Розділ 2 Етапи проведення зустрічі
Біловезька зустріч була добре підготовлена. По-перше, її ретельно охороняли офіцери зі служб безпеки Єльцина та Кравчука і вона проходила поблизу польського кордону; на найближчому летовищі тримали у стані постійної готовності кілька вертольотів. Очевидно, існувала домовленість з урядом Польщі, що в разі потреби буде здійснена евакуація трьох лідерів та їхніх команд на територію цієї держави. По-друге, якраз напередодні зустрічі (що, як відомо, проходила 7-8 грудня) був ліквідований КҐБ СРСР. На його місці створювалася – з 4 грудня – Міждержавна служба безпеки, очолювана Вадимом Бакатіним, який на той час перейшов з команди Горбачова до команди Єльцина.
Саме Бакатін де-факто нейтралізував спроби прихильників збереження СРСР у спецслужбі здобути інформацію про наміри учасників зустрічі та їхні політичні проекти, тому угода про розпуск СРСР і створення Співдружності незалежних держав для всього світу стала громом з ясного неба. А 7 грудня були нейтралізовані впливові прихильники Союзного центру у керівництві Збройних сил; з посади начальника Генштабу під час перебування у відрядженні у Великій Британії був звільнений генерал армії Лобов, і того ж дня пройшла справжня «зачистка» Генерального штабу. Хто і як зумів провести цю операцію – невідомо, але, ймовірно, без неї частина армії могла самочинно втрутитися у політичні процеси, що мало б наслідком велику кров і повторення у тому чи іншому вигляді югославської різанини на теренах щойно розпущеного СРСР.
Зовсім не випадковою виглядає і відсутність у Біловезькій Пущі казахського лідера Нурсултана Назарбаєва. Справа, очевидно, не тільки в його відомій усім обережності; Казахстан на момент утворення СРСР не існував ані в якості номінально незалежної (після того союзної) республіки, ані навіть як автономія (Казахська АСРР була конституйована у складі Російської Федерації тільки 1925 року).
Зауважмо: попри велику публічну та залаштункову підготовчу роботу, ситуація об’єктивно залишалася вкрай складною. Ще діяли загальносоюзні структури влади, президент Горбачов відчайдушно намагався протидіяти розпаду СРСР. Не виключеною була можливість військового заколоту з метою збереження єдиної радянської держави. Оплотом реакції стали офіцерські збори в частинах Радянської армії й існувала реальна небезпека заколоту шовіністичного і прокомуністичного генералітету якщо не у самій Москві (де Генштаб був «зачищений»), то в провінції. Виходом із складної політичної ситуації могла бути лише багатостороння домовленість лідерів суверенних республік про швидкий, але керований демонтаж владних і силових імперських структур. Тим більше, що для цього існувала відповідна правова база у вигляді декларацій про суверенітет, схвалених вищими законодавчими органами Білорусі та Росії, а що стосується України – ще й у вигляді результатів загальнонародного референдуму.
За таких обставин лідери трьох країн, які свого часу були юридичними співзасновниками СРСР, ухвалили рішення про те, «що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування», а натомість сторони угоди «утворюють Співдружність Незалежних Держав» (четвертий співзасновник – Закавказька федерація – давно не існувала, одна із її складових – Грузія – відновила незалежність, а дві інші – Вірменія та Азербайджан – фактично перебували у стані війни…). За кілька днів угоду ратифікували парламенти всіх трьох держав – України, Білорусі і Росії.
Влада України з самого початку поставилася до новоствореного об’єднання як до тимчасового утворення, за допомогою якого можна здійснити процес «цивілізованого розлучення», тоді як влада Росії зробила ставку на зміцнення структур СНД, надання їм можливості безпосередньо впливати на перебіг подій у державах-членах Співдружності. Врешті-решт ані лінія України, ані стратегія Росії щодо створення єдиної армії, єдиної фінансової системи, інституту єдиного громадянства, єдиної зовнішньої політики не досягли мети. Ставши геополітичною реальністю, СНД з самого початку залишалася (і залишається нині) доволі аморфним утворенням, в якому точаться, то затухаючи, то спалахуючи знову, регіональні війни, існують «гарячі» міжетнічні конфлікти, спалахують економічні битви, існують неврегульовані територіальні проблеми. Але, попри все це, слід визнати і певну позитивну роль СНД в пом’якшенні низки конфліктних ситуацій, у врегулюванні цілого ряду економічних проблем, у тому числі і тих, які виникали свого часу між Україною та Росією. Проте більшість подібних питань розв’язувалася і розв’язується нині на двосторонній основі.
Це було настільки великою несподіванкою, що деякі західноєвропейські держави не змогли визначитися в своїй поведінці: співчувати президенту СРСР, підтримувати новостворені постімперські держави чи вслід за М.Горбачовим засуджувати “парад суверенітетів”. Чи може, враховуючи російську методу “собіранія зємєль” і безпощадного нищення всіх, хто хоча б породжував думку про реалізацію конституційного права “вільного виходу з СРСР” (стаття 72 Конституції СРСР, 1988), зважаючи на постійні заяви різноманітних російських не лише політичних, але й державних діячів про повернення в лоно імперії втрачених земель (аж до повторного збройного загарбання територій теперішніх суверенних держав), а також на погрози притягти до кримінальної відповідальності Б.Єльцина й на денонсацію Біловезької угоди Державною Думою Росії, історики й політологи утримувалися від адекватного аналізу й оцінки цієї унікальної історичної події?
Західні політологи, певно, щоби не дратувати своїх недавніх російських колег, поки-що не приділяли подіям двадцятирічної давності належної уваги. Російські шовіністичні історики й дотепер не змирилися з остаточною кончиною “єдіного і нєдєлімого отєчества”, й постійно марять відродженням втраченого “вєлічія”. Російські демократи, демократія котрих, за визначенням академіка В.І.Вернадського, закінчується там, де починається мова про Україну, відверто не виступають за повернення суверенних територій теперішніх незалежних держав, але, щоб не втрачати електорату, не докладають особливих зусиль для втихомирення войовничих реваншистів. В Україні кадебістські органи захисту імперії політологічну еліту настільки винищили, що ще багато років потрібно на її відтворення, відродження національної гідності, державотворчої наснаги.
Виховані на засадах комуністичного інтернаціоналізму (себто, російського шовінізму), “споконвічної дружби “трьох братніх народів” (під жорстокою опікою старшого брата) і формування “єдиного радянського народу” (а радянський – це синонім російського) більшовицькі ідеологи наполягають на тому, що весь цей народ, чи хоча б “браття-слов’яни” (а це лише росіяни, білоруси та українці) повинні жити, якщо не в радянському, то хоча б у слов’янському союзі. Ще цинічніше звучать аргументи щодо шкідливості розвалу уже “зінтегрованої Радянської держави”, адже інтеграція – це основна риса сучасного співіснування західноєвропейських держав. І ніхто з цих «собіратєлєй» земель не хоче усвідомити того, що європейська інтеграція базується на демократії, рівноправності, взаємоповазі, незалежно від величини території і чисельності населення інтегрованої держави (порівняймо Німеччину і Голландію чи Францію і Португалію). Радянська інтеграція була й залишається загарбницькою, насильницькою, імперіалістичною, принизливою для малих держав. За допомогою брехні й лицемірства, штика й терору реанімувати покійну “інтегровану” імперію уже не зміг би навіть воскреслий Ульянов (Лєнін).
Що ж стосується української владної еліти, то вона настільки просякла старою більшовицькою ідеологією і совкізмом, що й дотепер не може стати на шлях будівництва української національної держави і використати такого рангу історичні чинники, як Біловезька угода, Акт проголошення незалежності України, Українська національна ідея1, у сфері формування національної політичної свідомості та активного державотворення. Частина її розмовляє на “радном язикє” і навчає дітей у російських школах, підтримує “двоязичіє”, не відчуває огиди до того комуністичного хламу (назви міст, підприємств, вулиць, символи колишньої імперії у державних установах, російщення шкіл і вищих навчальних закладів тощо), яким спотворене національне середовище, і продовжує згинати хребет перед “русскім вєлічієм”. Частина переконливо йде на Захід з поверненою на Схід головою. Національно-демократична частина й дотепер не усвідомила генеральної суті національного державотворення, основні сили витрачає на міжфракційну та міжпартійну конфронтацію і змагання за лідерство.
В умовах такого політичного хаосу, відсутності фундаментально опрацьованої і послідовно реалізованої національної ідеології будівництва держави, повноцінного розвитку національної науки, освіти, культури та інформатики, засилля російської преси, книги і телебачення, постійної в усіх сферах життя руйнівної діяльності комуністичної партії та її червонавих сателітів навіть не знайшлося часу на адекватне осмислення подій недалекого минулого. Воно, як й усе інше в нашому житті, чекатиме кращих часів.