Вихід VIII

Ті ж і Про­ня.

Проня (аж ру­ка­ми сплес­ну­ла). Так і зна­ла! Що це ви, до нас у гості?

Секлита (знов ви­пи­ва чар­ку). Як ба­чиш, не­бо­го!

Проня. У нас сьогодні не прий­ом­ний день.

Секлита О? Що ж там скоїлось? У ме­не ду­же приємний: усі яб­лу­ка спро­да­ла!

Проня. Не­об­ра­зо­ваність! Не ро­зумієте! у нас сьогодні при­й­ому не­ма!

Секлита. Яко­го прий­ому? Хіба нам в нек­ру­ти ко­го одда­ва­ти?

Проня. З ва­ми го­во­ри­ти - го­ро­ху наїстись!

Секлета. Їж, сер­це, та ди­вись, аби не збуб­нявів.

Проня. Що ж це та­ке? Прий­шла з доб­ро­го ди­ва, з великого­ чу­да та й ти­кається?

Явдокія Пи­липівна. Чо­го-бо ти, сест­ро, на­па­даєшся на Про­ню?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та і «ти» ка­зать не го­диться: те­пер уже старі зви­чаї по­ки­ну­ли; тре­ба по-модньому поводити­сь!

Проня. Поніма во­на у моді толк! (Набік). Гос­по­ди, як Го­лохвастов зди­бається тут з тіткою - про­па­ла я!

Секлита. Нач­ха­ла я на ваші мо­ди! Ви, здається, зовсім по­дуріли на старість!

Прокіп Сви­ри­до­вич. По­дуріли чи не по­дуріли, Сек­ли­то Пи­липівно, а вже до вас по­зи­чать ро­зу­му не піде­мо!

Проня. Уже б швид­че до ва­шої Пи­до­ри обер­ну­ли­ся.

Секлита. А та­ки, не­бо­го, до неї б вам обер­ну­тись не ва­дило; єй-бо­гу, спа­сибі ска­же­те!

Явдокія Пи­липівна. Що-бо ти, справді, сест­ро, вер­зеш? Рівняєш Про­ню, що ро­зумні на весь По­дол, до якоїсь най­мич­ки!

Проня. Хіба їй ро­зум за­ва­дить!

Секлита. Ду­же ви за­но­си­тесь пе­ред тіткою, та цур вам! Ко­ли пляш­ка й чар­ка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здо­рові! (П'є). Ви­пий­те хоч до ме­не, Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, ви­ку­шай­те! Ви­ба­чай­те, що по­хо­пи­ла­ся пе­ред ха­зяїна, бо пе­лька зовсім за­сох­ла.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та це вже тре­тя.

Проня (до ма­тері). Що ж це ви зі мною ро­би­те?

Явдокія Пи­липівна. Та я поп­ро­сю…

Секлита. О? Тре­тя? А я й за­бу­ла лічи­ти! Ну, ви­ку­шай­те ж! (На­ли­ва і по­дає).

Прокіп Сви­ри­до­вич. (ди­вить­ся з стра­хом на Про­ню). Та во­но ко­неч­не… (Прос­тя­га бо­яз­ко ру­ку).

Проня (до ма­тері). Гос­по­ди, що ж це? І він поч­не частувати­ся?

Явдокія Пи­липівна. Годі, годі, Сви­ри­до­ви­чу! Не ду­май!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та од­ну… уже б час…

Секлита. То це вже вам і чар­ки не вільно ви­пи­ти? Ха-ха-ха!

Прокіп Сви­ри­до­вич. (ози­рається і чу­ха по­ти­ли­цю). Од­ну б!

Проня. Бо це не ши­нок.

Секлита. Хіба в шин­ку тільки й п'ють?

Проня. Раз у раз у шин­ку, а в об­ра­зо­ва­них до­мах тільки до обіду! (Бе­ре пляш­ку й чар­ку).

Секлита. Та не беріть-бо, а кра­ще підіть, Пронько, до пе­карні, та розідміть са­мо­ва­ря для тітки, та й при­несіть!

Проня. Не діжде­те!

Явдокія Пи­липівна. Що це ви, сест­ро, ви­га­дуєте? Щоб моя доч­ка після пенціона та по са­мо­вар хо­ди­ли?

Секлита. Ру­ки не од­па­ли б!

Явдокія Пи­липівна. Після пенціона?!

Проня аж трем­тить од злості.

Прокіп Сви­ри­до­вич (до Проні). Дай мені пляш­ку й чар­ку; я замк­ну. (Бе­ре, на хо­ду п'є дві чар­ки і за­ми­ка в шафі).

Секлита. Пенціони, пенціони. Три дні бу­ла десь за попих­ача та й прин­диться! По­ту­рай­те ще більш вашій Прісьці! Во­на вам з ве­ли­ко­го ро­зу­му у го­ло­ву ввійде!

Проня. Не смійте ме­не зва­ти Пріською! Не вам ме­не вчи­ти! Мушт­руй­те свою Га­лю!

Секлита. Чи ба! Та як­би моя доч­ка так ко­вер­зу­ва­ла, то я б їй, пся­юсі, так нак­ле­па­ла по­ти­ли­цю отим ко­ши­ком, що во­на б до но­вих віників пам'ята­ла!

Проня. Оту й товчіть, а ме­не вже вче­но!

Секлита. Вчи­ли вас, та ма­ло: прий­деться ще до­учу­ва­ти!

Явдокія Пи­липівна. Не ва­шо­го, сест­ро, ро­зу­му діло!

Проня (до ма­тері). Та поп­росіть її на вис­тупці!

Прокіп Сви­ри­до­вич (вер­та­ючись). Ви, Сек­ли­то Пи­ли­пі­в­но, що інше, а ми що інше!

Секлита. Я що інше? А що ж я та­ке? Га? Хіба не знаємо, які ве­ликі па­ни бу­ли Сірки? Ад­же ж ста­рий Сірко, ваш ба­ть­ко, м'яв шку­ри і з то­го хліб їв! Я тор­гую яб­лу­ка­ми і з то­го хліб їм, і ніко­го не бо­юсь, і до­ка­жу на всі Ко­жум'яки, що ніко­го не бо­юсь, навіть ва­шої ве­ли­ко­ро­зум­ної Пріськи! (Б'є ку­ла­ком об ку­лак).

Проня. Не зля­ка­лись і ми вас, бо ру­ки ко­роткі!

Секлита. До та­ко­го но­са, як у те­бе, то й ко­рот­ки­ми діста­ну!

Проня (крізь сльози). Що ж це та­ке? Улізла у ха­ту, на­смерділа гни­ли­ця­ми, горілкою та ще й лається?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Гур, гур, гур! Те­пер, Про­ко­пе Сви­ри­довичу, бе­ри шап­ку та й тікай мерщі з ха­ти! (За­ти­ка ву­ха).

Явдокія Пи­липівна. Чо­го це ти зду­ма­ла дорікать мою доч­ку но­сом! Який же в неї ніс? Який? До­ка­жи!

Секлита. Як у чаплі!

Проня. Ви­женіть її, ма­мо! Во­на з п'яних очей не знать що…

Явдокія Пи­липівна. То в твоєї доч­ки ніс, як кар­топ­ля, як пе­че­ри­ця! І в тво­го чо­ловіка був ніс, як ко­пи­ця розверн­ута!

Секлита. Ти мо­го чо­ловіка не чіпай! На моїм чо­ловіку ніхто вер­хи не їздив; він не був та­ким хам­лом, як твій чо­ло­вік!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Яке я хам­ло?

Проня. Во­на всіх лає, ота пе­ре­куп­ка! Женіть її звідси!

Секлита (схоп­люється). Ме­не гна­ти? Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху гна­ти? Ах, ви ж, чор­тові не­до­пан­ки, панське сміття! Перев­ертні дур­но­го­лові! Доч­ка їх дур­на во­дить за но­са, га­ня на ор­чи­ку [⁴], як цу­циків, а во­ни й гу­би розвіша­ли!

Проня. Гетьте за­раз звідси! За­ли­ли очі! Гетьте з ха­ти!

Секлита. Ти ще, ше­лихвістко, на тітку так смієш крича­ти?! Та я те­бе як маз­ну оцим ко­ши­ком!

Проня (отсту­пив­ши). Хим­ко, Хим­ко! Же­ни її, оцю п'яну!

Секлита. Як? Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху? Та я вам усім тут полат­аю ваші панські мор­ди! (Бе­реться в бо­ки).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ой, ли­хо од неї ста­неться!

Явдокія Пи­липівна. Чи ти при умі?!

Проня. Вон, вон! Муж­ва не­ми­та!

Секлита (дає Проні ду­лю). На з'їж, чор­но­гу­зе! (Ве­лич­но ви­хо­дить з ко­ши­ком). Пху на вас всіх!

Вихід IX

Т і ж без Сек­ли­ти.

Проня (пла­чу­чи). Ось який ваш рід!

Явдокія Пи­липівна. Та й вам би не го­ди­лось так, ад­же тітка.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Сест­ра ма­тері…

Проня. То й цілуй­тесь з нею!

Явдокія Пи­липівна. Стид­но, до­ню!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й гріх-та­ки!

Явдокія Пи­липівна. Та­ки ду­же її зо­би­ди­ли: більше сю­ди й не прий­де!

Проня. Ба­ба з во­за - ко­билі лег­ше!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А як ста­не вас по По­до­лу сла­ви­ти?

Явдокія Пи­липівна. Щоб вам не діста­ло­ся!

Проня. Ой, бо­же мій, ще й допіка­ють! Мов­ча­ли б уже, то ме­ні б бу­ло лег­ше! Че­рез ваш рід тільки со­ром, і лю­дей при­й­ня­ти не мож­на, та­ка сти­до­та! Іще і Го­лох­вос­тов одкин­е­ться, бо й самі ви го­во­ри­те по-му­жицьки, не­зу­гарні і при­віта­тись по-модньому!

Явдокія Пи­липівна і Прокіп Сви­ри­до­вич. Оце, бо­же мій!

Проня (біга по хаті). Ой, не допікай­те мені! Дай­те мені покій! Ідіть до кімна­ти!

Старі по­вер­ну­лись ви­хо­ди­ти.

Химко! Хим­ко! Іди сю­да та на­ку­ри в хаті. Ка­ди! Бо так на всю ха­ту гни­ли­ця­ми, кис­ли­ця­ми й тхне!

Вихід X

Ті ж і Хим­ка.

Xимка (з смол­кою в ру­ках). Оце, схотіло­ся вам то­го курив­а!

Проня. Пхе! Пхе! Так і не­се, аж вер­не тією Сек­ли­тою! Горілка й кис­лиці! Ка­ди, ка­ди!

Химка. Там тітка Сек­ли­та іде по ву­лиці та кри­чить, та ла­є­ться так. Ме­не оце зди­ба­ла - од крам­ниці йшла - та про­си­ла, щоб я пе­ре­ка­за­ла вам (до Проні), що ви, мов, падлюк­а!

Старі Сірки, вер­нув­шись, ма­ха­ють на Хим­ку ру­ка­ми, щоб мов­ча­ла.

Проня (схоп­люється). Ач, во­на, ка­торж­на!

Явдокія Пи­липівна (до Хим­ки). А тобі, дур­на, слід перек­азувати?!

Xимка. А я вин­на?

Проня. І най­ми­чок та­ких дур­них дер­жи­те!

Xимка (сміється). Та тут ще під бра­мою який­сь па­нич стоїть, я й за­бу­ла… Чи пус­ка­ти?

Проня. Ой, ли­шенько! Він чув?!

Xимка. Хто йо­го зна! Тітка Сек­ли­та кри­ча­ла на всю ву­лицю!

Проня. Заріза­ла во­на! Ну, що йо­го ро­би­ти?!

Явдокія Пи­липівна. Та хто там, що ти ле­мен­туєш?

Проня. Та він, же­них мій… Го­лох­вас­тов…

Явдокія Пи­липівна. Ой, матінко! Про­си ж йо­го до господ­и!

Проня. Пос­той, пос­той! Ку­ди йо­го вес­ти? Та­кий мот­лох у хаті… От шкан­даль! При­би­рай­те, ма­мо!

Всі ки­да­ються при­би­ра­ти.

Проня (до дзер­ка­ла, поп­рав­ляє во­лос­ся, щи­па що­ки). Ки­лима, ки­ли­ма дай­те сю­ди… то­го ве­ли­ко­го! Ма­мо, швид­че-бо! Та­ту, од­суньте ди­ва­на та пос­тав­те крісел­ко.

Прокіп Сви­ри­до­вич (си­лується). О-о! Важ­ке у ка­та… Ле­д­­ве й зсу­неш!

Явдокія Пи­липівна (з ки­ли­мом). Оцей, до­ню?

Проня. Та цей; стеліть же швид­че!

Явдокія Пи­липівна. За­са­па­лась і не наг­нусь!

Проня. Хрис­та ра­ди швид­че! Хим­ко! Хим­ко! Що ж це? Горілку, не­доїдки пе­ре­куп­чині при­би­рай!

Xимка. Та й при­бе­ру… мов по­жар… по­че­ка!

Проня. При­ку­си мені язи­ка! Не знаю, що й надіти? Ман­тилю чи ша­лю? Ой, бо­же мій, тре­ба пу­ке­та до гру­дей? (Гля­­нув­ши на батька й матір). Ма­мо, надіньте, Хрис­та ра­ди, чеп­чи­ка! Хрис­та ра­ди, про­сю вас! Сьогодні ж та­кий день: усе мо­же про­пас­ти! І хуст­ку кар­та­ту, по­жа­лус­та!

Явдокія Пи­липівна. Та надіну вже, що з то­бою ро­би­ти? (Пішла).

Проня (до бать­ка). Ай, ай! Ви без чо­бо­та?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ой, ли­хо! Це ка­торж­на Хим­ка взя­ла до са­мо­ва­ря та й не при­нес­ла!

Проня. Та скиньте мені за­раз той дра­ний ха­лат!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж, ха­лат як ха­лат, вис­лу­жив свою служ­бу!

Проня. І то­го не хо­че­те для доч­ки зро­би­ти?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та іду вже, іду…

Проня (до Хим­ки). А ти чо­го стоїш? Ка­ди!

Химка. Та вже так по­ка­ди­ла, що всі чор­ти повтіка­ли б з ха­ти, як­би бу­ли!

Проня. Ка­ди! Ка­ди!

Химка. Ка­хи, ка­хи! Цур йо­му, аж у горлі ду­шить! (Пішла у кух­ню).

Вихід XI

Проня са­ма.

Проня (з од­чаєм). Гос­по­ди, чи все ж у ме­не на своїм міс­ці? Чи по-модньому? Ой, ма­мо моя, бран­со­ле­та за­бу­ла на­діти! (Біжить до шух­ля­ди й надіва). Чи ша­лю, чи мантил­ю? Не знаю, що мені більш до ли­ця?… Або, мо­же, й те й дру­ге? Так! Не­хай ба­чить! А книж­ки й не­ма! Ко­ли тре­ба, то як на злість! І, пев­но, знов за­нес­ла ота ка­торж­на Хим­ка до кухні, щоб пи­ро­ги на лист­ках сад­жа­ти! Ось, сла­ва бо­гу, знай­шла який­сь ка­ва­лок… Все од­но! Ху, гос­по­ди, як у ме­не тіпається сер­це. Аж пу­кет по гру­дях ска­ка!… (За­ду­мується, по­зи­ра­ючи в дзер­ка­ло). Як би йо­го прий­ня­ти: чи хо­дя­чи, чи сто­ячи, чи си­дя­чи? Ні, кра­ще ле­жа­чи, як і на­ша ма­да­ма в пенціоні прий­ма­ла сво­го лю­без­но­го. (Бе­ре книж­ку й ля­гає на ди­вані). Ей, Хим­ко, про­си!

Химка. Чо­го про­си­ти?

Проня. Па­ни­ча клич!

Химка. Так би й ка­за­ли! (Пішла).

Вихід XII

Голохвостий і Про­ня.

Голохвостий (вхо­дить том­но; у шляпі, ру­ка­вич­ках і при паличці: потирає час­ти ру­ку об ру­ку). Честь імєю, за велик­оє щас­тя, од­ри­ка­мен­ду­ва­тись у собст­веннім вашім до­му!

Проня мов­чить.

Нікого нєту! Ні, Про­ня Про­ко­пов­на тут! (Одкаш­лює). Мой най­ниж­чий пок­лон то­му, хто в цьому до­му, а пе­ред усього вам, Про­ню Про­ко­пов­но! (До се­бе). Що во­на, чи не спить ча­сом? (Одкаш­лює дуж­че). Го­рю, па­лаю од щас­тя і та­ко­го ра­з­но­го, ми­лая мам­зе­ля, што вид­жу вас на собст­веннім по­лу…

Проня (ски­нув­ши очі). Ах, це ви? Бонд­жур! А я так зачи­талась! Мер­си, што прий­шли… Ма­монька, па­понька, ґоспо­дин Го­лох­вас­тов прий­шол, по­жа­луй­те!

Голохвостий. Ви ж ме­ня од­ри­ко­мен­дуй­те, по­жа­лус­та!

Проня. Ав­жеж.