19. Підвалини соціальної психології

Давньо-грецький філософ Платон є родоначальником проблем соціальної психології. В античній філософії розроблялися ключові ідеї соціальної психології - Платон, Аристотель.

У філософії більш пізнього часу не можна опустити такі імена, як Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.Ж.Руссо, Ф.Гегель. У їх працях містяться численні спостереження за поведінкою людей в суспільстві. Багато хто з висунутих в цих творах ідей, набули розвитку в процесі більш пізньої наукової розробки; деякі ідеї - наївні і суперечливі - дали імпульс для їхнього наукового спростування і тим самим об'єктивно виявилися корисними під час підготовки до виникнення соціальної психології.

Як видно, соціально - психологічні ідеї були присутні в системах як ідеологічної, так і матеріалістичної філософії. Загалом, вони були нерозривно пов'язані з трактуванням більш загальних психологічних ідей.

Період виділення описової соціальної психології з філософії (соціології) в самостійну галузь знання (50 - 60-ті роки XIX ст. - 20-і роки XX в .).

Вже в стародавні часи робилися спроби пізнання суспільства. Спроби розглянути суспільство як систему, особливості його еволюції базувалися на недостатньому рівні знання про специфіку соціальної форми руху матерії.

Розкриття складної діалектики суспільного життя стало можливим на основі матеріалістичного розуміння історії. К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали суспільство як систему відносин між людьми, їхню спільну діяльність. Людина виступає носієм усіх суспільних відносин.

Принципово новий крок вперед в цьому напрямку був зроблений К.Марксом. поділити суспільне життя на те, що належить свідомості об'єкту, і те, що знаходиться поза нею. Бо потрібно було не просто поширити на сферу суспільного життя те розуміння матерії, яке історично склалося в процесі пізнання природних процесів, і навіть не тільки конкретизувати, уточнити само поняття матерії з врахуванням специфіки суспільного життя.

К.Маркс виразив основоположну для філософської теорії суспільства залежність свідомості від буття. "Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя".

Діяльність соціального суб'єкта є сутнісною рушійною силою суспільно-історичного процесу. Лише в діяльності соціального суб'єкта та через його посередництво реалізуються суспільні закони. Своєю цілепокладаючою діяльністю людина творить і змінює свій світ речей, свої способи спілкування, форми соціальності та відповідні інститути, свої здібності, тобто вона творить свою власну історію, і врешті-решт себе.

20. Буття людини в сучасному соціумі: філософські та психологічні аспекти осмислення

Сутність людини, формуючись історично, являє собою складну взаємодію біологічного і соціального, або антропогенезу і соціогенезу.

Соціальний фактор сприяє зміні середовища існування людей. Таким чином, в умовах суспільного життя людина розвивається під контролем взаємодіючих програм: біологічної та соціокультурної. Соціокультурне буття «диктує» умови, в яких відбувається біологічне буття людини. Тому людина, залишаючись біологічною істотою, виступає в своїй іпостасі як істота соціальна.

На першопочатках історії людям притаманні міфологічні і релігійні форми самосвідомості. У легендах, міфах розкривається розуміння природи, смисла людини і її буття. На основі міфологічних уявлень виникають перші вчення про людину в державах Давнього Сходу. Людина у філософії Давньої Індії мислиться як частина світової душі. Але людині притаманний потяг до свободи, звільнення від пристрастей.

Філософія Давнього Китаю створила вчення про людину. Конфуцій звертає увагу на моральну поведінку людини. Він писав, що обдарована небом етичними якостями людина зобов'язана вчиняти у відповідності з моральним законом - дао і вдосконалювати ці якості в процесі навчання. Метою навчання є досягнення рівня «ідеальної людини» (цзюнь-цзи). До цього ведуть етичні принципи.

Для Сократа основний інтерес представляє внутрішній світ людини, її душа і чесноти. Він обґрунтовує принцип етичного релятивізму, стверджуючи, що «чеснотою є знання».

Людина, по Демокріту - частина природи, складається з атомів, як і її душа.Разом із смертю тіла знищується душа. Мета життя - щастя, яке не зводиться до тілесних насолод і егоїзму.

У концепції Арістотеля людина розглядається як істота суспільна, державна, політична. Ще одна ознака людини - її розумність. Соціальність і розумність - це те, що відрізняє людину від тварини.

Питання взаємозв'язку особи й суспільства перебуває в полі зору багатьох психологічних шкіл. Так, згідно з теорією психоаналізу, психологічна проблема рушійною силою, мотивами поведінки людини є несвідомі біологічні потяги та інстинкти.

Теорія відчуження Е. Фромма вважається найбільш «соціалізованим» ученням неофройдизму. Втрату зв'язків із світом та з іншими людьми Е. Фромм називає відчуженням, «негативною свободою». Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування.

Еріксон вважає, що основною властивістю людини є «ідентичність особистості», яка вказує на взаємозв'язок особи й соціального оточення та виявляється у спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні цінності людини, її соціальної ролі та призначенні.

Маслоу вважає, що умовою оздоровлення суспільства є розвиток у людини творчого начала й самоактуалізації особистості, які передбачають єднання людини із соціумом.