Розділ 4 опісля в україні

В Україні біловезьких подій ніхто особливо не обговорював. Навіть не заслухали моєї інформації на Народній Раді. Лише один з радикалів заявив, що ми в черговий раз продали Україну. Тепер, після довгих років роздумів доходжу висновку, що ні тоді, ні до сьогодні в Україні немає жодної високоорганізованої, дисциплінованої національно-демократичної партії чи громадської організації, яка б не лише мала прийняту на конференції чи з’їзді програму, але яка повсякденно працювала б над її реалізацією й удосконаленням, яка бачила б державну перспективу, прогнозувала б події і мобілізувала б свої й народні сили на досягнення мети. На жаль, і до тепер спостерігаємо не фундаментальну політичну діяльність наших партій, а лише гру в політику. Найперша прикра річ, що трапилася після референдуму, виборів Президента України і Біловезької зустрічі, – це глибока образа на народ претендентів на посаду Президента від національно-демократичних сил, оскільки він проголосував не за них, а за Л.Кравчука. Один сказав, що публічно з трибуни Верховної Ради заявить про відмову від мандата депутата і піде писати мемуари, другий – відмовився від керівництва Народною Радою, третій оголосив безкомпромісну опозицію новообраному Президентові. Частина депутатів заявила про безперспективність Народної Ради й оголосила формування в її структурі депутатських  фракцій. Це був перший істотний крок до занепаду роботи Народної Ради. Після того відновити її плідну працю не вдалося. Це допомогло комуністичній більшості поступово вийти з шоку й перейти не лише до захисту, але й до наступу.

Другим руйнівним кроком у національно-демократичному середовищі був розкол в одній з найбільших за чисельністю Республіканській партії й оформлення демагогічно-радикальної Консервативної республіканської партії; а потім ще один розкол з виникненням Християнсько-республіканської партії, що призвело до цілковитого занепаду політичного авторитету республіканців.

Залишилася одинока, потужна за чисельністю і розмахом діяльності партія – Народний Рух України – політична сила, яка була істотною противагою деструктивній діяльності компартії й вагомо впливала на діяльність Президентської адміністації та Уряду України. Немає сумніву, що на підрив конструктивної діяльності НРУ були консолідовані значні антидержавницькі сили. А рухівські лідери ніби ніколи й не чули про тактику загарбника на окупованій землі з часів Івана III. Забули про відповідальність перед сумлінням і народом, піддалися перевазі особистих амбіцій, впливові підсадних консультантів-провокаторів, примітивних політиканів і спільними зусиллями руйнували Рух. Навіть смерть Чорновола не змогла стримати розбрату. Комусь, передовсім не рухівцям, був дуже потрібний розкол, і його, як завжди, майстерно здійснили руками… самих рухівців. І найприкріше те, що ні програш президентських виборів, ні постійні провали у Верховній Раді важливих для України законопроектів не могли протверезити рухівські уми. Режисери розколу виявилися “кмітливішими”: об’єднання “доручили” “бойківському рухові”, який не мав навіть елементарного об’єднавчого хисту.

А держава, незважаючи на несамовиті перешкоди, шкутильгаючи, росла і міцніла. Світ не бачив такого парламенту, як український: у ньому працює комуністична депутатська сила, основною метою котрої є знищення національної, демократичної держави. Курс України – це самостійність, приватна власність, ринкова економіка і народна влада, їм давай радянську владу, соціалістичну власність і троїсту слов’янську імперію. Народ роками чекає роздержавлення землі, їм потрібна колективна власність на землю і колгоспне господарство; усі прагнуть спокою, економічного прогресу і соціального забезпечення, вони зацікавлені в безладі, культивують комуністичну демагогію і з портретами Леніна-Сталіна тужать за світлим минулим; в Україні після трьохсотлітнього руйнування національної культури, цькувань і заборони української мови як повітря потрібне їхнє відродження, вони ж усіма силами на кожному кроці перешкоджають відродженню української школи, нав’язують “двоязичіє” і цинічно лементують про насильну українізацію. Вдумайтеся  в українську дійсність,  і вас жах візьме від враження, скільки ще в Україні україножерів, войовничих шовіністів і тих, кого душить ностальгія за “радянським способом життя”, “твердою сталінською рукою”, “колгоспним трудоднем” і «дешевою ковбасою».

Нас перших три – п’ять років дуже хвилювало питання, чи потрапить Україна в нові братерські обійми, чи виживе як самостійна держава. Але тепер, коли Європа і світ збагнули, що лише за умови суверенної України можливо зберегти політичну рівновагу та мир і зупинити відродження нової євразійської, слов’янської чи просто російської імперії, доля нашого народу і нашої держави залежить, передовсім, від нас – від того, наскільки наші лідери національно-демократичного крила вилікуються від отаманщини, мітинговщини, егоцентризму, самозакоханості та фракціонування, відродять силу колишнього народного фронту, об’єднаються і створять не декларовані, а дієві умови для будівництва справді суверенної, демократичної, соціальної і правової держави.

Спробуймо хоча б побіжно пригадати, що відбувалося в громадському й політичному житті напередодні та після проголошення незалежності України, зокрема, після Біловезької зустрічі. Більш-менш докладно це можна віддзеркалити на підставі аналізу діяльності найвідкритішої гілки влади – Верховної Ради України – місця зосередження найактивніших різнопланових політичних сил та особистостей.

Згадаймо, 1989 року в Україні було понад 47 тисяч неформальних громадських об’єднань, приблизно 500 осередків Народного Руху України за перебудову. Під тиском опозиційних сил ЦК КПРС на лютневому (1990р.) припинив політичну монополію компартій, що відкрило можливість змагання на виборах до Верховної Ради України  12 (I) скликання (1990-1994р.р.). У наслідок цього до її складу потрапив 381 депутат – член КПРС (на кінець каденції – у 1994 р. їх залишилося лише 163). Від Народного Руху України (НРУ) було 56 депутатів. 430 депутатів мали вищу освіту, 23 – ступінь доктора наук, 52 – кандидата наук, 16 – учене звання професора, 13 – доцента, 3 – академіка, 2 – члена-кореспондента Академії наук України.