2. Шкільний фонетичний мінімум. Вимоги до вимови учнів.

Тривалий час мова існувала лише у звуко­вій формі. Письмовий код виник набагато пізніше як відображення звукової мови.

Роль звукових компонентів дуже важлива і в писемному мовленні. Оволодіння усним мовленням та читанням уголос взагалі неможливе без стійких слухо-вимовних та ритміко-інтонаційних навичок.

Навчання фонетичного матеріалу передбачає

1. оволодіння учнями всіма звуками іноземної мови;

2. оволодіння звукосполученнями іноземної мови;

2) оволодіння наголосом;

3) оволодіння основними інтонаційними моделями найбільш поширених типів простих і складних речень.

Критерії відбору фонетичного матеріалу. Існує кілька критеріїв відбору фонетичного мінімуму.

1) За ступенем труд­ності фонетичного явища. Об'єктом засвоєння при навчанні вимови є лише ті фонетичні явища, що являють для учнів певні труднощі;

2) за критерієм відповід­ності потребам спілкування. До мінімуму передусім включаються ті звуки та інтонеми, що виконують у мовленні смислорозрізняльну функцію.

3. за критерієм нормативності.

З фонетичного мінімуму для середніх навчальних закладів вилучаються всілякі відхилення від норми, а об'єктом навчання виступає повний стиль зразкової літературної вимови (за еталон береться вимова дикторів/ коментаторів радіо і телебачення).

Вимоги до вимови учнів.

Це фонематичність, яка передбачає ступінь правильності фонетичного оформлення мовлення, достатньо для того, щоб воно було зрозумілим для співрозмовника; швидкість – ступінь автоматизованості вимовних навичок, яка дозволяє учням говорити в нормальному темпі мовлення (для англійської та французької мови – 130 – 150 слів за хвилину, для іспанської та німецької – 110 – 130)

В початковій та середній школі вимоги до вимови учнів визначають, виходячи з принципу апроксимації, тобто наближення до правильної вимови. З цією метою обмежується обсяг фонетичного матеріалу, що вивчається, а також допускається деяке зниження якості вимови окремих звуків та інтонаційних моделей. Апроксимована вимова – це така вимова, в якій як і в літературній вимові, відсутні фонологічні помилки, але яка, на відміну від літературної вимови, допускає не фонологічні помилки, які не заважають розуміти усне висловлювання та прочитане вголос цією мовою.

При навчанні іншомовної вимови слід враховувати, що учні вже володіють звуковими засобами рідної мови, а в деяких випадках і другої мови (н – д: російської). З одного боку, це допомагає в оволодінні нової ІМ, з іншого – викликає певні труднощі, спричинені інтерференцією рідної мови. Так, типовою помилкою є недотримання довготи голосних у англ. та нім. мовах, бо в рідній мові довгота не має смисло – розрізняльного характеру. Отже, у плані навчання вимови вчитель повинен скоректувати ті фонетичні навички, що вже є в учнів, у відповідності до фонетичної системи нової мови і доповнити її тими елементами вимови, які в рідній мові відсутні.

Для нейтралізації негативного впливу фонетичних навичок рідної мови навчання іншомовної вимови має будуватися на основі порівняльного аналізу фонологічних систем рідної та іноземної мови, що є одним із важливих спеціальних принципів навчання фонетичного матеріалу.

Враховуючи труднощі, з якими зустрічається учень при оволодінні ІМ, у процесі навчання доцільно використовувати імітативний і аналітичний методи одночасно (пояснення та аналіз слід застосовувати в такій мірі, в якій вони будуть корисні учням для розуміння особливостей фонетичного явища і полегшення його засвоєння). Такий метод одержав назву – аналітико – імітативний.

Які ж основні вимоги до вимови учнів?

Який метод доцільно використовувати у процесі формування слуховимовних навичок?