3.6 Розвиток культури Заходи з ліквідації неписьменності

З переходом до мирного будівництва після закінчення Громадянської війни в 1920 р. постала потреба піднесення культурно-освітнього рівня населення, всебічного розвитку всіх сфер культури. Організовуючи культурні перетворення, партія більшовиків намагалася спрямувати їх на комуністичне виховання трудящих, на підпорядкування своєму контролю всіх сфер духовного життя суспільства. Необхідною передумовою до залучення широких народних мас до культури була ліквідація неписьменності. За переписом 1920 р., з 26 млн. населення України неписьменних (віком понад вісім років) налічувалося понад 12 млн. чол., тобто 47% усього населення. За прикладом уряду РСФРР, Раднарком УСРР 21 травня 1921 р. видав постанову про ліквідацію неписьменності, за якою “усе населення республіки віком від 8 до 50 р., яке не вміє читати або писати, зобов’язане навчатись письму...”. Загальне керівництво роботою в справі ліквідації неписьменності покладалося на Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби з неписьменністю, утворену в складі Головполітосвіти. Для допомоги органам народної освіти у 1923 р. було засновано добровільне товариство “Геть неписьменність”, головою якої став Г. Петровський. Широку участь у роботі з ліквідації неписьменності брали культурно-освітні установи, профспілки, комсомол, комнезами, вчителі, особливо на селі. Завдяки активній діяльності органів народної освіти, широких кіл учительства і громадських організацій на кінець 1925 р. в Україні працювало 13 тис. шкіл, гуртків і пунктів ліквідації неписьменності (лікнепів), у яких навчалися більше 540 тис. чол., у тому числі понад 200 тис. жінок. Як наслідок у 1927 р. чисельність письменних в УСРР становила вже 70% дорослого населення у містах і 50% у селах.  

Народна освіта

У складних умовах розвивалася в 20-х роках народна освіта. На роботі шкіл згубно відбивалася господарська розруха і як її наслідок – мала кількість державних асигнувань, матеріальна скрута, брак кваліфікованих учителів, підручників та навчальних посібників. Того часу в Україні діяла загальноосвітня трудова школа двох ступенів: перший – 1-4 класи (учні віком від 8 до 11 років) і другий – 5-7 класи (учні віком від 12 до 15 років). Середню освіту учням віком від 15 до 18 років давали професійні школи з трирічним строком навчання. Розвивалась мережа фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) і гірничопромислових шкіл (строк навчання – 3-4 роки). У них навчалися учні, що закінчили чотирирічну початкову школу. Тут готували робітників масових професій нижчої кваліфікації. У 1923 р. початкових і семирічних шкіл було 17,1 тис., у яких працювало  46 тис. учителів і здобували освіту 1,4 млн. учнів. У 1927/28 навчальному році в УРСР усіх початкових, семирічних і середніх шкіл налічувалося 20,4 тис., учнів у них – 2,5 млн. і учителів – 70,1 тис. Але ще понад третини дітей шкільного віку залишалися без освіти. З проведенням українізації розширювалася мережа шкіл з українською мовою викладання. У 1928-29 навчальному році в таких школах нараховувалось 78,1% учнів. Разом з тим у школах викладання проводилося мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, єврейською, польською, німецькою та ін. Зокрема, тоді працювали 351 польська школа, 592 німецьких, 480 єврейських. Негативними моментами в царині освіти були вульгарно-класовий підхід, коли дітям з так званих експлуататорських сімей перешкоджали доступ до освіти, директивно впроваджувалося вивчення марксизму у систему освіти, переслідувалося старе українське вчительство.