2.2. Психологічні погляди в епоху еллінізму

Софісти. Зовсім новий бік пізнання душевних явищ відкрили філософи-софісти (від грець, «софія» – мудрість). їх цікавила не природа з її незалежними від людини законами, а сама людина, що, як говорив перший софіст Протагор, «є мірою всіх речей». Згодом софістами стали називати лжемудреців, що видавали за допомогою різних хитрощів вигадані докази за щиросердечні. Але в історії психологічного пізнання діяльність софістів відкрила новий об'єкт: відносини між людьми, досліджувані з використанням засобів, що покликані довести і вселити будь-яке положення незалежне від його вірогідності.

У зв'язку з цим детально обговорювалися прийоми логічних міркувань, побудови мови, характер взаємин між словом, думкою і предметами, що сприймаються. «Як можна що-небудь передати за допомогою мови, – запитував софіст Горгій, – якщо її звуки нічого загального не мають з речами, що позначаються ними?» І це не було лише логічним хитруванням, але ставило реальну проблему. Вони, як і інші питання, що обговорювалися софістами, підготували розвиток нового напрямку в розумінні душі.

Були залишені пошуки природної «матерії» душі. На передній план виступило вивчення мовної і розумової діяльності з погляду ї використання для маніпулювання людьми. їхня поведінка ставила­ся в залежність не від матеріальних причин, як це уявлялося колишнім філософам, увібравшим душу в космічний кругообіг. Тепер вона попадала в мережу довільних логіко-лінгвістичних хитросплетінь. З уявлень про душу зникали ознаки її підпорядкованості суворим законам і невідворотним причинам, що діють у фізичній природі. Мова і думка позбавлені подібної невідворотності; вони повні умовностей і залежать від людських інтересів і пристрастей. Тим самим дії душі здобували невизначеність.

Сократ (469-399 рр. до н.е.). Син скульптора й акушерки, він одержав загальну для афінян того часу освіту та став філософом. Філософи обговорювали проблеми теорії пізнання етики, політики, педагогіки з будь-якою людиною, яка погодиться відповідати на запитання в будь-якому місці вулиці, на ринковій площі, у будь-який час. Сократ на відміну від софістів не брав грошей за філософствування, і серед його слухачів були люди різних політичних переконань, ідейного і морального складу. Зміст філософської діяльності Сократа (що одержала назву «діалектика» – перебування істини за місцем бесіди) полягав у тому, щоб за допомогою певним чином підібраних запитань до співрозмовника отримати щиру відповідь (так званий сократовий метод). Обговорювалося велике коло «життєвих понять» про справедливість, несправедливість, добро, красу, мужність тощо. Сократ вважав своїм обов'язком брати активну участь у громадському житті Афін. При цьому він далеко не завжди погоджувався з думкою більшості в народних зборах і в суді присяжних, що вимагало чималої мужності, особливо в період правління «тридцяти тиранів». Свою незгідність з більшістю Сократ вважав результатом того, що він завжди прагнув до дотримання законів, справедливості. Він був звинувачений у тім, що «не шанує богів і розбещує юнацтво», і присуджений до смерті 361 голосом з 500 суддів. Сократ мужньо прийняв вирок, випивши отруту і відкинувши прохання своїх учнів про втечу як порятунок.

Сократ не записував своїх міркувань, вважаючи, що тільки жива бесіда веде до потрібного результату – виховання особистості. Сократ уперше розглядав душу як джерело моральності людини, а не як джерело активності тіла (як це було прийнято в теоріях Геракліта і Демокрита). Сократ говорив про те, що душа – психічна якість індивіда, властива йому як розумній істоті, що діє відповідно до моральних ідеалів. Такий підхід до душі не міг виходити з думки про її матеріальність, а тому одночасно з виникненням погляду на зв'язок душі з моральністю виникає і новий погляд на неї, що пізніше був розроблений учнем Сократа Платоном.

Говорячи про моральність, Сократ пов'язував її з поведінкою людини. Моральність – це благо, реалізоване у вчинках людей. Однак для того, щоб оцінити той чи інший вчинок як моральний, потрібно попередньо знати, що таке благо. Тому Сократ пов'язував моральність з розумом, вважаючи, що чеснота складається зі знання добра й у дії відповідно до цього знання. Ідеї, висунуті Сократом, поглиблені в теорії його видатного учня Платона.

Платон (428-348 рр. до н.е.) народився в знатній афінській родині. Його різнобічні здібності виявилися дуже рано і послужили підставою для багатьох легенд, найбільш розповсюджена з яких приписує йому божественне походження (робить його сином Аполлона). Справжнє ім'я Платона – Аристокл, але ще в юності він одержує нове ім'я – Платон, що значить широкоплечий (у ранні роки він захоплювався гімнастикою). Платон мав поетичний дар, його філософські праці написані гарною літературною мовою, у них багато художніх описів, метафор. Однак захоплення філософією, ідеями Сократа, учнем якого він стає в Афінах, відвернуло Платона від наміру присвятити своє життя поезії. Вірність філософії і своєму великому наставникові Платон проніс через усе життя. Після трагічної смерті Сократа Платон залишає Афіни, присягнувши ніколи більше не повертатися в це місто його подорожі тривали близько десяти років і закінчилися трагічно – він був проданий у рабство сицилійським тираном Діонісієм, що спочатку попросив Платона допомогти йому в будівництві «ідеальної держави». Друзі Платона, довідавшись про це, зібрали необхідну для викупу суму, але Платон був уже звільнений. Тоді зібрані гроші були вручені Платонові, він купив ділянку землі на північно-західній окраїні Афін і заснував там свою школу, що назвав Академією. Уже в похилому віці Платон робить другу спробу взяти участь в державних справах, намагаючись створити «ідеальну державу» вже разом із сином Діонісія – Діонісієм молодшим, однак і ця спроба закінчилася невдачею. Розчарування в навколишньому затьмарило останні роки життя Платона, хоча він був до кінця днів оточений багатьма учнями і послідовниками, серед яких був і Аристотель.

Платон спирався не тільки на ідеї Сократа, але й на деякі положення піфагорійців, зокрема на обожнювання числа. Над воротами Академії Платона було написано: «Той, хто не знає геометрції, да не ввійде сюди». Прагнучи створити універсальну концепцію, що поєднує людину і космос, Платон вважав, що навколишні предмети є результатом з'єднання душі, ідеї, з неживою матерією.

Платон вважав, що існує ідеальний світ, у якому знаходяться душі, чи ідеї, речей, ті зроблені зразки, що стають прообразами реальних предметів. Досконалість цих зразків недосяжна для предметів, але змушує прагнути бути схожими на них. Таким чином, душа є не тільки ідеєю, але й метою реальної речі. В принципі, ідея Платона є загальним поняттям, якого немає в реальному житті, але зображенням якого є всі речі, що входять до цього поняття. Так, існує якась узагальнена людина, але кожна з них є нібито варіацією поняття «людина».

Оскільки поняття незмінне, то й ідея, чи душа, з погляду Платона, постійна, незмінна та безсмертна. Вона є охоронницею моральності людини. Будучи раціоналістом, Платон вважав, що поведінка «повинна збуджуватися і направлятися розумом, а не почуття» і виступав проти Демокрита та його теорії детермінізму, стверджуючи про можливості волі людини, волі його розумної поведінки. Душа, за Платоном, складається з трьох частин: що жадає, жагуча розумна. Що жадає і жагуча душі повинні підкорятися розумній, котра одна може зробити поведінку моральною. У своїх діалогах Платон уподібнює душу колісниці, запряженій двома конями. Чорний кінь – душа, що жадає, - не слухає наказів і потребує постійної вузди, тому що він прагне перевернути колісницю, скинути її в прірву. Білий кінь – жагуча душа, хоча й намагається йти своєю дорогою, але не завжди слухається візника і потребує постійного догляду. І, нарешті, розумну частину душі Платон ототожнює з візником, що шукає правильний шлях і направляє по ньому колісницю, керуючи конями. В описанні душі Платон притримується чітких чорно-білих критеріїв, доводячи, що є погані і гарні часті душі: розумна частина для нього є однозначно гарною, тоді як душу, що жадає, і жагучу – поганими, низькими.

Душа постійна і людина не може її змінити, тому і зміст знань, що зберігаються в душі, теж незмінні, а відкриття, здійснені людиною, є, по суті, не відкриттями чогось нового, а лише усвідомленням того, що вже зберігалося в душі. Таким чином, процес мислення Платон розумів як пригадування того, що душа знала у своєму космічному житті, але забула при переселенні у тіло. І саме мислення, що він вважав головним когнітивним процесом, є мисленням репродуктивним, а не творчим (хоча Платон і оперує поняттям інтуїція, що веде до творчого мислення).

Досліджуючи пізнавальні процеси, Платон говорив про відчуття, пам'ять і мислення, причому він першим заговорив про пам’ять як про самостійний психічний процес. Він дає пам'яті визначення – «відбиток персня на воску» –і вважає її одним з найважливіших етапів у процесі пізнання навколишнього.

АРИСТОТЕЛЬ (384-122 рр. до н. э.) – старогрецький філософ, творець психологічної системи, що інтегрувала досягнення античної думки і стала на сторіччя основоположною для різних напрямів в розумінні душевної діяльності. Принципи і головні поняття цієї системи викладені в трактаті «Про душу», її важливі положення містяться в інших творах Аристотеля («Етика». Риторика», «Метафізика», «Історія тварин»). На противагу уявленням про душу як особливого початку Аристотель учив, що душу від живого тіла відокремити не можна, оскільки вона є його формою, способом його організації. Такий підхід додав психології біологічної орієнтації. Душа, що являє собою принцип життя і розвитку, не може ділитись на частини, але проявляється у вигляді декількох функцій (здібностей) душі, діяльностей, які створюють особливий генетичний ряд. Вегетативна («що живить») функція душі специфічна для рослин; функції, що відчувають і рухають, – для тварин, розумові – для людини. Вищі функції виникають на основі нижчих, тому функціями душі є рівні її еволюції. Аристотелю належить розділення органів чуття на п'ять розрядів. Разом з функціями, що відповідали за передавання плотських якостей речей органами (зору, слуху і ін.) він виділяв «загальний осередок» чуття, який дозволяє сприймати єдині для багатьох об'єктів властивості (величину, число). Аристотель відмежував область уявлень («фантазії») від сприйняття, вважаючи її посередником між плотським і раціональним знанням. Образи «фантазії» слугують передумовою мислення. Пояснюючи процеси пам'яті, Аристотель розвинув поняття про асоціації за схожістю, суміжністю і контрастом і про тілесний механізм цих асоціацій. Рушійною силою поведінки було визнано прагнення, що виражає внутрішню активність організму і пов'язане з відчуттям задоволення або незадоволення. Дії, що призвели до задоволення, організм прагне знов відтворити, через що це відчуття виступає як чинник навчання. Кожній ситуації відповідає певна (правильна) афективна реакція, пов'язана з вчинком. Людина поступає погано, коли ця реакція є або надмірною, або недостатньою. Оптимальний спосіб поведінки (і афективного реагування) необхідно виробляти досвідом, вивченням інших і самого себе. Завдяки вчинкам формується характер. При поясненні процесу пізнання Аристотель висунув поняття про особливу форму інтелектуальної активності людини, позначеної ним терміном «нус» (розум). Ця форма як творча активність, що веде до загальних понять, протистоїть всім останнім і тлумачиться як те, що, залежачи від тіла, привноситься в психофізичну організацію людини ззовні у вигляді «божественного розуму». Аристотелю належить розмежування двох видів розуму: теоретичного і практичного. Останній є особливим типом мислення, оскільки служить ефективною регуляцією реальних дій, а не тільки придбанню знань. Аристотель застосовував генетичний і об'єктивний методи під час вивчення специфічних психічних і етичних ознак поведінки. Ідеї Аристотеля стимулювали розвиток психологічної думки подальших епох.

ФЕОФРАСТ (Теофраст, біля 370-288 р.р. до н. э.) – старогрецький філософ і учений, друг і послідовник Аристотеля, після смерті останнього (322 р. до н.е.) протягом 34 років очолював створену ним школу («Лікей»). Автор численних творів за всіма галузями знання своєї епохи, що дійшли до нас лише частково. Розвивав матеріалістичні сторони учення Аристотеля. Розробив метод спостереження, що використовує прийоми індуктивного узагальнення і класифікації на основі схожості і відмінностей індивідуальних предметів. Послідовно застосовував цей метод в ботаніці, «батьком» якої він вважається, а також в характерології, де він дав один з перших описів людських типів. Серед творів «Дослідження про рослини». – М.,1951; «Характери». – Л., 1974.

,Скептики. Філософія скептицизму рекомендує взагалі утримуватися від суджень, які стосуються навколишнього світу, через їхню недоведеність, відносність, залежність від звичаїв тощо (Піррон, кінець IV ст. до н.е.). Така інтелектуальна настанова виходила з етичної мотивації. Передбачається, що відмова від пошуків істини дозволить знайти душевний спокій, досягти стану, коли зникають будь-які хвилювання.

Ідеалізація способу життя мудреця, усунутого від гри зовнішніх стихій і завдяки цьому здатного зберегти свою індивідуальність у хиткому світі, протистояти потрясінням, що загрожують самому існуванню, направляла інтелектуальні пошуки двох інших філософських шкіл, що домінували в елліністичний період, – стоїків і епікурейців. Пов'язані зі школами класичної Греції, вони переосмислили їх ідейну спадщину відповідно до духу нової епохи.

Стоїки. Школа стоїків виникла у IV ст. до н.е., одержала свою назву за іменем того місця в Афінах («стояти» – портик храму), де її засновник Зенон (не плутати із софістом Зеноном) проповідував своє вчення, уявляючи космос як єдине ціле, що складається з нескінченних модифікацій вогняного повітря (пневми), стоїки вважали людську душу однією із таких модифікацій.

Під пневмою (вихідне значення слова – вдихувати повітря) перші натурфілософи розуміли єдиний природний, матеріальний початок, що пронизує як зовнішній фізичний космос, так і живий організм, і псюхе (тобто область відчуттів, почуттів, думок), що в ньому перебуває.

В Анаксимена, як і у Геракліта та інших натурфілософів, погляд на псюхе, як частку повітря чи вогню, означав її породженість зовнішнім, матеріальним космосом. У стоїків же злиття псюхе і природи набуло іншого змісту. Сама природа спіритуалізувалася, наділяючись ознаками, властивими розуму, але не індивідуального, а понадіндивідуального. Відповідно до цього вчення світова пневма ідентична світові душі, «божественному вогню», що є логосом, як вважали пізні стоїки, – долею. Щастя людини вбачалося в тім, щоб жити відповідно до логосу.

Як і їхні попередники в класичній Греції, стоїки вірили в наявність розуму, в те, що людина не досягає щастя через незнання того, де воно є. Але якщо колись існувала гармонічна особистість у повноцінному житті якої зливаються розумне і почуттєве (емоційне), то у мислителів елліністичної епохи, в умовах соціальних негараздів: страху, незадоволеності, тривоги, - ставлення до емоційних потрясінь (афектів) змінилося.

Стоїки оголосили афектам війну, вбачаючи в них «псування розуму», оскільки вони виникають через «неправильну» діяльність розуму. Задоволення і страждання – помилкові судження про сьогодення; бажання і страх – настільки ж помилкові судження про майбутнє. Від афектів варто лікувати як від хвороб. їх потрібно «з коренем виривати з душі». Тільки розум, вільний від будь-як емоційних потрясінь (як позитивних, так і негативних), здатен правильно керувати поведінкою. Саме це дозволяє людині виконувати своє призначення, свій обов'язок і зберігати внутрішню волю.

Ця етико-психологічна доктрина, звичайно, сполучалася з установкою, що, говорячи сучасною мовою, можна було б назвати психотерапевтичною. Люди відчували потребу в тім, щоб встояти перед драматичними поворотами життя, що позбавляють душевної рівноваги. Вивчення мислення і його ставлення до емоцій не мало абстрактно-теоретичного характеру, а співвідносилося з реальним життям, з навчанням мистецтву жити. Усе частіше до філософії зверталися для обговорення і вирішення особистих, моральних проблем. Із шукачів істин вони перетворювалися в цілителів душ, якими пізніше стали священики та духовенство.

Епікурейці. На іншій космологічній основі, але з тією ж орієнтацією на пошуки щастя і мистецтва жити, ґрунтувалася школа Епікура кінець IV ст. до н.е.). У своїх уявленнях про природу епікурейці спиралися на атомізм Демокрита. Однак на противагу демокритовому вченню про обов'язковість руху атомів за законами, що виключали випадковість, Епікур припускав, що ці частки можуть відхилятися від своїх закономірних траєкторій. Такий висновок мав етико-психологічне підґрунтя.

На відміну від версії про «тверду» причинність в усьому, що відбувається у світі (а також і душі), епікурейці допускали довільність, спонтанність змін, їхній випадковий характер. З одного боку, такий підхід віддзеркалював відчуття непередбачуваності людського існування, з іншого боку – визнавав можливість довільних відхилень, закладених у природі речей, виключав строгу зумовленість вчинків, пропонував певну свободу вибору. Іншими словами, епікурейці вважали, що особистість здатна діяти на свій страх і ризик. Утім, слово «страх» тут можна вжити тільки метафорично: весь зміст епікурейського вчення полягав у тому, щоб, перейнявшись ним, люди рятувалися саме від страху.

Цій меті служило і вчення про атоми: живе тіло, як і душа, складається з атомів, що рухаються в пустоті, що у момент смерті розсіюються за загальними законами вічного космосу. А як так, то «смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, коли ж смерть настає, то нас уже немає».

Представлена у вченні Епікура картина природи і місця людини в ній сприяла досягненню безтурботності духу, свободи від страхів, насамперед, перед смертю і богами (які, існують між світами, не втручаються в справи людей, тому що це порушило б їхнє безтурботне існування).

Як і багато стоїків, епікурейці міркували про шляхи досягнення незалежності особистості від зовнішнього. Кращий шлях вони вбачали в самоусуненні від усіх суспільних справ. Саме така поведінка дозволяє уникнути смутку, тривог, негативних емоцій і в такий спосіб отримати насолоду, тому що вона є не що інше, як відсутність страждання.

Лукрецій (І ст. до н.е.). Послідовником Епікура в Давньому Римі був Лукрецій. Він критикував вчення стоїків про розум, розлитий у вигляді пневми. У дійсності, за Лукрецієм, існують тільки атоми, що рухаються за законами механіки, в результаті чого виникає і сам розум. У пізнанні первинними є відчуття, перетворені (на зразок того, «як павук плете павутину») в інші образи, що приводять до розуму.