26 Див.: наприклад, ряд поезій із "Дзвону": "Письмакам гайдамакам", "Останньому кобзареві козацькому", "Двоє предків", "Він і вона", "Петро і Катерина" тощо.

Може, більш ніж будь-який інший видатний український письменник і діяч XIX ст., Куліш потребує дальшого дослідження — саме через складність його психологічного й інтелектуального характеру, через те, що в його особі схрещувалися протилежні і водночас глибинні прикмети українського стану буття, роздертого між Сходом і Заходом, між Росією і Польщею, між культом народу і вірою в універсальні структури суспільства й цивілізації, та, зрештою, між серцем і розумом. Знаменно, що Куліш служив барометром життєздатності української науки. І цілком закономірно, що відродження 1920-х років приділяло йому стільки уваги і що офіційна совєтчина так вороже ставилася до нього.

Не менш важлим, ніж культурницька праця Куліша та його винятково широке й плідне ангажування у сфері українськопольських літературних і культурних зв’язків, є той факт, що він чітко висвітлює внутрішню сутність цього явища. Так, як будь-який текст, його громадська роль, доля його безпосередньої рецепції, його конкретні спроби й невдачі також ілюструють силу й стійкість міфічного мислення.

Найпряміше формулювання та остаточна баталія в його самотній війні із міфічним мисленням і "міфами" як сукупністю псевдо- й антиісторичних вірувань і темних передсудів є його "Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року", що має промовисту присвяту: "Се христосування з друзями й ворогами бідолашний автор, стоячи між Сциллою й Харибдою, благоговійно присвячує слободженим од нашої великої туги мученикам чоловіколюбства Тарасу Шевченкові й Адаму Мицкевичові". В цьому посланні є весь Куліш, від широти й ясності історичної візії, від справжньої людяності — до пристрасті та якоїсь барокової химерності. Його основні тези — це, з одного боку, викриття всієї тої неправди, тієї взаємної демонізації, що "чернечі хроніки" обох народів століттями і з великим успіхом вписували в саму фактуру колективного мислення, і, з другого, заклик до братерства в Христі, до взаємного пробачення і до спільної праці, заклик, який у своєму прагматичному вимірі звернений до поляків, саме як до сильнішої сторони.

Відомо, що Кулішеві ні в першому, ні в другому не пощастило. Надії на співпрацю розвіялися під натиском політичних махінацій, цілком конкретної розбіжності політичних та економічних інтересів. І поляки, і українці поставилися до самої ініціативи холодно, як до чогось утопійного, химерного²⁷.

27 Див.: Щурат в. До історії останнього побуту п. Куліша у Львові. — Львів, 1897.

Спроба зафіксувати новий образ України, козацької минувшини і польсько-українського співіснування, відкрити їхню найправдивішу сутність, також не здійснилася. І в українській, і в польській культурі розвивалася дальша поляризація. Рік пізніше, в серіалізованій формі почав з’являтися роман "Вогнем і мечем" Сенкевича. Серед українських читачів мало хто, може, і зауважив, що Кулішева "Крашанка" була також його прилюдною (хоча й ненаголошеною) сповіддю та покутою за власну роль у продовженні тих самих "чернечих хронік".

В очах наступних поколінь, одначе, ця поразка навряд чи применшила роль Куліша. Навпаки, освітлюючи його релігійно забарвлену політичну утопійність, вона ще раз показала живучість романтичної настанови, а ще більше — стабільність і тривалість певних структур колективного мислення.

* * *

Розмова про міф якось природно висуває низку питань, на які немає легких відповідей та які ще не поставлені дослідниками. Перше (і воно зовсім не формальне) — чи маємо тут один міф у двох іпостасях, тобто в польській та українській літературній і культурній традиціях, чи два, по суті, різні явища?

Відповідь залежить від ключа, в якому це питання порушується. Якщо говорити в літературно-історичному плані, то безсумнівно, що в основному йдеться про одне явище, хоч і в двох варіантах; сама тема, літературно-естетичні й інтелектуальні норми та конвенції підтверджують тотожність (і це, на ділі, сама сутність порівняльного літературознавства). Але коли йдеться про суспільну функцію, про питому вагу даних структур у даному суспільстві, різниці часом далекосяжні. Безперечним, наприклад, є те, що тоді, коли в польському суспільстві міф України переходить у різновид історії, як казка про давній золотий вік (казка, яку можна, наприклад, відновлювати з метою політичного месіанізму), то в українському суспільстві цей міф стає основою, базою самодефініції, джерелом духовної наснаги, колективним заповітом і телеологією. Факт, що в першому випадку він ретроспективний, а в другому перспективний, очевидний, але це тільки поверхня справи²⁸.