храми було споруджено на території Єлецького та Іллінського монастирів. Ще одну порівняно невелику церкву зведено наприкінці XII — на початку XIII ст. на високій терасі між Єлецьким та Іллінським монастирями. На міському торзі Чернігова функціонувала П'ятницька церква кінця XII — початку XIII ст.

Рис. 125. Давній Чернігів (за Б. О. Рибаковим).

І— давні укріплення, що зберігалися до XVIII ст.; П— курганні групи Х-ХІІ ст.; /// — великі кургани X ст.; IV — церкви ХІ-ХІ! ст.; V — схема розташуваня вулиць Чернігова після І803 р.

Райони давнього міста: Д — дитинець; О — "окольний град" (давній посад); Т— "Трєтьяк"; П— посад міста на середину XII ст.

1 -- Чорна Могила; 2 — Курган "Княгині Чорної"; 3 — куран "Гульбище" на БолдІних горах; 4 — Олеговеполе; 5—Стрижнівська група курганів; б—старе кладовище "в Березках"; 7 — Іллінська церква Іллінського монастиря; 8 — печерні і підземні скити і церкви; 9 — Спаський собор; 10 — Борисоглібський собор; 11 --П'ятницька церква; 12— Успенський собор Єлецького монастиря; ІЗ— Святадіброва.

Чернігів був великим ремісничим центром Русі. Речовий матеріал засвідчує розвиток залізоробного, бронзоливарного, гончарного і ювелір­ного ремесел. Були розвинуті й Інші виробництва. Високий рівень ювелір­ної справи підтверджують І 11 дорогоцінних речових скарбів ХП-ХПІ ст., виявлені на дитинці, у прибудові Спаського собору, на посаді та в районі Єлецького монастиря. Речові скарби містили золоті колти, срібні гривни, браслети, сережки, персні, дротяні плетені ланцюжки зі змієподібними голівками-наконечниками. Крім місцевих ювелірних виробів в одному з речових скарбів разом з великою срібною з позолотою чашею, прикра­шеною зображеннями людини, звірів, птахів, геральдичних знаків, викона­них чеканкою, виявлено масивну кришку золотої дарохранильниці роботи ювелірів Нижньої Лотарінгії другої половини XII ст. (В. П. Даркевич, 1.1. Єдомаха). Згадані скарби вчені пов'язують з подіями 1239 р., коли ординці, незважаючи на мужню боротьбу захисників, оволоділи Черніго­вом, Економічне, політичне і культурне значення міста було значною мірою підірвано.

Новгород-Сіверський. Першу згадку про місто знаходимо у "Повчанні Володимира Мономаха дітям" у зв'язку з боротьбою проти половців у 1078-1079 рр. Після Любецького з'їзду Новгород-Сіверський став столицею князівства, що відокремилося у 1140-1150 рр. від Чернігівської землі. По­літична історія міста пов 'язана з діяльністю Ольговичів — нащадків Олега Святославича.

Новгород-Сіверський привернув увагу дослідників у кінці XIX — на початку XX ст. Тут працювали Д. Я. Самоквасов, М. В. Воєводський та ін. Починаючи з 1979р. розкопки на території міста проводить археологічна експедиція Інституту археології НАН України та Чернігівського історич­ного музею.

Місто виникло наприкінці X ст. на високому правому березі р. Десна на базі кількох поселень роменської культури. Ядром міста був дитинець площею 2 га. Його оточував окольний град площею близько ЗО га. До стін окольного града прилягали неукріпленІ селища. Найдавніші фортифікації на дитинці було зведено в останній чверті X ст. У валу відкрито дерев'яні конструкції. Наприкінці XI — на початку XII ст. оборонні споруди дитинця було реконструйовано з метою їх зміцнення. З південного боку виявлено в'їзд до замку. Окольний град також мав свою систему фортифікацій, яка складалася з валу та рову. Вал, як і на дитинці, мав дерев'яні конструкції. В окольному граді було троє воріт: Чернігівські, Курські та Водяні.

Літописні та археологічні дані показують, що на території дитинця зна­ходився князівський палац і центральний храм міста — церква Михайла. Деякі будови, відкриті розкопками на дитинці, дослідники пов'язують з князівським двором. Це, зокрема, рештки князівського погреба— медуші XII ст. Медуша була напівземлянковою спорудою площею близько 50 м², де зберігалися понад 100 амфор з вином і медом, а також інші продукти. У підлозі погреба були вириті спеціальні заглиблення, в яких вертикально стояли амфори. Виявлено ями, в яких зберігалися запаси м'яса, риби.

У місті археологічне зафіксовано житла двох типів: наземні і напівзем­лянки. Одну з напівземлянок досліджено на дитинці. Ця споруда мала стовпову конструкцію стін. Житло датується (роменською керамікою) кін­цем X ст. Біля житла відкрито залишки господарського комплексу, який являв собою заглиблену в землю будову з трьома господарськими ямами-погребами. Поряд виявлено ще кілька господарських ям. Наземні житла зберігаються гірше і фіксуються за завалами обмазки стін та концентрацією речових знахідок. В одній з таких наземних будов виявлено рештки печі-кам'янки, що стояла на дерев'яному опічку, характерному для жител північ­них районів Русі. Житло датується (керамікою та іншими супровідними речами) кінцем XII — початком XIII ст,

На території посаду досліджено залишки металургійних домниць ям­ного типу, залізні криці та шлаки, сліди ковальського, гончарного, ювелір­ного, косторізного та інших ремесел. Печі-домниці датуються (керамікою) X —'- початком XI ст. Озброєння (бойові сокири, наконечники списів І стріл) і побутові предмети (ножі, кресала, замки, ключі) свідчать про високий рівень розвитку залізоробного і ковальського ремесел. Існування ювелір­ного та склоробного ремесел зафіксовано знахідками ливарних форм, улам­ків виробів, шлаками тощо. Про торговельні зв'язки Новгорода-Сіверського свідчать вироби з прибалтійського янтарю, східний скляний посуд, шиферні прясельця з Овруча, скляні браслети з Києва та Візантії.

За 2 км від міста, вниз за течією Десни, у XII—XIII ст. діяв Спасо-Преображенський монастир. Тут досліджено центральний Спаський собор — трьохапсидний чотиристовповий храм (20,1 х 13,3 м). Із захід­ного боку церква мала прямокутний у плані притвор. До північного і південного фасадів були прибудовані округлі притвори тилу апсид. Стіниспоруди зведено за технікою рівношарової кладки плінфи на розчині з цем 'янкою, Виявлено уламки штукатурки з фресковим розписом, є й окремі графіті.

Міське кладовище, як вважають, містилося приблизно за 1 км на схід від давньоруських фортифікацІй, там, де знаходився розкопаний скарбошу­качами курган. Систематичні дослідження некрополя не провадилися.

Новгород-Сіверський був одним з важливих осередків міської культури, центром князівства, займав вагоме місце в історії Київської Русі Х-ХШ ст. Нашестя орд Батия обірвало розвиток міста. У XIV ст. Новгород-Сіверсь­кий потрапляє під владу литовських феодалів, а з 1500 р. переходить до Московської держави.

Любеч. Рештки цього стародавнього міста виявлено на території селища міського типу Ріпкинського району Чернігівської області на лівому березі Дніпра. Перша літописна згадка про Любеч пов'язана з подіями 882 р., коли ним оволодів новгородський князь Олег. Під 907 р. про Любеч згадано як про одне з важливих міст у договорі Київської Русі з Візантією. Подальші літописні згадки про місто (1147, 1159 рр.) пов'язані з міжусобною боро­тьбою чернігівських і смоленських князів.

Археологічне вивчення Любеча розпочалося наприкінці XIX ст. роз­копками ЗО курганів, першими роботами на території Замку. У XX ст. тери­торію Любеча вивчали М. К. Якимович, В. К. Гончаров, Б. О. Рибаков.

Дитинець Любеча — городище Замок — локалізується у центральній частині горбів, поблизу устя р. Гончарівка, на високому (близько 40 м) останці з крутими схилами. Дитинець був укріплений могутнім валом і ро­вом. З північного боку від дитинця, у дніпровській заплаві, була пристань, про що свідчить аналіз культурного шару і знахідки візантійських монет. На північний схід від дитинця виявлено невелике мисове городище, яке дослідники пов'язують з частиною міського посаду. З півдня І з заходу до дитинця також прилягали території посадів. На західному боці був розташо­ваний Воскресенський монастир Х-ХІІ ст. і печера Антонія Печерського. Курганний могильник Любеча знаходився переважно на північний схід від міста.

Посади і дитинець Любеча сформувало східнослов'янське населення середини і третьої чверті І тис. н.е. Як вважає Б. О. Рибаков, у IX ст. на дніпровському водному шляху виникло спочатку невелике містечко, а після утворення Давньоруської держави Любеч став одним з важливих міських форпостів Києва. Подальший розвиток міста припадає на X ст., коли навколо його посадів було зведено вали.

Рис. 126. Замок в Любечі (реконструкція Б. О. Рибакова).

У другій половині XI ст. любецькі фортифікації було реконструйовано. Укріплення дитинця-замку складалися з дубових городень, заповнених глиною. Над ними були дерев'яні стіни-заборола. До городень з внутріш­нього боку городища примикали житлові зруби-клІті з рівною дерев'яною покрівлею, перекритою шаром глини. Це були бойові майданчики заборол, куди вели сходи з колод. Вздовж внутрішнього периметра оборонних стін у землю закопували великі мідні казани для "вару" — окропу, яким поливали ворогів під час штурму. Замок Любеча від посаду відокремлював сухий рів, через який було перекинуто підйомний міст. Від посаду до мосту вів високий насип — пандус — шириною понад 10 м. Ворітьми з двома баштами охоронявся і контролювався вхід до замку. Археологи відкрили залишки приміщень для варти, а також господарські кліті з різними запа­сами, медуші з рештками корчаг, господарські ями-погреби, ями для збереження води та ін.

На території дитинця відкрито залишки високої будови — башти-дон-жона. У підземеллі цієї башти виявлено речовий скарб високохудожніх золотих і срібних прикрас, який, на думку Б. О. Рибакова, міг належати багатому боярину — коменданту замку. Важливою спорудою замку був дерев'яний князівський палац (40 х 9-13 м) з трьома теремами. За матеріа­лами досліджень Б. О. Рибаков реконструював триповерховий будинок князівського палацу. За палацом виявлено залишки дерев'яної церкви-(6,5 х 6,5 м) з шатровою покрівлею. Поблизу церкви було кладовище.

У замковій частині відкрито залишки рядових жител: двоповерхових, одноповерхових і напівземлянкових з глинобитними печами. Одне з жител належало майстру-ювеліру. Тут знайдено значну кількість керамічних ти-гельків, уламки мідних предметів і мідного дроту. У другому з розкопаних жител мешкав косторіз XI ст. На городищі були також майстерні, де виго­товляли шиферні прясельця і скляні браслети (дослідження Ю. Л. Ща-пової).

Б. О. Рибаков вважає Любецький замок доменіальним володінням чер­нігівських князів ХТ-ХИ ст. Замок був пограбований, очевидно, під час усобищ між смоленським князем Ростиславом і чернігівськими Ольгови-чами. За літописом, це трапилося в 1147 р.; сліди згарищ зафіксовано в різних частинах дитинця. Пограбування й спалення замку в середині XII ст. є головною причиною того, що тут знайдено порівняно невеликий речовий інвентар. Лише у потайних місцях виявлено срібні грошові гривні, а також дорогоцінні прикраси із золота й срібла (браслети, намисто, колти, скроневі кільця, персні, бляшки з перегородчастою емаллю). Знайдено також пред­мети озброєння (перехрестя меча, бойова сокира, уривки кольчуги, булава, наконечники списів і стріл), землеробські знаряддя праці (серпи, жорна) та різні побутові речі. Цікавими є знахідки шиферних пряселець з написа­ми, в яких зафіксовано імена Іванка, Степаниди, Нежили, Миколая. Знай­дено і кам'яну ікону з написом на її зворотному боці "Яковь". Як довів Б. О. Рибаков, Любецький замок вважався резиденцією чернігівських кня­зів, а засновником замку був чернігівський князь Володимир Мономах (1074-1094рр.)-

Рядове населення міста мешкало за межами дитинця. Про це свідчать потужний культурний шар Х-ХШ ст., а також рештки наземних і напівзем­лянкових жител на посадах Любеча. На західному валу посаду розкопками відкрито рештки дерев'яної сторожової вежі.

Поховальний обряд реконструюється на основі могильників. Один кур­ганний некрополь (ЗО курганів) виявлено на північний схід від міста. Дру­гий курганний могильник (близько 100 курганів) розташовувався на пів­денно-східній околиці міста. Цей могильник частково пов'язаний з терито­рією сучасного кладовища. Третій могильник досліджено на півнІчно-схід-ній периферії міста. На могильниках археологічно досліджено 45 курганів (З трупослалення на стороні, 18 трупоспалень на місці, 2 трупопокладення в ямах під курганами). У деяких курганах виявлено порушені поховання, деякі можна вважати кенотафами.

Широкі розкопки на території Любеча вперше у слов'яно-руській архео­логії дозволили Б. О. Рибакову повністю реконструювати і відновити зов­нішній вигляд багатого феодального замку ХІ-ХІІ ст. Вчений визначив також певне співвідношення великих ремісничо-торгових посадів І відок­ремленої від них князівської резиденції.

Путивль. Стародавній Путивль займав високі миси правого берега р. Сейм. Перші літописні згадки про Путивль виявлено під 1146 р., коли місто було оточене військами київського князя Ізяслава Мстиславича та його союзників — князів чернігівського і переяславського. Після тривалої облоги місто здалося. Переможці захопили путивльський князівський двір Святослава і розділили між собою його майно. Після подій 1146 р. Путивль було передано під владу чернігівських князів, а в 1149 р. місто знову переходить у володіння Свято­слава Ольговича і його нащадків — новгород-сіверських князів. З Путивля у 11 85 р. виступив у похід на половців новгород-сіверський князь Ігор Свято-славич. Літопис повідомляє про участь путивльської дружини у битві на Капці 1223 р. За часів навали орд Батия (1237-1241 рр.) Путивль, очевидно, спіткала доля інших міст, які трапилися на шляху ординців.

Перші археологічні обстеження Путивля здійснив у 1947 р. Д. Т. Бере-зовець. Пізніше тут працювали В. А. Богусевич, Б. О. Рибаков, експеди­ція Інституту археології НАН України під керівництвом О. В. Сухобокова.

Дослідження показали, що на території міста у УШ-Х ст. існувало кілька поселень роменської культури. Вони розташовувалися в урочищах Ніколь-ська Гірка, Коптєва Гора, де під час розкопок виявлено залишки жител і господарських споруд УІИ-Х ст. На городищі в урочищі Городок, яке топографічно домінує, також зафіксовано культурний шар УІП-Х ст. Саме це городище і стало дитинцем міста. Воно займає мис площею 1 га, оточений крутими терасоподібними схилами та глибоким яром. В'їзд на городище відкрито у північно-східній частині, на вузькому (10м завширшки) пере­шийку. На північ від дитинця знаходився посад і захищений дерев'яними стінами "острог".

У конструкції валу виявлено рештки дубових зрубів-городень, датова­них другою половиною XII ст. Під ними у валу північно-західної частини Городка виявлено залишки дерев'яних фортифікацій кінця X — середини XI ст., а ще нижче — залишки оборонної стіни у вигляді двох'ярусного частоколу УШ-ІХ ст. Таким чином, дитинець Путивля зберігає у своїх нашаруваннях сліди фортифікаційних споруд від УПІ-ІХ до ХІТ ст. На цьому городищі представлено також культурний шар X У-ХУШ ст.

У центральній частині дитинця В. А. Богусевич і Б. О. Рибанов відкрили залишки фундаменту кам'яної палацової церкви. Споруда була прямокутною у плані (18 х 20 м), мала два напівкруглих виступи з північного та південного боків. Три вівтарних виступи напівкруглої форми збереглися зі східного боку, а на західному був притвор прямокутно-овальної форми. Б. О. Рибаков дійшов висновку, що будівельні рештки храму, виявлені під шаром зі слідами пожежі кінця 30-х років XIII ст., свідчать, що церкву почали будувати до нашестя ордин­ців. Однак будівництво її не було завершене (не зчайдено штукатурки і слідів фресок).

У цій же частині городища, поряд з церквою, було досліджено житлово-ремісничий комплекс майстра-ювеліра. У напівземлянці площею 7,5 м² виявлено кераміку ХП-ХІІІ ст., набір тигельків і шматки мідного шлаку. Поблизу церкви відкрито кілька ям-погребів, у яких знайдено кераміку, господарський інвентар, предмети кінського спорядження, окремі прикра­си ХІЇ-ХШ ст.

На північний схід від залишків фундаменту храму археологи відкрили колективну могилу, в якій виявлено розмішені у кілька ярусів кістяки загиб­лих у 1239 р. людей. Під цим колективним похованням оборонців міста досліджено напівземлянку зі слідами пожежі. У приміщенні знайдено за­паси червоної вохри і кілька мініатюрних керамічних посудин. Очевидно, тут мешкав художник. Його житло стало місцем колективного поховання. Поряд, теж у згорілому приміщенні, виявлено кістяк дитини, яка сховалася там, коли в місто увірвалися ординці, і загинула.

Посад Путивля був густо забудований. Про це свідчать знайдені під час розвідкових робіт серії посуду, уламки скляних браслетів, шиферні прясельця, меч, кольчуга, наконечники списів і стріл.

Навколо посаду Путивля розміщувалися приміські села. За 1,5-1,8 км на захід від дитинця виявлено потужний культурний шар з рештками жител і господарських споруд ХП-ХІІІ ст. Аналогічні залишки простежено і в уро­чищі Підмонастирська слобода.

Залишки могильника ХП-ХІІІ ст. зафіксував О. В. Сухобоков в урочищі Нікольська Гірка. Тут виявлено 20 поховань-трупопокладень за християн­ським обрядом. Тут же було знайдено 3 поховання зі слідами часткового трупо спалення, які О. В. Сухобоков датує Х-ХІ ст.

Археологічні дослідження в Путивлі будуть продовжені. Але вже те, що відомо про його давню історію сьогодні, засвідчує: в ХІ-ХІІ ст. Пу­тивль функціонував як місто. Воно лежало на шляхах, що пов'язували північно-західні та північні райони Київської Русі. У лихоліття ординського нашестя його спіткала доля інших давньоруських міст і містечок.

Галицько-Волинське князівство. Галич уперше згадується в літописі у середині XII ст. Тоді Галич був столицею князівства, до якого увійшли Галицьке, Звенигородське, Перемишльське і Теребовльське князівства. За часів князювання Ярослава Осмомисла (1153-1187) могутність стольного Галича значно зросла. З 1199 р. Галич стає столицею об'єднаного Галицько-Волинського князівства. Він був одним з найвизначніших економічних, політичних і культурних центрів стародавньої Русі. Розвитку Галича сприя­ло його вигідне розміщення на перехресті важливих торговельних шляхів, що пов'язували землі Київської Русі з Подунав'ям і Причорномор'ям. Га­лич оточували родючі землі і масиви лісів Прикарпаття. Недалеко від міста знаходилися поклади солі.

В історичній науці XIX ст, не було єдності думок щодо локалізації сто­лиці Галицько-Волинської Русі. Довгий час вважалося, що стародавній Галич був розташований на місці нинішнього однойменного районного центру Івано-Франківської області. У 1890 р. А. Чоловський висунув нову концепцію, згідно з якою рештки літописного Галича слід шукати в с. Кри-лос над р. Луква, де розташовано велике городище.

Перші археологічні дослідження у 1882-1884 рр. провів 1.1. Шараневич. На околицях Галича, Крилоса і Залукви відкрито фундаменти семи біло­кам'яних монументальних споруд—храмів. Початок широких археологіч­них досліджень у Крилосі припадає на 30-ті роки XX ст., коли Я. Пастер­нак відкрив тут фундаменти Успенського кафедрального собору. Це від­криття І вирішило проблему локалізації столиці Галицько-Волинської Русі.

Пізніше археологічні дослідження літописного Галича проводили експе­диції під керівництвом В. Й. Довженка, В. К. Гончарова, М. К. Каргера, В. В. Ауліха.

Стародавній Галич розташовувався на мисі високого корінного берега р. Луква. Висота мису над рівнем річки становила 70 м. На цьому підви­щенні стояла фортеця, площа якої у ХП-ХІІІ ст. становила близько 50 га. Все верхнє місто було поділене на три частини. Перша з них (150 х 200 м) розташована на краю мису і мала назву Золотий Тік. Золотий Тік був обне­сений валом і ровом. Тут, як вважають вчені, був князівський двір. За пів­денним валом і ровом знаходилася єпископська частина міста. Тут стояв великий білокам'яний кафедральний храм Успіня.

Далі на південь розта­шовувався міський посад. Його захищала потрійна лінія валів і ровів. Між валами єпископської частини і посаду є розрив — Воротище, який вказує на місце давнього проїзду з воротами. На низині, біля західного підніжжя верхнього міста, по обох берегах р. Луква на площі 200 га локалізувалися підгороддя. До околиць міста прилягали села і садиби бояр. Біля впадіння Лукви в Дністер знаходилася пристань Галича.

Археологічні дослідження останніх років показали, що початок фор­мування Галича як міста можна віднести до кінця VII — початку VIII ст. У 1991-1992 рр. археологічна експедиція під керівництвом В. Д. Барана і Б. П, Томенчука відкрила на місці літописного кургану Галичина могила символічне поховання (кенотаф) на честь князя, який міг бути засновником міста Галича. Поховальна яма мала форму човна. По краях всього периметра ями і були виявлені залишки дерев'яного човна-однодеревка. Знахідки, що супроводжували кенотаф: дві залізні бойові сокири, кинджал, наконеч­ник дротика, два наконечники стріл та рештки позолоченого щита. Вказані речі датуються приблизно X ст.

Рис, 127. Давній Галич.

І — вали; II — земляни насипи; НІ — залишки церков.

І — Золотий Тік; 2 — Успенський собор; 3 — курган Галичина Могила; 4 — Іллінська церква; 5 — Воскресенська церква; 6 — церква "на Царинці"; 7 — Благовіщенська церква.

Рис. і 28. Старожитності з розкопок давнього Галича;

І — цвях; 3 — дужка від відра; 4 — підкова до чобота; 6 — писало; 7 — кресало; 8 — гачок; ІЗ — пряжка; 17, !8 — замки; 19-21 — ключі. Вироби з бронзи: 2 — прикраса кінської упряжі; 5 •— застібка до книги; 9, II — поясні прикраси; 12 — тягарець; 15 — перстень. 10 — глиняна фігурка; 14. 16, 22 — вироби з кістки.

Галич виник і формувався в епоху раннього феодалізму в результаті природного зростання початкових неміських поселень. На початковому етапі утворення на місці майбутнього Галича функціонувала група поселень. Серед них виділялося поселення мисового типу на Крилоській горі. Воно виникло наприкінці VII — на початку ٧ІІІ ст. Із досліджених останнім часом 20 жител верхнього міста 15 належать до напівземлянок з печами-кам'янками і керамікою УШ —X ст. У зв'язку з ранніми житловими комплексами кінця VII — X ст. розглядають речі Крилоського скарбу VII ст. н.е., а також грошовий скарб куфічних монет X ст. Ці скарби, безперечно, пов'язані з дав­німи торговельними шляхами, що вели до Візантії та країн арабського світу. Важливу роль у торгівлі давньоруського населення Прикарпаття відігравали центри солеваріння — Калуш і Долина. Саме вони постачали сіль у Подніпров'я. Очевидно, біля соляного торговельного шляху І виникло посе­лення, яке стало основою майбутнього міста. Його подальший соціально-економічний, політичний і культурний розвиток визначався рівнем сільського господарства, ремесел і торгівлі. Пам'ятки Галича ХІ-ХПІ ст. характеризують етап його піднесення і розквіту в системі інших населених пунктів Галиць­кого, а потім Галицько-Волинського князівства. На середньому майданчику верхнього міста за часів Ярослава Осмомисла було споруджено кафедраль­ний Успенський собор, який за розмірами поступається тільки Київській Софії. Собор зведено з білого дністровського каменю-вапняку у стилі галиць­кої архітектурної школи. Це п'ятинефний трьохапсидний храм, прикраше­ний фігурною та орнаментальною різьбою. Зразком галицької школи різьби по каменю є рельєф із зображенням дракона. Підлога храму була вимощена керамічними глазурованими плитками, які згодом замінили кам'яними. При дослідженнях фундаменту відкрито кам'яний саркофаг з останками кістяка чоловіка. Вважають, що тут було поховано Ярослава Осмомисла.

На Золотому Тоці досліджено рештки численних наземних жител з глинобитними печами і керамікою ХІІ-ХШ ст. Саме тут виявлено речі, які могли належати феодалам міста. Це цілі й фрагментовані хрести-енкол-піони, золоті колти з емаллю, срібні сережки. Знайдено серію побутових залізних виробів, а також різноманітну масову кераміку. Цікавими вияви­лися два житла ХІІ-ХІ1І ст., одне з яких загинуло від пожежі. Тут знайдено кілька керамічних посудин, залізне чересло, дві коси-горбуші, три сокири, кайло, свердло для дерева, уривки кольчуги, кінські пута, флягу з бронзової бляхи, шість цілих скляних браслетів та інші речі.

Рис. 129. Вироби із заліза з давнього Галича:

І — стремено; 2-4 — шпори: 5 — частина кінської підкови; б -13 —- наконечники стріл.

У цій же частині дитинця В. В. Ауліх відкрив своєрідну комору ювеліра-ливарника. У ній знайдено 150 тигельків для плавлення бронзи, матриці для виготовлення порожнистих прикрас І нашивок-бляшок, велику кіль­кість пошкоджених бронзових прикрас і предметів культу (фрагменти кіль­кох хрестів-енколпіонів), а також три кам'яні і дві бронзові іконки.

На території Підгороддя виявлено культурний шар та об'єкти ХІ-ХПІ ст., в урочищі Царинка — рештки згорілого двоповерхового будинку. В уро­чищі Церквище досліджено залишки залізоробного виробництва. Залишки кузні і бронзоливарної майстерні відкрито в урочищі Юрівське, рештки склоробного виробництва — на околиці с. Вікторове. Потужний культур­ний шар простежено в обривах берега р. Луква. У Підгородді відомі залишки кількох давньоруських білокам'яних храмів, зокрема Благовіщенської і Воскресенської церков.

Рис. 130. Церкви давнього Галича.

І — план Успенського собору; II — фундамент церкви "під Дібровою": /// — фундамент церкви Спаса.

І — саркофаг Ярослава Осмомисла; 2—могила "князівни"; 3—мурована каплиця (останок собору); 4 — останки кам'яної підлоги; 5 — яма (капище?); б — залишки надземних стін.

Фундаменти стін Благовіщенської церкви споруджено з річкового каменю на міцному вапняно-піщаному розчині. У західній час­тині споруди виявлено не зрушені з місця фрагменти підлоги з різнокольо­рових керамічних полив'яних плиток. Під церквою відкрито залишки зго­рілої дерев'яної культової споруди зрубної конструкції та кількох поховань. В урочищі Царинка Ю. В. Лукомський виявив залишки монументаль­ної споруди Галича. Археолог натрапив тут на два фундаменти, відстань між якими становила 9 м. Між ними простежено добре збережену підлогу з тесаних вапнякових плит, полив'яних керамічних плиток, а також похо­вання літнього чоловіка у саркофазі, виготовленому з вапнякового моноліту. Дослідники вважають, що виявлені фундаменти є залишками літописної церкви у монастирі Івана, де поховано Ростислава Івановича Берладничича. Всього на території літописного Галича виявлено залишки 9 пам'яток мону­ментальної архітектури. З письмових джерел відомо ще близько 20 місць, де можливі знахідки аналогічних споруд.

Отже, давньоруський Галич був великим міським економічним, полі­тичним і культурним центром Південно-Західної Русі. Тут тісно переплелися місцеві давньоруські традиції з впливами Центральної Європи. Галицька архітектурна школа, наприклад, зазнала відчутного впливу романського мис­тецтва. Вироби галицьких ювелірів, різьбярів по кістці цінували не тільки на Русі, а й у центральноєвропейських країнах.

Нашестя орд Батия у 1241 р. підірвало могутність Галича. Значна час­тина міста й округи постраждала від завойовників. Але місто існувало і в післяординський час. Остання літописна згадка про нього датована 1272 р. Остаточний занепад Галича стався в середині XIV ст. внаслідок воєнної інтервенції польсько-литовських феодалів.

Пліснеськ. Залишки міста виявлено поблизу хуг. Пліснеська і с. Підгірці Бродівського району Львівської області. У літописі Пліснеськ згадується під 1183 і 1233рр.

Дослідження Пліснеська розпочато в 1810 р. У XX ст. тут працювали експедиції Львівського університету, Інституту суспільних наук (нині — Інститут українознавства НАНУ) та Інституту археології НАН України під керівництвом І. Д. Старчука, В. К. Гончарова, М. П. Кучери,

Пліснеське городище овальної у плані форми складається з двох частин — верхньої і нижньої. Верхня займає мисове плато, а нижня — навколишню долину та прилеглі до плато схили. Загальна площа городища становить 160 га. Вся його територія обнесена зовнішнім валом і ровом. Внутрішні фортифікації поділяють її на кілька частин. Археологічні матеріали показують, що городище Пліснеська існувало протягом тривалого часу, починаючи від раннього залізного віку. Культурний шар УПІ-ІХ ст. свідчить про те, що в другій половині І тис. н.е. місцеве східнослов'янське населення пристосувало городище для своїх потреб. У Х-ХІІ ст. тут зосередилася значна група давньоруського населення, якій і належать найважливіші ар­хітектурні об'єкти і старожитності міста.

Наприкінці X — на початку XI ст. мисова частина городища мала мо­гутні фортифікації з кам'яною кладкою і дерев'яними конструкціями. У Пліснеську відкрито 70 житлових і господарських споруд напівземлян-кового і наземного типів. Напівземлянки використовувалися з УІІІ-ІХ до

Рис. 131. Матеріали з літописного Пліснеська:

1 — фрагмент шкатулки з кістки; 2, 4-6 — прикраси; 3 — гудзик; 7-14 — вироби з заліза; 15, 16 — кераміка; 17 — пряжка; 18 — глиняна писанка.

XIII ст., наземні житла функціонували у ХП-ХШ ст. Напівземлянки VIII-IX ст. (10-12 м²) мали печі-кам'янки. Ця ж традиція зберігалася і в X-XI ст. Напівземлянки ХП-ХШ ст. стають більшими за площею (30-40 м²) і мають глинобитні печі. Від 22 наземних жител ХЇЇ-ХЛІ ст. збереглися залишки глинобитних печей. З багатих міських наземних будинків ХП-ХШ ст. походять 168 фрагментованих керамічних плиток, які використову­валися для оздоблення інтер'єру.

У житлах, господарських спорудах і навколо них виявлено різноманіт­ний речовий матеріал, який дає уявлення про економічний, соціальний уклад і культуру міста. Із знарядь землеробства знайдено 2 залізних нараль­ники, різак-чересло, 19 серпів, 4 коси, фрагменти залізних окуть від лопат. Знахідки характеризують і рівень розвитку ремесел. Скупчення залізних шлаків виявлено в різних частинах культурного шару. Виявлено кілька залізних криць, ковальські зубила, пробійники, два кам'яних точильних круги. Знаряддя ливарників і ювелірів представлені ливарними формоч­ками, тигельками-ллячками, пшцетом, пуансоном І матрицею для тиснення прикрас.

Із знарядь для обробки дерева виявлено 6 сокир, 3 тесла, скобель, 5 доліт, З різці, стамеску. На городищі знайдено багато предметів озброєння (107 наконечників стріл, наконечник списа, перехрестя меча, три уламки одно-лезових мечів, кістяна бойова булава, 2 кістені, 23 шпори, залізні окуття від колчанів, вудила, псалії). До загальних побутових речей належать 40 залізних ключів, кілька ножиць, кресал, понад 20 залізних і бронзових пряжок, бронзові й срібні підвіски, бронзові та мідні браслети. Є кілька культових речей (бронзова підвіска панікадила та скляний хрестик).

Серед виробів з каменю знайдено 140 точильних брусків, 133 прясельця, з яких 107 — шиферні, овруцькі і 26 — з місцевої вапнякової породи. Скляні вироби представлені браслетами, намистинами, перснями. Крім того, виявлено кілька скляних кубків, якими користувалися представники замож­ної верхівки міста.

Серед знахідок найбільше керамічних виробів. Увесь посуд (за винят­ком кількох ліпних горщиків) виготовлено на гончарному крузі. Форми й орнаментація посуду типові для давньоруських міст і поселень ХІ-ХІІІ ст.

Курганний могильник Пліснеська досліджено у північній частині горо­дища на площі 6 га. Матеріали досліджень показують, що до початку XI ст. тут паїгував обряд кремації. Починаючи з XI ст, поширюються звичайні трупопокладення. У ХП-ХІІІ ст. інгумація стає найпоширенішою формою поховальної обрядності. Поховання-трупоспалення супроводжувалися кера­мічним посудом з жертовною їжею і напоями, трупопокладення — сріб­ними скроневими кільцями, бронзовими перснями, залізними ножами, кам'яними точильними брусками. У шести похованнях виявлено досить багатий інвентар (мечі з золотою та срібною інкрустацією, кольчуга, золоті браслети і персні, срібні хрести і прикраси зі скла та каменю). Ці поховання пов'язують з воїнам й-дружинниками і датують XI ст.

Групу по ховань-трупопокладень XIII — початку XIV ст. супроводжу­вали окремі побутові предмети і прикраси. Деякі з поховань були перекриті кам'яними плитами.

Таким чином, дослідження літописного Пліснеська показали, що місто у X ст. стало одним із західних форпостів Київської Русі. Можна думати, що тут була резиденція представника центральної князівської влади. У XII-XIII ст. Пліснеськ входив до складу Галицького, а потім— Галицько-Волинського князівства. Життя у місті після нашестя ординців припини­лося не відразу, в окремих його частинах воно тривало і в другій половині ХШ-ХІУ ст.

Звенигород. Недалеко від Львова, у Пустомитівському районі, на р. Білка розташоване сучасне с. Звенигород, на місці якого знаходилося однойменне стародавнє місто. Давньоруські літописи неодноразово згадують про Зве­нигород. У Лаврентіївському списку літопису перша згадка про місто дато­вана 1086, в Іпатіївському — 1087 р. За літописами, Звенигород в XI-XIII ст. перебував у вирі князівських міжусобиць, тимчасово потрапляв під владу угорських феодалів.

Археологічні дослідження Звенигорода було розпочато у 1953 р. експе­дицією Львівського історичного музею під керівництвом І. К- Свєшнікова. Ці роботи продовжив В. С. Терський-Шелом'янцев. У 1965-1972 рр. роз­копки у Звенигороді проводила експедиція Інституту суспільних наук (нині — Інститут українознавства НАНУ) та Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури під керівниц­твом О. О. Ратича. У 70-80-х роках експедицію знову очолив І. К. Свєшніков. Нині дослідження стародавнього міста триває.

Залишки городища займають площу близько 12 га. Дослідженнями вста­новлено, що пагорб у південно-західній частині городища — це природне підвищення. У західній частині пагорба відкрито залишки валу, що оточу­вав і захищав дитинець. У зовнішній конструкції валу розкопками виявлено рештки дерев'яних городень, а з внутрішнього боку — залишки житлових приміщень. За західним валом городища, в урочищі Загородище, дослід­жено посад площею до 3 га. Інший, північно-східний, посад міста виявлено в урочищі П'ятницькому: він мав площу близько 10 га. Таким чином, загаль­на площа міста становила понад 25 га. Разом з навколишніми селами й садибами бояр літописний Звенигород являв собою одне з типових міст Галицько-Волинського князівства.

Багаторічні археологічні дослідження проводилися на території дитинця і на землях посадів. У північно-східній частині городища розкопками відкрито залишки двох напівземлянок, що були, очевидно, житлами і майстернями ремІсників-косторізів. Тут знайдено залізні знаряддя для обробки кістки і рогу, а також оздоблені кістяні накладки дерев'яних скриньок, рукоятки ножів, гребінець, заготовки для ложки і бойового кістеня. Вироби Звенигородських майстрів-косторізш, очевидно, були відомі не тільки у Південно-ЗахІдній Русі, а й у сусідніх країнах.

Рис. 132. Хрести-енколпіони з галицьких міст: 1-3, 5 — Галич; 4 — Звенигород; б — Василів.

На городищі досліджено також наземні житла, печі та господарські ями. У центральній частині Звенигорода відкрито фундаменти двох мону­ментальних споруд XII ст. Стародавній кам'яний храм (12,5 х 10,6 м) був чотиристовповим, однокупольним. Храм мав прямокутну прибудову І південно-західного боку, яка, можливо, була усипальницею. Від другої кам'яної монументальної будови залишилися фрагменти фундаментів (24,5 х 20,3 м). Вважають, що тут стояв князівський палац. Підлога його була викладена керамічними полив'яними плитками. На площі споруди ниявлено бронзовий хрест з перегородчастою емаллю, скарб скляних браслетів, орнаментований кістяний гребінь та інші речі. Розкопками на території посаду Загородище виявлено культурний шар і-залишки двох залізоплавильних горен ХІІ-ХІІІ ст., частину садиби шевця XI ст., майстерню ремісника-бронзоливарника початку XII ст.

У заплаві старого річища Білки відкрито чимало людських кістяків під топким шаром задернованого торфу, осторонь лежали черепи. Люди не були поховані. І. К. Свєшніков вважає, що у 1241 р. ординці стратили тут групу людей, які потрапили до них у полон.

Розкопками на території ГГятницького посаду виявлено обгорілі решт­ки дерев'яної церкви XII ст. прямокутної у плані форми (9,25 х 6,5 м). Тут досліджено окремі фрагменти підлоги, викладеної керамічними полив'я­ними плитками. У південній частині споруди знайдено поховання чоловіка під кам'яною плитою. Поховання могло належати особі, причетній до спо­рудження церкви. Тут же виявлено частину потрійної іконки, виготовленої з рожевого овруцького шиферу. На ній зображено двох апостолів. Як свід­чить назва урочища, це могли бути залишки церкви Параскеви-П'ятниці, яка вважалася покровителькою торгівлі у давньоруських містах. Отже, церква у П'ятницькому стояла, очевидно, на торговій площі.

У торфовому грунті північно-східного посаду Звенигорода добре збе­реглися дерев'яні конструкції та стародавні вироби з дерева і шкіри: дере­в'яні миски, черпаки, ложки, дитячі іграшки, бондарські вироби, зразки шкіряного взуття. До унікальних знахідок належать дві сопілки, виготов­лені з бузини. Тут знайдено також зерна пшениці, проса, насіння огірків, лісові і волоські горіхи, кісточки черешні, сливи, персика.

Археологічними розкопками встановлено, що від міських укріплень через посад пролягала вимощена деревом вулиця завширшки 5,1 м. Розчи­щено 70 м цієї вулиці. Вона складалася з повздовжніх лаг, перекритих поперечним настилом з колод. Тут відкрито залишки дерев'яних будинків-зрубів. Один з будинків розташований на перехресті головної і бічної ву­лиць. Це була одноповерхова споруда (4,25 х 3,6 м), від якої збереглися нижні дубові колоди стін, залишки глиняної печі. На подвір'ї садиби вияв­лено залишки господарської будови площею 16,5 м². Крім одноповерхових, у Звенигороді відкрито залишки кількох двоповерхових жител, аналоги яким відомі у Новгороді, Києві та інших давньоруських містах.

Вдалося простежити три головні будівельні періоди. Найдавніші будин­ки Звенигорода зведено наприкінці XI ст. Початком XII ст. датується другий, а серединою XII ст. — третій будівельний періоди. У верхньому будівель­ному горизонті виявлено 24 споруди, серед яких було 10 житлових будинків, З майстерні, 3 кузні та 8 будівель ще не з'ясованого призначення. Найбіль­ший з досліджених зрубних будинків (7 х 7 м) мав підлогу з дощок, право­руч від входу стояла велика глинобитна піч. До однієї зі стін була прибудо­вана двох'ярусна споруда довжиною понад 10 м. її нижній поверх правив Іа комору і мав вимощений деревом проїзд на подвір'я. Вздовж фасаду йшла галерея на дубових обтесаних восьмигранних стовпах. Житлові кім­нати розміщувалися на другому поверсі. Цей комплекс І. К. Свєшніков пе­реконливо пов'язує з садибою боярина або купця. Саме тут виявлено багато бронзових, срібних і бурштинових прикрас — перснів, сережок, браслетів, хрестиків. Знайдено також уламки візантійських амфор і скляних кубків київського та візантійського походження, різнокольорове скляне намисто і кістяний предмет з вирізьбленим зображенням сокола. Описану споруду добре датує знайдена тут свинцева печатка галицького князя Івана Васильковича (1140-1141 рр.).

Археологічні матеріали показують, що у Звенигороді мешкали мета­лурги, ковалі, гончарі, бронзоливарники, ювеліри, теслярі, майстри по об­робці каменю, кістки й дерева, шевці та ін. Зокрема, рештки ювелірної майстерні досліджено на посаді. Тут знайдено велику кількість буршти­нових, металевих і скляних прикрас (намистин, перснів, браслетів, підві­сок, медальйонів). Про роботу Звенигородських живописців свідчать вияв­лені під час розкопок грудки мінеральної фарби — кіноварі, вохри, а також мініатюрні керамічні посудинки, в яких розтирали фарби.

У Звенигороді знайдено сім свинцевих підвісних печаток XI — початку ХП ст. Вони належали князю теребовльському Васильку, київському митро­политу Костянтину, князю теребовльському і галицькому Івану Василько-Ішчу. За печатками та іншими археологічними матеріалами простежено економічні і культурні зв'язки Звенигорода з Києвом, Херсонесом, а також І прибалтійськими і західноєвропейськими містами.

Під час досліджень у Звенигороді виявлено дві берестяні грамоти, ана­логи яких відомі в Новгороді та інших північне-західних містах.

Стародавній Звенигород мав два кладовища, розташовані в урочищах Гоєва Гора і Загуменки. Тут відкрито 76 поховань-трупопокладень, які за обрядом характерні для населення Південно-Західної Русі. Срібні і брон-юві персні та сережки, виявлені у жіночих похованнях, дозволяють дату-иати кладовища ХІ-Х1І ст.

Львів. Стародавній Львів — одне з важливих південно-західних міст Київської Русі, входило до складу Галицько-Волинського князівства. На початку 50-х років XIII ст. галицько-волинський князь Данило Романович спорудив замок на Княжій горі (нині Високий Замок) і назвав його на честь сина Львовом. Літописні згадки про стародавній Львів знайдено під 1256 і 1259 рр. у зв'язку з боротьбою Південно-Західної Русі проти монголо-татар. З літопису відомо, що за наказом татарського воєводи — темника Бурундая — укріплення львівського замку разом з фортецями деяких інших міст Галицько-Волинського князівства було зруйновано. Згодом замок був відновлений.

Археологічні пам'ятки Львова свідчать про існування на його тери­торії поселень енеоліту (культура лійчастого посуду) і раннього залізного віку (висоцька культура). Є відомості і про існування тут слов'янських селищ. На базі цих селищ і було споруджено в середині XIII ст. Львів­ський замок — дитинець середньовічного міста. Паралельно з попередніх слов'янських поселень формувалася територія міського посаду.

Сліди давньоруського городища виявлено на Замковій горі у 80-х роках XIX ст. під час земляних робіт. Під руїнами фундаментів стародавнього кам'яного замку залягав потужний шар вугілля й попелу, під яким були залишки дерев'яних зрубів. Вони належали, очевидно, до давньоруського часу, але були знищені при розбиранні фундаментів і загинули для науки.

У 1955-1956 рр. експедиція Інституту суспільних наук (нині — Інститут українознавства НАНУ) під керівництвом О. О. Ратича провела археоло­гічні розкопки на території парку Високий Замок, де знаходився дитинець стародавнього Львова, а також на території Підзамчого, де був розташо­ваний його ремісничо-торговельний посад. Розкопки на Замковій горі ви­явили близько 15 тисяч різних знахідок. Найчисельнішим серед них є кера­мічний посуд. Переважає кераміка часів Давньої Русі, але трапляються і більш ранні форми. Це, наприклад, ліпна сковорідка IX—X ст., а також уламки амфор, характерних для типів Х-ХІ ст. Подібні амфори виявлено в Києві, Вишгороді та в інших давньоруських містах. Ранні форми кераміки показують, що найстаріше давньоруське поселення існувало на Замковій горі у Х-ХІ ст. Масова гончарна кераміка ХІ-ХПІ ст. включає вироби, на денцях яких виявлено різноманітні клейма майстрів, наприклад, знайдено клейма у вигляді знаків Рюриковичів. Це зображення двозубця, тризубця. Подібні клейма зустрічаються на Русі з X до середини XII ст., головним чином у великих містах. Кераміку зі знаками Рюриковичів виготовляли у гончарних майстернях, пов'язаних з вотчинним господарством князя. З цього випливає, що у давньоруському Львові функціонували гончарні майстерні, які належали князю. Тут же, на Замковій горі, під час досліджень виявлено уламки плінфи X — початку XI ст.

З побутових предметів, крім кераміки, привертають увагу ножі, кресала, дужки від відер, пряжки, підкови для взуття, скоби, цвяхи і висячі замки. Предмети озброєння представлені наконечниками арбалетних стріл, схрещенням меча І шпори; із знарядь виробництва знайдено свердло, долото, сокиру, серп. Легко датуються бронзові хрести-енколпіони — XII — перша половина ХНІ ст. Нарешті, на Замковій горі знайдено кілька уламків скляних браслетів, характерних для давньоруських міст Х-ХІЇІ ст.

Отже, комплекс виявлених знахідок свідчить про формування добре укріпленого поселення міського типу ХІ-ХІІ ст. Очевидно, саме на основі цього давньоруського поселення Данило Галицький і побудував у середині XIII ст. нове місто.

У 1992 р. археологічна експедиція під керівництвом В. М. Петегирича і В. І. Івановського провела широкі розкопки на місці торгово-ремісничого району давньоруського Львова, що займав територію від підніжжя Замкової гори до берегів р. Полтви. Вперше при археологічних дослідженнях у Льво­ві вдалося відкрити досить значну ділянку дерев'яної забудови із зрубними двох'ярусними будівлями, рештками вулиці, вимощеної деревом, а також дворами міських жителів, ремісничих майстерень ХЛІ-ХІУ ст. Отже, крім дитинця, у місті розвивався ремісничо-торговельний посад. Про характер забудови стародавнього Львова маємо і деякі побічні свідчення.

Найстарішою монументальною спорудою у місті була церква св. Мико-лая, розташована на колишньому Волинському шляху. Згадку про цей храм зустрічаємо у князівській грамоті 1292 р. Його вінчали куполи з хрестами, зі східного боку він завершувався апсидою, теж увінчаною куполом. Храм вписується в серію аналогічних споруд, які з'явилися на Русі під впливом візантійського зодчества. Характер старої, давньоруської кладки стін збе­рігся в апсидній частині. Під фундаментом церкви виявлено поховання, які, можливо, пов'язані з більш давньою дерев'яною будівлею. Під час зондування виявлено плінфу і керамічні полив'яні плитки. Це підтверджує, що кам'яний храм споруджено не пізніше другої половини XIII ст. Споруду кілька разів відновлювали після руйнувань. Теперішнього вигляду храм набув, очевидно, у першій половині XVII ст.

Храм Івана Хрестителя відкрито на площі Старий ринок — він датується 1260 р. Дослідженнями експедиції Інституту українознавства НАНУ під керівництвом Р. С. Багрія з'ясовано, що у первісному вигляді це була однонефна церква прямокутної форми 9,7 х 7,4 м. Фундаменти храму споруджено з каменю на гіпсовому розчині. Знайдено прямокутні керамічні полив'яні плитки підлоги, характерні для давньоруського часу.

Розкопками, проведеними всередині храму, на різних глибинах (від 0,5 до 1,5 м) виявлено 38 різночасових поховань. Поховання нижнього, тре­тього, ярусу відносять до ХІЇ-ХІІІ ст.

Поряд з давньоруським населенням у Львові ХШ ст. існувала вірмен­ська община. Наприкінці XIII ст. вірмени збудували церкву св. Анни (вона не збереглася), а німці — церкву Марії Сніжної. Остання збереглася до наших днів, але внаслідок перебудови та реставрації у XIX ст. вона втра­тила свій первісний романський характер.

Таким чином, княжий Львів був одним із найбагатших давньоруських міст. Тут розвивалися ремесла, торгівля, культура. Часті напади монголо-татар, династичні чвари поступово підірвали міць Галицько-Волинського князівства. Литовські і польські феодали скористалися цим. Вони нападали на землі Південно-Західної Русі, грабували їх. З 40-х років XIV ст. Львів потрапляє під владу королівської Польщі, але традиції давньоруської куль­тури Х-ХШ ст. залишили тут свій глибокий слід.

Василів згадується у Галицько-Волинському літописі під 1229 р. Руїни міста виявлено на території с. Василів Заставнівського району Чернівецької області.

Експедиція Чернівецького краєзнавчого музею і Чернівецького універ­ситету під керівництвом Б. О. Тимощука дослідила територію стародавньо­го міста, на якій виявлено укріплений дитинець, ремісничий посад і при­міські поселення. Поряд з поселенням знаходився феодальний замок.

Дитинець розташований у північній частині села на високому мисі пра­вого берега Дністра. Площа дитинця — 1 ЗО х 100 м. З напільного боку він був укріплений ровом. По периметру дитинця у ХІІ-ХШ ст. функціонували дерев'яні фортифікації зрубної конструкції. З внутрішнього боку городища до стін прилягали деревоглинобитні житла. У північно-східній частині май­дану виявлено залишки дерев'яної церкви (обвуглене дерево, каміння, кера­мічні глазуровані плитки). Поряд знаходилося кладовище, на якому відкрито кілька поховань у ґрунтових ямах. Одне з поховань було перекрите кам'я­ною плитою.

За оборонними стінами дитинця розташовувався посад. Його сліди про-стежено вздовж берега Дністра. На території посаду вивчено залишки назем­них жител зі стовповою та зрубною конструкцією стін. Печі у приміщеннях були глинобитними. Виявлено також кілька майстерень. Одна з них пов'язана Із залізоробним виробництвом, друга — з гончарним. На місці останньої досліджено 9 одно- і двох'ярусних гончарних горен. Поблизу дитинця, в урочищі Торговиця, очевидно, була торговельна площа, в центрі якої виявлено залишки дерев'яної споруди (можливо, церкви). Від неї збереглися скупчення глиняних глазурованих плиток, каміння, обвуглене дерево, уламки керамічного посуду ХІІ-ХІП ст.

На високому (до 20 м) горбі, розташованому у південно-східній частині посаду, відкрито фундаменти білокам'яного трьохапсидного чотиристов-пового храму (21,2 х 13,6 м). За технікою спорудження василівський храм віднесено до галицької архітектурної школи. Стіни храму було складено з великих тесаних блоків вапняку з внутрішньою забутовкою. Фасад споруди прикрашали деталі з різьбленого каменю (капітелі, колонки, напівколонки). Вінчав споруду купол. Підлога приміщення була викладена глазурованими керамічними плитками трикутної і чотирикутної форми жовтого, зеленого і коричневого кольорів.

У притворі церкви відкрито 5 кам'яних саркофагів з місцевого вапняку, а в центрі приміщення — 6 кам'яних місць для перепоховання. Біля храму було кладовище, на якому досліджено 12 кам'яних саркофагів, аналогічних виявленим у храмі. У кожному з них знаходилися останки кількох поховань. Саркофаги були перекриті кам'яними плитами. На плиті одного з них збереглися вирізьблені зображення "вавилона", "знаків Рюриковичів", круга з хрестом, палички тощо. Б. О. Тимошук вважає, що в саркофазі під плитою з вибитими малюнками міг бути похований зодчий — будівник храму.

Крім головного, на території посаду зафіксовано ще 3 кладовища ХІІ-ХШ ст. Поховання були оточені кам'яними кругами 6-12 м у діаметрі. У сере­дині таких кругів було по кілька поховань у дерев'яних домовинах. Похо­вання супроводжувалися срібними і мідними сережками, перснями і скро­невими кільцями.

Феодальний замок локалізується на високій горі Хом, де простежено залишки городища. На площі 80 х 50 м тут виявлено залишки наземних будинків з глинобитними печами і дерев'яної церкви (8x8 м), в середині якої відкрито кам'яний саркофаг. На території замку знайдено бронзовий хрест-енколпіон, бронзову бойову булаву, скляні браслети і кераміку XII-XIII ст.

Як свідчать результати проведених досліджень, місто Василів виникло у першій половині XII ст. на основі "гнізда" стародавніх поселень.

Рис. 133. План білокам 'янога храму у Василеві (за Б. О. Тгшощуком).

І — план розміщення кам'янах гробниць у храмі; 2 — план і переріз саркофагу №3; З — план і переріз костнщі №6.

І- саркофаг; II—костниця із вставкою; Ш—костниця-корито; IV — стрічковий фундамент.

Василів входив тоді до складу Теребовльського князівства. Б. О. Тимощук вва­жає, що за ініціативою теребовльського князя Василька (1092-1124) на пра­вому березі Дністра було споруджено замок, названий на його честь Василе-вим. Навколо замку з "гнізда" давньоруських поселень у ХІІ-ХІІІ ст. роз­винулося місто, згадуване в літописах. Під час нашестя ординців, у сере­дині ХНІ ст, фортифікаціїВасилева були зруйновані. Однак частина насе­лення залишилася у міському посаді. Василів як село згадується в істо­ричних документах під 1448 р.

Хотин. Стародавній Хотин (нині у Чернівецькій області) вперше згаду­ється наприкінці XIV ст. в "Списку руських міст дальніх і ближніх".

Археологічні дослідження в Хотшй проводила експедиція Чернівецького краєзнавчого музею за участю студентів Чернівецького університету і школярів під керівництвом Б. О. Тимощука.

Дитинець давньоруського Хотина розміщувався на скелястому мисі пра­вого берега Дністра. Тут збереглися кам'яні мури і башти фортеці XIII-XVI ст. За археологічними даними, мис і прилеглі до нього навколишні ді­лянки дністровського берега були заселені, починаючи з мідного віку. Потім тут мешкали племена раннього залізного віку. На території фортеці під кам'я­ними мурами виявлено сліди більш давньої дерев'яної фортеці, поруч з якою функціонувало неукріплене селище. На території цього селища розкопано напів землянкові житла з печами-кам'янками, що датуються ІХ-Х ст. А на глибині 1,2-1,4 м простежено культурний шар VII-VIII ст. Отже, матеріали досліджень свідчать про Існування в Хотині слов'янського поселення вже у VIII ст. У ГХ—XI ст. Хотин був значним населеним пунктом. Тоді він займав площу понад 20 га.

У ХІІ-ХШ ст. Хотин входив до складу Галицько-Волинського князівства. Розвиток міста в цей час був тісно пов'язаний з торговим шляхом, що проходив по Дністру. Про це свідчить скарб монет ХІІ-ХШ ст., знайдений тут у 1890 р. Скарб містив понад тисячу монет саксонського, тюринзького, чеського та угорського походження.

У зв'язку з будівництвом кам'яного замку найдавніші культурні наша­рування були значною мірою зруйновані. Але, не дивлячись на це, під час археологічних розкопок вдалося виявити давніше ядро фортифікацій, зве­дених у середині XIII ст. Із зовнішнього боку східного оборонного муру, в урвищі мису, простежено залишки оборонного рову, на дні якого виявлено кераміку другої половини ХНІ ст. та залізний наконечник стріли листко-подібної форми з черенком. Виявлений оборонний рів добре узгоджується з давньою кам'яною стіною, залишки якої знайдено у товщі східного муру XV ст. За 10 м на південь від північної вежі давня кам'яна стіна стоїть на скелі. Вона скріплена вапняковим розчином з домішками битої цегли (до 40-50 %). Подібний розчин — "цем'янку" широко застосовували в давньо­руському будівництві.

Вважають, що перші кам'яні укріплення в Хотині були зведені в період від середини XIII—до другої половини XIV ст., найвірогідніше, у 40-50-х роках XIII ст., коли, за свідченням літопису, заходами князя Данила Романовича (1245-1261) було побудовано багато укріплень для захисту давньоруських земель від татар. У другій половині XIII ст. в містах Галицько-Волинського князівства велося інтенсивне кам'яне будівництво (Холм, Гродно, Кам'янець-Литовський та ін.).

Рис. 134, Хотинська фортеця на початку XIV ст. (реконструкція Г. Н. Логвина).

Посад Хотина межував Із зовнішніми стінами дитинця на півдні. Ця територія у процесі розширення пізньосередньовІчної фортеці у південному напрямку в ХУ-ХУІІ ст. зазнала значних змін.

Бакота. Місце локалізації стародавньої Бакоти нині затоплене у зв'яз­ку зі спорудженням Дністровського водосховища. Уперше місто згадується в Іпатіївському літописі під 1240 р. як центр Бакотської волості, що охоп­лювала значну територію сучасного Поділля. В той час, коли Данило Ро­манович шукав допомоги у боротьбі проти татар в Угорщині та Польщі, галицькі бояри поділили між собою землі і стали в них правити як незалеж­ні господарі. Боярин Доброслав Судич захопив у 1240 р. Пониззя Дністра з Бакотою. Посилення феодальної експлуатації та боярська сваволя спри­чинили тут селянське антифеодальне повстання 1241 р., яке згодом поши­рилося на всю Галицьку землю. Повернувшись з Угорщини, Данило по­слав у Бакоту свого воєводу Кирила, який прогнав Судима з Пониззя і при­душив повстання.

Наприкінці 1252 р. в районі Бакоти з'являються золотоординці. Вони висунули вимогу, щоб укріплення міст дністрянського Пониззя були зни­щені. Тоді й зруйновано давньоруські фортифікації в Бакоті.

Перші археологічні дослідження на території Бакоти здійснив у 1891-1892 рр. В. Б. Антонович, який дослідив курган над урочищем Монастири-сьио і за допомогою місцевих селян відкрив на околиці Бакоти скельний давньоруський монастир. У 1961 р. наукові працівники Кам'янець-Поділь-ського історичного музею-заповідника під керівництвом Б. О. Тимощука провели розвідки в Бакоті і виявили ряд археологічних пам'яток від кам'я­ного віку до середньовіччя. У Бакоті працювала також експедиція Кам'я-нець-Подільського педінституту та історичного музею-заповідника під ке­рівництвом І. С. Винокура. Рятівні розкопки на території Бакоти у зв'язку з початком будівництва Дністровського водосховища проводили експедиції Кам'янець-Подільського педуніверситету та Інституту археології НАН України (І. С. Винокур, О. М. Приходнюк, Р. О. Юра, П. А. Горішній).

Наприкінці IV — в середині V ст. н.е. на території Бакоти функціону­вали черняхівські поселення, на основі яких у другій половині І тис. н.е. виникли слов'янські поселення. Вони досліджені в урочищах На Клину, Пуш-карівка, на теремецьких полях. Саме ці селища і передували утворенню стародавньої Бакоти. Важлива роль у цьому процесі належить розвитку реме­сел і торгівлі на водному дністровському шляху.

Дитинцем Бакоти було городище, розташоване на мисоподібному підви­щенні лівого берега Дністра в урочищі Скельки. Мис підносився на 20 м над рівнем Дністра. Площа городища становила 150 х 120 м. Тут просте-жено контури залишків валу. Рів і вал були з напільного боку. На всій площі городища та у розвідувальних траншеях виявлено уламки давньоруського посуду ХІЇ-ХШ ст. Відкрито залишки наземного дерев'яного житла з глино­битною піччю. В центральній частині житла виявлено залишки череня другої, більш давньої печі. У житлі знайдено уламки великої корчаги та глечика, фрагмент круглого кам'яного жорна, три залізні ножі, ковані цвяхи, уламки скляних браслетів, глиняні прясла та грузило.

За межами дитинця простежено територію посаду, що простягався вздовж лівого берега Дністра в напрямі сіл Теремці і Студениця. Тут на площі близько 12-13 га на певній відстані від берегової лінії зафіксовано місця розташування зруйнованих жител і господарських споруд. Рештки окремих наземних і напівземлянкових будівель добре датуються керамікою, скляними браслетами ХІІ-ХІІІ ст. На посаді простежено скупчення залізних шлаків, знайдено й уламок криці. Очевидно, тут була ковальська май­стерня.

Рис. 135. Жипію-напівзємлянка Х-ХІст. з піччю-кам 'янкою та жаровнею (урочище На Клину в околиці літописної Бакоти).

І — канавка; II — каміння; ///, IV — обпалена глина.

На правому березі Дністра, поблизу від переправи, навпроти лівобереж­ного урочища Курник відкрито залишки трьох гончарних горен (Г. Т. Ков-паненко). Гончарні печі були двох'ярусними, у печах та поблизу них виявлено уламки давньоруської кераміки ХН-ХШ ст. З метою пожежної безпеки горна спорудили безпосередньо біля води. Цю гончарну май­стерню можна вважати частиною ремісничої периферії літописної Бакоти.

В урочищі Монастирисько, у високих скелях лівого берега Дністра, досліджено залишки давньоруського монастиря. В. Б. Антонович виявив і розчистив три печери-коридори. У стінах і на підлозі цих печер-коридорів досліджено висічені за давньоруських часів довгасті ніші-заглиблення на середній зріст людини. В окремих із цих заглиблень були людські кістки. Всього відкрито 17 ніш у печерах та 19 гробниць у підлозі. Між першою та другою печерами було відкрито арку, перед нею стояв тесаний з каменю помІст-стіл. Далі було простежено рештки стовпів, що підтримували скле­піння. Тут же під час розкопок виявлено кам'яні брили із залишками шту­катурки з рештками фрескового розпису. Очевидно, це залишки давньої печерної монастирської церкви.

Рис. 136. Наскельний напис та фрески з Бакотського печерного монастиря

Біля входу до печерного монастиря, на рівній площі скелі, вибито дав­ньоруський напис: "Благослови, Христос, Григория игумена, давшего силу святому Михайлу". Пізніше поряд було вибито короткий напис: "Григорий воздвиг место се". М. М. Тихомиров, враховуючи палеографічні особли­вості, вважав, що перший напис зроблено в XI ст., а другий — наприкінці XII ст. Другий короткий напис був своєрідним поясненням змісту першого. Ці написи добре датують монастир ХІ-ХІІ1 ст.

В урочищі БІла, розташованому над печерним монастирем, зафіксовано рештки земляних валів і руїни білокам'яної стіни, яка захищала урочище з напільного боку. Можливо, тут розміщувався один з феодальних замків або господарський двір скельного монастиря.

В урочищі Двір, на схилі гори, відкрито й досліджено залишки двоповер­хової палацової будови після монгольського часу. Основний масив будинку (ЗО х 10 м) складався з трьох приміщень. Рештки фундаментів і частково стін, що збереглися (товщина 0,75-0,80 м), зведено з рваного вапнякового каменю на вапняковому розчині з домішками піску і вугілля. Отвори для дверей (ширина 1,1 м) і вікон (ширина 0,9 м) вузькі, зі скошеними пазами. У західній частині споруди відкрито перехід на другий поверх. Закінчується він площадкою, викладеною керамічною облицювальною плиткою прямо­кутної форми. Підлогу нижнього поверху викладено кам'яними квадрат­ними плитами. Бічні фундаменти споруди були опорою для стовпів, на які спиралася крита галерея. Будівельники приділили увагу зовнішньому і внут­рішньому декору будинку. Про це свідчать різьблені з білого каменю карнизи, наличники, керамічні облицювальні плитки. Палацова будова датується кінцем XIV ст.

Карта 29. Городища Х-ХІУ ст., в зоні затоплення Дністровського водосховища.

І – літописне місто; ІІ – кам’яна фортеця; ІІІ- городище – феодальний замок.

У 1362 р. Поділля потрапляє під владу феодальної Литви. Як і в інших містах Подністров'я ХІУ-ХУ ст., у Бакоті правив намісник, якого призна­чала литовська, а потім польська феодальна верхівка. Ім'я одного з бакотсь-ких намісників (Немир) збереглося в документах 1382-1392 рр. Можливо, Йому і належав замок-палац у Бакоті.

Таким чином, археологічні дослідження разом з письмовими свідчен­нями літописів дали змогу простежити головні етапи історії центру дніст­рянського Пониззя ХІІ-ХІУ ст. — міста Бакота. У кінці XIII — на початку XIV ст, значення Бакоти поступово зменшується. Роль нового центру По­ділля переймають в цей час інші міста: Смотрич, а потім — Кам'янець.

Кам 'янець. Давньоруський Кам'янець (нині м. Кам'янець-Подільський Хмельницької області) вперше згадується в Іпатіївському літописі під 1196 р. У тому ж літописі під 1240 р. Кам'янець згадується знову. В науці дискутується питання місцезнаходження стародавнього Кам'янця. Деякі дослідники вважали, що літописні згадки не стосуються Кам'янця на По­діллі. За Н. П. Барсовим, наприклад, місто Кам'янець мало лежати на сході Волині. Деякі вчені схиляються до думки, що в літописах ідеться саме про Кам'янець на Поділлі.

Перші археологічні дослідження на території стародавнього Кам'янця провів у 1879 р. М. В. Доронович, який відкрив залишки фундаментів Вос-кресенського давньоруського монастиря. Ю. Й. Сіцинський, звертаючисьдо історії Кам'янця, відзначав, що місто було засноване на зруйнованих татарами укріпленнях дністровського Пониззя.

Археологічні розвідкові й стаціонарні розкопки у Кам'янці-Подільському проводили І. С. Винокур, Є. М. Пламеницька, М. Б. Петров, С. К. Шкурко.

Дитинець Кам'янця локалізується на високому скелястому мисі над р. Смотрич (притока Дністра), на території, де у пізньому середньовіччі функціонував монументальний кам'яний замок. Мис площею 3,5 га підні­мається над рівнем річки на 38 м. Найвразливішою ділянкою цього мису була його західна частина. Саме тут і відкрито рештки городища, обнесено­го у давнину валом і глибоким ровом. Тут у частині замку, що прилягає до башти Донної, відкрито культурний шар ХІІ-ХІІІ ст. майже півметрової товщини (горіле дерево, обпалене каміння, прошарки попелу й давньо­руська кераміка).

Наприкінці XII ст. земляні і дерев'яні укріплення валу у зв'язку зі зміною військової тактики було підсилено кам'яним муром із зубцям й-мерлонами та вузькими щілиноподібними бійницями. Фрагментарні залишки стіни виявлено на двох ділянках укріплень загальною довжиною близько 20 м. Оскільки мис з північно-східного боку мав не дуже круті схили, тут дити­нець було додатково обмежено ровом, згодом засипаним внаслідок руйну­вання валу та у зв'язку зі спорудженням кам'яних стін і башт фортеці у XIV ст. В'їзд до дитинця вів із північно-західного боку через ворота у валу. Другий в'їзд розміщувався з боку посаду.

До посаду з боку дитинця через гостроверхий гребінь вів дерев'яний міст, який пізніше реконструювали з використанням техніки кам'яного будівництва (у наш час його називають Турецьким). Кам'янецький посад розміщувався на території півострова, оперезаного течією р. Смотрич. Пло­ща цієї частини міста понад 120 га. Зрозуміло, що не вся ця територія була заселена у давньоруський період. Археологічні розвідкові дослідження і спостереження за земляними роботами дозволили більш чітко фіксувати планування посаду Кам'янця. Під час земляних робіт тут було розчищено напівземлянкове житло, в якому знайдено ліпну кераміку IX—X ст. В одному з котлованів виявлено гончарну кераміку Х-ХІ ст., що залягала на глибині 1,8-2 м. Кераміку ХІІ-ХІІІ ст. виявлено у північній частині посаду, біля Руської брами та в інших прилеглих кварталах. Ці пам'ятки дають можли­вість говорити про безперервність функціонування на місці посаду давньо­руських поселень з IX по XII ст., які у процесі подальшого суспільного розподілу праці злилися і переросли у місто.

Рис. 137. Старожитності ХІІ-ХШст. з Кам 'янця-Подільського та його околиць;

І — енколпіон (Іоанно-Предтечинська церква); 2 — бронзовий браслет, З - бронзове скроневе кііще та срібні підвіски (уроч. Цибулівка); 4 П - кераміка з житла №5 (Польський ринок); 12 — наконечник стріли (уроч. Татариськи); П —уламки скляних браслетів (Старіш замок); 14 —гончарна кераміка (вуя. П'ятницька).

У 1981 р. на Польському ринку Старого міста досліджено залишки дво­поверхового давньоруського деревоглинобитного житла кінця XII — по­чатку XIII ст. Його виявлено у комплексі будинків ХІУ-ХУШ ст. на гли­бині 2,75 м від сучасної поверхні. Житло було зруйноване пожежею. Його заповнення складалося з обвалу горілих дерев'яних конструкцій, великих частин глинобитних стін, обпалених до червоного кольору. Після розчистки давніх нашарувань чітко визначилися межі прямокутної у плані споруди з добре збереженою нижньою частиною, заглибленою у материк на 0,37-0,45 м. Ці залишки споруди представлені обвугленими і перетлілими дере­в'яними брусками та стовпами. Довжина основи будинку становила 5,25 м. У ширину розчищено лише на 3,2 м, оскільки на площі цієї споруди у XIV-XV ст. було зведено будинки з кам'яними фундаментами. Житло орієн­товане стінами за сторонами світу так само, як і кам'яні мури будинків XV-XVI ст. Це означає, що в забудові посаду пізнього середньовіччя були вико­ристані містобудівні планувальні традиції ХП-ХІІІ ст.

Розчистка, проведена в основі двоповерхового житла, показала, що ниж­ній поверх складався з двох кімнат, в одній з яких виявлено залишки глино­битної печі з черінем. Знахідки у житлі та поблизу нього представлені фрагментами керамічного посуду, характерного для XII — початку XIII ст. Кераміку виготовлено на гончарному крузі й орнаментовано прямими і хвилястими лініями. Виявлено й залізні вироби, які, на жаль, втратили свою форму внаслідок корозії.

В Кам'янці виявлено також архітектурні пам'ятки, започаткування яких можна віднести до другої половини XIII ст. Це, наприклад, П'ятницька церква, фундаменти якої частково стоять на залишках попереднього дав­ньоруського храму. Під час розкопок тут знайдено бронзовий хрест-скла-день, типовий для ХІІ-ХІП ст. Крім давньоруського населення, у Кам'ян­ці існувала вірменська община. Однією з монументальних архітектурних пам'яток цієї общини є Миколаївська церква XIV ст., яка, на думку спеціа­лістів, стоїть на фундаментах давньоруського храму ХІІ-ХШ ст. Нарешті, на Руських фільварках, як зазначалось, досліджено руїни Во скрес енського монастиря.

Археологічні матеріали показують, що навколо дитинця й посаду роз­ташовувалися приміські селища. Поселення ХІ-ХШ ст. обстежені на полях урочища Татариська, на Довжку, у Гуменцях, Підзамчому та інших перед­містях. Давньоруські поховання ХІІ-ХШ ст. зафіксовано у приміському с. Цибулівка.

Таким чином, започаткування Кам'янця-Подільського слід пов'язувати з "гніздом" давньоруських поселень IX—X ст., що в ХІ-ХІІ ст. переростають у феодальне місто. Стародавній Кам'янець ХІІ-ХШ ст. був значним еконо­мічним і культурним центром Галицько-Волинського князівства. Як відомо з літопису, населення Подністров'я в 40-50-х роках XIII ст. вело боротьбу з ординцями. Останні примусили знищити укріплення в багатьох містах Пониззя Дністра. Така сама доля спіткала в середині XIII ст. і Кам'янець. Пізніше, у другій половині ХІІІ-ХР/ ст., життя в місті тривало в нових історичних умовах.

Ушиця. Стародавнє місто Ушиця було розташоване на території с. Ста­ра Ушиця (Кам'янець-Подільський район Хмельницької області), нині затопленого водами Дністровського водосховища. Першу літописну згадку про Ушицю виявлено під 1144 р.

Археологічними дослідженнями, які проводили в 1976-1977 рр. М. П. Ку­чера, П. А. Горішній, на території городища, розташованого на лівому березі Дністра, виявлено залишки дитинця літописної Ушиці. Городище Ушиці було округлої форми, його площа становила 0,2 га. З боку яру відкрито залишки в'їзду у вигляді двох паралельних рівчаків, у яких на глибину до 1 м, очевидно, були вкопані стовпи частоколу, що утворювали стіни воріт. Довжина в'їзду становила 6, ширина — 2,5 м.

Під внутрішнім схилом оборонного земляного валу досліджено за­лишки 16 приміщень-клітей (3-3,2 х 2-2,6 м), що згоріли під час пожежі. В одній з клітей виявлено вогнище з обпаленим глиняним черенем. У цьому приміщенні знайдено два горщики, бронзову шпору, бойовий залізний ніж, два срібних кільця, на яких прикріплювався ніж до пояса, залізне долото. У другій кліті виявлено дві напівсферичні бронзові з позолотою прикраси від кінської збруї. В інших клітях були уламки давньоруського керамічного посуду ХП-ХІІІ ст., окремі кістки тварин. Очевидно, кліті на городищі використовувалися як тимчасові сховища.

За межами дитинця у північно-східному напрямі розміщувався посад. Розвідкові роботи показали, що посад Ушиці займав територію від краю дитинця, розміщеного на березі Дністра, до р. Ушиця. Площа посаду стано­вила 30-40 га.

За 2 км на північ від давньоруського міста Ушиця при впадінні безімен­ного струмка в р. Ушиця розташоване урочище Городисько. Експедиція Кам 'янець-Подільського педінституту виявила тут залишки великого городи­ща. Планування його не типове для давньоруського часу. У культурному шарі, крім давньоруської кераміки, знайдено уламки посуду раннього заліз­ного віку. Мабуть, давньоруське населення використало більш давнє горо­дище і пристосувало його для своїх потреб. Воно могло бути сторожовим форпостом, що охороняв Ушицю від можливих нападів з поля. Запалене на городищі сигнальне кострище добре було видно в Ушиці та інших навколиш­ніх населених пунктах.

Отже, м. Ушиця було одним з міських осередків Галицько-Волинського князівства ХІІ-ХШ ст. У середині ХШ ст. Ушиця, як і інші поселення Серед­нього Подністров'я, зазнала нашестя ординців.

Володимир, Місто Володимир — одне з найдавніших на території Во­лині. Першу літописну згадку про нього знайдено під 988 р. Вона пов'яза­на з офіційним прийняттям на Русі християнства як державної релігії.

Археологічні дослідження у Володимирі проведено у 1982-1985 рр. експедицією Луцького педагогічного інституту і місцевого краєзнавчого музею під керівництвом М. М. Кучінка.

Стародавній Володимир був розташований на правому березі р. Луга (басейн Західного Бугу). Місто складалося з дитинця й посаду. Дитинець за­ймав площу 100 х 150 м і був обнесений потужним земляним валом і глибо­ким ровом, у якому виявлено забиті в землю загострені зверху дубові палі.

Центральний в'їзд до дитинця простежено у північній частині валу, а дру­гий, додатковий, знаходився на південному боці фортифікацій. Укріплення у вигляді валу та рову захищали й окольне місто, що простягнулося вздовж берега р. Луга на площі 1000 х 800 м. М. М. Кучінко обстежив вали і на території посаду. Конструктивні характеристики фортифікацій виявилися такими ж, як і на дитинці.

На підставі стратиграфічних спостережень та аналізу масового речового матеріалу, зокрема кераміки, найдавніший культурний шар на території дитинця І посаду датується X ст. Дослідженнями встановлено, що літопис­ний Володимир був досить великим містом з розвинутими сільським гос­подарством, ремеслами І торгівлею. Місто було також значним релігій­ним і культурним центром Волині та Південно-Західної Русі в цілому. На території Володимира виявлено залишки 8 давньоруських храмів. Тут вели літопис.

Археологічними розкопками на дитинці та посаді виявлено залишки наземних і напівземлянкових жител, а також виробничих і господарських споруд та ям. Житла, виробничі та господарські споруди мали стовпову або зрубну конструкцію стін. У досліджених об'єктах, а також у культурному шарі навколо них виявлено різноманітний речовий матеріал Х-ХШ ст. Це масова гончарна кераміка, шматки залізних шлаків і криць, шлаки скло­робного виробництва, вироби з кістки (гребені, руків'я ножа, проколки, ковзани), скла (уламки браслетів і намистини). Представлені також залізні ножі і ножиці, окуття лопати, наконечники списа і стріл, бронзова бойова булава. На керамічному посуді, прясельцях, камені виявлено написи, що свідчить про поширення грамотності серед міського населення.

Інтенсивне соціально-економічне, політичне й культурне життя у дав­ньоруському Володимирі тривало до середини XIII ст. З літопису відомо, що навесні 1241 р. орди Батия, прямуючи з Києва на захід по волинських землях, захопили Володимир.

Луцьк. Літописне місто локалізується у старій частині сучасного Луцька — центру Волинської області. Перша літописна згадка про місто пов'язана з епізодом міжусобної боротьби князів і датується 1085 р.

Археологічні та археолого-архітектурні дослідження у Луцьку проводили у 1978, 1982-1984 рр. М. М. Говденко, М. М. Кучінко, М. В. Малевська.

На території давньоруського Луцька по обох берегах р. Сгир зафіксова­но східнослов'янські поселення УШ-Х ст. На їх основі і сформувалося давньоруське місто.

Дитинець було споруджено на зручному для оборони місці — у вигині р. Стир та її приток. Місто розташувалося на давньому торговому шляху, що проходив з Києва у Західну Європу. Ремісники та купці утворили навко­ло луцького дитинця посад. На кінець XI ст. давньоруський Луцьк, як міс­то, був широко відомий.

Традиційно вважалося, що фортифікації давньоруського Луцька були, як у більшості городищ ХІ-ХШ ст., дерев'яно-земляними. Однак писемні джерела цього не підтверджують. З літопису лише випливає, що Луцька фортеця в ХІ-ХІІІ ст. була досить міцною. Повідомлення літопису під 1149, 1150, 1155 рр. засвідчують, що військові дружини Юрія Долгорукого, Володимира Володаревича, Ярослава Володимировича так і не змогли оволодіти Луцьком. На цю обставину звернули останнім часом увагу археологи та історики архітектури: вони зосередили свої зусилля на поглибленому вивченні пам'яток замку у Луцьку. Цікаві дані одержано під час розкопок 1978 р. біля Стирової вежі. Було виявлено її нижній ярус. Він мав товсті стіни (3-3,5 м), викладені з колотих каменів, шви між якими були заповнені щебенем та розчином. Цей нижній ярус не міг бути синхронним з цегляною вежею, яка збереглася, її, очевидно, було споруджено на залишках попередньої — кам'яної. У нижньому ярусі виявлено фрагменти давньоруської кераміки ХІ-ХШ ст., орнаментовану рогову проколку, кістяну трубку, заготовку кістяної ложки і залізний черешковий ромбічний наконечник стріли. Отже, дослідники дійшли висновку, що дитинець Луцька ще в ХІ-ХІІІ ст. мав кам'яні стіни та башти. Точну дату початку спорудження цегляного луцького замку встановити важко, але на основі археолого-архІтектурних досліджень найбільш Імовірно, що він був закладений наприкінці ХШ ст. на місці раніше зруйнованого кам'яного.

У 1983-1984 рр. на території фортеці під фундаментами палацової будо­ви ХІУ-ХУІ ст. було відкрито залишки фундаментів кам'яного палацу другої половини ХШ ст. На території замку досліджено також фундаменти монументальної храмової споруди другої половини XII — початку ХШ ст. — церкви Іоанна Богослова. Стіни одноапсидного храму досліджено його східний бік) було складено з плінфи, підлогу викладено керамічними глазурованими плитками. Збереглися фрагменти штукатурки з фресковим розписом і графіті (М. В. Малевська). Крім того, у Луцьку проведено археолого-архітектурні дослідження Покровської церкви, збудованої напри­кінці XIII — на початку XIV ст.

Дослідження посаду в Луцьку, як і в інших містах, пов'язані з певними труднощами. Нині тут проводяться спостереження за земляними роботами.

Міста та замки Болохівської землі.

Болохівська земля ХІІ-ХШ ст. займала своєрідне положення серед інших князівств. Вона лежала між верхів'ями Південного Бугу, по Случі аж до Тетерева і Горині, тобто на межі Поділля і Південно-Східної Волині. Перша літописна згадка про Болохівську землю відноситься до 1150 р. У 1231, 1235,1241,1257рр. болохівські міста знову згадуються в літописі. У XIX ст. багато уваги історії Болохівської землі приділив М. П, Дашкевич. У XX ст. і на початку XXI ст. питаннями Історії та археології Болохівської землі різною мірою цікавилися і займалися І. С. Винокур, О. І. Журко, Б. А. Звіздецький, С. А. Липко, В. В. Мавродін, В. П. Мегей, В. Т. Пашуто, П. О. Раппопорт, К. І. Терещук, Л. К. Терещук, В. І. Якубовський та ін.

Болохівські правителі — бояри-олігархи — не хотіли коритися владі гали­цько-волинського князя Данила Романовича, а спиралися на силу князя Михайла Чернігівського та київського князя Ізяслава. Крім того, вони, як повідомляє літопис, увійшли в контакт з монголо-татарськими баскаками. За непокору й блокування з силами, що протидіяли Галицько-Волинській державі, Данило Романович, як повідомляє літопис, провів у 1241 р. каральну військову експедицію у Болохівську землю. При описі цих подій літописець зазначив болохівські міста і замки, захоплені Данилом, — "Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божьскьш, Дядьков". У 1257 р., за даними літопису, військам Данила і Василька знову довелося приборкувати Болохівську землю.

Рис. 138. Старожитності ХІІ-ХІІІст. з Болохівської землі:

1 — кам'яна іконка; 2 - бронзове скроневе кільце; 3,4 — підвіски; 5 — замок; 6 — ключ; 7-Ю— "болти" — наконечники арбалетних стріл; П — іграшка.

Археологічні дослідження проведено у Деревичі, Губині, на городищах поблизу м. Деражня і м. Шепетівка, с. Теліжинці у Хмельницькій області, поблизу м. Новоград-Волинськяй, у селах Колодяжин, Райки Житомир­ської області та ін. У процесі розкопок на місцях літописних міст і замків Болохівської землі виявлено та вивчено залишки фортифікаційних споруд, жит­лово-господарські комплекси ХП-ХІП ст., а також зібрано значний речовий матеріал: керамічні вироби, вироби із заліза, кістки, бронзи, скла, срібла і т. п.

Рис. 139. Схема одного з болохівських міст (біля с. Городище під Шепетівкою). Римськими цифрами позначено скарби, знайдені археологами.

На городищах болохівців знайдено і речові скарби ХП-ХШ сх, які належали представникам та представницям феодальної верхівки суспільства.

Вказані речові скарби за своїм характером аналогічні подібним скарбам, виявленим у Києві, Чернігові, Галичі та інших давньоруських центрах. Разом з цим окремі прикраси засвідчують досить розвинуте місцеве ювелірне виробництво у болохівців ХІІ-ХІІІ ст.

Особливістю Болохівської землі і в територіальному розміщенні, і щодо її соціально-політичного статусу є переплетіння інтересів правителів XII-XIII ст. Галицьке-Волинського, Київського і Чернігівського князівств. В умовах феодальних усобиць і сформувалось "буферне" утворення — Болохівська земля.

Подальші археологічні дослідження городищ Болохівської землі пов'я­зані із з'ясуванням важливих питань історії Південно-Західної Русі ХІІ-ХІІІ ст. Дослідників історії та культури Болохівської землі чекають попереду нові відкриття.