13 Див.: Грабович г. Шевченко як міфотворець; Шевченко, якого не знаємо // Сучасність. — 1992. — № 11. — с. 100-112.

Він стає Пророком, а його слово — засобом порятунку для його народу. Тому, хоч він також, може, й найсильніше, бачить "смерть України", — України козацької волі, слави і сили, — він бачить і її воскресіння та переродження в нову якість. Зрештою, його візія є найбільш універсальною, бо вона йде поза Україну і охоплює відродження людства як такого. І не менше його поезія показує і повне злиття поетового "я" з Україною, і, здавалося б парадоксальним, повну автономію й індивідуальність власного "я". І тим відосередженням (тобто постійною тенденцією сумніватися, бачити "подвійне дно", відчувати невгомонну плинність усього, що його розум діткне), і універсальністю він переростає й романтизм і, очевидно, вужчу тему романтичного міфу України.

Але так само, як Шевченкові судилося стати речником і засобом ґрунтовного перелому в українській свідомості, каталізатором нового громадянського консенсусу (і водночас — бо це саме прикмета "генія" — стояти якось поза колективом і його світосприйманням, бути якимось невловимим), так само в контексті романтичного міфу України він унаочнює його глибинні пружини, і то не тільки щодо того, що це таке "Україна", але також (і це, може, найголовніше) стосовно того, як міф передається та утверджується в колективній свідомості. Йдеться, ясна річ, про щось глибоке, приховане і водночас загальнолюдське, універсальне; ідеться про пророцтво.

По суті, пророцтво прямо й істотно стосується міфу: в структурному сенсі бути Пророком, як це найдраматичніше бачимо на прикладі Шевченка, означає бути міфотворцем. Поперше, це випливає з того, що міф передає не якийсь собі благий чи екзотичний, чи розважальний зміст, а вагомий, центральний, колективний досвід, те, що Шевченко називав "святою правдою". По-друге, із того, що міф є позачасовий, він затирає межі часу, далеке минуле і майбутнє існують у теперішності, в одній синхронній візи. Отже, йдеться тут не так про передбачування майбутнього (як це могло б уявлятися на популярному рівні), як про цілісність, тобто про глибинність, позачасовість і універсальність представленої візії. Усі ці прикмети, очевидно, надають їй неприхованої сакральності, і тому зовсім не дивно, що традиційне бачення Шевченка, — і то не тільки в посилених культових проявах, у яких воно сягає екстремного пафосу, — завжди забарвлене почуттям святості.

У формальному, наративному вимірі міф також має своє чітке обличчя: він закономірно наголошує на своїй функції, підкреслює свою метатематичність. Тут-бо криється основна телеологія міфу, його raison d’être. Саме тому, що він покликаний передавати не поверхове та старе, а есенційне, вагоме, він так або інакше, у самій нарації та формі підкреслюватиме свою вищу ціль, свою message. І саме під тим кутом зору, враховуючи таку структуру міфу, ми можемо краще зрозуміти, коли йдеться про міф України, його таки відмінне звучання і функціонування в польській та й українській іпостасях.

* * *

Ці відмінності, що також зачіпають питання самого змісту, досить наочні. У польській літературі (бо під кінець він звучав тільки в літературі, полишивши сфери політичної та історичної думки¹⁴) міф України відходив щораз більше до ареалу історичної тематики, баченої або ностальгійно, навіть подекуди ідилічно¹⁵, або — і це виявилося набагато резонантнішим — демонічно.

¹⁴ Це, звісно, стосується наукової думки, а не політичної чи суспільної реальності як такої. Бо в цих останніх міфічні структури мислення таки продовжують існувати. Особливо промовистою у тому плані є історія перших десятиріч XX ст., передусім років кінця першої світової війни і міжвоєнного періоду. Саме на тлі тієї доби постає питання: чи в тогочасному польському суспільстві явище так званого прометеїзму або політична концепція ягейлонської Польщі не відроджується на базі романтичного міфу України. Якоюсь мірою це, напевно, так. На масовому, колективному рівні, із забарвленням чи то культурної місії, чи просто колоніально-великодержавних постулатів, цей міф існував та нерідко проявлявся в політичному житті і політичних програмах. На елітарному рівні, в літературі, і взагалі в передовій, чи неконсервативній, політичній думці ця концепція, здається, вже не була актуальна. Адже сам міф доби романтизму представляв Україну, тобто польсько-українську "Україну", як явище, що остаточно відмирає. Для пізнішої польської думки це відділення підтверджується щораз помітнішим українським політичним і культурним самоствердженням і новою політичною дійсністю.

¹⁵ Найпомітніші і, мабуть, останні, що пишуть у цьому ключі, це Я. Івашкевич, а коли говорити про власне історичну візію — Ю. Лободовський; див.: Grabowicz George G. The History of Polish-Ukrainian Literary Relations: A Literary and Cultural Perspective // Poland and Ukraine: Past and Present. — Edmonton; Toronto, 1980. — P. 107-131. Див. також у цьому виданні "Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи".

Найсильнішим парадигматичним втіленням цього стала візія Хмельниччини, а через неї, по суті, усієї України, у романі Сенкевича "Вогнем і мечем". Безперечно, сумні та жорстокі барви українсько-польської історії, її демонічні риси, яскраво віддзеркалювалися вже набагато раніше: у великому масиві польських писань про Хмельниччину з XVII ст.¹⁶, в писаннях про Коліївщину, і в тих самих романтичних творах, про які йшлося, передусім у "Канівському замку" Ґощинського, повістях Чайковського і, найбільше, в "Сні срібнім Саломеї" Словацького. Але сенкевичівська версія суттєво відрізняється від них усіх.

У писаннях XVII ст. про Хмельниччину, в текстах XVIII і початку XIX ст. про Коліївщину подибуємо своєрідний репортаж про страшні, катастрофічні події; у тогочасних текстах про Хмельниччину наявні були також заклики до зброї (так звані "побудки") і сатири¹⁷.

¹⁶ Див.: Франкj І. Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31.- С. 188-253.

¹⁷ Див.: Grabowicz George G. Samuel Twardowski’s ’Wojna Domowa’: Literary Context and Aspects of Genre // For Wiktor Weintraub. — The Hague. — 1975. — P.169-187. Див. також у цьому виданні розділ ""Wojna domowa" Самуеля Твардовського: жанр і контекст".

В романтичних писаннях переважали спроби на базі історичних подій (Коліївщина фігурувала як основний момент) створити синтетичну, глибшу візію України як такої, тобто України як землі, що в її темній історії і в її привабливій, але не менш темній природі криється ключ до минулого та майбутнього, до призначення Польщі.

У романі "Вогнем і мечем" Сенкевич дуже специфічно трансформує цю версію і зміщує основні (часто приховані або тільки імпліцитні) моменти із цілої попередньої спадщини, тобто від тогочасних писань про Хмельниччину (дослідники давно відзначили його заглиблення в тексти і джерела цієї доби) до сучасної йому літератури про Україну. З одного боку, до загальної (і вельми детально та пластичнj зображеної) фабули, до "історичної канви" він додає сам етос цієї доби, її цінності й світобачення. Знаменним є те, що, відтворюючи XVII ст. та обираючи голос для його нарації й світосприймання, він орієнтується не на якусь загальну або інтелектуальну чи позачасову перспективу, а на те, що є самою істотою тогочасного колективного шляхетсько-польського світу, тобто його нативістський, "сарматський" стиль та світогляд.

Вибір такого коду має далекосяжні імплікації. По-перше, він тісно пов’язує світ цього твору, як і цілої сенкевичівської "Трилогії", з колективним світобаченням, з колективними цінностями. Тим самим в онтологічному чи, простіше сказавши, у життєвому плані, немає тут місця на будь-який дистанс, немає тут ані явно, ані приховано критичного ставлення до світу, який він представляє, що ми бачимо і в передромантиків Немцевича і Заборовського, і в романтиків, передусім Ґощинського та Словацького. Тут, навпаки, весь представлений світ — у постатях фіктивних і історичних героїв та антигероїв, в описах подій, зокрема батальних, у самій фактурі його пригодницькоказково-моралізаторсько-"історичного" сюжету. Одне слово, весь його (за сучасною термінологією) "магічний реалізм" спрацьовує на те, щоб затвердити, узаконити, прославити той сарматський етос, його стиль і цінності, що його породжують. Якщо це звучить тавтологічно, воно таким і є.

Порівняно з тогочасною розвиненою романічною практикою, не тільки на Заході, але й у Росії, і в Польщі, і в самого раннього Сенкевича (наприклад у його "Шкіцах вуглем") "Трилогія" є зразком герметичності. Як текст вона якось не враховує тих вимірів — многоголосся, іронії, відчуття авторства і нарації — що в кращій прозі того періоду вже стали закономірними. Для апологетів "Трилогії" це пояснювалося тим, що у ній, мовляв, відтворено світобачення, структури епосу або й казки. Оскільки це відтворення, одначе, дається неопосередковано, прямо і цілком серйозно, без текстуального авторсько-психологічного усвідомлення цього моделювання, за структурно-жанровою природою "Трилогію" (як і "Quo vadis") можна зарахувати до літератури коли не зовсім дитячої, то також і не для дорослих (тобто наближеної до "W pustynie i puszcze")¹⁸.