Дія четверта

Світлиця у Сірків, та ж, що і в 2-й дії.

Вихід I

Xимка са­ма.

Xимка (при­би­ра ха­ту). Дру­гим лю­дям неділя, а тобі не­ма ні неділі, ні свя­та у цих ха­зяїв! Весілля, бач, справ­ля­ють! Ще й не ви­да­но, й не чут­но, щоб та­ке бу­ло ха­па­не весілля: ши­ти, ми­ти, біли­ти - завт­ра Ве­лик­день! Щось не пев­не… А тут че­рез них і ніг під со­бою не чуєш: увесь двір підме­ла, ще й піском підси­пай та тра­вою тру­си, бо, бач, ве­ли­ка пані поїде вінча­тись! Ба­га­то та­ких панів, та на греб­лю ніко­му! Он ще підло­ги ви­га­да­ла оли­вою мас­ти­ти, та ще ка­дить за­ставить. А ос­тобісіла вже во­на мені, хоч би вже швид­че йшла до дідька в бо­ло­то!

Вихід II

Химка й Сірко.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Піймай, Хим­ко, со­ба­ку та прив'яжи на лан­цюг, щоб ча­сом не ки­ну­лась на ко­го та не по­ла­та­ла ли­ток.

Xимка. Хіба я со­ба­ка? Хіба в ме­не со­бачі но­ги, щоб я ще вам за пса­ми га­ня­ла?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й я не підбіжу. Ти мо­лод­ша, у те­бе й но­ги прудчіші.

Химка. Підтоп­та­ла вже за ва­ши­ми прим­ха­ми, що хоч на плечі бе­ри!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ну-бо, Хи­моч­ко, піймай, будь ла­с­ка! Візьми шма­ток хліба, при­ма­ни Ряб­ка та й на­сядь!

Химка. Спа­сибі вам! Сідай­те вже кра­ще ви на йо­го, ко­ли вам нічо­го не шко­да.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ходім і я по­мо­жу, тільки не лай­ся, та повідчи­няй мені вікна й во­ро­та, не­хай лю­де див­ля­ть­ся!

Химка. Щоб по­на­ла­зи­ло їх і в двір, і в ха­ту та щоб пообк­ра­дали ще!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, що ж ро­бить! Один то­му час, що й батько в плахті!

Химка. Ет! (Ви­хо­дить).

Вихід III

Проня са­ма.

Проня (ви­хо­дить у білій вінчальній сукні, у білих квіт­ках, обвіша­на цяць­ка­ми). Аж не стям­люсь од ра­дості, що та­ки, хва­ли­ти бо­га, діжда­лась сво­го свя­та! А який же гар­ний же­них! Сиділа, сиділа, так за­те ж ви­сиділа! Образованний­, мод­ний, душ­ка, чис­то, як огіро­чок! Як я улюбльона, аж го­рить у ме­не все все­ре­дині, а сер­це тільки - тьох, тьох! Не знаю вже, чи й до­жи­ву до ве­чо­ра… Як я при­гор­ну йо­го, як… Ой, ой, як зду­маю… Ког­да б только скоріще! (Зак­ри­ва очі ру­кою). Ото-то бу­дуть усі зазд­ри­ти! А я так під ру­ку з ним та на них тільки: пхе, пхе, пхе! А шлей­фом ше­лесь, ше­лесь, ше­лесь! На Хре­ща­ти­ку та­кою панією ся­ду; та все по-модньому, по-хран­цюзько­му… (Пішла по хаті і ста­ла пе­ред дзер­ка­лом). Чи не вко­ро­тив він мені шлей­фа. Єй-бо­гу, вко­ротив, жи­дю­га, вкрав! І ка­за­ла ж мамі, щоб од­да­ли на Хре­щатику, так хіба ж з тією прос­то­тою зго­во­риш! Ой, ли­ше­нь­ко, і це ж не по-модньому! Хто ж так ви­со­ко талію ро­би­ть? Ні пле­чей, ні гру­дей! А по моді усе долж­но бу­ти на вис­тавці! (По­ход­жа па­вою). Пхе! Тут тільки тхне чимсь? Оли­вою од підлогів, пхе! Хим­ко! Хим­ко! Ка­ди мені швид­че по ха­тах, та більше, та по­од­чи­няй вікна! Хим­ко, Хим­ко!

Голос Хим­ки. Та чую, не по­зак­ла­да­ло…

Проня. Так по­вер­тай­ся ж швид­че. Піти ще по дво­ру про­хо­дитись, хай див­ляться та гу­би ку­са­ють! (Ви­хо­дить).

Вихід IV

Химка й Ус­тя.

Xимка (вхо­дить з смол­кою). Уже повіялась, ше­ле­па! От уї­лась! Хоч би вже те­бе ви­ку­ри­ти оцим ку­ри­вом!

Устя (вбіга з ко­ши­ком). Доб­ри­день вам, з неділею будьте здо­рові! А де старі Сірки?

Xимка. Та там десь ко­ло­тяться…

Устя. Чо­го ж то? А Про­ня де?

Xимка. А, і не пи­тай­тесь!

Устя. Чо­го це ваші до Сек­ли­ти на іме­ни­ни не прий­шли? А там сва­тан­ня бу­ло: прос­ва­та­ли Га­лю за Го­лох­вос­то­го.

Химка. Тю на вас!

Устя. Ти, дівко, не тю­кай, а слу­хай! Про­пи­ли ми навіки Га­лю, а Го­лох­вос­тий най­няв ка­те­рин­ку та аж сюр­ту­ка ски­нув, так ви­би­вав тро­па­ка.

Химка. Брех­ня!

Устя. Що ти мені брех­ню зав­даєш? Ста­ра вже я, дівко, щоб бре­ха­ти; то, мо­же, твоя ма­ти бре­ха­ла, як на лавці ле­жала!

Вихід V

Ті ж і Мар­та.

Марта (за­са­пав­шись). Доб­ри­день вам! А де ваші? (Гля­ну­в­ши на Ус­тю). Уже ви­пе­ре­ди­ла: от дов­го­но­га чап­ля! (До Хи­м­ки). Чи ви знаєте, що Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха за­ру­чи­ла уже Га­лю з Го­лох­вос­тим?

Устя. А що, не ка­за­ла? Брех­ня?

Химка. Та що це ви ме­ле­те? Про яко­го Го­лох­вос­то­го?

Устя. Про Го­лох­вос­то­го - ци­люр­ни­ка, си­на то­го, що за Ка­­на­вою був!

Марта. Та він же один на весь По­дол; дру­го­го Голох­во­с­того не­має!

Химка. Так той же са­мий Го­лох­вос­тий сьогодні вінчаєть­ся з Про­нею!

Устя і Мар­та (сплес­нув­ши ру­ка­ми). Що ти? Нев­же?

Химка. Та хіба не ба­чи­те, які тут при­бо­ри йдуть до весіл­ля… Че­рез них уже мені хоч ру­ки й но­ги од­ки­дай!

Устя. Матінко моя, оце шту­ка!

Марта. Ну й беш­кет!

Устя. Та чи ти ча­сом не ду­риш нас?

Xимка (по­ка­зує у вікно). Та он гляньте, як по дво­ру по­хо­джа на­ша па­ва; пи­шається, мов вер­ша в бо­лоті!

Устя (гля­нув­ши). Ой, ненько моя! Єй-бо­гу, в білій сукні, ще й у квітках!

Марта (за нею). Справді, справді! І хва­ту по­че­пи­ла!

Устя. Так побіжім за­раз до тітки Сек­ли­ти ска­за­ти!

Марта. А побіжім! От бу­де ха­ле­па!

Устя. А бу­де! (Сти­кається ло­бом з Ме­ронією).

Xимка (сміючись). Ну, те­пер уже піде ба­талія!

Вихід VI

Ті ж і Ме­ронія.

Меронія (спо­ти­ка­ючись і шкан­ди­ба­ючи). Оце ле­тять! Так штов­хо­ну­ли, аж тім'ям об двері уда­ри­лась! Гос­по­ди Ісу­се Хрис­те, си­не бо­жий, по­ми­луй нас!

Xимка. Амінь!

Меронія. Чи чу­ли? Га­лю прос­ва­та­ли за Го­лох­вос­то­го!

Марта. Спізни­лась!

Устя. Він, чуєте, сьогодні вінчається з Про­нею!

Меронія. Ой, гріх який!

Марта і Ус­тя. Ми йдем до Сек­ли­ти за­раз звісти­ти.

Меронія. І я з ва­ми. Ой, не біжіть тільки так, бо я не зій­ду: у ме­не но­ги по­калічені! Ой, не біжіть-бо! (Вибіга за ни­ми).

Xимка (сміючись у вікно). Та пождіть-бо, бо впа­де! Ну й оказія! Ох, зух! На двох вінча­тись хо­че! Чис­тий сал­тан! Ха-ха-ха!

Вихід VII

Химка, Нас­тя і На­тал­ка. Нас­тя й На­тал­ка ви­хо­дять повбир­ані, але по-міщанськи.

Настя. Доб­ри­день вам! А Про­ня приб­ра­лась уже?

Xимка. З досвіта ще!

Наталка. А де ж во­на?

Химка. Та отам десь по­ше­ле­па­лась заміта­ти двір. (Виход­ить).

Настя. А я, знаєш, не хотіла після то­го ве­чо­ра й приходити­ до тієї принді; та уже про­си­ла бо­же як!

Наталка. І ме­не теж; ще й ста­ра Сірчи­ха при­хо­ди­ла. Так я уже по­ду­ма­ла, бог з ни­ми! Ну й щас­тя ж оцій Проні! І чим во­на взя­ла?

Настя. Кис­лим оком та дов­гим но­сом.

Наталка. А вже прав­да! І де в йо­го ті очі бу­ли?

Настя. Зви­чай­но, за гроші бе­ре.

Наталка. То во­на йо­го за­ма­ни­ла своїми гар­ни­ми прибор­ами та бран­со­ле­та­ми.

Настя. Дай мені, сер­це, покій! Хіба во­на вміє й прибра­тись до ла­ду? По­на­чеп­лює, по­навішує, мов на ку­де­лю во­вни, та й по­вер­тається, як індик, і все оте на їй, як на ко­рові сідло…

Наталка. Імен­но, як на ко­рові сідло…

Настя. А з то­го ганчір'я ще й пи­ка виг­ля­да, що за три дні не од­по­ло­щеш!