4. Воєнна реформа.

Величезна увага приділялася захистові кордонів. Особливого значення при цьому надавалося укріпленню південних кордонів. Для захисту південних земель Київської Русі від печенігів було наказано збудувати цілу низку укріплень по річках Трубеж, Сула, Стугна, та ін. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення з дерев’яними конструкціями, так звані Змійові вали.

Після відходу варягів з місцевого елементу постала і княжа дружина. Володимир особливо дбав про її розвиток та добробут. Літопис передає характерний епізод. Одного разу дружина почала нарікати для князя: «Лихо нашим головам – мусимо їсти дерев’яними ложками, не срібними». Тоді князь наказав викувати для дружини срібні ложки і при тому сказав: «Сріблом і золотом не здобуду дружини, але дружиною здобуду срібло і злото!». Цей епізод показує, що Володимир особливо дбав про боєздатність і благополуччя війська. То ж значення цієї реформи саме собою очевидне – адже без боєздатної армії годі було думати про свій авторитет, а значить, про перетворення Русі на могутню державу.

5. Фінансова реформа.

Володимир розпорядився карбувати золоті та срібні гроші – золоті монети «златники» і срібні монети – «срібники». На аверсі цих монет поміщено зображення Володимира, а також напис: «Володимир на столі, а се його злато (сребро). Ця реформа дозволила значно зміцнити становище Київської Русі.

Найголовнішим досягненням Володимира стало, без сумніву, прийняття християнства. Власне, цією реформою Володимир завершив розбудову держави. Християнська віра вже з’явилась у чорноморських країнах вже в перших століттях нашої ери і також досить швидко вона дійшла до Києва. Є відомості, що князі, що ходили походами на Крим та Малу Азію, на початку ІХ століття, навернулися до християнства; християнином був також Аскольд. Знайомство слов’ян з християнською релігією відбулося, за не зовсім чіткими свідченнями письмових та археологічних джерел, ще в антську епоху. Цьому сприяли економічні та політичні контакти з римським світом та Візантією. Вчені вважають за цілком достовірний факт хрещення слов'янського князя Бравлина наприкінці 8 – на поч.. 9 століття в м. Сурож над Чорним морем.

Розуміючи, що Русь вже пережила свою традиційну анімістичну релігію, Володимир став замислюватися над тим, як віднайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних, політичних прагнень суспільства. Тим більше, що вся Європа була християнською і виявляла явну погорду до язичницьких народів. Християнство могло мати для Київської держави також внутрішньополітичне значення, бо воно, як зазначав І.Крип’якевич, «нівелювало партикулярні вірування і ставало цементом, що в’язав усі племена, а при тому підносило авторитет князя, якого благословила церква.». Володимир також чудово розумів культурне значення запровадження християнства. Якщо провести аналогію із сучасністю, Володимир потрапив у становище однієї із держав так званого «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни і відтак змушені змушений вибирати одну з провідних ідеологій. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до його поля зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала і намагалася утримати якнайтісніші торговельні і політичні стосунки. Існує й інша точка зору на цю проблему. У «Повісті временних літ» вказується, що посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої і начебто спинив свій вибір на християнстві з Візантії. Цей зразок християнства з його розкішними релігійними обрядами викликав захоплення у Володимира. Проте як би не описували ці події літописці, за вибором Володимира стояли конкретні політичні і економічні чинники.

Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило глибокі корені в Києві. Сусідство Київської Русі з християнізованими болгарами і новонаверненими поляками та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства і саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 році за надану візантійцям допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати за нього віддати їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із «варваром» похитне престиж Візантійської імперії та імператорської династії, візантійці всіляко намагалися виправити становище, домагаючись від Володимира прийняття християнства. Але навіть після хрещення Володимира у 988 році вони зробили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того, як русичі завоювали в Криму візантійське місто Херсонес, шлюб нарешті відбувся.

У 988 році, прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну і там усіх разом вихрестити. Літопис вказує на слова Володимира: «Хто не зайде завтра на ріку, багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом». Пізніший митрополит Іларіон оповідав: «Не було нікого, хто спротивився б його благочестивому наказові, - як хто не з любові, то зі страху перед княжим наказом хрестився, бо його благо вірність із владою була з’єднана». Вказується також на тому, що в Києві християнство не зустріло ніякого опору, адже давнє язичництво не мало колишньої сили і мусило відступити перед релігією нового типу. Проте в деяких містах християнство доводилося запроваджувати насильно. Так, у Новгороді залишилася приказка про Володимирових воєвод: «Путята хрестив вогнем, а Добриня – мечем». Християнство не могло одразу всюди вкоренитися, бо й не було достатньої кількості місіонерів, що могли б опанувати простори Східної Європи.

У деяких регіонах ще довгий час залишалося двовірство: люди одночасно шанували і язичницьких богів, і нових святих. Християнські святі набували образу старих божеств. Так, св. Власій став опікуном худоби, яким був язичницький бог Велес; св. Ілля зайняв місце Дажбога та ін.

Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури і служителі якої були цілком запозичені і привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила крім того, десята частина княжих прибутків. Перше духовенство прийшло з Криму під проводом Настаса, корсунянина, що допоміг Володимирові здобути Корсунь і через те дійшов великого значення при київському дворі. Князь наказав будувати церкви, а в Києві поставив церкву Богородиці, на утримання якої призначив десяту частину свої володінь – відтоді стала називатися вона Десятинною.

Внаслідок таких нововведень значно зріс престиж династії Володимира. Вона тепер стала пов’язаною із славетним домом візантійських імператорів.

Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до «християнської сім’ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки і для всього внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими методами управління. А в самому суспільстві Київської Русі з’явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне та культурне єднання, а й забезпечувала величезний вплив на культурне та господарське життя. Завдяки вибору Володимира, Русь стала поєднаною з християнським Заходом, а не з мусульманським Сходом. Цей зв’язок зумовив її небачений культурний, історичний, суспільний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до України не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двом а центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між найближчими сусідами католицької віри – поляками.

Яке ж значення цих реформ? Насамперед, в результаті адміністративної, фінансової, оборонної, воєнної реформ значно зміцніла Київська держава. Вона стала нарівні з розвиненими європейськими країнами. Значно знизилася небезпека нападів східних кочових племен. Князь міг впевненіше проводити внутрішню політику, що безперечно позитивно позначилося на добробуті людей. Високого розвитку набула також освіта,культура. За правління Володимира Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного моря.

Проте найбільше значення має все ж таки релігійна реформа Володимира. Запровадження християнства унеможливило племінний сепаратизм. Тепер все населення Русі поклонялося одному богу, а не багатьом язичницьким богам. Це, звичайно, сприяло консолідації всього давньоруського суспільства. Крім того, прийняття християнства вивело Русь в один ряд з європейськими країнами. Тепер Руська держава була в очах європейців високорозвиненою державою з сильним князем. Відтак зв’язки Русі з іншими державами пожвавилися. Важливим було також і те, що зміцніли зв’язки із Візантією. Це сприяло політичному, економічному, культурному розвиткові країни.

12/

Феодальна роздробленість Русі, се причини і наслідки. «Слово о полку Ігоревім».

Феодальна роздробленість руських земель (XIII-XV ст.) - Природна стадія розвитку феодалізму, період швидкого зростання місцевих політичних центрів і різних частин країни. Основні причини феодальної роздробленості: 1) панування натурального господарства при одночасній нерозвиненості господарських зв'язків; 2) виникнення великого феодального землеволодіння у вигляді боярської вотчини; 3) посилення політичного впливу боярства, його прагнення до незалежності від Києва; 4) послаблення військової і політичної могутності центральної влади , викликане боротьбою князів за Київ; 5) розвиток міст на Русі як місцевих центрів господарської (торговельної, ремісничої) і політичного життя. Розпад Київської Русі зовні виглядав як розділ земель серед нащадків Ярослава Мудрого. У 1097 р. в м. Любечі (біля Києва) відбувся з'їзд руських князів, рішення якого стали початком утворення самостійних князівств. Однак князівські усобиці тривали. До внутрішніх розбратів додалася небезпека ззовні - вторгнення кочівників-половців. Половці опинилися сильним і небезпечним ворогом. Військові походи окремих князів (наприклад похід сіверського князя Ігоря в 1185 р.) закінчувалися невдало. Для перемоги над половцями потрібно було з'єднати сили руських князів, припинити князівські усобиці. З таким патріотичним закликом звертався до князів безіменний автор «Слова о полку Ігоревім». На деякий час єдність Русі було відновлено князем Володимиром Мономахом (1113-1125 рр..). Після його смерті сварки між князями спалахнули з новою силою і руські землі розпалися на самостійні держави. Найбільшими землями часу феодальної роздробленості були Володимиро-Суздальське князівство, Галицько-Волинське князівство і Новгородська республіка. Володимиро-Суздальське князівство розташовувалося на північному сході Русі, в межиріччі Оки та Волги. Природа і клімат сприяли розвитку землеробства, і скотарства. Головні міста князівства - Суздаль, Ростов, Володимир - стали центрами ремесла і торгівлі. Швидко росли княже і боярське землеволодіння. Самостійної північно-східна Русь стала за князя Юрія Долгорукого (1125-1157 рр..), Що прозвав за своє втручання в князівські усобиці і прагнення захопити далекі міста і землі. Його політика розширення князівства, продовжена синами Андрієм Боголюбським (1157-1174 рр..) І Всеволодом Велике Гніздо (1176-1212 рр..), Перетворила до початку XIII ст. північно-східну Русь в найсильнішу державу серед російських земель. Галицько-Волинське князівство перебувало на південному заході від Києва з багатими землями і розвинутою торгівлею. Найбільші міста - Володимир Волинський, Галич, Холм, Берестя - славилися як ремісничі центри. На відміну від північного сходу, на південному заході Русі рано склалося велике боярського землеволодіння. Розбагатівши, бояри стали змагатися за владу з галицькими і волинськими князями, розоряти країну довгими і безплідними військовими походами. Своєї могутності князівство досягло за правління князів Ярослава Осмомисла (1152-1187 рр..), Романа Мстиславича (1199 - 1205 рр..) Та Данила Романовича (1238-1264 рр..). Новгородська земля розташовувалася на півночі і північному заході Русі. Центром цієї держави був Новгород, другий за величиною місто Русі після Києва. Розташований на перетині торговельних шляхів, Новгород став найбільшим центром торгівлі з півднем, сходом і особливо з заходом. У Новгородській землі склався відмінний від інших російських земель політичний лад. З 1136 р., коли повстання новгородців закінчилося вигнанням князя, Новгород користувався правом самостійно вибирати собі князя з будь-якого княжого роду. Князь та його військо запрошувалися в разі потреби захищати кордони і вести війни, але він не міг втручатися у внутрішні відносини. Головою міста-держави був єпископ (пізніше - архієпископ), найвищий церковний суддя, охоронець міської скарбниці. Виконавча влада належала посадника, а воєводою новгородського ополчення був тисяцький. Посадник і тисяцький щорічно обиралися з числа новгородських бояр на загальних зборах городян - віче. Наслідки феодальної роздробленості були різні. Позитивні: 1) труднощі життя на півдні змушували людей йти на північ і схід країни, заселяючи і освоюючи ці перш нерозвинені окраїни древньої Русі. 2) кожен князь, отримавши в постійне володіння частина російських земель, прагне до їх благоустрою - будує нові міста, заохочує розвиток землеробства, ремесла, торгівлі; 3) в руських князівствах складається система васалітету, коли дрібні землевласники знаходяться на положенні підданих і слуг, а не родичів і співправителів князя; 4) спостерігається активність суспільного життя. Негативні: 1) розорювання населення через нескінченні княжих міжусобиці; 2) зростання зовнішньої небезпеки, можливість повного поневолення російських земель іноземними загарбниками.

13/

Зародження і розвиток Київської держави, виходячи з її географічного розташування, проходив у кількох напрямках, які природно визначалися тогочасними умовами євразійського континенту і формували відповідну геополітику. Один із засновників української геополітики С.Рудницький відзначив, що головне місто давньоруської держави, її політична столиця Київ розташоване на своєрідному перехресті головної української ріки Дніпра і межі Лісостепу з Поліссям, приблизно на однаковій відстані як до західного, так і до східного кордону розселення українців.

Він також вказував на істотну особливість геополітичного положення середньовічної Київської держави – вона народжувалася і формувалася на межі двох світів – греко-візантійського та західного і об’єктивно ставала природною частиною їх обох. Саме ця надзвичайно важлива обставина мала той об’єктивний і закономірний наслідок, що у княжу добу одночасно складаються декілька векторів української геополітики. Південний, який починаючи з ІХст. став традиційним торговим “шляхом з варяг у греки”, що простягнувся через Київ від Балтики до Візантійських земель. Він збігався із загальним поширенням етносу у процесі його розвитку і колонізації вільних територій вздовж північно-південної осі українських річок, мав велике значення для піднесення загального рівня і культурно-господарських здобутків українського суспільства: Русь-Україна прилучилася до високорозвиненої грецької культури, до передової християнської релігії у її візантійському варіанті, ввібрала деякі елементи соціально-політичного життя тощо.

Найбільш важливими і результативними кроками у реалізації прагнення до Чорного моря, втіленні південного вектора геополітики Київської держави був масштабний похід на Константинополь київського князя Аскольда у 860р., успішні морські походи на Візантію у 907 та 911рр. князя Олега. Перша письмова угода князя Олега з Візантією після другої успішної перемоги засвідчила про стрімкий вихід України-Русі на міжнародну геополітичну арену, її твердий намір зайняти гідне місце серед країн європейського континенту. Слід нагадати перше в історії русько-грецьких взаємовідносин мирне посольство княгині Ольги до Константинополя у 946р. та її хрещення за християнським обрядом.

Князювання Святослава, його активна завойовницька політика була яскравим прикладом геополітичної експансії Київської Русі того часу. “Цей великий стратег, – писав Ю.Липа, – впродовж дванадцяти літ свого завойовницького розмаху дав найсильніший вияв геополітичних тенденцій українських земель”. Його зусиллями були продовжені два геополітичні вектори, дві українські торгівельні магістралі. По-перше, розгромивши Хозарський каганат, він розчищає руським купцям дорогу до Дону і Кавказу. По-друге, здійснює кілька походів на Дунай і Балкани і, розуміючи важливе значення цього європейського регіону того часу, мав намір заснувати тут нову столицю української держави – Переяславець. Головною подією князювання Володимира Святославовича, безперечно, є загальнодержавна християнізація Русі у 988 р. Впровадження нової релігії зробило Україну-Русь членом співтовариства християнських держав, які об’єднувались навколо Другого Риму – Константинополя. Південний напрямок був головним орієнтиром геополітики і Ярослава Мудрого. Підписана 1046 р. русько-візантійська мирна угода незабаром була скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Візантійського імператора.

^ Другим важливим напрямком геополітики Київської Русі був східний.

Слід відзначити, що у часи княжої доби він не був провідним, самостійним, а відігравав лише другорядне значення, бо основна мета здійснюваних у східному напрямку походів київських князів полягала у тому, щоб захистити державу від постійних набігів кочових племен і народів. Культурно-господарчі запозичення тут навряд чи були суттєвими, оскільки Київська держава знаходилась на порівняно більш високому рівні розвитку.

Утворений у VІІ ст. у пониззі Дону, Волги та на Північному Кавказі тюркомовними племенами Хозарський каганат, у часи своєї найбільшої могутності (ІХст.) сягав Дніпра, підкоривши собі слов’янські племена радимичів, в’ятичів, сіверян та полян, збираючи з них данину. Тому важливим напрямком східного вектора києво-руської геополітики були походи проти хозарів з метою визволення слов’янських племен, що відбулося за князювання Олега у 883-885рр. Продовжуючи активне просування впливу давньоруської держави у східному напрямку, князь Ігор здійснює два успішні походи на Кавказ через територію Хозарського каганату, в результаті чого руські купці дістали змогу торгувати на Сході. У цьому ж напрямку активно діє син Ігоря і Ольги князь Святослав, який у 965р. розгромив Хозарський каганат, проводить війни на Північному Кавказі, де перемагає племена ясів та косогів, встановлює владу Києва на Керченському і Таманському півостровах.

^ Важливим напрямком української геополітики є західний вектор, який вів до встановлення різнобічних зв’язків та співробітництва з країнами Західної Європи. Почав він формуватися дещо пізніше, ніж південний та східний, поясненням чого були серйозні, як політичні, так і природно-географічні причини. Як зазначає М.Грушевський: “…в міру того, як слабшали зносини чорноморські – з Балканськими країнами, Візантією, Малою Азією, в ХІІ і ХІІІ віці., зносини з німецькими землями набирали все більшого значення”.

Християнізація Київської держави вивела русів на рівень плідних і взаємовигідних багатопланових політичних, торговельно-економічних та культурних зв’язків із Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Германською імперією, які теж сповідували християнство. Починаючи із правління Володимира Хрестителя, західноєвропейський напрямок української політики зміцнів, значно розширився і набув нових якісних рис. З тих часів стосунки Київської Русі з Заходом можна відзначити як активні та постійні. Найважливішою формою здійснення західноєвропейського вектора української геополітики, поширення та зміцнення міждержавні зв’язків княжої доби були міждержавний династичні шлюби, які зміцнювали довіру між державами, сприяли збагаченню та взаємовпливу і засвоєнню досягнень європейської культури. Так, наприклад, син Володимира Великого – Святополк був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав – з донькою короля Швеції Олафа ІІІ, донька Премислава стала дружиною угорського короля Владислава І, а дві інші – дружинами чеського та польського королів.

З часом з’являється необхідність у поширенні західнополітичного напрямку як певної противаги у боротьбі, зокрема на півдні з Візантією. Князь Ярослав Мудрий з великою напругою зусиль зумів повернути тимчасово втрачені після смерті батька, до своєї держави Берест, Белз, всю Червону Русь, інші землі, здійснює військові походи на ятвягів у Литву, у Мазовецьку землю. За Ярослава Мудрого територія Київської імперії набула найбільших розмірів і міжнародного авторитету, вона займає чільне місце в одному ряду з найбільшими країнами середньовічної доби – Візантією та Германською імперією.

Як відзначають провідні дослідники української геополітики, можна стверджувати, що саме розвиваючи і посилюючи західноєвропейську орієнтацію своєї геополітики, надаючи перевагу дипломатії, а не війнам, схиляючись до загальнолюдських духовних цінностей, Ярослав забезпечив найвищий рівень розвитку Київської Русі за всю її багатовікову історію.

Широкі міждержавні зв’язки із західноєвропейськими державами продовжувалися і поступово набирали особливої ваги за часів Володимира Мономаха, коли Київська Русь все більше переходить від воєнних сутичок і протиборства з ближніми країнами до рівноправної участі у політичному житті західної Європи.

У ХІІст. відбувається дуже важлива з геополітичної точки зору подія – поліцентралізація Київської Русі, політичне розмежування окремих князівств і земель. Якщо у ІХ-ХІст. епіцентром соціального, економічного і політичного життя Русі був Київ, то в ХІІст. підносяться осередки інших князівств і земель: Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир – на – Клязьмі, Новгород Великий, Володимир-Волинський. Але варто відзначити, що це не означало занепаду чи ослаблення Києва, який продовжує у 60-70рр. ХІІст. змагатися за об’єднання навколо себе удільних князівств південного регіону українських земель на противагу своєму головному північному конкуренту Володимиру – на – Клязьмі. Деструктивні, децентралізуючи процеси на теренах колись могутньої Київської Русі призвели до формування нового, послабленого геополітичного простору, що сприяло активному втручанню агресивних зовнішніх сил – татаро-монгольської. Для України-Руси настали страшні часи, що позначилися руїною українських міст включно з Києвом, спустошенням сіл, великими людськими втратами. Руйнівне, підневільне лихоліття на тривалий час загальмувало соціально-економічний і культурний розвиток українського народу. Проте, як зазначав С.Рудницький, “монгольська хуртовина ХІІІ віку, що зруйнувала так багато могутніх народів і держав, не змогла знищити українського народу”. Слід особливо відзначити, що в цей складний підневільний період татаро-монгольської окупації українські державотворчі процеси фактично не припиняються, українська геополітика еволюціонує, вимушено наповнюючись новим змістом та знаходячи відповідно нові форми свого існування у житті Галицько-Волинського князівства, для якого, під тиском різних внутрішніх та зовнішніх обставин західний напрямок української геополітики стає визначальним.

Геополітичні чинники відігравали вирішальну роль у розвитку Галицько-Волинської держави, міста якої стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходом. Крім того, у Галичині були великі родовища солі – товару, від якого залежала вся Київська Русь. Державна геополітика князівства мала щонайменше два основних напрямки: 1) західний, який галицькі князі намагалися якомога більше розширити і використати, насамперед для збереження і зміцнення своєї держави; 2) східний, основне завдання якого полягало у протистоянні завойовницьким зовнішнім силам, татаро-монгольській орді і мали суто оборонний характер. Метою цього своєрідного геополітичного дуалізму стало досягнення певного геополітичного балансу, рівноваги політичних сил у регіоні, що було необхідною умовою для збереження й існування Галицько-Волинської держави.

Особливу важливу роль у боротьбі за відновлення колишнього геополітичного простору держави, за збирання батьківських земель довелося виконати князю Данилу Романовичу Галицькому. За час його правління було засновано місто Львів, яке згодом стало осередком широких західних впливів. Зміцніли і поширились політичні, торгівельні та культурні зв’язки із західними сусідами. Незважаючи на організацію рішучого опору загарбникам, князь Данило змушений був визнати себе васалом татарського хана. Але боротьби не припинив, проводячи активну політику на Заході, шукаючи підтримку і союзників для звільнення від загарбників і створення геополітичної рівноваги у Східній Європі.

Для вирішення цих завдань Галицько-Волинська держава активізувала відносини із Західною Європою. Саме в цей час виникає ідея нового “хрестового походу”, що мав би об’єднати західноєвропейські країни на чолі з Галицько-Волинською державою у боротьбі проти татаро-монгольської орди. Отримання князем Данилом Романовичем королівської корони від Папи Римського у 1253р. у Дорогочині, слід розцінювати як офіційне визнання західним світом європейського характеру очолюваної ним держави, яка формально стає рівноправною серед коаліції європейських країн, що визнавалися Ватиканом.

Порівнюючи роль і місце Галицько-Волинської держави у європейському геополітичному просторі із Київською Руссю у період її апогейного розвитку, слід відзначити, що найзахідніша частина колишньої Києво-Руської імперії закономірно зберегла і продовжила основні вектори її геополітики. Однак, необхідно врахувати ту обставину, що це була все ж таки інша держава і за складом свого населення, і за розмірами, і за географічним розташуванням. Вона територіально була значно ближче до Західної Європи, ніж Київ, західна складова набула в ній більш широкого і змістовного наповнення, стала домінуючою.

14/

В 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання – Галицько-Волинське князівсво. Цей історичний акт здійснив волинський князь Роман Мстиславович. Він зумів підпорядкувати непокірні боярські угруповання в м. Галичі, здобув собі славу успішними походами на половців та литовських князів; підтримував добрі відносини з Візантією, Угорщиною, Ватиканом. В кінці свого князювання він утвердився і на київському престолі.

Основною передумовою об’єднання Галицької та Волинської землі в одному князівстві були їх економічні та культурні зв’язки. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяли наступні фактори:

1. Вдале географічне розташування:

− віддаленість від центру послаблювала вплив київської влади;

− князівство знаходилося на перехресті важливих торгових шляхів;

− природні умови робили цю територію важкодоступною для кочівників.

2.Спільність боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.

3. Об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича (1199–1205) та Данила Галицького (1238–1264 рр.)

4. Багаті родовища солі, що сприяло економічному зростанню та торгівлі князівств.

5. Спільність культурних традицій, звичаїв, обрядів.

Етапи державного розвитку.

1 етап. (119901205р.) - утворення та становлення. Князь Роман у 1199 р. придушує опір бояр і об'єднує Галицьке та Волинське князівство, веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі підняли його авторитет та посилили вплив на Русі.

2 етап (1205-1238рр.) - Тимчасовий розпад. Боротьба за галицький стіл. Характерними рисами державного життя були:

• свавілля бояр

• безперервне втручання Угорщини та Польщі у внутрішні

• справи держави

• зростаюча монгольська загроза

• енергійна боротьба Данила Галицького за відновлення державної єдності, яка успішно закінчилась у 1238 році.

3 етап (1238-1264рр.) - об'єднання та піднесення, активна боротьба з золотоординським ігом. Данило Галицький активно проводив західну політику, підтримував західні культурні впливи, запроваджує європейське самоврядування в містах.

4 етап (1264-1323рр.) - стабільність та піднесення. Галицько-волинське князівство проводить незалежну політику на міжнародній арені. Воно досягло успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні зв'язки з німецьким орденом та Литвою і таким чином відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактувало за Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римом.

5 етап (1323-1340 рр.) - поступовий занепад. У середині 14 століття польські феодали захопили Галичину і частину західної Волині. Іншу частину Волині після отруєння боярами в 1340р. останнього правителя Галицько-волинської держави Юрія ІІ успадкована князем литовським династії Рідеміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдави і Туреччини опинилась Північна Буковина. Так припинила своє існування Галцицько-волинська держава.

15/

.Висвітліть соціальну структуру та соціальні відносини на українських землях в період литовсько-польської доби.

Соціальна структура суспільства. За своєю суттю тогочасне суспільство було феодальним. Для нього характерним був поділ на стани — великі соціально-правові групи людей, що різнилися між собою спадковим, закріпленим у законах становищем у суспільстві, певними правами, привілеями та обов’язками. Для станової організації суспільства, що зазвичай містить декілька станів, характерна ієрархічна будова (підпорядкованості одних станів іншим), виражена в нерівності становища (правах та обов’язках) і привілеях. Соціальна структура українського суспільства ХІV—ХV ст. була доволі розмаїтою. Основними станами були шляхта (князі, пани, зем’яни, бояри), духовенство («церковні люди»), міщани (патриціат, бюргерство, плебс) і селянство (слуги, данники, тяглові).

Становий поділ українського суспільства у ХІV—ХV ст.:

шляхта

духовенство

міщани

селяни

князі

пани

зем’яни

бояри

«церковні люди»

патриціат

бюргерство

плебс

слуги

данники

тяглові

Найвищим станом суспільства була шляхта. Її складали князі — найзаможніша титулована знать, які поділялися на «княжат головних» і «княжат-повітовників».

Шляхту також складали пани — заможна знать, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю роду, вотчинним (спадковим) землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів — найбільших землевласників.

Середня служила шляхта називалася зем’янами. Вона була залежною від князів і панів, а шляхетський статус і спадкове землеволодіння здобула за військову (боярську) службу. Зем’яни виконували особисту кінну службу і виставляли під час походу певну кількість кінних воїнів.

Бояри були дрібними шляхтичами-службовцями, що виконували різноманітні доручення, та «панцирними слугами», які особисто відбували військову службу. Бояри походили від селян-слуг, володіли удільними землями, користуючись ними за умови виконання своєї служби.

Другий стан суспільства — духовенство — складали «церковні люди» — окремий привілейований стан українського суспільства. Вони не підлягали світському суду, а в разі потреби потрапляли під суд єпископів. Духовенство поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) і рядових священнослужителів. Найбільшу частину складали приходські священики.

До міщан входили патриціат — найзаможніша частина міщанства, що складалася з найбагатших і найвпливовіших купців, ремісників-майстрів, бюргерство — середня частина міщанства, яку складали цехові майстри та торговці середнього достатку, та плебс — дрібні ремісники, торговці та інші жителі міст.

До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам.

16/

В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало.

На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які грунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XVII столітті, відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Павло Алепський, що відвідав Україну в 1654 p., засвідчив, що в селах всі діти, навіть сироти, навчаються в школах, а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок. Жителі сіл добре обізнані з порядком православного богослужіння, вміють співати псалми і релігійні пісні.

Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл. Їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділялася вивченню основ віровчення й теології. Мета цих шкіл була різною. Польський дослідник Й. Лукашевич, аналізуючи освітницьку діяльність протестантів, зазначав, що саме через неї відбувалася популяризація нової віри, оскільки їхні школи створювались при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Таку ж пропагандистсько-виховну мету у своїй просвітницькій практиці виконували католики та православні. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних в боротьбі з експансією католицизму в Україні, єзуїтів — у контрнаступі проти протестантизму. Освітня справа розвивалася в контексті релігійної полеміки, що охопила Україну в ті часи.

17/

Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій дозволив Віленському братству відкривати школи, а з 1585 p. це право поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року зроблено перший набір до Львівської братської школи, а невдовзі такі заклади (близько ЗО) починають працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах.

У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Вони утримувалися коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. "Навчати й любити всіх дітей однаково" — ось заповідь педагогів школи.

Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу

П. Могила 1631 p. заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 p. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи

18/

.Окресліть комплекс факторів, які спричинили національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Навесні 1946 р. в Україні почалося козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького, що переросло у національну-визвольну війну.

Мета війни: звільнити Україну з-під влади Речі Посполитової, сформулювати власну Українську державу.

Причини національно-визвольної війни:

І. У політичній сфері. Польща сформулювала імперську доктрину, за якою терени України оголошувалися споконвічними польськими землями. На середину ХVІІ ст. відбулася денаціоналізація князів і бояр, що консолідувалися з польською, литовською й білоруською шляхтою на платформі польської державної ідеї. Коли козацтво перебрало на себе функції української еліти — виразника національних інтересів — воно перетворюється на «носія української державності» в 20—30-х рр. ХVІІ ст., виникають прагнення вийти з-під влади Польщі. Інтереси політичного розвитку України зайшли в непримиренну суперечність з імперськими інтересами Польщі.

ІІ. У національно-релігійній сфері. На середину ХVІІ ст. виразніше проявляється політика національно-релігійних утисків православних, послідовно провадиться курс на їхнє усунення від участі в міському й державному управлінні, чиняться перешкоди у заняттях промислам, торгівлі. Ця політика таїла загрозу перетворення українців на «селянську націю». Здійснювалася політика, спрямована на скасування православної віри і впровадження католицизму та уніатства, посилювалася дискримінація мови та освіти, під час загострення національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток. В умовах швидкого розвитку національної свідомості формуються ідеї домогтися незалежності.

ІІІ. У соціально-економічній сфері. В Україні вже почали зароджуватися початкові форми мануфактурного виробництва, а становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за своєю суттю фермерського, що викликало суперечності між ним і фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати збройного спротиву українців.

ІV. У психологічній сфері. Відомий російський соціолог П. Сорокін вважав, що придушення базових інстинктів породжує «революційні відхилення в поведінці людей». До таких інстинктів належать травний інстинкт та інстинкти самозбереження, свободи, власності, успадкування здібностей тощо. Протягом 1647—1648 рр. голод охоплював великі райони країни; в 1620—1640 рр. українці втрачали власність; постійні напади татар і репресії з боку польських державних структур придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження, самовираження успадкованих здібностей, а закріпачення вело до втрати свободи.

Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, які міцно перепліталися, й розв’язати цей вузол влада Речі Посполитої виявилася неспроможною.

19/

Гетьманзина мала всі ознаки державності.

1. Політична влада належала гетьману та козацькій старшині. Козацькі ради розв’язували найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політки, але їхнє значення знижувалося.

2.Територіею Гетьманщини були завойовані українським військом землі.

3.Політико-адміністративний устрій складався з полків, що ділилися на сотні. Кількість полків змінювалася;За Зборівським договором1649(влада гетьмана поширювалася на Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства;реєстр становив 40 тис. козаків;повстанцям дано повну амністію;євреї та єзуїти повинні були залишити Укрвїну.) їх було 16. Полк міг охоплювати від 16 до 22 сотень. Великі міста зберігали магдебурзьке право і, влада в них належала магістратам. Рештою міст керували городові отамани, а селами – сільські отамани; посада отамана була виборною. Запорозька Січ була автономною й не входила до жодного полку. Всі органи влади підпорядкуватися гетьманському уряду. Найвищим органом влади бува військова рада.

4.Право та судочинство ґрунтувалися на козацьких звичаїв, магдебурзькому праві, Литовських статутах. Польське законодавство в Гетьманщині не діяло. Були встановлені покарання за зраду Українського народу, відмову надати допомогу у битві.

5.Фінансова система та податки:введення посаду генерального підскарбія(1654 р.)

який опікувався бюджетною сферою,податкову й митну систему; є згадки про власну монету, проте жодної не збереглося.

6.Сотіальна структура населення включала 5 станів: козацтво, шляхецтво, духовенство, міщанство, селянство. До привілейованих верст населення належали українська шляхта, козацька старшина, вище духовенство та міська знать.

7.Наявність армії була доведення самою війною, коли українське військо налічувало до 300 тис. чоловік. За військовою організацією й тактикою українська армія була однією з найкращих у Європі.

8.Зовнішня політика була складовою частиною діяльності гетьманського уряду. Україна підтримувала дипломатичні контакти з Росією, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитовою; Гетьманщину визнали Венеція, Волощина, Швеція, тощо.

Отже, відстоювання економічних, політичних і культурно-релігійних прав українського народу вилилося в середині XVII ст. в Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Головним її результатом було відновлення української державності на значній частині етнічних земель. В основі української державної території були землі колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Переломним моментом війни став Зборівський мирний договір, за яким Україна фактично здобула незалежність, хоч номінально входила до складу Речі Посполитої. Незважаючи на те, що козацька держава існувала на обмеженій частині етнічної України, документи підтверджують тогочасне розуміння, зокрема гетьманом Б. Хмельницьким, єдності всіх українських земель і прагнення поширити на них свою владу.

20/

Козаки – привілейований стан тогочасного суспільства; вільні, звільнені від державних податків і повинностей, могли вільно проживати в містах і займатися ремеслом, торгівлею, мали спадкове землеволодіння. Козаки підлягали власному суду. Обов’язком козаків було нести військову службу за власний рахунок. З другої половини 18 ст. у зв’язку зі зростанням майнової нерівності козаки почали поділятися на дві категорії: виборні-заможні козаки, що особисто несли військову службу; під помічники – небагаті козаки, які самі не несли служби, а допомагали виборним: відділяли кошти для придбання коней, зброї, одягу, вели господарство старшині, брали участь у державних роботах.

Українська шляхта – панівний стан українського суспільства, який досить швидко злився з козацькою старшиною внаслідок поширення на неї старшинських прав в привілеїв.

Духовенство – привілейований стан; верхівка духовенства та монастирі мали великі землеволодіння, а також залежних селян на цих володіннях. Духовенство користувалося великим впливом і брало участь у засіданнях генеральної ради.

Міщанство – напівпривілейований стан; мали право та привілеї на самоврядування, становий суд, заняття ремеслами, промислами і торгівлею, але повинні сплачувати податки й виконувати повинності.

Селянство(посполиті) – найчисельніший непривілейований стан. Унаслідок Національно-визвольної війни селяни отримали особисту свободу і право змінювати місце проживання, але не мали спадкової власності на землю. Працювали на старшину, шляхту й монастирі, сплачували податки продуктами й грошима.

21/

Охарактеризуйте сучасні наукові погляди щодо причини, часу виникнення, соціальної бази й організаційної структури українського козацтва.

Слово «козак» означає «вільна людина», «воїн-вершник», «шукач пригод». Перші згадки про козаків датуються 1489 р. — коза¬ки супроводжували польське військо в поході проти татар.

У ті часи, коли Україна знемагала від татарських нападів, енергій¬ні, сміливі люди вирушали в степ, на «уходи». Ці люди поволі об'єд¬нувалися у ватаги, групи, які спільно полювали, а в разі потреби нападали на татар, відбиваючи в них «ясир» і награбоване майно. На зиму уходники поверталися до своїх осель — Києва, Канева, Черкас.

Походили козаки з різних станів: селян, бояр, міщан. Були серед них навіть князі-магнати, яких приваблювала стихія степу з його пригодами.

Виникнення українського козацтва було викликано низкою при¬чин, а саме:

- економічні (нестача власної орної землі, колонізація вільних земель Подніпров'я та Дикого Поля);

- соціальні (посилення феодальної експлуатації українського на¬селення з боку литовських та польських магнатів і шляхти, оформ¬лення кріпосної залежності селян);

— політичні (бажання польської прикордонної адміністрації по¬ставити козацтво на службу з охорони південних рубежів від татар¬ських нападів);

- національні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви).

У 40-ві роки XVI ст.. православний князь Д. Вишневецький близько 15556 р. побудував на о. Мала Хортиця на Дніпрі укріплене земляними валами і дерев’яним частоколом поселення – Запорізьку Січ. У 1557 р. вона була зруйнована татарами. Її перенесли на о. Томаківка. Пізніше ця назва поширилася на всю територію, контрольовану козаками.

Запорізька Січ від самого початку свого існування була військово-по¬літичною організацією республіканського типу (козацька республіка мала назву Військо Запорізьке) - з виборністю керівників, з рівним правом усіх козаків на участь у виборах, з неможливістю покріпачення козака будь-ким.

Найвищим органом влади була Січова (Військова) рада, яка збиралася тричі на рік, а також у разі потреби будь-який козак міг вимагати скликання ради; вирішувала питан¬ня про війну і мир, відносини з іншими державами, розподіл землі, звільнення з посади гетьмана і старшини, покарання винних. Рада обирала гетьмана (кошового) і січову вій-ськову старшину (суддя, писар, обозний, два осавули, перначний, бунчужний, хорунжий, булавний). Гетьман був головнокомандувачем, мав судову і виконавчу владу, політично представляв Військо Запорізьке під час переговорів і у дипломатичних відносинах. На раді кожний козак (крім новобранців) міг вільно висловити свою думку. Прийняття рішення супроводжувалося вигуками і підкиданням шапок. Думка більшості ставала законом. Тих, хто не підкорявся волі ради, карали смертю.

Важливу роль відігравала кошова система: на коші (у таборі) на території Запорізьської Січі козаки жили в куренях. Виборні курінні отамани організовували господарське, військове життя, побут козаків. На коші була військова скарбниця (військові кошти, припаси, цінності), а також символи козацької влади - клейноди (корогва, литаври, бунчук, булава, пернач, печатка).

Січ як центральне укріплення кілька разів переносилася на інше місце, де діставала до¬даткову назву від річки або місцевості, на якій вона розташовувалася.

22/

Висвітліть умови прийняття Переяславського договору 1654 р., визначте суть «Березневих статей» та їхнє значення в контексті українського державотворення.

1 жовтня 1653 р. Московський земський собор вирішив «...гетьмана Богдана Хмель¬ницького і все Військо Запорізьке з містами і землями прийняти» й розпочати війну проти Польщі. До України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів відбулися 8 січня 1654 р. на раді в Переяславі. Переяславська рада лише започаткувала московсько-укра¬їнські відносини, письмових угод укладено не було. Переяславська рада не представляла погляду більшості українського населення (узагалі присутніх на раді було близько 200 осіб). При¬сягнула московському царю невелика кількість населення Гетьманщини, Запорізька Січ і православне духівництво відмовилися присягати царю.