18 Див. Тонкі спостереження Ґомбровича щодо його (Сенкевича) досконалої недозрілості: Gombrowicz. Witold. Sienkiewicz // Dziennik (1953-1956). — Paryż, 1957. — s. 327-338.

Із цього випливає, що козацька тема легко поєднується з жанрово-психологічним інфантилізмом (формально проявляється у суміші пригодницького, сентиментального, мелодраматично спрощеного). Факт, що ця сама ("історична") тема надихає творчість і ранніх польських козакофілів (вищезгаданих Залеського і Чайковського), і Сенкевича, і таких українських письменників пізнішого часу, як А. Чайковський і А. Кащенко, також показує, що вона стоїть поза ідеологією романтизму і, тим більше, не обмежується однією національною традицією. Своєю чергою в літературно-соціологічному плані вона насвітлює власну причетність до популярної літератури як такої і показує (як це твердили формалісти): не тільки жанри переходять певну деградацію, і те, що було поживою для вужчої сфери, стає явищем масовим, а також, що міфічне мислення завжди шукає найзагальнішого, найдоступнішого втілення.

В історії польського розуміння України роль Сенкевича вагома. Вона не обмежується лише тим, як закидали йому критики, починаючи від Болеслава Пруса з польського боку і Франка з українського¹⁹, що він затвердив і "історично обгрунтував" усі негативні стереотипи про Україну й українців у польському суспільстві і тим пошкодив взаєминам двох сусідніх народів.

19 Див., наприклад: Prus Boleslaw. Ogniem I mieczem Sienkiewicza // Kraj. — 1884. — № 30; рецензію і. Франка на видання кореспонденції ю.Б. Залеського (Зібр. Творів: у 50 т. — т. 33. — с. 102).

Безсумнівно: він це зробив, і так сталося. Але (абстрагуючись від наміру — чи він справді хотів це робити? І від моральності — чи він дійсно відповідає за те, що за кількадесят років польська ендеція буде себе озброювати його белетристичними образами й думками?) не можна не враховувати своєрідності співдії літератури і суспільства. Бо кожний твір діє, резонує тільки із тою силою, яку йому дає його рецепція; без культурної готовності він взагалі не має "впливу". Момент, про який тут ідеться, дещо складніший.

Сенкевичівське бачення України, що в дусі доволі усталеної (хоча за своєю структурою, мабуть, підсвідомої) традиції фокусується на козаччині, на ділі пориває з історично-літературною тяглістю, і то в різних аспектах. По-перше, як уже згадувалося, його історичне тло подається не через видиму літературну конвенцію (класицизму, романтизму), а буцімто реалістично, хоч це "магічний реалізм" сарматського типу. Він рішуче пориває з тим розумінням України, яке романтичне мислення успадкувало від передромантизму і доби Просвітництва. Для таких мислителів і діячів кінця XVIII та початку XIX ст., як Коллонтай і Сташиць, Немцевич і Лелевель, Україна, саме як козаччина, була не лише вагомою складовою частиною давньої Речі Посполитої, але й центральним, повчальним суб’єктом її історії. Основна причина занепаду Польщі, її розподілів і її остаточного зникнення з мапи Європи бачилася ними саме в нерозумному, кривдному ставленні до волелюбної козаччини, в перетворенні природного спільника на завзятого ворога. Те, що для Просвітництва було крайньою дурістю, політичним самогубством, спадкоємцям їхнього мислення, радикально-утопічним соціалістам із "Громад польського народу" бачилося ще гостріше: для них це був великий гріх супроти українського народу. Одне з найрадикальніших еміграційних угруповань, "Громада Умань", навіть програмово взяло для себе цю назву (що в тогочасному польському суспільстві однозначно асоціювалася з кривавими подіями Коліївщини й "уманської різні"), "щоб відкупити перед Небом, перед батьківщиною і перед людством вину наших батьків"²⁰.

²⁰ Див.: Lud Polski / Red. H. Temkinowa. — Warszawa, 1957. — S. 103.

Для романтиків, уже в самому їх "лівому крилі", тобто для Ґощинського, Мальчевського і Словацького, але й тим більше для "правих", для консервативних письменників із так званої Котерії санкт-петербурзької, передусім М. Грабовського і Г. Жевуського, Україна постає у складнішому образі: вона є краєм волелюбності й екзотики, але водночас краєм загадковим і небезпечним, де не лише люди, але й сама природа якісь зловісні. В символічному сенсі, в тому, що Юнг називав колективною підсвідомістю, Україна відіграє роль "тіні", тобто темної іпостасі колективного самозображення. Але навіть якщо вона є "тінню" й антиподом до "світлого" образу (чи "іміджу") самого себе, вона якась рідна, вона "своя".

У Сенкевича, говорячи мовою марксистів, все це йде на смітник історії. Він не тільки цілком відкидає аргумент нерозумної політики чи доречність будь-якого почуття вини, але, що важливо, також і передумову, саму можливість якогось спільного ґрунту. Те, що Словацький символічно передбачає наприкінці "Сну срібного Саломеї" (у завершальних монологах Вернигори), тобто нову і чітку межу між Польщею та Україною, завершується у Сенкевича. Із "тіні" Україна переходить в щось демонічне й чуже. Спільного грунту, будь-якої віри в спільну вітчизну немає; про прив’язання до України немає й мови. І нічого немає промовистішого, ніж те, що беззастережним, просто канонізованим героєм роману "Вогнем і мечем", спасителем Польщі є той, хто став символом антиукраїнськості, український таки ренегат, князь Ярема Вишневецький. У його особі той садизм, що в Словацького був підключений до специфічно особистого, містичного світобачення, дістає під пером Сенкевича історичне (dziejowe) і, так би мовити, державотворче обгрунтування.

На рівні структур Сенкевич знаменує основне зміщення міфу. За доби романтизму Україна, її історія були символічним ключем для пізнання долі й недолі Польщі. Нарація цього ключа здебільшого брала форму rite de passage і майже завжди враховувала той підсвідомий факт, що Україна була не лише територіальним чи політичним, чи суто історичним явищем, але й станом буття і мислення. Топографія України була психологічною. Такою вона залишилася й надалі, хоча здебільшого тільки в рештках міфічної нарації (як той архитипальний Вернигора із "Весілля" Виспянського). Своєю чергою, ще за епохи романтизму почали звучати голоси протесту проти надмірностей у цій темі²¹.

²¹ Див.: Kraszewsky J. Choroby moralne XIX wieku; III. Ukrainomania // Tygodnik Petersburski. — 1839. — № 17/18. Див. також у цьому виданні розділ "Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи".

Але справжня зміна прийшла зі Сенкевичем; величезна популярність "Трилогії", зокрема "Вогнем і мечем", "переписала" — саме в польській колективній свідомості — образ України. З одного боку, її сутність перетворюється на загрозу: від неї, як потім із Швеції і Туреччини, йде смертельна, нищівна сила, небезпека винищення для Польщі (з тією тільки різницею, що на відміну від тамтих, у неї та сила є анархічна і якась нелюдська, або менш ніж людська). Тому-то для оборони Польщі повстають також і небесні сили, і її чільний представник,

Ярема Вишневецький, осяяний німбом, як Мойсей. Разом зі зміною сутності починається пересування психічного зосередження: в центрі розповіді й символічного коду стоїть Польща, а не Україна (хоча чи не вся дія у романі "Вогнем і мечем" таки відбувається на Україні).

Питання про те, як ця розповідь і такий код знаменують міф, залишається відкритим. Візія, яка тут втілюється, і нарація, в якій вона подається (зокрема в психологічному чи екзистенціональному, чи попросту людському вимірі) є занадто вбога, надто партикулярна і двовимірова, щоб прямо назвати її міфом. Незаперечним, однак, є факт її глибинного резонансу в колективному житті і самоокресленні польського суспільства, особливо в його масовому плані. Але вона черпає із загального резервуара польської культурної перцепції, "культурної правди", яка є власністю кожного суспільства і джерелом його міфів. Тим-то вона також перетворює романтичний міф України: після Сенкевича польське колективне уявлення про неї не може існувати без його візії. Візія та вписується в міф навіть більше, ніж деякі попередні, структурно чистіші варіанти. І тому, хоч за масштабами і в цілості своєї творчості, Сенкевич досить далекий від романтизму, осмислення польського романтичного міфу України неповне без нього.

В українській літературі прямих аналогій до Сенкевича немає, але тоді, коли йдеться про зміщення або перетворення міфічного мислення, така роль, безперечно, припадає на Пантелеймона Куліша. На ниві української літератури XIX ст. Куліш вирізняється багатьма шляхетними та оригінальними прикметами. (Факт, що до сих пір він ще якось не вповні засимільований в її канон, що він ще надалі може видаватися "контроверсійною" постаттю, ілюструє не так його роль і характер, як недопрацьованість того самого канону²².)

²² Знаменно, що це проявляється не лише у давніших працях — на думку передусім приходить відома стаття С. Єфремова, "Без синтезу" (Рада. — 1912, 2 листопада) — але й у новіших; див. Luckyj George S. N. Panteleimon Kulish: A Sketch of His Life and Times. — New York, 1983.

Куліш — центральна фігура як у загальному контексті новітньої української літератури, де він є одним з її основоположників, так і в широкому контексті польсько-українських зв’язків, де він (до появи Франка) виділяється своїми творчими контактами з польськими письменниками й цікавими та благородними (хоча не завжди успішними) починами для порозуміння і співдії²³.

²³ Див.: Гнатюк В. Польський літератор М. А. Грабовський і його приятелювання з П. О. Кулішем // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН. — 1928.- Кн. 19.- С. 227-247; 1929. — Кн. 23.- С. 97-124; Homowa Elżbieta. Pertraktacje Kraszewskiego i Kulisza w sprawie zbliżenia Polsko-Ukraińskiego // Zeszyty Naukowe wyższej szkoły pedagogicznej w Opolu, Historia VI. — Opole, 1967. — S. 223-231.

В образі України, її міфічного бачення — він є центральний не тільки як прямий антипод міфотворенню Шевченка (в популярному і, до речі, в науковому консенсусі він видається його противником), але й тому, що він сам масштабно ілюструє перехід від раннього романтичного козакофільства до пізнішої, раціоналістичної і глибоко культурологічної переоцінки козаччини.

І Гоголь, і Шевченко бачать козаччину, а через неї цілу Україну, у світлі міфічних протистоянь: для Гоголя це опозиція між козацьким і некозацьким (тобто чоловічим і жіночим) видами українського суспільства, а для Шевченка — суперечність між ідеальною спільністю і суспільною структурою. Розв’язки цих опозицій, хоч і різні, так само міфічні. Для Гоголя розв’язка вбачається, з одного боку, в остаточнім занепаді старої козацької України, як видно із таких оповідань, як "Два Івани" і "Старосвітські поміщики", а також у втечі автора з України до Петербурга. З другого боку, вона здійснюється переходом старої України до нової імперської дійсності, в якій козаки, як видно із закінчення "Тараса Бульби", стають передвісниками потуги православної Росії. Для Шевченка розв’язка формулюється міленарними образами нового золотого віку: "І на оновленій землі/ Врага не буде, супостата/ А буде син, і буде мати/ І будуть люди на землі".

Куліш, натомість, замість візії пропонує раціональну та подекуди навіть позитивістську програму — і для осмислення минулого, і для забезпечення майбутнього. Але хоча вона продумана, вона не суха і не холодна, і навіяна пошуком нового морального ладу.

Уже в одному з його найраніших творів, поемі "Україна" (1843), що за формою стилізована до дум і має передати історію України від її початків аж до часів Хмельницького, звучить не шевченківський пошук глибинного сенсу цієї минувшини, символічно закодованої "святої правди", а бажання схопити історичну послідовність, причинність. У "Чорній раді", що стала дороговказом на шляху розвитку української історичної белетристики й культурології як такої, контраст щодо Шевченка, і передусім Гоголя, навряд чи може бути яскравішим. У цьому історичному романі (чи хроніці) Куліш намагається, і це йому вдається, передати дух і барви козацької України, але не дорогою символічних та міфічних структур, а художнім еквівалентом раціонального, історичного аналізу. Його мета — дослідити суспільні сили, динаміку, цінності й прагнення різних суспільних прошарків; і твір цілком слушно можна розцінювати як перший український соціальний роман²⁴. Це-таки перший український твір, у якому козаччина розглядається як, власне, історія. Минуле тут маємо не у вигляді емоційно наснажених абсолютів (парадигмою і ключем до яких є Шевченкове поняття "святої правди"), а як складний, але й раціонально пізнаваний процес. Це наголошення ratio і духу суспільного й культурного аналізу також втілюється в епілозі до "Чорної ради" — одному із перших і глибоко вдумливих досліджень взаємозв’язків української та російської літератур.

У своїй подальшій літературній та історіографічній діяльності Куліш з якимось особливим чуттям покликання бере на себе роль культуртрегера. В його концепцію цієї ролі і, безперечно, на практиці, включається також компонент розвінчувача "міфів" (в популярному, поверховому розумінні того слова). Ще порівняно сприйнятливо така роль звучить у загальній настанові бачити козаччину не як самоціль української історії, а як одну з кількох її рушійних сил²⁵.

²⁴ Див.: Петров Віктор. "Чорна рада" як роман соціальний // Література, Збірник перший. — К., 1928. — С. 29-37.

²⁵ Див. його "Переднє слово" до "Історії України од найдавніших часів": "Піднявшись Історію України написати, мушу я догодити землякам, котрі Україну свою кохають і шанують. Що ж, як не ту вони в мене старовину побачать, котру звикли собі по книжках виображати? Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне дійописання обертати. Тим часом саме козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді й колючим бодяком серед нашого дикого степу. Росло в нас дечого багато й опріч козаччини, і все те, що росло, цвіло, умирало і наново в іншому виді родилося, все те історію нашої України становить". (Твори Пантелеймона Куліша. — Львів, 1910. — Т. 6. — С. 7.)

З часом, одначе, та роль переходить у гострополемічні виступи не лише проти анархії, кровопролиття, "руїни", але, зокрема, і їх апологетів, тих "письмак гайдамаків", що так ретельно козаків прославляють. В орбіту тої полеміки потрапляють і сам Шевченко, і такі, здавалося б, незаперечні істини, як нищівна роль російського самодержавства щодо України. Але так само, як Кулішева полеміка із Шевченком — це скоріше полеміка із тими, які так завзято викривляли його спадщину, так і "звеличування" Петра І й Катерини II Кулішем²⁶ — то не схвалення деспотії (його життя це підтверджує на кожному кроці), а принципове протиставлення цінностей: коли чи не вся українська спільнота, від верхів до низів, сповідувала популізм, народництво, культ рідного і стихії, — Куліш наголошував на не менш універсальних цінностях цивілізації й структурованого суспільства — просвітництва, порядку, закону.