Українські політичні партії та організації

Після   Лютневої   революції,  із розгортанням    національно-визвольного руху відбувалося відновлення діяльності та створення нових українських політичних партій і організацій. 25-26 березня 1917 р. у Києві відбувся з’їзд Товариства українських поступовців. У своїх резолюціях з’їзд вирішив підтримувати Тимчасовий уряд, негайно і всіма силами та засобами творити автономію України з забезпеченням прав національних меншин, а Всеросійські установчі збори мали дати тільки остаточну санкцію на цю автономію. З’їзд вирішив змінити назву: замість Товариства українських поступовців називатися “Союз українських автономістів-федералістів” (з червня 1917 р. – Українська партія соціалістів-федералістів). До Центрального Комітету було обрано Д.Дорошенка, С.Єфремова, А.Ніковського, О.Шульгіна та ін. Ця партія зосереджувала значні інтелігентські сили, а за своїми політичними й ідеологічними поглядами була близькою до кадетів. 4-5 квітня 1917 р. відбулася конференція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).  У своїй резолюції про автономію України конференція УСДРП записала, що “партія з усією непохитною рішучістю висуває давню свою вимогу – автономію України як перше невідкладне завдання сучасного моменту”. Конференція визнала необхідним підтримувати Тимчасовий уряд остільки, оскільки він підтримує вимоги революційного народу Росії. Лідерами УСДРП були В.Винниченко, М.Порш, С.Петлюра, Б.Мартос, І.Мазепа та ін. Друкованим органом УСДРП стала “Робітнича газета”. Чисельність партії весною 1917 р. становила 1,2 тис. чол., а восени – 5 тис. чол. Наймасовішою серед українських партій у 1917 р. стала Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка сформувалась як партія на установчому з’їзді в Києві 4-5 квітня 1917 р. Окремі групи українських есерів існували ще з 1905-1907 рр., але до 1917 р. вони не становили окремої партії, діяли переважно спільно з російськими есерами. Організаторами й активними діячами УПСР були переважно молоді люди, такі, як М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шраг, О.Севрюк (студенти віком до 25 років). До цієї партії від  соціалістів-федералістів перейшов і М.Грушевський. Завдяки висуненню привабливих гасел і широкій агітаційній діяльності, українські есери швидко посилювали свій вплив, передусім серед селянства. На осінь 1917 р. у їхніх лавах в Україні було вже 75 тис. членів, тобто більше, ніж у російських есерів. Установчий з’їзд партії українських есерів у питанні про автономію та федерацію визнав необхідним негайне впровадження в життя широкої національно-територіальної автономії України з забезпеченням прав національних меншин. Найкращою формою устрою Російської держави з’їзд визнав федеративну демократичну республіку. В аграрному питанні УПСР, відстоюючи необхідність ліквідації приватної власності на землю, вимагала передати всі землі в Український земельний фонд, з якого земля мала розподілятись у користування селянами через громадські організації. В українських селах після Лютневої революції швидко відбувалася організація селянських спілок, які незабаром відсунули на другий план організовані російськими есерами селянські союзи, і, об’єднавшись 6-7 квітня в Українську селянську спілку, фактично мали значний вплив на українське селянство. Керівну роль у цій Спілці відігравали українські есери. 29 червня на установчому з’їзді в Лубнах на Полтавщині була заснована Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). У своїй програмі вона проголосила принципи суверенності українського народу, недоторканості приватної власності на землю як “основи народного господарства” і розв’язання земельної справи українським сеймом на основі парцеляції землі за викуп. Лідерами демократів-хліборобів були П.Шемет, В.Липинський, М.Макаренко та ін. 17-21 грудня 1917 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), у яку об’єдналися різні самостійницькі партії та групи – Українська народна партія, національні соціалісти та ін. Натхненником УПСС був М.Міхновський. У постановах з’їзду зазначалося, що “фабрики і заводи мають належати українцям-робітникам, а земля – українцям-хліборобам”. З’їзд закликав домагатися негайного проголошення незалежності Української Народної Республіки. Після Лютневої революції майже всі – як загальноросійські, так і українські політичні партії, незважаючи на серйозні розбіжності з багатьох важливих питань, у цілому вважали, що далі Росія мала йти еволюційно –  шляхом демократичних перетворень, які повинні були здійснюватися під керівництвом Тимчасового уряду. Усі кардинальні проблеми державного ладу й суспільного розвитку мали розв’язувати всенародно обрані Всеросійські Установчі збори, скликання яких і повинен був підготувати Тимчасовий уряд. По-іншому перспективи розвитку країни після повалення царської влади розуміли більшовики.