Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Навчально-методичний посібник з Історії психоло...doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
799 Кб
Скачать
☆

Тема 3. Зародження психологічної думки Стародавнього Сходу

ІБН СИНА (980-1037) (в латинській транскрипції – Авіценна) – таджицький лікар і психолог. Створив природно наукове вчення про душу, в якому узагальнив досягнення арабомовної науки, пояснив характер залежності психічних процесів від устрою і діяльності мозку. Особливу увагу приділив зв'язку в онтогенезі між розвитком психіки і віковими змінами організму.

З погляду розвитку природничо-наукових знань про душу, особливий інтерес має медична психологія Ібн-Сіни. В ній важливе місце приділялося ролі афектів у регуляції та розвитку поведінки організму. Створений Ібн-Сіною «Канон медичної науки» забезпечив йому «самодержавну владу в усіх медичних школах в середні віки».

Ібн-Сіна був також одним з перших дослідників в області вікової психології. Він вивчав зв'язок між фізичним розвитком організму і його психологічними особливостями у різні вікові періоди, додаючи при цьому важливого значення вихованню. Саме за допомогою виховання здійснюється, за Ібн-Сіною, вплив психічного на стійку структуру організму. Почуття, що змінюють течію фізіологічних процесів, виникають у дитини в результаті впливу на нього оточуючих людей; викликаючи у дитини ті чи інші афекти, дорослі формують його натуру.

Фізіологічна психологія Ібн-Сіни включала, таким чином, припущення про можливість керувати процесами в організмі і навіть надавати організму визначеного стійкого складу шляхом впливу на його почуттєве, афективне життя, що залежить від поведінки інших людей. Ідея взаємозв'язку психічного і фізіологічного (не тільки залежність психіки від тілесних станів, але й її здатність – при афектах, психічних травмах, діяльності уяви – глибоко впливати на них) розроблялася Ібн-Сіною на основі його великого медичного досвіду.

Є відомості про те, що, не обмежуючись спостереженнями, він спробував вивчити це питання експериментально. Двом баранам давалася однакова їжа, при цьому один харчувався в звичайних умовах, а поруч з іншим прив'язували вовка. У результаті другий баран, незважаючи на нормальне харчування, починав худнути і швидко гинув. Невідомо, яке пояснення Ібн-Сіна давав цьому досліду, але сама його схема говорить про відкриття ролі протилежних емоційних установок у виникненні глибоких соматичних зрушень. Усе це дає підставу бачити в дослідженнях Ібн-Сіни зачатки експериментальної психофізіології емоційних станів.

Ібн-аль-Хайсама (XI ст.) (у латинській транскрипції Альгазена). Особливий інтерес арабські натуралісти і математики виявляли до органів зору. Серед досліджень у цій області виділяються відкриття Ібн-аль-Хайсама. У кожному зоровому акті він розрізняв, з одного боку, безпосередній ефект відображення зовнішнього впливу, з іншого боку – роботу розуму, що приєднується до цього ефекту, завдяки якому встановлюється подібність і розходження видимих об'єктів.

Ібн-аль-Хайсам вивчав такі важливі феномени, як бінокулярний зір, змішування кольорів, контраст тощо. Він зазначав, що для повного

сприйняття об'єктів необхідний рух очей – переміщення зорових вісей. Ібн-аль-Хайсам проаналізував залежність зорового сприйняття від його тривалості. Помітивши, що при короткочасному пред'явленні можуть бути правильно сприйняті лише знайомі об'єкти, він зробив висновок: умовою виникнення зорового образу є не тільки безпосередні впливи світлових подразників, але й сліди колишніх вражень, що зберігаються в нервовій системі.

Схема Ібн-аль-Хайсама не тільки руйнувала теорії зору, що дісталися в спадщину від античних авторів, але і вводила новий пояснювальний початок. Вихідна сенсорна структура зорового сприйняття розглядалася як похідне від законів оптики, що мають досвідову і математичну підставу, і від властивостей нервової системи.

Ібн-Рошд (XII ст.) (у латинській транскрипції Аверроеса). Функцій очей вивчали й інші вчені, які дослідили, що частиною органа зору, який відчуває, є не кришталик, як передбачалося колись, а сітчаста оболонка. Автором цього відкриття вражають філософа і лікаря Ібн-Рошда. Його вчення про людину та її душу вплинуло на західноєвропейську філософсько-психологічну думку. Це вчення жорстоко переслідувалося як мусульманською, так і християнською релігією. І це не дивно, оскільки Ібн-Рошд заперечував безсмертя індивідуальної душі. Він по-своєму прокоментував вчення Аристотеля, підкресливши поділ душі і розуму.

Під душею розумілися функції, що невіддільні від організму (насамперед – чуттєвість). Вони необхідні (такою була і думка Аристотеля) для діяльності розуму, нерозривно пов'язані з тілом і зникають разом із ним. Власне розум є божественним і входить в індивідуальну душу ззовні, подібно до того, як сонце посилає промені органу зору. Зі зникненням тіла й індивідуальної душі «сліди», залишені божественним розумом у душі, відокремлюються від смертного індивіда і продовжують існувати як момент універсального розуму, властивого всьому людському роду.

Визнання вищої інтелектуальної рівності людей (при всьому різноманітті їх індивідуальних розходжень) і богоподібності людини було несумісне з ідеологією тогочасного суспільства, яке ґрунтується на суворій соціальній ієрархії його членів. Апологія божественного розуму поверталася у Ібн-Рошда (що отримав на Заході почесне ім'я Коментатора) захистом земного достоїнства людини.