45. Джерела пізнання римського приватного права

Термін джерело  означає першооснову усього того, що відбувається - умови, місце, причини, які зумовлюють ту чи іншу подію або явище. В юридичній літературі з римського права, яка нагромадилася за дві тисячі років у різних народів поняття  джерела права вживається: 1) у значенні матеріальних умов, з яких народжується право; 2) у значенні політичних, іделогічних, релігійних, моральних та інших умов, які впливають на зміст права; 3) у значенні форм правоутворення; 4) у розумінні джерела пізнання права. За своєю суттю право є лише піднесена до закону воля певної соціальної групи, класу або всього народу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя суспільства.

У наведеному визначенні відображена єдність форми і змісту. Проте зміст може об’єктуватися в різних формах. У римському праві упродовж його історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у період республіки - акти народних зборів, в період принципату - сенатусконсульти, в період  абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів.

В юридичній науці існує поняття джерело прав у розумінні явищ і фактів, які спеціально мають служити джерелом пізнання правових приписів. До найвідоміших і важливих джерел пізнання римського приватного права відносяться Закони ХІІ таблиць, кодифікація імператора Юстиніана, яка завершила розвиток римського права. У середньовіччя акти кодифікації Юстиніана дістали назву Corpus juris civilis - “Звід цивільного права”.

46.Види володіння

Види володіння. Розрізняються кілька видів володіння виходячи з законності володіння річчю:

1 ) законне володіння ( posessio iusta ) - річчю володіє її власник ;

2 ) незаконне володіння ( posessio vitiosa ) - коли той, хто володіє річчю , не має на це права :

добросовісне володіння ( posessio bona fidae ) - власник речі не знає , що річ належить не йому ;

несумлінне володіння ( posessio malae fidae ) - власник знає , що річ йому не належить , але веде себе так, як ніби річ йому належить . У цьому випадку не дей ствует придбання права власності за давністю , і пред'являються більш суворі вимоги щодо відшкодування реальному власнику після суду вартості плодів або погіршення стану речі ;

3 ) похідне володіння виникало з тимчасового перебування речі у третьої особи .

Володіння річчю третьою особою здійснюється до вирішення спору про те , чия це річ насправді (фактично він - хранитель речі). Такі відносини вважалися володінням з метою спрощення можливості зберігачу осу ществить захист речі у разі посягань на неї. У цьому випадку про захист не можна попросити і власника, адже він не відомий. Володіння річчю заставодержателем володіння здійснюється також з метою захисту речі від посягань.

Також розрізняли наступні види володіння:

цивільне володіння ( posessio civilis ) - володіння відповідно до ius civile ( цивільним правом). Цей вид володіння існував в стародавній час ще до прийняття Законів XII таблиць . Цивільний вла ділок мав бути особою правоздатним ( sui iuris ) , тому найчастіше таким власником був глава сім'ї . Він володів майном на своє ім'я , підвладні володіли майном також на його ім'я. У той час були вже відомі строки для звернення володіння в право власності за давністю володіння ;

посереднє володіння - знаходження речі у володінні у третіх осіб (фактично - тримання речі). Воно не визнавалося володінням , незважаючи на те , що мало місце вплив на річ , але держатель не мав права володіти річчю від свого імені. Найчастіше в ролі власників виступали повірений , поклажеприниматель і ссудопрініматель . Вони були економічно залежні від власника і володіли « для нього ». На розсуд власника речі таке тримання могло бути припинено. З плином часу відносини тримання розвивалися , стали з'являтися договори довічного « посереднього володіння » землею та іншим майном за договором найму;

преторское володіння - володіння , визнане претором і захищається їм до закінчення терміну власницької давності . Претор надавав свій захист на основі інтердикту . З плином часу захист претора стала надаватися будь-якій особі, яка здійснює панування над річчю , за наявності у нього крім фактичного володіння річчю наміри володіти нею . Захист надавалася незалежно від способу , яким це особа набула право володіння , крім незаконного недобросовісного .

Захист володіння. Володіння захищалося спеціальними правовими засобами , тобто інтердиктами ( interdicta ) . Інтердиктів ( заборони ) видавалися римськими магістратами у формі розпорядження про негайне припинення дій, що порушують права громадян. Спочатку вони видавалися преторами після фактичної перевірки права володіння прохача на оспорювану річ як пряме і категоричне вказівку передати річ реальному власнику , а згодом - як умовні розпорядження : « якщо підтвердяться доводи прохача , то передати йому річ , заборонити посягання на його річ».