Тема 6. Психологічна думка Нового часу

Декарт Рене (1596-1650) – французький філософ і природодослідник. Заклав основи детерміністської концепції поведінки і інтроспективної концепції свідомості. Перша отримала найбільш послідовне втілення в розумінні рефлексу як закономірної рухової відповіді організму на зовнішнє фізичне роздратування; в ученні «про пристрасті душі» як психічні стани, що випробовуються тілесним органом душі (яким Декарт вважав одну із залоз головного мозку – епіфіз). Рефлекси і «пристрасті душі», за Декартом, представляють тілесну матеріальну субстанцію, підпорядковану тим же законом, що і вся фізична природа. Крім того, Декарт виділяв особливу, нематеріальну субстанцію – свідомість – пряме і безпосереднє знання суб'єкта про те, що відбувається в ньому самому, коли він мислить. Це дуалістичне переконання про душу, яка тільки мислить, і тіло, яке тільки рухається, зіграло вирішальну роль в подоланні трактування організму, що панувало в колишні століття, як речі, керованої особливою суттю – душею. Згідно Декарту, тіло і душа знаходяться у взаємодії, яка забезпечується третьою субстанцією – богом. При дії зовнішніх об'єктів виникає враження про них (сенсорні образи і образи пам'яті), асоціації, що з'єднуються шляхом освіти, але що не дають дійсного знання. Таке знання спочатку закладене в душі у вигляді природжених ідей, прикладом яких можуть служити геометричні аксіоми, що не виводяться з досвіду. Такий же дуалістичний підхід відрізняв і пояснення Декартом спонукальних сил поведінки. Разом з рефлекторно виникаючими емоційними станами, рушійною «машиною тіла» («Пристрасті душі», 1649), виділялися чисто духовні відчуття і безтілесні вольові імпульси. Їх джерелом, на його думку, служить субстанція свідомості. Ці імпульси здатні контролювати пристрасті, фізіологічною основою яких є нервові, молекулярні процеси в організмі. Декарт вважав, що свідомість і воля локалізовані тільки в організмі людини. Організм тварин він відносив до розряду машин, що працюють автоматично. Декартом було експериментально розроблено вчення про зорове сприйняття, побудову сітчастого образу та ролі в цьому процесі діяльності очних м'язів («Діоптрика», 1637). Під впливом Декарта розвивалася вся психологія нового часу, що сприйняла, з одного боку, його вчення про свідомість як безпосереднє знання душі про саму себе, з іншої – його вчення про рефлекс як закономірне віддзеркалення зовнішніх імпульсів від мозку до м'язів. Найповніше систему психофізіологічних переконань Декартом викладено в трактаті «Людина» (1662).

Спіноза Барух (Бенедикт)(1632-1677). Одним з перших опонентів Декарта виступив голландський мислитель Спіноза. Він народився в Амстердамі, там він одержав богословську освіту. Батьки готували його в рабини, але вже в школі у нього сформувалося критичне ставлення до догматичного тлумачення Біблії і Талмуда. По закінченні школи Спіноза почав вивчати точні науки, медицину і філософію. Великий вплив на нього зробили твори Декарта. Критика релігійних постулатів, а також недотримання багатьох релігійних обрядів призвели до розриву з єврейською громадою Амстердама: рада рабинів застосувала до Спінози крайню міру – проклін і відлучення від громади. Після цього Спіноза якийсь час викладав у латинській школі, а потім оселився в селі біля Лейдена, заробляючи собі на життя виготовленням оптичного скла. В ці роки ним були написані: «Принципи філософії Декарта» (1663), розроблений основний зміст його головної праці «Етика», що була видана після його смерті у 1677 р.

Спіноза учив, що існує єдина, вічна субстанція – Природа – з нескінченною безліччю атрибутів (невід'ємних властивостей). З них нашому обмеженому розуму відкриті тільки дві – довжина і мислення. Отже, безглуздо уявляти людину місцем зустрічі тілесної і духовної субстанцій, як це робив Декарт. Людина – цілісна тілесно-духовна істота. Переконання, що тіло рухається чи спочиває з волі душі, склалося через незнання того, до чого воно здатне саме по собі, «через одні тільки закони природи, розглянутої винятково як тілесну».

Цілісність людини не тільки пов'язує її духовну і тілесну сутності, але є основою пізнання навколишнього світу – доводив Спіноза. Як і Декарт, він був переконаний у тім, що саме інтуїтивне знання є провідним, тому що інтуїція дає можливість проникати в сутність речей, пізнавати не окремі властивості предметів чи ситуацій, а загальні поняття. Інтуїція відкриває безмежні можливості самопізнання. Однак, пізнаючи себе, людина пізнає і навколишній світ, що закони душі і тіла однакові. Доводячи пізнаваність світу, Спіноза підкреслював, що порядок і зв'язок ідей такі самі, як і поряд і зв'язок речей, тому що і ідея, і річ є різними боками однієї самої субстанції – Природи.

Ніхто з мислителів не усвідомив з такою гостротою, як Спіноза, що дуалізм Декарта корениться не стільки в зосередженості на пріоритеті душі (це століттями слугувало підставою незліченних релігійно-філософських доктрин), скільки в погляді на організм як машиноподібний пристрій. Тим самим механічний детермінізм, який визначив незабаром великі успіхи психології, обертався принципом, що обмежує можливості тіла в причинному поясненні психічних явищ.

Спроба побудувати психологічне вчення про людину як цілісну істоту була висвітлена в основній праці Спінози «Етика». Він поставив завдання пояснити усе велике різноманіття почуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки, а також пояснити «геометричним способом», тобто з такою ж невблаганною точністю і строгістю, з якою геометрія робить свої висновки про лінії і поверхні.

Таким чином, раціоналізм Спінози приводить не до заперечення емоцій, а до спроби їх пояснення. При цьому він пов'язує емоції з волею, говорячи, що поглинення пристрастями не дає людині можливості зрозуміти причини своєї поведінки, а тому вона невільна. У той саме час відмова від емоцій відкриває перед людиною межі її можливостей, показуючи, що залежить від її волі, а в чому вона не вільна, а в чому вона залежить від сформованих обставин. Саме це розуміння і є істинною свободою, тому що звільнитися від дії законів природи людина не може. Спіноза виділив три головні сили, що правлять людьми і з яких можна вивести все різноманіття почуттів: потяг (він є «не що інше, як сама сутність людини), радість і сум. Він доводив, що з цих фундаментальних афектів виводяться будь-які емоційні стани, причому радість збільшує здатність тіла до дії, тоді як сум її зменшує.

Гоббс Томас (1588-1679) – англійський філософ. Поборник природничо-наукової методології, вважав поведінку і психіку людини без залишку підлеглими законам механіки. Відкинув уявлення про душу як самостійний початок психічних явищ зводячи їх (включаючи абстрактне мислення і волю) до правил утворення асоціацій за сумісністю. Гоббс вважав, що з простих відчуттів, викликаних зовнішньою дією, як рух атомів в мозку, виникає решта психічних процесів. Воля трактувалася як продукт основних плотських мотивів – прагнення і огиди, а розум – як свого роду рахунковий апарат, дії якого відповідають складанню і відніманню, причому рахунку підлягають не речі, а імена. Людина розглядалася як істота, наділена від природи прагненням до самозбереження і власної вигоди («Природа людини» 1650). Оскільки спочатку люди жили роз'єднано, у стані війни «всіх проти всіх», вони, з метою забезпечення своєї безпеки і досягнення цивільного миру добровільно погодилися обмежити свободу кожного переносячи індивідуальні природні права на государя (держава, якій належить абсолютний суверенітет) («Левіафан», 1651). Розглядаючи відношення індивіда до суспільства і держави, Гоббс одним з перших висвітлив цю проблему з позиції психології, його детерміністське і моністичне пояснення психіки мало великий вплив на природничо-науковий напрям в асоціативній психології.

У Гоббса механічний детермінізм одержав стосовно до пояснення психіки гранично завершене вираження. Дуже важливою для майбутньої психології стала і нещадна критика Гоббсом версії Декарта про «уроджені ідеї», якими людська душа наділена до всякого досвіду і незалежно від нього.

До Гоббса в психологічних вченнях панували ідеї раціоналізму (від лат. «раціо» – розум): основою пізнання і властивим людям способом поведінки вважався розум як вища форма активності душі. Гоббс проголосив розум продуктом асоціації, що має своїм джерелом пряме почуттєве спілкування організму з матеріальним світом, тобто досвід. Раціоналізму був протипоставлений емпіризм (від «емпіріо» – досвід), положення якого стали основою емпіричної психології.

Локк Джон (1632-1704). У розробці цього напрямку провідна роль належала співвітчизнику Гоббса Джонові Локку. Д.Локк народився недалеко від міста Брістоля в родині провінційного адвоката. За рекомендацією друзів батька він був зарахований у Віндзорську школу, по закінченні якої поступив у Оксфордський університет. В Оксфорді він займається філософією, природничими науками і медициною, знайомиться з творами Декарта. Знайомство з лордом А. Ешлі незабаром переросло в тісну дружбу, змінило життя Локка. Як і вихователь сина Ешлі він стає членом його родини і поділяє з ним усі мінливості його долі. Лорд Ешлі, що був головою вігів – політичної опозиції англійського короля Якова ІІ, – двічі займав високі місця в уряді, роблячи Локка своїм секретарем. Після відставки Локк змушений був тікати разом з ним у Голландію, де залишився^-і після смерті Ешлі. Тільки коли на престол вступив Вільгельм Оранський, він зміг повернутися на батьківщину. У цей час Локк закінчує свою головну книгу «Досвіди про людський розум», публікує багато статей і трактатів, у тому числі «Про правління» і «Про виховання», не залишаючи політичної діяльності.

Як і Гоббс, він сповідував досвідове походження всіх знань. Постулат Локка говорив, що «у свідомості немає нічого, чого б не було у відчуттях». Виходячи з цього він доводив, що психіка дитини формується тільки в процесі її життя. Виступаючи проти Декарта, що обґрунтовував свою теорію пізнання наявністю у людини вроджених ідей, Локк доказував помилковість цього положення, ідеї були вродженими, писав Локк, вони були б відомі і дорослому і дитині, і нормальній людині, і дурню. Однак у цьому ви не складало б великої праці сформувати у дитини знання математики, мови, моральних норм. Але всі вихователі знають, що навчити дитину писати і рахувати дуже складно, причому різні діти засвоюють матеріал з різною швидкістю. Так само ніхто не буде порівнювати розум нормальної людини й ідіота та навчати останнього філософії чи логіці. Існує, на думку Локка, ще один доказ відсутності вроджених ідей: якби ідеї були вродженими, то всі люди в суспільстві дотримувались би однакових моральних і політичних переконань, а цього ніде не спостерігається. Більш того, писав Локк, ми знаємо, що в різних народів різні мови, різні закони, різні поняття про Бога. Різниця у віросповіданні була особливо важлива, з погляду Локка, тому що Декарт вважав ідею Бога однією з основних вроджених ідей.

Довівши таким чином, що немає вроджених ідей, Локк далі стверджував, що психіка дитини є «чистою дошкою» (tabula rasa), на якій життя пише свої письмена. Отже, і знання, і ідеали не дані нам у готовому вигляді, але є результатом виховання, що формує з дитини свідому дорослу людину.

У самому досвіді Локк виділив два джерела: відчуття і рефлексію. Поряд з ідеями, що «доставляють» органи відчуттів, виникають ідеї, породжувані рефлексією як «внутрішнім сприйняттям діяльності нашого розуму». І ті, і інші з'являються перед судом свідомості. «Свідомість є сприйняття того, що відбувається в людині, в її власному розумі». Це визначення стало наріжним каменем інтроспективної психології. Вважалося, що об'єктом свідомості служать не зовнішні об'єкти, а ідеї (образи, уявлення, почуття тощо), якими вони з'являються «внутрішньому погляду» суб'єкта, що спостерігає за ними. З цього найбільше чітко і популярно роз'ясненого Локком постулату і виникло розуміння предмета психології. Відтепер на його місце стали претендувати явища свідомості, породжувані зовнішнім досвідом, що виходить від органів почуттів, і внутрішнім, що накопичується власним розумом індивіда. Елементами цього досвіду «нитками», з яких виткана свідомість, вважалися ідеї, якими правлять закони асоціації.