IV Універсал

9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови IV Універсалу

УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів. Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

Народження автономії

Після падіння самодержавства влада на місцях перейшла до різних органів місцевої самоврядування. У Києві центром влади стала міська Дума, із складу якої був виділенні Виконавчий комітет, який став представником Тимчасового уряду в Києві і фактично виконував всі владні функції.

4 Квітня була створена Українська Центральна Рада. Спочатку Рада була лише одній у ряді інших національних об'єднань — «Радою об'єднаних єврейських організацій» і «Польським виконавським комітетом».

Проте незабаром Рада стала вести самостійну політику. Проводячи широку агітацію серед сільського населення і спираючись на військові частини, укомплектовані українцями, Рада добилася фактичного визнання Тимчасовим урядом своєї лідируючої ролі. Це положення було закріплене 2 липня 1917 під час візиту до Києва міністрів Тимчасового уряду М. І. Терещенко та І. Г. Церетелі . На нараді з представниками Центральної Ради і Виконавчого комітету міської Думи були розмежовані повноваження влади — Центральна Рада стала законодавчим центром автономної провінції. Тоді ж на нічному засіданні були визначені географічні рамки, на які поширювалася влада Ради.

Дії Терещенко і Церетелі, особливо визначення географічних меж юрисдикції Центральної Ради, привели до урядової кризи в Петрограді: всі міністри-кадети на знак протесту вийшли із складу Тимчасового уряду.

7 листопада Українська Центральна Рада виступила зі своїм Третім універсалом, яким проголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР) як автономної державної одиниці Російської Республіки. Але про Росію під владою більшовиків не йшлося. УНР планувала вступити у федеративні відносини з тими державами, які сформуються на руїнах імперії і, звичайно, без більшовицьких урядів.

Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку Української революції. Рішення Центральної Ради відбивало настрої більшості населення України. Основна частина українських селян, солдатів-українців, національної інтелігенції, службовців підтримувала Центральну Раду та українські національні партії, що входили до її складу. На виборах до Всеросійських Установчих зборів, які відбулися в Україні в листопаді 1917 р., українські національні партії одержали близько 75% голосів.

Отже, наприкінці жовтня - на початку листопада 1917 р. в Україні, за винятком хіба що деяких районів Донбасу, співвідношення сил було на користь Центральної Ради, яка, відповідно до пануючих серед населення настроїв, проголосила утворення Української Народної Республіки.

Висновки

У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства. У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

33/

Назвіть та проаналізуйте етапи українського державотворення 1917-1920 рр.

Україна 1917-1920 рр.

Важливий історичний період формування української державності – це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.

Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, — Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії. 19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

34 /

Визначте основні напрями державотворчої діяльності Директорії УНР, наскільки вона була ефективною?

Постановка проблеми. Період влади Директорії був найбільш тривалим і, можливо, найскладнішим в історії української національної державності 1917-1920 рр. Цей час збігся з вирішальними подіями на території колишньої Російської імперії, створенням Версальської міжнародно-правової системи, а отже, з процесами мирного врегулювання в Європі, які безпосередньо або ж опосередковано стосувалися України, ускладнювали перебіг військово-політичної ситуації в Україні, а також процес державного будівництва. Саме він багатьма науковцями трактується як неоднозначний, часто суперечливий, такий, що супроводжувався низкою об’єктивних та суб’єктивних труднощів. Вади і помилки, допущені в період державотворення УНР доби Директорії, мають бути враховані на сучасному етапі, мусять слугувати пересторогою для сьогоднішнього і прийдешніх поколінь громадян, зокрема, політиків нашої держави у процесі державного будівництва.

Стан дослідження. Ті чи інші аспекти історії державотворення в УНР доби Директорії вітчизняною історичною та історико-правовою науками неупереджено розглядаються лише з 90-х рр. XX ст. Про процес державотворення повідомляється у працях з історії держави і права України, однак в них мало йдеться про пошуки під час існування «Другої УНР» власної моделі розвитку держави. Помітний внесок у вивчення державотворення доби Директорії зробили відомі історики права О.Л. Копиленко і М.Л. Копиленко. їх працям притаманна прискіплива робота з нормативним матеріалом, аргументованість висновків. В руслі означеної проблеми плідно працюють історики О. Реєнт, В. Румянцева, Д. Яневський та інші, хоча у їхніх працях спеціально не виділяються питання пошуку моделей розбудови держави та труднощі їх реалізації.

Враховуючи це, ми поставили мету - висвітлити процес перебігу державотворення УНР доби Директорії у контексті проблем пошуку моделей її розвитку в складних міжнародних та внутрішньополітичних умовах існування.

Виклад основних положень. Проголошений в Україні 1918 р. Гетьманат не став довготривалою формою українського державного життя. Наростання соціальної напруги в процесі гетьманського державного будівництва призвело до формування (травень 1918 р.) організованої опозиції - Українського національно-державного союзу (від серпня 1918 р. - Український Національний Союз). Це був представницький орган найвпливовіших політичних об’єднань України (українських соціал- демократів (УСДРП), українських соціалістів-революціонерів (УПСР), українських соціалістів-самостійників (УПСС), українських соціалістів- федералістів (УПСФ), Селянської спілки, низки профспілкових організацій та січових стрільців), які під час виборів до Українських Установчих зборів у 1917 р. спільно здобули до 80 відсотків голосів виборців. В умовах поглиблення кризи гетьманського уряду, яка неминуче вела до чергової окупації України іноземними військами, Український Національний Союз у грудні 1918 р. взяв на себе державну відповідальність. Для здійснення урядових функцій Український Національний Союз обрав за аналогією з Великою французькою революцією колегіальний управлінський орган – Директорію у складі п’яти осіб на чолі з В.Винниченком. Передбачалося, що Директорія виступить на чолі антигетьманського повстання, а після його перемоги управлятиме Україною до скликання Установчих зборів.

У результаті приходу до влади Директорії було відновлено попередню назву держави (УНР) і форму державного устрою (республіканську). Хоча, як слушно зауважують науковці, сам факт відновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а читався з її повної назви - «,Директорія Української Народної Республіки». На відміну від Центральної Ради і Гетьманату, які спиралися на певні програми, Директорія керувалася здебільшого загальними гаслами.

Період перебування Директорії при владі був часом її злетів і падінь. Перші тижні владарювання Директорії були водночас і періодом її найвищого тріумфу. На початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України, було чимало зроблено з розбудови основних засад державного ладу й суспільно-економічної політики. Лише наприкінці 1918 - у першій половині січня 1919 р. нова влада видала 16 законів: про місцеве врядування, Генеральний суд, землю, скасування гетьманських законів, державну українську мову, призов молоді до війська, матеріальну допомогу вчителям, автокефалію української православної церкви тощо. Проте вже через півтора місяця, коли армія УНР змушена була під ударами збройних формувань радянської (більшовицької) Росії залишити українську столицю, виявилися певні ознаки занепаду Директорії. Умовно з цього моменту для неї розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця - Проскурів - Рівне - Станіслав - Кам’янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів) та кардинальних змін офіційної політичної лінії.

Власне сам процес вироблення офіційної політичної лінії також був серйозною проблемою в діяльності Директорії. Причиною цього стали різні політичні вектори її керівництва, яке не мало єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва. Голова Директорії УНР В. Винниченко, який захоплювався революційним романтизмом і покладався переважно «на стихійну демократію мас», наполягав на розбудові держави за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти держав Антанти. Друга чільна особа - головний отаман С. Петлюра, - навпаки, виступав за «європейську модель» (яка пов’язувалася з утвердженням принципу розподілу влад через розвиток парламентаризму, а в українському контексті - через скликання Установчих Зборів) і спільну з Антантою боротьбу проти радянської Росії. Водночас він не заперечував проти встановлення на місцях влади інших отаманів, які спиралися на «партизанщину» без спільного та обов’язкового для всіх плану дій .

У зазначеному контексті основні тенденції розвитку національної української державності впродовж майже дворічного існування «другої» УНР найвиразніше виявляли себе крізь призму двох хронологічних етапів. Часовий відтинок від листопада 1918 до серпня 1919 р. в пошуках стратегії державотворення характеризувався великим компромісом, сформульованим як трудовий принцип державотворення. Лідери Директорії УНР в цей період коливалися між соціалістичними і загальнодемократичними гаслами, але в межах соціалістичної орієнтації на трудовий народ та радянські форми влади. У результаті компромісу було обрано третій шлях: на місцях передбачалося створити Ради, а в центрі - скликати Конгрес трудового народу. Найвиразніше така позиція була відображена у першому програмному документі Директорії, що мав програмний характер, - її Декларації (26 грудня 1918 р.). Від серпня 1919 до листопада 1920р. спостерігаються певні сталі тенденції розвитку української державності, які, хоч і не мали чітко окреслених форм, вже не змінювалися до останніх днів УНР.

Серпневою Декларацією Директорії було проголошено, що подальший суспільно-політичний розвиток України мав здійснюватися на основі демократичних принципів державотворення. Іншими словами, було взято курс на реалізацію «європейської моделі» побудови держави, яка ґрунтувалася на залученні до процесу державного будівництва усіх верств суспільства. Загалом протягом свого існування Директорія поступово еволюціонувала до авторитарного правління С. Петлюри і окремих військових отаманів.

Слід також додати, що процес розбудови національної державності в добу Директорії УНР відбувався у надзвичайно складних міжнародних та внутрішньополітичних умовах. Зокрема, в період існування «другої» УНР військово-політична ситуація в Україні ускладнювалася частковим загарбанням сусідніми державами українських етнічних земель. Зокрема, Буковина була захоплена Румунією (листопад 1918 р.), Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею (травень-липень 1919 р.), а Закарпаття окупували румунські й чеські війська (липень 1919 р.). Окрім того, з листопада 1918 до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з’явилися війська радянської Росії, які, не визнаючи Україну суверенною державою після анулювання Брестської угоди, захопили впродовж січня-квітня 1919 р. більшу частину території УНР. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала А. Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною «білою» владою. За Директорією залишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. російські радянські (більшовицькі) війська при підтримці «червоних» партизан і селянської армії Н. Махна витіснили денікінців з більшої частини України. У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ і увійшла до Києва. Проте за місяць (12 червня) російські більшовицькі війська знову захопили Київ і до серпня 1920 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом, Крим і вся Таврія перебували під контролем «білого» генерала П. Врангеля [4, с. 345].

З метою упорядкування законодавства в ситуації, коли територія України час від часу переходила з рук однієї влади до іншої, виникла необхідність видання Директорією двох постанов: «Про анулювання на території України чинності всіх законів та декретів так званого Світського Українського, так і Світського Російського Уряду, і про відновлення чинності законів УНР» (17 травня 1920 р.) та «Про анулювання на території України чинності всіх законів та декретів так званого Російського «Правительства Юга России» (Денікінського), і про відновлення чинності законів УНР» (21 травня 1920 р.), які передбачали, що з дня звільнення від ворога території України на ній відновлюється чинність всіх законів та декретів Української Народної Республіки. Подібне спрямування мав також закон «Про відновлення чинності судової влади УНР та надання напряму справам, що виникли у відповідних органах окупаційної влади» (4 жовтня 1920 р.), який передбачав, що в міру звільнення теренів України від окупаційної влади мають відновлювати чинність органи судової влади УНР, а всі кримінальні вироки, винесені за окупації, вважати недійсними і надсилати їх на перегляд судовим органам УНР. Загалом зовнішня агресія і війна на декілька фронтів виснажували сили республіки, вносили розкол в самій Директорії. Загроза нового політичного краху змусила С.Петлюру шукати порозуміння з Польщею через перегляд західних кордонів на її користь, а це призвело до розриву з урядом ЗУНР. Наприкінці 1920 р. керівництво УНР остаточно втратило свій контроль над територією України і змушене було емігрувати.

Висновок. Приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, а головно, відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям, протистояння політичних лідерів, катастрофічно слабнуча армія, міжнародна ізоляція та втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

35 /

Визначте роль і місце Української Центральної Ради в процесі українського державотворення.

УЦР, після її офіційного проголошення 17 березня 1917 р., стала фундатором відродження української нації, політичного і духовного визволення власного народу, яке ще називали “українізацією” та реалізації його права на самовизначення. Саме вона, в період перебування України в епіцентрі Першої світової війни, політичної кризи у Російській імперії (припинення діяльності Держдуми, формування Тимчасового уряду, виникнення двовладдя) та у зв’язку з цими подіями значного погіршення економічного стану українського люду «очолила український національно-визвольний рух, надала українській революційній стихії організованих форм, об’єднала під своїм прапором провідні українські політичні партії, змусила російську революційну демократію рахуватись і вести діалог з українськими національними силами, проголосила Українську Народну Республіку і виступила її будівничим». Тільки завдячуючи УЦР, у новітній період ствердження націй, що для української державності було найголовнішою проблемою кінця 19 – початку 20 ст., із «бездержавної нації» українство трансформувалося у національно свідому, цивілізовану й політичну громаду і це стало апогеєм формування української «історичної нації».

Найбільш вдало подію створення Центральної Ради охарактеризував В. Винниченко: «…це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилася би в Харкові, в Полтаві, Одесі. Вона мусила бути, бо нація мусила, як така, як уся нація, як певний організм, мати єдиний вираз, єдиний орган свого проява. Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного організму простяглись до центру нерви нації» .

У цілому функціонування Центральної Ради в літературі висвітлено різними авторами контроверсійно. Так, В.Шевченко зазначив, що діяльність УЦР відноситься до тих явищ, які знаменують нову епоху нашого народу, при цьому як і за часів її існування, так і до сьогоднішнього дня, робота, здобутки і прорахунки ЦР – в центрі уваги широкого загалу, нерідко є предметом запальних дискусій. Крім того, він стверджує, що саме вона резолюцією від 22 квітня 1917 р. започаткувала принцип “українізації” всього життя в Україні, як всеосяжний процес усього національного, державотворчого, політичного, соціально-економічного і духовного розвитку українського народу. Українізація охопила національні школу, армію, все українське життя, отримала підтримку всього суспільства, його структур. …йшлося про широке розуміння процесу українізації. Численні з’їзди (селянські, кооперативні, партійні, загальнонаціональні) повинні були б переконати всіх, що це, український рух, це не вигадка купки інтелігентів, що це величезна сила, котра вирвалася з під вікового тиску, що сила ця росте... Припинити її… нема можливості, бо прокинувся 35-мільйонний народ…». На відміну від тих часів, ми спостерігаємо у сьогоднішньому суспільному і політичному житті нехтування українськими мовою, історією тощо. Ніби стверджується процес антиукраїнізації.

Крім того, важливою рисою УЦР було впровадження нею, з перших днів заснування, функції представництва всього українського народу, вона постійно зверталася до народу і діяла від імені народу, що отримало суспільне схвалення. Так, В. Верстюк зазначив: «історична заслуга Центральної Ради полягає в тому, що вона, на відміну від окремих політичних партій, захищала інтереси не якогось одного класу, а перша, публічно й відкрито, почала говорити від імені нації й про потреби нації. УЦР не пропускала нагоди апелювати до народу. Можливо, в такій політиці був значний популізм, та оскільки йшлося не про конкретні соціально-економічні рішення, а про мобілізацію й орієнтацію національної свідомості, така політика мала добрі наслідки»]. Так, звернемося до відозв, резолюцій, наказів, універсалів, директив ЦР, де проголошувалося: “Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду! Волею своє ти поставив нас, Українську Центральну Раду на сторожі її прав і вольностей української землі” (І Універсал); “Громадяне української землі! …Сповіщаємо всіх громадян України, що обрана українським народом через його революційні організації УЦР незабаром буде доповнена на справедливих основах представництва (ІІ Універсал); Громадяни України! Виявіть себе вірними оборонцями волі і ворогами анархії, яка може віддалити Всеросійські та Українські Установчі збори і привести до загину рідний край (Звернення ГС від 27 жовтня 1917 р.); Народе України і всі народи України! …Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої Україна також може впасти в безодню, усобиці, різні, занепаду. Народе Український! Ти разом з братніми народами України постановив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми Українська Центральна Рада, твоєю волею в ім’я творення ладу в наші1й країні, в ім’я творення ладу в нашій країні… постановляємо” (ІІІ Універсал); Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду!. Такі дії УЦР підтверджують її відношення до власного народу як до носія влади і викликають схвалення. Вони слугують зразком справжнього «захисту демократичних, всенародних інтересів, а не одного класу чи прошарку суспільства». УЦР «в свідомості українських селян постала як «свій», «народний» уряд, котрий вирішуватиме найвагоміші проблеми – проведе земельну реформу, українізує школу та церкву, братиме участь в переговорах щодо закінчення світової війни і тому визнавалася і підтримувалася найширшими колами українців».

Крім того, Українська Центральна Рада пройшла в короткий строк шлях українського політичного життя від «державницької ідеології ХІХ ст., що базувалася на українсько-визвольному русі, побудованому на автономізмі в різних формах федералізму, на політичному романтизмові, угодовстві української інтелігентської еліти ХІХ ст., яка сподівалася на демократичність, толерантність і розуміння прав українського народу щодо власного державного буття з боку нового російського уряду і безумовно, російської соціалістичної демократії і довірливого очікування цього» до еволюції державної самостійності України і виокремлення в пріоритет завдання боротьби за утвердження Української незалежної держави. Еволюція цього політичного процесу знайшла закріплення у чотирьох універсалах, з яких «вершиною державотворення став ІV Універсал».

З огляду на чітко визначену пацифістську політику соціалістично налаштованого державного проводу УНР в особах М. Грушевського, В. Винниченка, М. Порша та інших державників, які заперечували розбудову Армії України, необхідно констатувати її як великий політичний прорахунок із трагічними наслідками. У період після Ультиматуму Раднаркому Росії, коли над Україною нависла загроза інтервенції, на засіданні Малої Ради УЦР з січня 1918 р. ухвалено Закон “Про створення народного війська”, відповідно до якого Генеральне секретарство з військових справ повинне було регулярну армію демобілізувати і приступити до набору кадру інструкторів на принципі народної міліції на умовах вільного найму. До п’яти тисяч житів впродовж доби заплатила Україна за нехтування обороною рідного краю після захоплення Києва Муравйовим. Таким чином керівництво УЦР не зуміло залучити мілітарну потугу масового військово-патріотичного руху українців, яких внаслідок українізації російської армії нараховував більше 1,5 млн. чол., на захист національного суверенітету. На завершальному етапі своєї державницької діяльності УЦР повертається до активного формування Української Армії. Жаль, що і сьогодні серед українських урядовців є прихильники військової політики провідників УНР початкового етапу, які бюджетом України виділяють кошти на Армію – третину від потреби. Взамін бюджету “розвитку” частіше затверджують бюджет “розвалу” власної Армії. Підсумовуючи, необхідно підкреслити, що незважаючи на «великий вклад УЦР у державотворчу працю; прийняття величезної кількості найдемократичніших законів і рішень, створення велетенської кількості міністерств, комітетів та інших адміністративних органів для відродження промисловості, торгівлі, банків, навчальних закладів, театрів, музеїв, виявляючи піклування про національні меншини», вона втратила довіру народу. З цього приводу ГС В. Винниченко писав, що «я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-російськи, а тільки по-українськи, які, значить, були не латишами, й не росіянами, а своїми, українцями, з якою зневагою, люттю говорили про Центральну Раду, Генеральних секретарів, про їхню політику»]. Негативне ставлення до УЦР перекликається з втратою довіри і до сучасної державної влади і мало б слугувати повчальним уроком національного державотворення.

36/

. Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій. Недоліки й переваги політики П. Скоропадського:

У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.