Хронологія виникнення та становлення сп як науки.

Тривалий час вітчизняна соціальна психологія розвива­лася як складова науки спершу колишньої Російської імпе­рії, пізніше — Радянського Союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Самодостатній її роз­виток помітний з останнього десятиліття XX ст. В заро­дженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:

• зародження соціально-психологічних ідей у суспіль­них та природничих науках;

• відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну га­лузь знання (кінець XIX ст. — початок 30-х років XX ст.);

• стагнація соціальної психології (друга половина 30-х — 50-ті роки XX ст.);

• відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XX ст.);

• розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

Зародження соціально-психологічних ідей у суспіль­них та природничих науках. Йому передував період заро­дження соціально-психологічної проблематики у надрах суспільних і природничих наук. Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських діячів збагатили со­ціальну психологію.

Відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну га­лузь знання. У 20-ті — 30-ті роки XX ст. пошук вітчизня­ною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були пред­ставники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Беляєв, невропатолог і психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтолов-ський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальнох психології.

Дискусія про відношення марксизму і психології, що тривала тоді, торкалася і соціальної психології, зокрема її предмета, теоретичних і методологічних основ, співвідно­шення індивідуальної і соціальної психології, соціології і соціальної психології. Особливо активним у цій дискусії був Г. Челпанов, який обстоював необхідність існування соціальної психології поряд із психологією індивідуальною, експериментальною. За його твердженнями, соціальна психологія має вивчати суспільно-детерміновані психічні явища, тісно пов'язуючись із теорією марксизму, що не­обов'язково для емпіричної психології, оскільки її він вва­жав природничонауковою. Формально така позиція зас­відчувала визнання соціальної психології як самостійної науки. Багато дослідників, виступаючи за цілковиту пере­будову системи психологічного знання, заперечували Г. Чел-панову. Наприклад, В. Бехтєрев висунув ідею «колектив­ної рефлексології», включивши до її предмета поведінку колективів, поведінку особистості в колективі, умови ви­никнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, стосунки індивідів у них. Усі проблеми колективів він тлу­мачив як співвідношення зовнішніх впливів із руховими та міміко-соматичними реакціями індивідів. Соціально-пси­хологічний підхід забезпечувався при цьому об'єднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів та їх відно­сини із суспільством). На цій підставі предметом колектив­ної рефлексології було проголошено вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань, що діють як ціле завдяки вза­ємному спілкуванню індивідів, які до них належать.

Учасники дискусії переважно орієнтувалися на мар­ксистську методологію дослідження суспільних явищ. Од­нак механічне поєднання положень марксизму з панівни­ми на той час у психології теоріями не відповідало завдан­ням розвитку соціальної психології. Тому результати дискусії для соціальної психології виявилися досить дра­матичними. Суб'єктивне бажання створити марксистську соціальну психологію не було реалізованим з багатьох при­чин, передусім через нечітке розуміння її предмета. Зага­лом соціальну психологію у 20-ті роки характеризувала практична спрямованість. Тому цей період у її розвитку вважають експериментальним.

Психологія того часу виявляла різні способи наблизи­тися до соціально-психологічної проблематики. Йдеться, передусім, про психотехніку, в межах якої інтенсивно роз­роблялися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми професійної придатності, стомлюваності, ава­рійності, травматизму, гуманізації техніки у системі «лю­дина — машина». Соціально-психологічні дослідження психології праці торкалися проблем керівництва трудови­ми колективами, змагання, конфлікту, безробіття.

Становлення на початку XX ст. наукової організації пра­ці, розв'язання проблем підготовки кваліфікованих керівни­ків, вивчення психологічних аспектів соціальної поведінки та взаємин у спільній діяльності, пошук шляхів її оптиміза-ції сприяли поширенню соціально-психологічних дослі­джень в організованій спільноті. Розвиток цьому процесу да­ла Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва, яка була присвячена проб­лемам організації праці, фізіології і психології праці, став­лення до концепції наукового управління Ф. Тейлора тощо.

У той час відомий учений Олександр Богданов (1873— 1928) розробив концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної роз'язувати завдання триєдиної організації — людей, ідей та речей. Соціально-психологіч­ні аспекти наукового управління відобразилися в діяль­ності теоретика і практика менеджменту, директора Цен­трального інституту праці Олексія Гастєва (1882—1941). Значний інтерес виявляли до них учені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським, який відомий і як автор концепції «адмініс­тративної місткості», здатності безпосередньо керувати певною кількістю людей. На його думку, якість керівниц­тва залежить від обдарованості керівника, його характеро­логічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня не­обхідні ретельний добір, ефективна підготовка персоналу, раціональні методи планування і стимулювання праці.

Представник концепції людських відносин Микола Віт-ке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раці­оналізацію трудового процесу, що здійснюється окремою людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва, і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також заз­начав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління. Вітке чітко виокремлював управління людьми і речами, акцентуючи на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу. Суттєвим доробком його школи є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємин керівників з підлеглими, логіки дій керівників.

На 30-ті роки XX ст. припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особли­во в педології (сукупність концепцій про розвиток дити­ни) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослі­дження з проблем взаємин колективу й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колекти­вів, психологічних проблем безпритульності та ін. Особли­вий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888—1939), вчення якого про колектив, стадії його роз­витку, формування взаємин, типологію конфліктів, шля­хи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у перевихованні непов­нолітніх правопорушників. Це стало основою для розроб­ки теорії і методики виховання в колективі. Головну його мету Макаренко вбачав у формуванні колективіста, прого­лошуючи пріоритет колективу над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію.