5) 1796 Р. - утворення на території колишньої Гетьманщини Малоросійської губернії Російської імперії.

26/

Протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях, як і в Наддніпрянщині, розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Лівобережжі, де зростанню національної свідомості сприяла пам’ять про Гетьманську державу.

За час тривалого перебування у складі різних держав західні українці, або, як вони називали себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну еліту, і переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною відіграти роль духовних лідерів народу у Східній Галичині та Закарпатті, було греко-католицьке духовенство.

На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини, українці, крім імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед у різних регіонах. Відносини владних структур імперії та українського національного руху були досить своєрідними. Імператорські реформи наприкінці XVIII ст. мали вислідом деяке покращання становища українського населення. Відтак Габсбурги могли розраховувати на підтримку українців, коли тут розгорталися польські та угорські національні рухи. Водночас імперська влада тлумила український національний рух, не бажала його посилення і розглядала лише як засіб ослаблення інших рухів.

Важливе значення для західноукраїнського відродження мали культурні впливи у Наддніпрянщині. Галицьким русинам було би дуже важко вистояти в боротьбі за свої національні права без допомоги зі сходу – поезій Т.Шевченка, досягнень з історії, мовознавства, етнографії українського народу.

Процес українського національно-культурного відродження зародився наприкінці XVIII ст. в Закарпатті. Закарпатські вчені-просвітники першими розпочали пізнавати історію, мову та культуру народу, замислилися над своїм історичним походженням. У перших десятиліттях ХІХ ст. ідеї українського відродження набули поширення серед галицьких русинів. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося лише у другій половині ХІХ ст.

Спочатку український рух розвивався досить повільно але в роки революційних подій 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, західноукраїнські землі стали випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного руху. Спричиняли це, передовсім, несприятливі умови та утиски українства в Наддніпрянщині російською владою. Проте сам факт переходу першості зі сходу на захід українських земель мав важливе історичне значення. Він став свідченням того, що одним із здобутків українського руху стало розуміння того, що український народ, розмежований імперськими кордонами, має спільне минуле і майбутнє.

Початок українського національно-культурного відродження в Закарпатті

Перше покоління «будителів» (так називали діячів тогочасного слов’янського відродження) Закарпаття і Галичини вийшло із середовища греко-католицького духовенства. Більшість з них здобула освіту у Відні, в «Барбареумі». Цей навчальний заклад став своєрідним європейським центром слов’янського відродження, з якого вийшло чимало майбутніх слов’янських просвітителів.

У Закарпатті роль центру русинського національно-куль¬турного відродження відіграла Мукачівська греко-католицька єпархія. Такої ролі вона набула в роки діяльності найвизначнішого з мукачівських єпископів Андрія Бачинського (1732–1809).

У своїх посланнях Бачинський вимагав від місцевих священиків насамперед спрямовувати зусилля на організацію шкіл при церквах. На його вимогу батьків примушували в обов’язковому порядку віддавати дітей до школи.

Бачинський переніс свою резиденцію до Ужгорода, де створив семінарію і заклав велику бібліотеку. У ній було зібрано близько 9 тис. стародавніх рукописів, першодруків, рідкісних книг з багатьох європейських країн та з Наддніпрянщини. Він наказав заснувати єпархіальний архів, матеріали якого стали в майбутньому унікальним джерелом для багатьох дослідників історії краю. Саме Бачинський був ініціатором створення першої праці з історії карпатських русинів І.Базиловича.

Тривала боротьба єпископа за збереження народної культури, сприяння освіті карпатських русинів мала позитивні наслідки.

Наприкінці XVIII ст. у стінах Мукачівської семінарії Іоаникій Базилович (1742–1821) написав «Короткий нарис фундації Федора Корятовича» – першу працю з історії Закарпаття. Одним із перших її автор заявив про існування закарпатських русинів як частини східних слов’ян і показав, що вони мають власних учених, культурно-освітніх діячів, які впродовж століть закладали основи національної культури. За це І.Базиловича справедливо називали першим «будителем» у Закарпатті.

Українське відродження у Східній Галичині

У Східній Галичині позиції греко-католицької церкви особливо зміцніли після відновлення 1808 р. митрополії з центром у Львові. Діяльність вищих ієрархів греко-католицького духовенства у Перемишлі та Львові започаткувала національно-культурне відродження галицьких русинів. Центром першої хвилі українського національного відродження у Східній Галичині став Перемишль – осередок греко-католицької єпархії. Тут існувала велика бібліотека, діяла семінарія, зосереджувалися найосвіченіші представники духовенства – Іван Могильницький, Йосип Левицький, Іван Снігурський, Йосип Лозинський та ін. Надихав цей гурт русинських патріотів перемишльський єпископ Михайло Левицький .

У 1816 р., за підтримки єпископа, Іван Могильницький створив «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних». Цей гурт мав на меті видавати книжки для народу, написані зрозумілою йому руською мовою, та засновувати народні школи.

Заходи перемишльських патріотів викликали невдоволення серед поляків, які вели перед у Східній Галичині. Вони стали вимагати від австрійської влади заборонити викладання у початкових школах руською мовою, оскільки, як вони твердили, це лише варіант російської мови. Проте імперські урядовці не квапилися задовольняти ці вимоги, оскільки розуміли, що це спричинить посилення польських впливів у краї. Тому рішення мало компромісний характер. Греко-католики, як і римо-католики, дістали право вчити дітей власною мовою. У мішаних школах викладалися обидві мови, але релігійні заняття проводились окремо, згідно з віросповіданням дітей. Обидві церкви набули право окремо здійснювати нагляд за своїми школами.

Діяльність «Товариства...» поступово набувала розмаху. З метою підготовки вчителів у Перемишлі було відкрито дяко-вчительський інститут (1817 р.). У 1832 р. на території перемишльської єпархії існувало 400 шкіл. Було також видано декілька підручників та молитовників.

Іван Могильницький та його однодумці обстоювали думку, що русська мова є окремою від польської та російської сло¬в’янською мовою. Проте вони вважали за необхідне зробити народну мову вишуканішою, поєднавши її зі старою церковнослов’янською. Могильницький створив граматику цієї «сла¬вєноруської» мови, але вона мала штучний характер і поширення не набула.

«Руська трійця»

У 30–х роках ХІХ ст. український національний рух на західноукраїнських землях став поступово переходити у наступний, культурницький етап. Його уособленням стала утворена у Львові «Руська трійця» – громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування зі студентів семінарії та університету. Саме діяльність трійчан спричинила те, що народна мова русинівпоступово набула рис літературної української мови і стала впроваджуватись у повсякденний вжиток.

На початку 30-х рр. український національний рух у Східній Галичині активізувався. Основними причинами цього були вплив українського відродження в Наддніпрянщині та розгортання в краю польського визвольного руху у зв’язку з повстанням 1830–1831 рр. Цілковите ігнорування поляками прав корінного населення Галичини спонукало галицьких українців боротися за свої права.

У стінах Львівської греко-католицької семінарії зосередилося чимало патріотично налаштованої русинської молоді, яка бажала присвятити себе справі народу. Найбільшою популярністю серед семінаристів користувався «руський соловей» Маркіян Шашкевич (1811–1843). Він походив із родини сільського греко-католицького священика. Навчаючись у Львівській семінарії, М.Шашкевич мав можливість ознайомитися в її бібліотеці з творами як «будителів» західних слов’ян, так і братів-українців з Наддніпрянщини. Читаючи «Енеїду» І.Котляревського та збірники народних пісень М.Цертелева і М.Максимовича, молодий семінарист зміг відчути неповторну красу української мови. Згодом він став писати літературні твори українською мовою.

На другому році навчання Шашкевич заприятелював з Іваном Вагилевичем (1811–1866) та Яковом Головацьким (1814–1888). Семінаристи називали трьох друзів, об’єднаних спільними поглядами, «Руською трійцею». Поступово навколо них об’єдналося близько 20 однодумців. Сталося це, ймовірно, 1832 р. Основну увагу трійчани приділяли творенню на підставі русинської народної мови літературної. Для цього вони намагалися звільнити її від усіх штучних додатків, і зробити наближеною до народної мови.

Мету своєї діяльності члени гуртка вбачали також у тому, щоб запровадити українську мову в усі сфери життя. Рубіжною подією в цьому став виступ М.Шашкевича 1836 р. Аби довести, що українською мовою можна проголошувати філософські та релігійні ідеї, він уперше в історії Східної Галичини проголосив рідною мовою промову в музеї семінарії перед представниками духовної влади і гістьми. Виступ всім запрошеним сподобалася. Відтоді користування українською мовою здобувало дедалі більше прихильників серед галицьких русинів.

З метою популяризації української мови серед галичан члени гуртка підготували 1833 р. збірку власних поезій та перекладів «Син Русі», але видати її не змогли.

У консервативних колах греко-католицького духовенства діяльність молодих семінаристів не схвалювали. Таке ставлення спричиняло побоювання, що діяльність трійчан може загострити відносини з віденським урядом. Справді, місцева австрійська влада сприйняла діяльність трійчан без захвату. У неї й так не бракувало досить проблем із польським національним рухом. До того ж австрійці побоювалися, що український рух підтримає Російська імперія, щоб використати його як привід для загарбання Східної Галичини. Свою діяльність члени «Руської трійці» розглядали як складову частину того процесу, що відбувався в царині літератури і науки у Наддніпрянській Україні. Вони щиро вітали видання досліджень з історії України і збірок народних пісень, українських альманахів у Харкові, Києві й Петербурзі, творів І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка. Дружні зв’язки підтримували трійчани з відомими вченими М.Максимовичем, І.Срезневським, О.Бодянським.

Наслідуючи приклад українських патріотів з Наддніпрянщини та ідеологів слов’янського відродження, вони прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудження національної свідомості галицьких русинів. У цьому, вони вважали, буде їхній внесок у справу українського національного відродження і входження українців у коло вільних культурних націй Європи, насамперед слов’янських.

Важливим кроком на цьому шляху повинно було стати видання альманаху «Русалка Дністровая». Він повинен був, як казав М.Шашкевич, допомогти «воскресити в новій силі руську славу, руську власть!» Збірка перебувала під забороною до 1848 р. Ідеї заборонених цензурою альманахів «Зоря» та «Ру¬сал¬ка Дністровая» доніс до читачів у публікованому протягом 1845–1847 рр. у Відні альманасі «Вінок русинам на обжинки» Я.Головацький.

Праця членів гуртка мала різнобічний характер. Вони переймалися мовознавчими, етнографічними, народознавчими, літературознавчими дослідженнями, перекладацькою, публіцистичною, художньою творчістю, журналістикою, педагогікою тощо. Її багатогранний характер відчутно впливав на національну свідомість галичан.

Завдяки діяльності членів гуртка упродовж 30–40-х рр. український національний рух у Галичині зробив значний крок вперед.

27/

Перша хвиля

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Друга хвиля

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Третя хвиля

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.

Четверта хвиля

— так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн. українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

28/

Російська імперія формуваллася на обєднанні і підкоренні бувших земель Київської Русі. Нац етнополітика Росії базувалася на велико-руській ідеї – асиміляції неросійського населення через національні утиски. Австроугорщина відрізнялася більшою ліберальністю, українці вважалися другорядним народом через другорядний статус, між народами були умовно-гармонійні відносини.

Одже політика Австро-угорщини відрізнялася більшою ліберальністю

29/

Реформи в Росії відрізнялися від реформ у Австрії. По-перше, вони проводилися пізніше. По-друге, їхнім могутнім каталізатором став міжнародний фактор — участь і поразка в Кримській війні. По-третє, вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 р. Австро-Угорській) буржуазні реформи діяли вже 1848 р. (опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через низку причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адміністративно-репресивний апарат, сила консервативного табору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними. Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови — не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва. Крім того, російський варіант наздоганяючої модернізації мав серйозні протиріччя:

— аграрна реформа, урізавши майже на 20% селянські наділи, водночас збільшила повинності селян та віддала їх у довгострокову кабалу державі;

— зміцнення общинних порядків, що проголошувалося реформою, вступало в суперечність з утвердженням громадянських прав селянства;

— демократична практика всестанової виборності до земств вступала у протиріччя з пануючим авторитарним режимом;

— самодержавство виходило за межі моделі створюваної ним правової держави;

— незавершеність, половинчастість реформ зумовили протиріччя між носіями влади та практично всіма верствами суспільства;

— панування багатоукладності в економіці робило стан суспільства нестабільним, створювало ґрунт для контрреформ.

Селянські реформи в Австрійській імперії (1848) та Російській (1861) мали спільні причини (гальмівна роль феодальних відносин, криза господарства, зростання соціального напруження), мету (зміцнення монархічної влади при збереженні домінування на селі поміщика), форму проведення (реформа ініціювалася верхами та здійснювалася під їхнім керівництвом та контролем). Крім того, в обох імперіях у пореформений період залишилося чимало пережитків феодальної системи господарювання (поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо). Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим станом — селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика до того часу, доки не викуплять у власність землі, зберігалися тілесні покарання різками.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позичку на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень у інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися в другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства — селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові класи — пролетаріат та буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова загальноросійського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; вкрай важке економічне становище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді в пролетарському середовищі. У своїй сукупності ці особливості визначили політичне обличчя та специфіку психологічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях.

Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії.

У XIX ст. Російська та Австрійська імперії переживають кризу феодально-кріпосницької системи. Усвідомлення цієї кризи змусило як російський, так і австрійський уряди ліквідувати кріпосне право та реформувати державний устрій. В Австрійській імперії реформи були здійснені в 1848-1849 рр., в Росії - в 60-70- тих рр. XIX ст. Реформи, незважаючи на свою обмеженість, мали епохальне значення: вони створили чудові умови для прискореного капіталістичного розвитку України.

• Отже, російські реформи 60—70-х років здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення в українських землях — складовій Російської імперії — спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого боку — формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

30/

Кінець ХІХ - початок ХХ століття позначився подальшим зростанням національного руху в Наддніпрянській Україні, його політизацією.. За політичною і соціально-економічною спрямованістю, стратегією і тактикою українські партії Наддніпрянщини можна поділити на ліворадикальні та ліберально-демократичні.

До ліворадикальних належать Революційна українська партія (РУП, 1900 р.), Українська соціалістична партія (УСП, 1900 р.), Українська народна партія (УНП, 1902 р.), Українська соціал-демократична спілка («Спілка», грудень 1904 р.), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП, грудень 1905 р.) та ін.До ліберально-демократичних входять Українська демократична партія (УДП, 1904 р.), Українська радикальна партія (УРП, 1905 р.), Українська демократично-радикальна партія (УДРП, 1905 р.).

Політизація українського національного руху була зумовлена наступними чинниками:

• в український рух вливається нове покоління українських діячів, яке не вдовольняється лише культурницькою діяльністю;

• з'являється загальна тенденція опозиційних рухів у російській імперії до створення політичних партій;

• соціально-економічні зміни другої половини ХІХ ст.-індустріалізація економіки, зростання кількості пролетаріату, обезземелення селян - призводили до загострення соціальних протиріч та політизації суспільства.

Політизація українського-національно-визвольного руху була підготовлена багаторічною культурно-освітньою діяльністю громадівців, своєрідним відродженням і перетворенням у невід'ємний компонент національного руху тих політичних домагань, які сповідували кирило-мефодіївці у середині ХІХ ст.Особливості політичного становища та соціально-економічного розвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльності українських політичних партій. Першими виникли партії соціалістичного спрямування. Тривалий час вони домінували кількісно.

6. Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП), яка виникла 29 січня 1900 року в Харкові на так званій «раді чотирьох» (Д. Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича, М. Русова)/1,47/. Політичним маніфестом цієї партії, як відомо, була брошура М.Міхновського (1900 р.) - «Самостійна Україна». Автор, спираючись на факти трагічної боротьби українців за власну державність, обґрунтував історичні права України на самостійне існування.

Програмні засади РУП обговорювалися у 1902-1903 роках на сторінках часопису «Гасло». Часопис виходив за редакцією і на кошти Д. Антоновича. До складу редакції входили Є. Голіцинський, П. Канівець і В. Козиненко. Соціалістичні ідеї часопису викликали невдоволення частини членів РУП, очолюваної О. Коваленком, Ю. Коллардом і Л. Мацієвичем.

З'їзд РУП 1902 року схвалив діяльність редакційного комітету РУП, вирішив налагодити випуск часопису «Селянин» (виходив з січня 1903 року по жовтень 1905 року) Делегати з'їзду обрали ЦК РУП, визначили його завдання і обов'язки. До складу Закордонного Комітету РУП у Львові увійшли Євген і Катерина Голіцинські, В. Винниченко, П. Канівець, М. Ткаченко./11,27/

Головним напрямком діяльності РУП була інтенсивна робота серед селян і робітників. Між 1900 і 1905 рр. вона видавала чотири газети («Гасло», «Селянин», «Добра новина», «Праця») і 38 брошур («Чи є тепер панщина?» «Власна земля», «Дядько Дмитро» та ін.) загальним тиражам 190 тис. примірників. Газета російських соціал-демократів «Іскра» писала: «Як снігом було засіяно їхніми листками Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верств на селянському возі, вивозили і розкидали насіння протесту революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від політичного життя країну. Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літературу, його власною мовою писану»/12,84-85/

Однак практична робота завдала дошкульного удару по теоретичних мріях діячів РУП. Рівень національної самосвідомості українського селянства залишався досить низьким, і через це агітація за відокремлення України від Росії не знаходила відгуку навіть у аграрних районах, оскільки селянство дивилося на світ крізь призму соціально-економічних проблем. Саме тому одна з провідних тез - відтворення самостійності України, не маючи широкої соціальної бази, зависла у повітрі.

У 1902 році від РУП відходить права її частина на чолі з М.Міхновським, утворивши УНП.

У 1903 році «вільні громади» (комітети) РУП у Києві, Харкові, Полтаві були розгромлені, членів ЦК заарештували, робота партії ускладнилася. РУП дедалі більше переходила на марксистські позиції і в багатьох принципових питаннях зблизилася з РСДРП/13,315/ В той же час в самій РУП наростали розходження.

24 грудня (за ст. стилем) 1904 року у Львові відбувся Другий з'їзд РУП. Між рупівцями відбулася гостра сутичка щодо національного питання та об'єднання з РСДРП. М. Порш та його прибічники (В. Мазуренко, В. Винниченко, В. Козиненко, П. Понятенко, С. Петлюра, В. Баландін, М. Сахаров, А. Гук) питання про об'єднання з РСДРП ставили у залежність від визнання останньою національно-територіальної автономії України та федеративного принципу побудови партії.

Члени Закордонного комітету РУП у Львові, до якого входили М. Меленевський, Є. і К. Голіцинські, П. Канівець, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Ткаченко пропонували використати політичний потенціал РСДРП для активізації визвольного руху в Україні. Водночас вони проголошували, що негативне ставлення РСДРП до самовизначення України може змінити стратегічні плани партії у національно-визвольному русі. О. Скоропис - Йолтуховський з цього приводу писав:» Я іду до мас сільського, а тим-самим не денаціоналізованого українського пролетаріату, отже масова його партійна організація не може бути іншою, як тільки українською, - хочуть того чи ні верхи РСДРП» /11,47/.

На засіданні з'їзду 25 грудня 1904 року відбувся офіційний розкол РУП. У січні 1905 року група М. Меленовського в Києві оприлюднила листівку «Розкол РУП», де оголосила про утворення окремої партії - «Українська соціал-демократична спілка»/14,28/.

7. Українська народна партія (УНП) - перша українська партія самостійницького напряму в Наддніпрянській Україні. Заснована М. Міхновським у 1902, партія об'єднала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення національної незалежної держави. До УНП увійшли національно-радикальні члени Революційної української партії і молоді представники українських громад. УНП виникла шляхом злиття політичних гуртків, які поділяли ідеї «самостійників» і здебільшого до РУП не належали./20,96/ Ідеологом партії був М.Міхновський. УНП не була партією в класичному розумінні цього слова. Вона по суті не розгорнула практичної діяльності, не змогла створити керівних органів та місцевих осередків. Факт розколу в РУП не підтверджується достовірними архівними даними. Програмні орієнтири УНП спочатку визначала робота М.Міхновського «Самостійна Україна». У 1906 році з'явилась «Програма УНП», у якій було конкретизовано ідею всеукраїнської революції, суб'єктами якої повинні стати українські робітники й хлібороби. Було висловлено мінімальні вимоги щодо термінового поліпшення економічного стану експлуатованих верств українського суспільства у Російській імперії, запровадження місцевої автономії в адміністративному житті, судовій, релігійній, просвітницькій справах. Головною метою УНП визначила - створення самостійної Української держави, що забезпечить соціальні перетворення у соціалістичному напрямі. У програмі УНП записано «…немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряду з усякого другого користується однаково рівним правом. Через се ми маємо бути цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з'єднана українська земля. Таким чином ми мусимо відстоювати політичну свободу всіх націй в Росії, яко засоб до української нації в сім'ю націй культурних»/19,325/

Програмні засади УНП викладені у брошурі М. Міхновського “Самостійна Україна”. Основними засобами досягнення поставленої мети - здобуття незалежості України партія вважала страйки та збройне повстання. Після перемоги передбачалось встановлення самостійної демократичної республіки. Партія проголосила лозунг “Україна для українців”. Виступала за шанобливе ставлення до української мови та національних традицій, застерігала українських робітників від співпраці та єднання з російськими і польськими пролетарями. УНП наголошувала, що українцям має бути байдуже, який політичний лад існуватиме в Росії, і заперечувала необхідність участі українців у боротьбі проти самодержавного режиму за свободу Росії. Під впливом революційних подій 1905-07 УНП почала звертатись до соціалістичних ідей і гасел, що знайшло вияв у партійній програмі, прийнятій у 1907. Боротьбу за національне визволення УНП розуміла як боротьбу проти панування в Україні чужих держав, так і проти капіталізму. УНП була готова прийняти також тимчасову автономію в межах Всеросійської імперії. Майбутню самостійну Україну програма УНП бачила тільки соціалістичною. У соціальній сфері висувала вимоги 8-годинного робочого дня, скорочення робочого дня на шкідливих виробництвах, заборону дитячої праці тощо. Аграрна програма передбачала націоналізацію землі шляхом позбавлення земельної власності іноземців (росіян, поляків, німців та ін.) без компенсації, а українських поміщиків - з компенсаційними виплатами. Українські селяни отримували землю в користування і наділялися такою кількістю земельних угідь, які могли обробити, не використовуючи найману працю.

Свою практичну діяльність УНП, як і інші українські політичні і партії, розпочала з організації видання. У Львові вона видала свій часопис «Самостійна Україна». Щоправда, вийшов лише один його номер, в якому було надруковано Конституцію України за проектом М. Міхновського. З перших днів існування партія обстоювала ідеї з самостійності України, обґрунтовану М. Міхновським ще у 1900 р. За 1902-1904 рр. партія видала відозви і прокламації, пропагандистські брошури «Програма Української народної партії», «Свято робітників з 1 Травня», «Робітницька справа в програмі Української народної партії» та ін. У них партія розробляла програмні вимоги, критикувала соціалістичне москвофільство української інтелігенції та перевертнів-малоросів, старе покоління українофілів, проповідувала радикальні націоналістичні ідеї/21,193/

Логічним завершенням оформлення нової політичної ідеології самостійництва, яку М. Міхновський виклав у своїх брошурах, опублікованих нелегально, стали написані ним у 1903 р. «Десять заповідей УНП». Вони були своєрідним маніфестом самостійників і були широко відомі як в Україні, так і за її кордоном. У документі були сформульовані основні ідеї і принципи УНП.

8. На засіданні з'їзду 25 грудня 1904 року відбувся офіційний розкол РУП. У січні 1905 року група М. Меленовського в Києві оприлюднила листівку «Розкол РУП», де оголосила про утворення окремої партії - «Українська соціал-демократична спілка»/14,28/.На Женевській конференції «Спілка» була визнана автономною складовою частиною РСДРП, з окремим статутом як національна організація, що «має своїм завданням організацію пролетаріату, який розмовляє українською мовою». /15,77 / За мету «Спілка» мала «пособити з'єднанню свідомого пролетаріату усієї Росії в єдине централізоване ціле, пособити збудуванню централізованої пролетарської партії усієї Росії, не дати відтягти український пролетаріат в бік буржуазно-радикальної «Самостійної України», себто стати на перешкоді затемнінню класової свідомості українського пролетаріату.»/16, 27/

«Спілка» складалася з громад, які об'єднувалися на місцях з організаціями РСДРП. Питання про об'єднання з провінційними організаціями РСДРП було розв'язане на конференції «Спілки» в листопаді 1906 р. Саме тоді було обрано Головний комітет «Спілки» у складі М. Меленевського, О. Скорописа-Йолтуховського та представників від місцевих організацій РСДРП - Г. Довженка, П. Тучапського, С. Завадського, С. Подольського, Г. Соколова. Згодом до нього було кооптовано Ю. Ларіна, М. Ткаченка, Р. Рабінокича, А. Ріша та ін.

«Спілка» готова розпочати переговори з РСДРП про входження до її рядів на засадах автономії. Та частина РУП, яка відстоювала організаційно-політичну самостійність партії, провела замість з'їзду в грудні 1904 р. у Львові нараду, обравши на ній центральний комітет РУП у складі Д. Антоновича, В. Винниченка, А. Гука і М. Порша.

На початку 1905 р. «Нарис програми Революційної української партії», поданий Київською вільною громадою, був затверджений з деякими змінами як проект партії й остаточно ухвалений на II з'їзді РУП в грудні цього року. Проте з'їзд перейменував організацію в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка стала спадкоємницею РУП і одночасно новим політичним формуванням.

Певний успіх мала «Спілка» і під час виборів до II Думи, провівши до неї 14 депутатів. Проте організація, яка проголосила себе єдиним представником українського пролетаріату і налічувала від 4,3 до 7 тис. чол., перестала звертати увагу на національні проблеми, вважаючи основним завданням вирішення соціально-економічних питань. Наприкінці 1906 р. партія почала занепадати. У 1907 р. майже в повному складі був арештований центральний комітет «Спілки», розгромлені основні комітети партії в Київській, Полтавській, Волинській, Чернігівській і Подільській губерніях. Тому невдалою була спроба партійного керівництва організувати свою передвиборчу кампанію до III Думи. Після третьочервневого перевороту 1907 р. лідери «Спілки» емігрували і створили у 1908 р. у Відні закордонну групу парти, яка співробітничала з Л. Троцьким У 1909—1911 рр. «Спілка» як організована політична партія фактично не існувала, збереглися лише деякі нечисленні її групи на Волині. У цих умовах М. Меленевський виступив з ініціативою об'єднання з УСДРП.

З часом вплив «Спілки» на маси значно зріс. На початку 1906 р. вона, об'єднавшись з Південноросійським бюро РСДРП, виконувала його функції і прагнула перетягти на свій бік частину організацій УСДРП, яку проголошувала «дрібнобуржуазною» і «націоналістичною» партією. Посилюючи свій вплив на українське селянство, «Спілка» вимагала негайної конфіскації землі у поміщиків. Вона досить успішно конкурувала з УСДРП в організації селянських виступів. Однак виявилося, що УСДРП не мала з ким об'єднуватися, оскільки напередодні Першої світової війни «Спілка» як політична організація перестала існувати.

9. Д. Антонович, зазнавши невдач у дискусії з національного питання, став на шлях фракційної боротьби. Скориставшись відсутністю в Києві інших членів ЦК, він 5 червня 1905 року скликав з'їзд за участю представників Київського, Полтавського, Лубенського і Ніжинського комітетів/7,127/. Його учасники прийшли до компромісу: прийняли черговий «Проект програми Революційної Української Партії». Цей проект був розглянутий на другому з'їзді РУП у Харкові. Проект мав низку нових положень. У ньому була відсутня теза про те, що політична незалежність України є ідеалом партії. Вимога федералізації Росії замінювалась гаслом демократичної республіки. У ньому зазначалося, що РУП вимагає автономії України з окремими представницькими Зборами(Сеймом), яким належить право законодавства в інтересах народу, який мешкає на території України./18,40/. Вимога автономії України була доповнена в проекті програми двома принциповими положеннями: повсюдне впровадження місцевого самоврядування, право кожної нації на політичні інституції, які б гарантували їй вільний культурний і громадський розвиток/18,40/. Як зазначає В.І. Головченко: «останній пункт проекту передбачав підготовку відсталих у своєму розвитку етносів до сприйняття ідеї державного самоврядування, саме і став підставою для звинувачень РУП у націоналізмі й підтримці так званої «культурно - національної автономії»/11,54/. На цьому ж з'їзді, в грудні 1905 року, РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію.

З'їзд прийняв статут новоствореної партії та ухвалив резолюції з програмних та тактичних питань. В основу програми УСДРП було покладено Ерфутську програму німецької соціал-демократії. У головному партійному документі наголос було зроблено на парламентські, конституційні форми боротьби. Основне положення «наукового соціалізму» про диктатуру пролетаріату було відсутнім. Серед вимог висувалися лозунги демократичної республіки, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, свободи слова, друку, совісті, спілок, страйків, 8-годинного робочого дня тощо. В аграрному питанні УСДРП прийняла платформу муніципалізації землі, висуваючи вимогу конфіскації удільних, церковних і монастирських земель та передачі їх у власність місцевих або крайових самоуправлінь. Питання про конфіскацію поміщицьких земель взагалі не ставилося. В роки першої російської революції, коли Україна була охоплена аграрним рухом, УСДРП негативно ставилась до стихійних селянських виступів і закликала спрямувати агітаційно-пропагандистську роботу на те, щоб переконати селян в необхідності організованої і планомірної боротьби за соціалістичний лад. Він проголошувався для робітників і селян єдиним шляхом виходу з теперішнього пригніченого становища./19,338-342/

У національному питанні УСДРП уже на II з'їзді (грудень 1905 р.) декларувала рівні права всіх націй і висловлювалася за збереження в партійній програмі вимоги національно-територіальної автономії України. В цілому програмні вимоги партії не виходили за межі загальнодемократичних завдань. Вони зводилися до ліквідації самодержавства та встановлення республіканського ладу в Росії, скасування решток феодалізму в соціально-економічній сфері, забезпечення права націй на самовизначення, запровадження громадянських свобод.

Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.

Проводили значну агітаційно-пропагандистську діяльність, партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників («Праця») та селян («Селянин»), агітаційні листівки та відозви, які розповсюджувалися в Наддніпрянській Україні. За три перші роки свого існування УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій. Чисельність УСДРП наприкінці першої російської революції (березень 1907 р.) становила майже 3 тис. чол.

10. У 1900 році незалежно від РУП було створено іншу соціалістичну організацію. Це була Українська соціалістична партія (УСП), засновником і ідеологом якої був українець польського походження журналіст Б. Ярошевський. Він був прихильником Польської партії соціалістичної (ППС). Він вважав, що необхідно створити аналогічну національну українську партію. Ця партія утворилась під впливом польської революційної думки і практики. Основні політичні питання Українська соціалістична партія повністю була солідарна з Польською партією соціалістичною. Вони виступали за революційне знищення царизму, утвердження широких демократичних прав і свобод, звільнення трудящих від капіталістичного гніту та усуспільнення землі і засобів виробництва як кінцеву мету боротьби./7,86/

Побудову демократичної Української республіки Українська соціалістична партія передбачала на основі таких принципів: загальне виборче право, рівноправність націй, що населяють Україну, рівність громадян краю, громадянське самоврядування, демократичні свободи, поступово усуспільнення засобів виробництва, в тому числі землі. /7,87 / Для проведення радикальних реформ Україна мала повністю ліквідувати залежність від Росії. УСП тісно пов'язувала національне і соціальне питання, елементи самостійництва

У червні 1903 р. УСП ввійшла до складу РУП. Проте об'єднання РУП і УСП було недовгим. У грудні цього ж року Б. Ярошевський розірвав стосунки з РУП. У січні 1904 р. в часописі РУП «Праця» було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно. Певне, що розрив РУП і УСП зумовлювався насамперед тим, що між керівниками обох партій після об'єднання розпочалося суперництво за партійне керівництво. З одного боку, Б. Ярошевський претендував на роль головного теоретика в об'єднаній партії, чого, зрозуміло, не могли допустити лідери РУП. З іншого боку, наприкінці 1903 р. РУП, зокрема її закордонні центри, уже не розділяли самостійницької ідеї УСП, через що і звинувачували останню в шовіністичній агітації. Хоча, ідучи на об'єднання, представники обох партій, очевидно, розуміли певну слабкість своїх організацій і прагнули спільними зусиллями зайняти більш поважне місце в українському русі. УСП була слабшою від РУП як на інтелігентські сили, так і на зв'язки з народними масами. Найближчими співробітниками Б. Ярошевського серед емігрантів у Львові були, за згадкою Л. Ганкевича, Л. Седлецький, Володислав Міхновський, М. Меленевський та ін.

У 1905 р. УСП припинила своє існування, її члени у своїй переважній більшості перейшли до лав ППС. Разом з тим партія залишила помітний слід в суспільно-політичному русі, насамперед тим, що програма УСП наголошувала на існуванні національного і соціального гніту і вимагала утворення Української республіки, яка мала бути незалежною.

Отже, соціалістична течія в українському русі була представлена в першу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.

Отже, на початку ХХ ст. український національний рух активізувався і політизувався. Поряд з загальноросійськими виникають українські політичні партії різних напрямків: соціалістичного - РУП, УСП, Українська соціал-демократична «Спілка», УСДРП; національно - революційного - УНП; ліберально-демократичного - УДП та УРП, які об'єдналися в УРДП.

В програмах українських політичних партій було багато спільного, однак були й відмінності. На відміну від загальноросійських, в Україні не було ні крайніх лівих, як більшовики, ні крайніх правих, які носили монархічний характер.

Національно-революційна течія в українському русі початку ХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стояв М.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України. Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією - час для таких ідей не настав. Соціалістична течія в українському русі була представлена в першу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.

31/

Висвітліть «українське питання» в європейській політиці напередодні Першої Світової війни.

Україна в силу свого геополітичного становища потрапила в епіцентр світових інтересів і процесів. Обидві коаліції, що готувались, а потім вели світову війну (Антанта і Троїстий - згодом Почвірний союз) прагнули досягти мети значною мірою за рахунок українських земель, українського народу. Студенти повинні зрозуміти, що Перша світова війна стала трагедією для українського народу. Не маючи власної державності, будучи розірваними ворогуючими державами, різні частини українського народу мали воювати на боці цих імперій одна проти одної за чужі інтереси.

Російський уряд розпочав переслідування українства - закрито "Просвіти", заборонено друкувати будь-що українською мовою, багатьох українських діячів заслано. Водночас йшло переслідування українців у Галичині, яких звинувачували в москвофільстві. З початком війни тисячі людей запроторено до концентраційних таборів у Талерголфі, Гнаві, Гмюді, Терезієнштадті. Було заарештовано багато священників, інтелігенції, селян. Політичні й громадські діячі тікали до Відня.

1 серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій - Національно-Демократичної, Радикальної й Соціал-Демократичної - на чолі з К. Левицьким. Завдання Ради - охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. Рада створила військову організацію - Легіон Українських січових стрільців для боротьби з російським військом. До нього вступали тисячі юнаків.

4 серпня група українських імігрантів-наддніпрянців за ініціативою Д. Донцова й В. Дорошенка заснувала Союз визволення України як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України для пропаганди ідеї самостійності України.

Після окупації Галичини російськими військами і призначення генерал-губернатором графа О. Бобринського почалася русифікація - всі українські установи, бібліотеки, школи закривалися, скрізь запроваджувалися російські закони й мова. Почалися труси, арешти (тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12 тис. чол.). Заарештовано митрополита Андрея Шептицького, ректора львівської семінарії О. И. Боцяна та ін. Але у квітні 1915 р. почався наступ німецько-австрійських військ на Галичину, і відповідно - відступ російської армії, вже в липні вся Галичина і значна частина Волині були в руках німців. Ця поразка мала величезне значення для дальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії - перший сигнал майбутньої революції. Відхід російської армії із Західної України під тиском німецьких військ не приніс полегшення українцям. Людей виселяли, села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Ці трагічні події спричинили перелом у ставленні українців Наддніпрянщини до російського уряду.

Природно, що переважна більшість населення України схвально зустріла Лютневу революцію. Протягом 1-3 березня по всій Україні пройшли страйки, збори, мітинги, демонстрації. Замість усунутих органів влади самодержавства повсюдно створювалися Ради, фабрично-заводські й громадські комітети, виходили з підпілля заборонені партії, відроджувалися профспілки. Повалення царизму сколихнуло також національно-визвольний рух пригнобленого самодержавством народу України.

Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.

Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів — об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям. Загарбання цих земель переслідувало мету придушити гніздо "мазепинства", яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну. Усі плани російського генерального штабу вістрям наступу російської армії спрямовували в Галичину.

Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини.

Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції..., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям..." У 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: "Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії". Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.

32/

Визначте у чому полягала своєрідність політичної обстановки в Україні після повалення самодержавства у 1917 р.?