Літургія Напередосвячених Дарів

Початки і Розвиток Літургії Напередосвячених Дарів.

Старі клясичні коментатори Літургії Напередосвячених, а за ни-ми також і модерні українські та російські коментатори ставлять початок і оснування цієї Літургії за первісних апостольських часів, або й приписують її постання і походження від самих апостолів.

Дехто лучить її з старинним звичаєм первісної Церкви, що дозволяв вірнимпричащатися поза св. Літургією, і при цьому підкреслюється, що цей звичай набрав літургічного оформлення і запроваджено його в Константинополі в шостому столітті.

Певним є, одначе, факт, що Літургія Напередосвячених своїм походженням дуже стара і правдоподібно така стара, як сам піст чотиридесятниці. Історія доказує, що вже від древних часів на Сході заіснував звичай, що в часі святої чотиридесятниці не було відправи св. Літургії окрім субот, неділь, та Великого Четверга. Симеон Солунський, а вслід за ним також пізніші коментатори, вияснюють існування цього факту тим, що у первісних часах християни вважали св. Літургію за вельми радісну службу, по якій слідували братолюбні столи - аґапе.

Тому що піст, натомість, є часом покаянних сліз, смутку та покутування за гріхи, існувало переконання, що не годиться відправляти св. Літургії, бо ж неможливо одночасно радіти і сумувати. Тому, щоб не переривати часу посту ані духовними, ані тілесними радощами, постановлено під час святої великої чотиридесятниці відправляти Літургію Напередосвячених, бо тоді піст - каяття лишається неперерваним,тому що цю Літургію відправляли ввечорі по заході сонця, коли вже дозволено було приймати їжу. З другого боку, таким поступуваннямтакож давалося змогу приймати Христа - Джерело всіх благодатей, щоб кріпитися на духовних силах і, як це гарно сказано в заамвонній молитві, могли “Подвигомъ добрымъ подвизатися, теченїе поста совершити, вњрђ нераздњльнђ соблюсти, главы невидимыхъ ѕмїєвъ сокрђшити, побњдителемъ же грњха јавитися, и неэсђжденнэ достигнђти поклонитися и святомђ воскресенїю.

Історичні досліди, які дотепер виконано над Літургією Напередосвячених, вказують, що у первісних часах християнства її служили тільки у Велику Пятницю ввечорі, як на Сході, так і на Заході. Цей старинний звичай залишився незміненим аж по нинішний день лише на Заході. На Сході ж наступили радикальні переміни. Перші зміни ввели на Лаодикійськім Соборі, де у 49-м каноні рішено, що не має бути “приносу хліба” під час великої чотиридесятниці.

Ці переміни увійшли на Сході повною силою від часів Трульського Собору, що відбувся у 691 р. На тім то Соборі вже остаточно вирішено, що в часі святої і великої чотиридесятниці св. Літургію належить служити тільки в суботи та неділі, а в усі інші дні приписано відправляти Літургію Напередосвячених. Одиноким вийнятком з цього правила став празник Благовіщення, на який Собор приписав служити совершенну Літургію, подібно як у суботи і неділі посту.

Треба зазначити, що Трульський Собор тут не вводить новее правило, тільки робить своєю таку ж постанову Лаодикійського Собору, що без сумніву вказує на те, що цей звичай був уже загально поширений і ще тільки подекуди існували малі острівці, в яких держалися старшої традиції та відправляли совершенну Літургіютакож під час посту чотиридесятниці, подібно, як і в інші пори літургічного року.По цім рішенні Трульського Собору на Сході остаточно вповні заволодів звичай служити Літургію Напередосвячених в усі алітургічні

дні, включно з середою та п’ятницею сиропусного тижня, та понеділком і вівтірком першого тижня посту. Згодом, однак, у Царгородській Церві, а за нею також у Слов’янських Церквах, які одержали обряд з Царгороду, без будь - якої виразної причини затратився звичай служити згадану Літургію у середу та п’ятницю сиропусного тижня, як також і в Велику П’ятницю. На остаточне визначення днів, в яких слід відправляти Літургію Напередосвячених, чималий вплив мав також і устав Єрусалимської Церкви. Це від неї саме взято звичай не служити в понеділок і вівторок першого тижня святої великої чотиридесятниці ані совершенної Літургії, ані Літургії Напередосвячених. Причиною цього було те, що згаданий устав за старинними звичаями своєї Церкви, приписував на ці два дні дуже строгий піст для тіла, а послідовно вважали, що треба такий самий строгий піст зберігати також і для душі.

В пізніших століттях, через сильне послаблення ревности між християнами, через що вірні в часі Літургії вже більше не приступали до св. Тайни Тіла і Крови, постепенно виник новий звичай служити Літургію Напередосвячених лише два рази в тижні, а саме - у середи

та п’ятниці. В такий спосіб понеділок, вівторок і четвер в часі великої чотиридесятниці стали алітургічними днями, значить такими, в яких не було ні служіння совершенної Літургії, ні Літургії Напередосвячених.

В нашій Церкві, що була з’єднана з Апостольським Престолом, помалу появився, під впливом обряду Римської Церкви, звичай у цих вищезгаданих алітургічних днях відправляти Літургію св. Івана Золотоустого.Треба тут зазначити, що звичай відправляти Літургію Напередосвячених лише у середи та п’ятниці в часі великої чотиридесятниці не було для Східної Церкви ні чимсь новим і досі нечуваним, ні чимось противним старинним звичаям. Про звичай причащатися Напередосвяченими Дарами у середи та п’ятниці, який існував на Сході іЗаході, свідчать такі видатні отці, як св. Василій та св. Єронім. Услов’ян цей звичай увійшов вже довший час після введення християнства, бо, як це часто засвідчують старі слов’янські літургікони, ще на початку і впродовж усього ХVІІ ст. зустрічаємо припис відправляти Літургію Напередосвячених кожного дня в чотиридесятниці, а не лише в середи і п’ятниці. Щодо цього звичаю для нас українців дуже цінним є свідчення, що знаходиться в одного з найвизначніших літургістів: Никольського, який, подаючи подрібний устав для служіння цієї Літургії зазначує, що ще на початку цього ХХ століття у Києвопечерській Лаврі задержався був старий слов’янський звичай служити Літургію Напередосвячених кожного дня під час чотиридесятниці за вийнятком понеділка і вівтірка у першім тижні, Великої П’ятниці у Страснім тижні, Благовіщення та всіх субот і неділь.У самій Літургії, так як вона нині нам відома, вповні наявні її дві складові частини. Першою з них - це вечірня, з якої запозичено ту частину, що від початку Літургії слідує до прокімена Да исправится...

Другою є Літургія, одначе з неї пропущено молитви та обряди, для освячення агнця, бо, як це вже сама назва говорить, агнець вживаний до цієї Літургії був вже раніше освячений. Перша часть Літургії Напередосвячених у своїм нинішнім виді є вислідом схрещення двох традицій - константинопільської і палестинської. Остання була такою сильною, що властива Царгородові служба заникла і лише деякі її частини збереглися в нинішній Літургії Напередосвячених. Початок до Свњте тихїй... є палестинської традиції. Ділення псалтиря на три антифони було питоменністю старинної царгородської традиції. Читання св. Письма - паремії являють собою залишки давньої катехизації з часів, коли приготовляли оглашенних до хрещення. Головним елементом цієї частини є виголос Свњтъ Хрsтовъ просвњщаетъ всњхъ, що було молитвою для запалення вечірнього світла. Да исправится... у виді великого прокімена є скороченням до кількох речень 140-го псальма і є без сумніву його повторенням. Про сам розвиток Літургії Напередосвячених, як це бачиться з наукових праць, можна ствердити, що він завершився у відносно короткому часі, бо вже в VIII столітті ця Літургія у своїй основній формі була завершена і відповідала нам нині відомому зразкові. До устійнення цього у великій мірі причинився F. E. Brightman, що видав

працю, в якій на підставі барберинських рукописів та відомостей, які можна знайти у творах св. Теодора Студита, він відтворив текст цієї Літургії та встановив, що вона з VII століття. Питання авторства Літургії Напередосвячених доволі складне. Нині вчені дуже скептично ставляться до авторства св. Григорія Двоєслова, або й заперечують його. Слов’янські коментатори, натомість, з більшою чи меншою певністю, приймають авторство св. Григорія Двоєслова. Приписуючи йому авторство цієї Літургії, вони твердять, що до часу св. Григорія Двоєслова. Літургія Напередосвячених переходила лише в уснім переданні, яке було різне в різних Церквах. Папа Григорій, перебуваючи в Царгороді, записав її, зовсім не змінивши, або мало змінивши старий чин, що його він там на місці застав, і той ним зроблений список відтак прийнявся в Східній Церкві. Отже, як бачимо, - це поняття авторства лиш у найширшім значенні того слова. Таку думку про авторство приймають також і греки у своїй Кормчій Книзі. Треба тут також зазначити, що у двох грецьких рукописах авторство Літургії Напередосвячених приписане не св. Григорієві Двоєслову, а царгородському патріярхові Германові, що, одначе, вважається за помилку переписувача. Цікавим є також свідоцтво приписуване Софронієві, єрусалимському патріярхові, в якому кажеться, що Літургію Напередосвячених одні приписують апостолові Яковові, дехто верховному апостолові Петрові, і ще деякі комусь іншому.

Класичні коментатори.

Хоч, як ми це вище бачили, Літургія Напередосвячених своїм походженням дуже давня і сягає до самих початків християнства, все ж зустрічаємо дуже мало її коментаторів. Основна причина цього лежить, мабуть, в тому, що ця Літургія не становить собою нічого нового чи оригінального, бо вона постала із злуки двох служб – вечірні та Літургії.

Першим коментатором можна назвати св. Теодора Студита, який в однім із своїх творів повчає своїх співбратів - монахів, як належить служити Літургію Напередосвячених. При описі служби, говорячи про початковий виголос, яким у його часах був: Благословенъ Бгъ нашъ... він зазначує, що, починаючи Літургію, ми не виголошуємо Благословенно царство, Отця і Сина і св. Духа..., як на совершенній Літургії, бо цей виголос висловлює тріюмф, але натомість виголошуємо Благословенъ Бгъ нашъ..., тому що це є висловом нашої смиренности і каяття. Це є одинокий коментар, що його св. Теодор у своїм творі подає.

Обширнішим коментатором Літургії Напередосвячених є Симеон Солунський, що на різних місцях одного із своїх творів, у якому відповідає на поставлені питання, подав ширше пояснення обрядів, які характеристичні нашій Літургії. У цих своїх відповідях Симеон Солунський твердить, що ця Літургія “походить від найдавніших часів, як на це вказують молитви і старинна традиція, і вправді ми віримо, що її впровадили і встановили апостоли від самого початку задля самого посту, щоб ми навчилися плакати, а не торжествувати у днях покути і покаянних сліз”. Одначе, в іншому місці цього ж твору, зустрічаємося з текстом, в якому він твердить, що цю Літургію винайшли древні Отці з тієї причини, що під час великої чотиридесятниці не буває служіння совершенної св. Літургії. Розвиваючи далі цю думку на іншім місці свого твору, додає він, що до цього кроку спонукало Отців духовне добро своїх вірних, бо вони тим способом хотіли зарадити тому, щоб їхні вірні не були позбавлені тієї благодаті, що її дає св. Причастя і “заступництво святих молитов”. Цю Літургію, твердить далі автор, треба відправляти тільки в часі святої великої чотиридесятниці і завжди ввечорі, щоб так не переривати посту, бо під час цього посту дозволено їсти тільки раз у день - ввечорі. Розглядаючи відтак чин приготовлення Напередосвячених, які на великім вході мають бути перенесені на св. трапезу, Симеон Солунський згадує тільки про те, що до св. чаші вливається вино і воду, не виголошуючи при тому будь - яких молитов на те, щоб, як Божественний Хліб буде роздроблений і як його верхню часть вкинеться до чаші, те, що міститься в чаші, освятилося - agiasqosi злукою з ним. Бо на Літургії Напередосвячених те, що міститься в чаші, освячується - agiazetai не молитвою на сшестя Духа Святого і знаком - sfragidi, але співучастю і злукою з оживляючим Хлібом, який є правдивим Тілом Христа і вже злучений з його Божественною Кров’ю. Приступаючи, відтак, до розгляду поодиноких обрядів, Симеон

перш усього ставить великий натиск на те, що Напередосвячені Дари досконалі, і щойно тоді переходить до пояснування обох входів, які є на цій Літургії. Про перший вхід автор згадує тільки, що він взятий із вечірні, а другий вхід, на його думку, встановлено на те, щоб перенести Напередосвячені Дари на св. трапезу і щоб ми, бачачи та вшановуючи їх, освячувалися їхнім видом та благодаттю. З огляду на те,що св. Дари вже освячені Богові і що наш Спаситель є справді присутнім, бо те, що вноситься на дискосі є нічим іншим, як Його Божественне Тіло злучене з Божественною Кров’ю, автор заключає, що при вношуванні Напередосвячених Дарів нам належиться впасти ниць з глибокої пошани.Пояснивши оба входи, Симеон переходить до паремій - читань.

По закінченні читання з книги Буття, священик з’являється зі світлами та виходить через царські двері. Усі присутні в тім часі стоять, а священик, ставши посеред церкви, робить знак хреста кадилом і світлами та виголошує Премђдрость, прости. Свњтъ Хрsтовъ просвњщаетъ всњхъ, після чого відходить до престола. Тоді читець, що знаходиться на амвоні, читає наголовок книги Приповідок, а в храмі, а звичаєм, засвічується світло. Цей звичай, на думку Симеона, робить нам наявним те правдиве світло, яке в кінці століть засяяло нам, що сиділи у темряві, і яке наповнило землю світлом благодаті через появу в тілі нашого Господа Ісуса Христа. Цю свою думку

Симеон підтверджує словами виголосу, який читається на кожній вечірні: ЈАкэ Ты єси

просвњщенїе наше, Хрsте Бже нашъ. Для нього вже сам пункт часу, в якім цей обряд відбувається є дуже знаменним. Найого думку священик виконує цей обряд зразу після прочитання паремії з книги Буття, та як виголошено наголовок книги Приповідок, тому що книга Буття нам розповідає про те, що діялося в самих початках існування людського роду: сотворення всього та упадок Адама, а книга Приповідок в образовій формі повчає нас про поведінку - життя, яке притаманне Божому Синові, напоминає та

повчає тих, що ним (Богом) усиновлені. Самого ж Сина називають вони мудрістю і світлом, що освітлює все небесне і земське -піднебесне. Це ж світло є нічим іншим, як образ правдивого світла -Ісуса Христа. Покінчивши перегляд коментаря Літургії Напередосвячених Симеона Солунського, полишається зазначити, що він для нас важний, тому що в пізніших століттях і по нинішний день він став основою всіх коментарів, що відносяться до Літургії Напередосвячених.

Українські коментатори.

Українців, що займалися літургічними питаннями, було дуже мало, про що вже у своїм часі жалувався Маркел Попель у своїй Літургіці, яка в Українській Церкві злученій з Апостольським Престолом є першим твором, що намагається охопити всі

літургічні питання.Першим українцем, що займався питаннями зв’язаними безпосередньо з Літургією Напередосвячених - це Михайло Малиновський, який у 1845 р. видав свою працю Изясненіє на Божественную Литургію, і в ній він розглядає тільки три Літургії, які існують в нашім обряді. Самій Літургії Напередосвячених присвятив він дуже мало місця. Наступним автором, що заторкує нашу Літургію, є Олександер

Духнович. Його праця відзеркалює великий вплив Нової Скрижалі, що вже сам автор зазначив, подаючи на титульній сторінці, що його твір наслідує виклад Нової Скрижалі. Про коментар на Літургію Напередосвячених полишається тільки відмітити, що він собою становить коротке і синтезоване переповідження коментаря Нової Скрижалі.Хронологічно наступною по черзі є праця Маркела Попеля⁷¹. У його коментарі Літургії Напередосвячених помітний, до деякої міри, вплив Нової Скрижалі. З поміж усіх українських коментаторів автор вирізняється тим, що найкраще упорядкував і подав читачеві матеріял, який не різниться змістом від російських коментарів. Наступним коментатором є Юліян Пелеш, що у своїм творі Пастирськое Богословіе подав досить обширний коментар. Сам коментар не є замітний чимсь особливим, але цінними в нього є, без сумніву, натяки на нашу стару літургічну традицію, зокрема нині, коли джерела, що ними користивався автор, нам тепер недоступні або мало доступні. На початку нашого ХХ століття з’явилася Літурґіка о. Евгена Гузаря. Написана вона для шкільної молоді в простий і доступний спосіб. Звичай служити совершенну Літургію в суботи і неділі пояснює автор тим, що в ті два дні не було посту, “бо суботу святкували ті, що були спершу жидами, а неділю святкували на пам’ятку воскресення Ісуса Христа”. В іншому автор не відходить від других коментаторів. В новіших часах Літургію Напередосвячених заторкнув також о. Леонід Лужницький у своїм творі - Літургіка греко католицької Церкви, учебник для молодежі і середних шкіл. Цей твір, як вказує наголовок, написаний для молоді середних шкіл, через що він характеризується великою простотою, схематичністю та доступністю викладу. У цім творі накреслено лише загальні риси поодиноких обрядів, а в поясненнях автор не виходить поза рамці раніших коментаторів. Останньою з черги це праця о. др. Юрія Федорова, під назвою Обряди української Церкви. У ній автор спочатку говорить про ґенезу Літургії Напередосвячених, а відтак подрібно проходить устави приготовлення агнця, що має бути вживаний для відправи Літургії Напередосвячених і устави самої Літургії Напередосвячених. Текст вживаний у праці - це літургікон виданий в Римі 1942 р. В коментарі Літургії автор відрізняється від інших тим, що у запаленій свічці з виголосом Свњтъ Хрsтовъ просвњща етъ всњхъ не добачує символу Христа, що просвічує, а вважає, що це відноситься до паремій і пише, що “цими словами священик немо впояснює, що те, що було прочитане в паремії і буде завжди читатися, просвічує наші уми і серця і весь світ.

ОГЛЯД ЛІТУРГІЧНИХ ТЕКСТІВ

а. Візантійські тексти.

Літургію Напередосвячених слов’яни одержали безпосередньо чи посередньо від грецької Церкви разом з усіма літургічними книгами. Тому при розгляді цієї Літургії не можна поминути того її розвитку, який заіснував у грецькій Церкві. У розгляді візантійських - грецьких текстів починаємо від Літургії Напередосвячених, яку відтворив оксфордський учений Бріґгтман і встановив її походження в VІІ ст.1 В цій праці зустрічаємо порівняно мало рубрик, що є властиве старим рукописам.

Літургію Напередосвячених починав священик в епітрахилі, подібно як звичайну вечірню. Коли настав час служити Літургію, священик входив до святилища та, ставши перед святою трапезою, відмовляв трисвяте, тропар дня і Бж~е, ми'лостивъ бђ'ди мнњ` грњ'шномђ, тричі. Відтак відмовляв молитву кадила і, кадячи в знак хреста перед святою трапезою, виголошував Благослове'нъ Бг~ъ на'шъ... Після виголосу брати читали вечірний псалом - 103-ий, під час якого священник відмовляв вечірні молитви. По закінченні псалма слідувала мирна єктенія з виголосом. Зразу по закінченні єктенії священослужитель на предложенні приготовляв Напередосвячений Хліб, при чому відмовляв 50-ий псалом Поми'лђи мя` Бж~е... Вміжчасі в церкві читець читав степенну. По кожнім з трьох антифонів катизми слідувала мала єктенія. Коли по відчитанні 18-ої катизми і відспіванні малої єктенії півець починав співати 140-ий псалом Гдsи, воззва'хъ къ Тебњ`..., священик кадив святилище і всю церкву. Далі слідували тропарі на Гдsи, воззва'хъ къ Тебњ`... і по відспіванні Слава... відбувався вхід з кадилом без євангелії. По малім вході були читання паремій під час чого брати сиділи. Зразу по закінченні читань слідувало Да и^спра'вится моли'тва моя..., яке разом з приписаними приспівами співав священик, а брати вміжчасі клячали.

Закінчивши Да и^спра'вится моли'тва моя..., виголошували сугубу єктенію, молитви за оглашенних, за тих, що приготовлялися до святого просвічення - хрещення і, вкінці, молитви за вірних. Після цих молитов нарід зразу співав Ны'нњ си^лы небе'сныя..., а священик, приступав до проскомидійника, брав святі Дари і творив великий вхід з Напередосвяченим Агнцем. Зразу по внесенні Дарів царські двері замикалися, а священик, покадивши святі Дари на престолі, покривав їх верхнім покровцем - аером. Відтак слідувала єктенія, що кінчалася виголосом И$ сподо'би на'съ,

Влады'ко..., на що нарід відповідав господньою молитвою Ѓ/ч~е на'шъ...Після цього священик виголошував ЈА/кэ Твое` є%сть ца'рство..., на що нарід відповідав амінь. Священик відмовляв молитву Бж~е, є^ди'ный благі'й... і виголошував Благода'тїю и^ щедро'тами и^ человњколю'бїемъ...Як наступав час підносити святий Хліб, священик не розкривав святих Дарів, але, вкладаючи руку під аер, підносив святий Хліб, виголошуючи при цьому Преждеэсвяще'нная ст~а^я ст~ы^мъ. Нарід у відповідь співав Є$ди'нъ свя'тъ... Тоді священик розкривав святі Дари, роздроблював святий Агнець і причащався, а по причастю відмовляв молитву подяки Благодари'мъ Тя`...Закінчивши молитву подяки виголошував до присутних Со стра'хомъ Бж~їимъ... і після цього було причастя вірних. По святім причасті, виголошуючи Сп~аси` Бж~е, лю'ди твоя`..., священик робив Дарами божественний знак святого хреста. По цім святих Дарів вже не клалося на престолі, але відносилося їх до проскомидійника і по повороті священика царські двері знову замикалися. Диякон виголошував Съ ми'ромъ и^зы'демъ, на що нарід відповідав Э$ и%мени Гдsни, і читалося заамвонну молитву, якою Літургія кінчалася. Отже, як з вище поданого опису Літургії Напередосвячених бачиться, сучасна Літургія є майже тотожною, одначе про саму реконструкцію треба б подати деякі завваги.

По - перше, не можна забувати, що свою працю автор побудував на малій кількості старинних рукописів, які здебільша відзеркалюють обряд південної Італії того періоду.

По - друге, треба мати на увазі, що автор не подає інших пізніших варіянтів. Відносно самого чину приготовлення святих Дарів, які відтак мають бути перенесені на престіл у часі великого входу, треба зазначити, що у декотрих рукописах зустрічається припис святі Дари приготовляти не в часі читання 18-ої катизми, а перед початком самої Літургії, а священикові при вбиранні приписано відмовляти молитви подібно, як на святій Літургії святого Івана Золотоустого, чи на божественній Літургії святого Василія Великого.

Припис, що велить священикові співати Да и^спра'вится моли'тва моя... і відтак також і дальші стихи, є питомий Криптоферратським рукописам, і то лише деяким. Більшість рукописів, натомість, подає, що Да и^спра'вится моли'тва моя... співає півець на амвоні. З праці Swainson-a, що подав зразки Літургії Напередосвячених з різних століть,3 бачиться, що стан великої різнообрядности в грецькій Церкві проіснував до появи венецьких видань. Свою успішність венецькі видання, до великої міри, завдячують більшій точності в подачі обрядових приписів, що їх відрізняє від попередних літургіконів. Перед текстом Літургії Напередосвячених додано окрему главу, в якій пояснюється як належить і коли приготовляти св. Агнці, які відтак будуть вживані на Літургії Напередосвячених. Ця глава замітна тим, що вона перейшла до слов’янських служебників і полишилася майже без змін по нинішний день. У грецьких літургіконах згодом ця глава буде значно поширена приписами, які повчали, як відправляти Літургію Напередосвячених у присутності архиєрея. У тексті Літургії перш усього вражає, що виголос Благослове'нъ Бг~ъ на'шъ... заступлений іншим, запозиченим з совершенної Літургії, Благослове'но ца'рство, Ѓ$ц~а`, и^ Сн~а, и^ свята'гэ Дх~а... Відтак подано, що священик, виголошуючи Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ, робить знак хреста до престолу і при цьому вживає кадило і запалену свічку - лампада. Відносно прокімена Да и^спра'вится моли'тва моя... поміщено, що його співає читець, стоячи на амвоні на переміну з хорами, а по закінченні співу всі присутні в церкві роблять три великі поклони. Три поклони приписано зробити також по перенесенні святих Дарів з проскомидійника на престіл в часі великого входу. Сам вхід венецькі видання велять робити в мовчанці і цим заступлено старинний грецький обряд при вході виголошувати слова Всњ'хъ ва'съ правосла'в нихъ христїа'нъ..., як при кожній совершенній Літургії, що на початку ХVІІ ст. ще було панівним у слов’ян.1 Ці книги далі замітні тим, що усунено в них обряд підносити святі Агнці при виголошуванні слів

Преждеэсвяще'нная ст~а^я ст~ы^мъ, і приписано натомість класти руки під великий покровець - аер і тільки зі стархом та тремтінням дотикатися святого Агнця.

Від часу появи венецьких видань порівняно мало новостей ввійшло до Літургії Напередосвячених. Найперше прийнявся звичай при виголошуванні слів Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ не лише робити знак хреста зі свічкою та кадилом до престолу, але також, обернувшись, благословити присутніх. Що ж відноситься до співу

прокімена Да и^спра'вится моли'тва моя... можна зустрінутися з різними звичаями. Помалу заволодів звичай, щоб 140-ий псалом з приспівами співав читець, стоячи на амвоні. Пізніше подавали, що священик, стоячи перед святою трапезою і держачи в руках кадило, співає прокімен на переміну з хорами, а під кінець псальма на слова Воздњя'нїе рђкђ` мое'ю... кадить присутніх із святих дверей. У більшості з пізніших служебників, натомість, запанував звичай, щоб священник співав Да и^спра'вится моли'тва моя... з приспівами на переміну з хорами і при цьому обходив престіл, співаючи стихи на кожній з сторін святого престолу, кадячи, - практика, яка дуже пізно ввійшла в служебники української Церкви злученої з Апостольським Престолом. Лише подекуди ввійшов припис, що велить під час читання вечірнього 103-го псалма відмовляти вечірні молитви, починаючи від четвертої, бо три перші відмовляються на малих єктеніях, які співаються по кожнім Сла'ва катизми. Також рідко є засвідчений припис, що вимагає, щоб під час причащання з чаші не відмовляти слів Честны'я и^ святы'я кро'ве Гд~а и^ Бг~а и^ Сп~са..., а причащатися в повній мовчанці. Вкінці полишається також відмітити, що подекуди приписано Літургію Напередосвячених відправляти в білих ризах.

Від цієї загальної традиції відходять служебники Криптоферратського монастиря, де під сильним впливом обряду римської Церкви усунено переношення святих Дарів на проскомидійник. У часі співання Ны'нњ си^лы небе'сныя... священик витягає з кивоту посудину з святими Дарами, кладе на престолі і кадить за звичаєм, а перед Преждеэсвяще'нная ст~а^я ст~ы^мъ, священик відкриває посудину з святими Дарами і кладе Агнець на святий дискос.

б. Слов’янські рукописи.

Християнство Русь - Україна прийняла в Х-ім столітті від греків і, очевидно, одержала також грецьку літургічну традицію. На жаль, книги з первісних часів християнства не збереглися до наших днів, а також задержалося дуже мало книг з ХІ - ХІІ ст., натомість, текстів з ХІІІ і ХІV ст. вже значно більше. Тут ще треба підкреслити сумну дійсність, що хоч і є багато слов’янських рукописів, вони не легко доступні, бо більшість із них знаходяться в бібліотеках за залізною заслоною і лише незначна кількість зберігається на Заході. Старі рукописи переважно містять дуже мало рубрик, бо переписувачі здебільша обмежувалися подачею необхідного матеріялу,3 а також немає двох рукописів, які були б тотожні. До вивчення старих слов’янських рукописів дуже причинилися такі російські вчені як Одинцов, Горский, Невосруев та Дмитріевский, які подали описи старих рикописів і також займалися їх студією. Вони нині остаються головними джерелами для вивчення обряду, що існував в давній Русі - Україні. Зі старих рукописів замітне, що Літургія Напередосвячених починалася виголосом Благослове'нъ Бг~ъ на'шъ...,7 що у ХVІ ст. був постепенно замінюваний виголосом Благослове'но ца'рство... Далі був 103-ий псалом, в часі якого, згідно з найстаршими рукописами, не приписувалося відмовляти будь - яких молитов. Починаючи з ХІВ ст. з’являється припис відмовляти три молитви,1 а відтак у пам’ятниках з ХVІ ст. приписано відмовляти всі вечірні молитви. Припис читати молитви на антифонах 18-ої катизми зустрічається вперше в літургіконах, що походять з ХВІ ст. Молитву Свњ'те ти'хїй... починав сам диякон, а півці продовжували від слів Бєзсме'ртнагэ Ѓ$ц~а` небе'снагэ... Щодо виголосу Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ в рукописах зустрічається велика різнобіжність, що існува до ХVІ ст. включно. В найстарших рукописах подано, що диякон з трисвічником і кадильницею виголошує Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ. В одному з рукописів замість трисвічника приписано вживати двосвічник. У служебниках з ХІV ст. зустрічається припис Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ виголошувати не дияконові, а священикові і рівночасно подають, що треба робити знак хреста до престолу, а подекуди вже появляється припис при цьому вживати лише одну свічку. Вкінці поволі введено звичай, щоб диякон випереджував слова Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ словами Повели'те, Вста'ните, або Премђ'дрость про'сти. Про Да и^спра'вится моли'тва моя`... треба сказати, що цей прокімен переважно приписувалося співати читцеві, хоч звичай, щоб його співав сам священик, також не був чужим. За служебниками ХV ст. єлитони розкривали в часі виголосу Да и^ті'и..., але багато служебників також подавало, що єлитони треба розкривати в кінці сугубої єктенії на виголосі ЈА/кэ ми'лостивъ и^ человњколю'бецъ Бг~ъ...Обряд великого входу також підпав певному розвиткові. В рукописах ХІ - ХІІ ст. читаємо, що при внесенні святих Дарів священник читав 50-ий псалом.1 У ХІV ст. входить звичай перед входом відмовляти молитву Никто'же досто'инъ...2 Цю останню практику усунув в ХV ст. новий звичай, що велів перед великим входом відмовляти молитву Ны'нњ си^лы... або один раз, або три рази, і цей останній звичай відтак вповні запанував. Подекуди взагалі не приписувано будь – яких молитов.Що ж відноситься до виголошування Во'н|мњмъ ст~а^я ст~ы^мъ треба зазначити, що у найстарших рукописах поміщені тільки слова Ст~а^я ст~ы^мъ. Починаючи з ХІV ст. в рукописах появляється припис співати два причастени Вкђси'те... і Благословлю` Гдsа... що держався в силі також ціле ХV ст.5 Сп~аси` Бж~е, лю'ди твоя... з благословенням Святими Тайнами зовсім не існувало, а замість Да испо'лнятся... співалося подячну стихиру Хвали'мъ тя` Хрsте Бж~е на'шъ... а пізніше Благодари'мъ тя` Хрsте Бж~е на'шъ... Перед заамвонною молитвою виголос Съ ми'ромъ и^зы'демъ виголошує диякон, а не, як нині, священик. Літургія Напередосвячених в старих рукописних літургіконах кінчалася молитвою на спожиття Дарів. Вкінці треба б ще зазначити, що старі слов’янські рукописи показують, що до ХV ст. включно Літургію Напередосвячених відправляли також у середу і п’ятницю сиропусного тижня. Що відноситься до приготовлення святого Агнця, який відтак буде вжитий до відправи Літургії Напередосвячених, знаходимо в однім з пізніших рукописів звичай, що святі Агнці напоюється Божественною Кров’ю. Про приготовлення святого Агнця на проскомидійнику в часі відправи Літургії Напередосвячених найстарші служебники мовчать. Натомість у ХVІ ст. записано звичаї святий Агнець приготовляти на або в часі 140-го псалма Гдsи, воззва'хъ къ Тебњ`...Отже, як це з вище поданого опису стає ясним, Літургія розвивалася постійно впродовж століть і набирала що раз то нові форми. Найбільше змінам підлягали ті частини, що їх виконували священники та диякони, а ті частини, в яких нарід брав активну участь, полишалися майже незмінними. Треба тут згадати і слов’янські рукописи, що знаходяться в Ватиканській Бібліотеці. Вони особливо цінні для нас тим, що вказують на один із шляхів, якими новіші літургічні впливи грецької Церкви постепенно входили до слов’янських рукописів. Таку різноманітність у складанні приписів (рубрик) і, до певної міри, їхню хаотичність, можна зустрінути також у перших виданнях друкованих книг. Щойно літургічні реформи проведені в ХVІІ ст. принесли деяке устійнення обрядових чинів. До цього в немалій мірі причинилося поширення друку, що уможливило поширення великої кількості тотожних книг.

г. Українські тексти.

У цім розділі займатимемося розглядом тих літургічних книг, які були друковані на українській етнографічній території. Одинокими вийнятками є два літургікони друковані в Вильні 1617 і 1692 рр., які включено до групи українських текстів, тому що вони вийшли на території, що колись була складовою частиною Київської Митрополії.

Першим друкованим служебником, що появився на українській землі був літургікон виданий у Стратині 1604 р.2 львівським єпископом Ґедеоном Балабаном. Про цей служебник треба зразу зазначити, що він не відзеркалює собою місцевої української традиції, а радше є спробою завести в нас нові богослужебні книги, які були б справлені на тоді дуже авторитетних венецьких виданнях, що яскраво виходить на яв, коли порівняти стратинський служебник з слов’янським служебником виданим у Венеції 1554 р. Текст Літургії Напередосвячених випереджений описом, який пояснює, як треба приготовляти Агнець, що його буде вживатися для служіння цієї Літургії. Перш усього подано припис, що цю Літургію відправляється в усіх днях тижня за вийнятком субот, неділь, празника Благовіщення та понеділка і вівтірка першого тижня посту чотиридесятниці. Над кожним святим Агнцем приписано відмовляти молитви від И$скђпи'лъ ны є^си`... до Є/ди'нъ эT во'инъ... Свята Літургія розпочиналася зразу по закінченні обідниці, а при вбиранні риз подано, що священик і диякон убираються, говорячи, “як звичайно”, з чого слідує, що відмовляли всі молитви, як на совершенній Літургії. Свята Літургія починалася виголосом Благослове'нъ Бг~ъ на'шъ... і під час 103-го псалма приписано священикові лише перші три з вечірних молитов. Приготовлення святих Дарів на проскомидійнику положено на час читання 18-ої катизми. Виголос Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ, що його виголошується між обома читаннями, чинить священик і при тому вживає тільки одну свічку та з кадилом робить знак хреста лише до сходу. Прокімен Да и^спра'вится... співає читець на амвоні. На великім вході приписано дияконові кадити святу трапезу і відтак, ставши коло священика, відмовляти три рази молитву Ны'нњ си^лы..., а по кожнім разі слідує поклін. Тоді оба йдуть до проскомидійника і переносять святі Дари, не виголошуючи при тому нічого. Відносно причастя священика подано тільки, що священик причащається подібно, як на Літургії святого Івана Золотоустого. Збережено в цім служебнику також старинний слов’янський звичай після причастя вірних не виголошувати Сп~аси` Бж~е, лю'ди твоя`... Съ ми'ромъ и^зы'демъ перед заамвонною молитвою приписано виголошувати дияконові, а в отпусті опущено Премђ'дрость і Чтsнњ'йшђю...Сильно відбився вплив стратинського літургікона в служебнику, що появився в Вильні 1617 р., в якому тексти і рубрики мало що не тотожні з тими, які поміщені в стратинському літургіконі. В далеко більшій мірі українську обрядову традицію початку ХVІІ ст. відзеркалює посна тріодь друкована в Києві 1627 р. Вплив цієї посної тріоді був немалий, коли зважимо, що устав у ній поміщений був передруковуваний мало що не дослівно у посних тріодях друкованих у Львові 1717 і 1753 рр. Літургію Напередосвячених відправляли зразу по закінченні обідниці. Яким виголосом починали у посній тріоді виданій 1627 р. В Києві, не подано. Обі львівські тріоді подають, що священик виголошує Благослове'но ца'рство, Ѓ$ц~а`, и^ Сн~а, и^ свята'гэ Дх~а..., а, коли зважити, що останні являються майже дослівним передруком київської тріоді, можна сміло припустити, що на початку ХVІІ ст. у Києві Літургію Напередосвячених розпочинали виголосом Благослове'но ца'рство..., а не Благослове'нъ Бг~ъ на'шъ... Під час читання 103-го псалма приписано священикові відмовляти лише перші три вечірні молитви. Тут різниться тріодь видана в Львові 1753-го року, де лише сказано, що священик відмовляє вечірні молитви. Приготовлення святих Дарів на проскомидійнику відбувалося в часі 18-ої катизми. Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ приписано виголошувати священикові, при чому подано, що він вживає трираменний свічник, а Да исправится... приписано співати читцеві на амвоні. При виголошуванні Преждеэсвяще'нная ст~а^я ст~ы^мъ зазначено, що священик дотикається до святих Дарів, не скидаючи аера. При причасті вірних київська тріодь подає, що ті, що причащаються, п’ють кип’яток. Сп~аси` Бж~е, лю'ди твоя`..., згідно зі старинною слов’янською традицією, надалі пропущено. Про отпуст згадує лише київська тріодь, де сказано, що треба робити повний отпуст, без дальшого уточнення.

Зворотним пунктом в історії українського обряду був, без сумніву, 1629 р., в якому появився у Києвопечерській Лаврі літургікон, що втішався великою популярністю по цілій Україні, і який впроваджував окрему обрядову реформу. Пізніші його видання виходили майже без змін. До цієї групи належать служебники видані в Києві 1639 і 1653 рр. та служебники видані у Львові Успенським Ставропигійським Братством у 1646, 1666, 1681, 1691, 1712 рр. Обряд приписаний тими служебниками проіснував до наших часів, про що свідчить на початку цього століття виданий Церковний устав о. А. Микити. Про цей останній твір остається ще зазначити, що хоч і тяглість реформованого українського обряду в нім дуже наявна, все таки обряд не остався у своїм ориґінальнім і чистім виді. Помітні на нього впливи з одного боку латинізації, а з другого російського синодального обряду, при чому впливи останнього сильно переважають. Автори цієї редакції літургічних книг злучили разом дві традиції стару слов’янську і їм сучасну грецьку, при чому вводили новості з грецьких богослужебних книг тоді, коли вважали, що слов’янські книги відійшли від свого грецького первовзору. У зложенні та справлені літургікона дуже помітні впливи грецьких венецьких видань. Сам текст Літургії Напередосвячених випереджений окремою главою, в якій подано приписи про приготовлення святого Агнця, що буде вживаний для відправи цієї Літургії. Розпочинається глава приписом, що Літургію Напередосвячених треба відправляти кожного дня в тижні за вийнятком субот та неділь, і понеділка та вівтірка першого тижня посту. Над кожним святим Агнцем приписано відмовляти слова від И$скђпи'лъ ны є^си`... до Е$диn эT Во'иn... Далі слідує поучення, що при благословенні святих Агнців в часі епіклези говориться Хлњ'бъ се'й, а не Хлњ'бы сі'я, бо Христос є один. Глава кінчиться приписом насичувати чесною Кров’ю святі Агнці і класти до хлібохранильниці, де вони зберігаються до дня, коли будуть вживані для Літургії Напередосвячених. Саму Літургію приписано починати зразу по відслуженні обідниці. Ввійшовши до святилища, священик з дияконом вбираються в ризи, роблячи над кожною ризою знак хреста і цілуючи, одначе не відмовляють нічого за вийнятком Гдsђ помоли'мъся. Початковим виголосом Літургії є Блsве'нно Црsтво Ѓ$ц~а и^ Сн~а и^ ст~а'гэ Дх~а..., по якім слідує 103-ий псалом і в цім часі священик відмовляє вечірні молитви. Приготовлення Дарів на проскомидійнику покладено на час 140-го псалма, за слов’янською традицією. Свњ'тъ Хв~ъ просвњща'етъ всњ'хъ виголошує сам священик, при чому вживає тільки одну свічку, а Да'ся и^спра'витъ... співає читець, стоячи на амвоні. Великий вхід відбувається за новішим грецьким зразком у повній мовчанці, при чому святі Дари несе священик на дискосі при чолі, а чашу при грудях. Після причастя вірних, далі згідно з старинними слов’янськими рукописами, опущено Сп~аси` Бж~е, лю'ди твоя`... Приписано дияконові співати Съ ми'ромъ и^зы'демъ, а в отпусті опущено Премђ'дрость і Чтsнњ'йшђю... У згаданім творі о. Микити помітні деякі відхилення. Під впливом латинізації опущено старий звичай насичувати святі Агнці та введено звичай під час переношення святих Дарів дзвонити

дзвіночками. Під впливом синодального обряду ввійшов звичай під час вечірнього 103-го псалма Бл~гослови` дш~е` моя` гдsа... читати вечірні молитви, починаючи від четвертої, бо перші три читаються перед виголосами малих єктеній по кожнім з трьох антифонів 18-ої катизми. Єлитон приписано розвивати в часі виголосу Да и^ ті'и съ на'ми... безпосередньо перед першою молитвою вірних, і Съ ми'ромъ и^зы'демъ виголошує вже не диякон, а священик. Треба також зазначити щодо чину Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ, що збережено первісну традицію вживати “трійцю”. Деяка різниця помітна також в обряді Да и^спра'вится..., де подано, що його співає священик на переміну з людьми. Коли Да и^спра'вится... співається протяжно, священик з дияконом клячать, а коли швидко - стоять.

В українській католицькій Церкві обрядові справи пішли своєю власною дорогою. У виданих нею служебниках сильно помітний вплив римського обряду. Щодо обрядових практик можна розрізнити три періоди. Перший період тривав найдовше і тягнеться від початку Унії з Римом до Львівського Собору, що відбувся в 1891 р. У цім періоді впроваджено найбільше число обрядових змін. Другий період триває від Львівського Собору до появи літургікона виданого в Львові 1929 р. Третій і останній період представлений самим літургіконом виданим в Львові 1929 р. і триває до видання літургікона в Римі 1942 р. з яким починається найновіший період в історії українського обряду. Оскільки перший період тривав найдовше, більшість служебників належить до тієї групи. Ця обрядова традиція постала під сильним впливом літургікона виданого в Римі 1683-го року. У нашій праці цей період заступлений такими зразками: Вильно 1692, Унів 1733, 1740, Почаїв 1744, 1755, 1788, 1791, Львів 1759, 1780, 1866, Супрасль 1763, Перемишль 1840. Літургія Напередосвячених також і у тих случаях випереджена окремою главою, в якій описано, як належить приготовляти святий Агнець, а також які зі старих звичаїв треба опускати і чим їх заступати. Цей розділ починається приписом, коли Літургію Напередосвячених служиться. Деякі служебники подають, що цю Літургію відправляється кожного дня в пості,3 інші ж подають, що тільки у середу і п’ятницю. Над кожним Агнцем приписано відмовляти молитви від И$скђпи'лъ ны є^си`... до Є/ди'нъ эT во'инъ... Далі слідує припис, що на епіклезі говориться Хлњ'бъ се'й, а не Хлњ'бы сїя^: Відтак зазначено, що старий звичай насищати святі Агнці слід опускати, а як причину подано вчення Per Concomitantiam, значить, що під видом Хліба присутний цілий Христос з тілом, кров’ю та душею. В дальших уступах є поучення, що всі Агнці, які освячуються, становлять собою лише одну жертву, а на Літургії Напередосвячених жертва не завершується, а вживається вже освяченого Агнця для обрядового і торжественного причастя. Відтак поданий устав, в якому усувається переношення святого Агнця на проскомидійник і це обґрунтоване тим, що прості люди віддають чаші таку честь, як святому дискосові, хоч у ній немає Господньої Крови, як також страхом священика, щоб не сталося нічого святим Тайнам, а іменно да не бђ'детъ восхище'на эT нњ'коего живо'тна. Тому на великім вході священикові приписано брати з кивота посудину з святими Тайнами, робити з нею вхід і відтак, відкривши посудину, ложечкою класти Агнець на дискос, та вливати до чаші вино і воду. Відправа Літургії починалася зразу по закінченні обідниці виголосом Благослове'но ца'рство, Ѓ$ц~а`, и^ Сн~а, и^ свята'гэ Дх~а... На Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ священик благословить трійцею, а в пізніших виданнях подано, що вживає лише одну свічку. Да и^спра'вится... приписано співати священикові з дияконом у святилищі, при чому зазначено, що інші служебники приписують, щоб це виконував читець, стоячи на амвоні. Вийнятком у цьому є почаївські служебники, в яких про Да и^спра'вится... немає рубрик. Вливання теплоти до чаші перед причастям священика усунено. При виголошуванні Преждеэсвяще'нная ст~а^я ст~ы^мъ приписується священикові робити Возноше'нїе. Вийнятком тут є знову почаївські служебники, в яких кажеться, що священик дотикається святих Тайн. Про причастя священика треба замітити, що служебники приписують священикові причащатися тільки Господнього Тіла, а після причастя вірних споживати святі Тайни на престолі. Сп~аси` Бж~е, лю'ди твоя`..., як і давніше у слов’ян, також і тут не поміщувано. Съ ми'ромъ и^зы'демъ перед заамвонною молитвою виголошує диякон, а в отпусті після Благослове'нїе Гдsне на ва'съ... приписано виголошувати Премђ'дрость і Чтsнњ'йшђю... З Львівським Собором з 1891 р. до літургічних книг входять нові приписи, які відтак були поміщені в пізнішім львівськім виданні служебника з 1905 р. та в Типіку о. Ізидора Дольницького. До вище вичислених прикмет додається окремий обряд при співі Да и^спра'вится..., який запозичено з грецького обряду. Прокімен Да и^спра'вится... приписано співати священикові, що має кадити перед початком і по закінченні кожного стиха, при чому він при співі кожного з стихів стоїть по черзі при однім з чотирьох боків престолу. Новий період у виданні служебників починається з появою літургікона у Львові 1929 р. Це було намагання очистити обряд від додатків, які назбиралися впродовж століть, при чому автори взорувалися на їм сучасних грецьких літургіконах на явну некористь старої слов’янської традиції.Сам митрополит Андрей Шептицький признає, що незважаючи на те, що в комісії були знатоки обряду, все ж таки до літургікона вкралися помилки і пропущення. Так у служінні Літургії добавлено припис проказувати всі вечірні молитви за вийнятком перших трьох, бо їх читається перед виголосами малих єктеній, які співаються по кожнім антифоні 18-ої катизми. По причасті вірних появляється припис виголошувати Сп~аси` Бж~е, лю'ди твоя`..., а виголос Съ ми'ромъ и^зы'демъ приписано, замість дияконові, священикові. Про видання служебників, які були друковані українською католицькою Церквою, остається ще підкреслити, що, незважаючи на свої разючі латинізми, вони найвірніше зберегли старий слов’янський обряд завдяки тому, що не були справлювані у ХVІІ ст. на підставі новіших грецьких зразків, що правильно відмітив також Кардинал Тіссеран в обіжнику до українських єпископів, в якім з’ясовує працю комісії, яка займалася очищенням обряду від запозичених латинських практик.

ґ. Друковані тексти, які не належать до якоїсь з вище описаних груп. Під цим заголовком поміщено літургікони, які виходили поза межами України та мали вплив на устійнення обрядових практик української Церкви. Такими були слов’янські венецькі видання, літургікон виданий в Римі для ужитку української католицької Церкви в 1942 р. та архиєратикон, що його друковано в Римі 1973 р. З словянських венецьких видань доступним був нам літургікон виданий 1554 р.,3 в основі якого лежить старий рукопис південно-слов’янського походження. Літургія Напередосвячених починалася зразу по закінченні обідниці. Священикові і дияконові приписано відразу входити до святилища та вбиратися, читаючи молитви “за звичаєм”, з того можна робити висновок, що проказували всі молитви, подібно як при совершенній Літургії. Літургію приписано починати виголосом Благослове'нъ Бг~ъ на'шъ... після чого слідує Прийдњ'те поклони'мся..., а священик відмовляє лише три з усіх вечірних молитов. Приготовлення святих Дарів на проскомидійнику покладено під час 18-ої катизми. Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ приписано виконувати священикові, при чому подано, що він вживає тільки одну свічку з кадильницею та робить знак хреста тільки лицем до престолу. Антимінс розвивається на виголосі сугубої єктенії ЈА/кэ ми'лостивъ... На Преждеэсвяще'нная ст~а^я ст~ы^мъ подано, що священик тільки дотикається аером покритих Дарів. По причастю вірних Сп~аси` Бж~е, лю'ди твоя`... не покладено, а Съ ми'ромъ и^зы'демъ, що приходить перед заамвонною молитвою, приписано виголошувати дияконові. Літургія кінчиться молитвою споживання святих Дарів.

У Римі 1942 р. появилися два служебники, з яких один видано для української католицької Церкви,1 а другий для вжитку російської Церкви. Оба тісно з собою пов’язані, що не повинно бути, як це зараз побачимо. Автори літургікону, що був призначений для вжитку української Церкви, були свідомі, що існує окрема українська, чи як тоді говорили, рутенська редакція, далеко старша від загально вживаної російської, бо не була справлювана за друкованими грецькими текстами ХVІІ ст. Заки комісія приступила до самого діла справлення книг, одобрила вона чотири принципи, за якими мала бути проведена праця.

1. Першенство мають ті обряди, що якнайбільше відзеркалюють старинну традицію і, у нашім випадку, обряди, які існували перед Берестейською Унією, або іще старші, властиві Київській Церкві, або найстарші традиції старинного візантійського обряду.

2. Першенство мають ті обряди, які зберігаються однозгідно в інших Церквах візантійського обряду.

3. У другорядних церемоніях деяка відрубність і різнородність між різними етнічними елементами того самого обряду мають бути збережені.

4. Безумовно мають першенство обряди, що постали у своїм собі властивім обрядовім вогнищі, а не були запозичені з іншого обряду, тому треба усунути усі додатки і переклади запозичені з латинського обряду.

Коли порівняти між собою оба видання римського служебника, для української і російської Церков, сильно вражає велика текстуальна подібність обох видань, яка часто заходить так далеко, що цілі сторінки тотожні між собою. Коли взяти також до уваги і те, що служебник виданий для російської Церкви в нічому не уступається виданням російської православної Церкви з перед 1917 р., не можна не добачити висновку, що в основі римського літургікону виданного для вжитку української Церкви лежить текст пізньої російської синодальної традиції, а не нашої давньої і нам рідної. Порівнюючи обряд Літургії Напередосвячених з старим обрядом української Церкви приходиться ствердити дійсність, що при цій римській реформі наш обряд втратив багато дуже старих елементів, які безумовно відрізняли нашу службу бід служби російської та грецької Церков і які були виключною власністю української Церкви та вказували на історичну окремішність нашого русько – українського обряду, в якому тенденція до усамостійнення від греків була зараз по охрещенні Володимира і тривала від Х до ХV ст. Перейшовши до огляду тексту, почнемо від приготовлення Агнця, що відтак буде вживаний для відслуження Літургії Напередосвячених. Вражає тут брак будь - якої згадки про звичай насищувати святі Агнці, про який інші служебники говорять, як про дуже давній звичай. Щодо цього пункту звіти літургічної комісії говорять, що коміся рішила помістити в служебнику наступну рубрику: “Обичай же напаяти Агнці Кровію Христовою от святия чаші по древнійшем преданіі Великія Церкве оставляєтся”, що через недогляд не поміщено в служебнику.

Далі поставлено припис відмовляти вечірні молитви, починаючи від четвертої, в часі читання 103-го псалма Бл~гослови` дш~е` моя` гдsа..., звичай засвідчений уперше в українській католицькій Церкві в літургіконі виданім у Львові 1929 р. Приготовлення святих Дарів на проскомидійнику покладено на час 18-ої катизми, хоч за нашим старим звичаєм переносилося святі Дари в часі 140-го псалма Гдsи, воззва'хъ къ Тебњ`... Щодо виголошування Свњ'тъ Хрsто'въ просвњща'етъ всњ'хъ поставлено, що священик при цьому вживає свічник. За нашою старою традицією приписувалося вживати “трійцю”, і звичай цей задержався до наших часів, хоч і пізніші наші служебники поміщували припис, що казав вживати лише свічник. Да и^спра'вится... приписано співати, згідно з новішим грецьким звичаєм, священикові, що при цьому на кожнім реченні кадить та клячить по черзі на однім з чотирьох сторін престолу. Цей звичай у нас вперше подибується в праці Ю. Пелеша, а відтак згадано в додатку до п’ятої глави декретів Львівського Собору. В служебниках він уперше появляється у львівськім виданні з 1905 р. і пізніше також поміщений у львівськім служебнику з 1929 р.5 Єлитон приписано розвивати на Да` и^ ті'и... чим заступлено старий, між українцями панівний звичай розвивати елетон під час виголосу сугубої єктенії ЈА/кэ ми'лостивъ... Старий звичай на Преждеэсвяще'нная ст~а^я ст~ы^мъ підносити святий Агнець, так як це робиться на обох інших Літургіях, заміщено новішим звичаєм, який велить лишати святі Дари покриті аером та лише дотикатися до святого Хліба. Цей звичай вперше появляється у виданнях української католицької Церкви у львівськім служебнику з 1929 р. Щодо причастя треба зазначити, що, згідно з книгами виданими українською католицькою Церквою, взагалі не згадано про причастя з чаші. Далі збережено старий звичай слов’ян після причастя вірних не виголошувати Сп~аси` Бж~е, лю'ди твоя`... Натомість Съ ми'ромъ и^зы'демъ приписано виголошувати священикові, а не дияконові, як до тепер було. Цей звичай у наших служебниках заступлений лише літургіконом виданим в Львові 1929 р. При отпусті опущено Премђ'дрость і Чтsнњ'йшђю херђви'мъ... а в самім отпусті опущено виголошувати ім’я святого Григорія Двоєслова, хоч це питоме усім унійним служебникам і сягає, без сумніву, до передунійних часів. З вище поданного огляду бачиться, що в римськім літургіконі не збережено старинних звичаїв нашого обряду, які своїм походженням сягають до передреформових часів, а вподібнено наш обряд до сучасного обряду російської та грецьких Церков. Жаль, що літургічна комісія при опрацьовуванні літургікона глибше не прослідила історичного розвитку подиноких чинів, хоч матеріяли до цього були їй доступні, а взорувалися виключно на найпізніших виданнях літургічних книг, чим і противорічили поставленим собі принципам. Все, що було вище сказане про римський літургікон, відноситься також і до видання архиєратикону, що появився в Римі 1973 р., який з незначними змінами слухняно держиться римської хибної реформи без опертя на старих текстах і автентичній русько - українській традиції.

Розгорнутий огляд Літургії Напередосвячених

Про заколення Агнця.

У більшості випадків друковані служебники випереджують текст Літургії уставом, що подає припис про виготовлення святого Агнця, що його вживається для відслуження Літургії Напередосвячених. В уставі перш усього уточнюється, коли цю Літургію належить служити, в чому устави між собою дуже різняться. В часах рукописної традиції Літургію Напередосвячених служили в кожнім алітургічнім дні, включно з середою та п’ятницею сиропусного тижня.3 Цю стару традицію дуже правдоподібно відзеркалюють нереформовані книги, друковані на Західній Україні, у яких подано, що Літургію Напередосвячених співається у середу або в п’ятницю і в будь - якім іншім дні, як це устав приписує. Коли ж

візьмемо до уваги, що впродовж усього ХVІІІ ст. цю Літургію на території України відправляли кожного дня в тижні, тоді, правдоподібно слова середа і п’ятниця слід віднести до тих днів теж у сиропусному тижні.

В українських служебниках, які зреформовано на підставі венецьких видань, зустрічаємо припис відправляти Літургію Напередосвячених тільки у великій чотиридесятниці в усіх днях тижня за вийнятком субот і неділь, празника Благовіщення, понеділка і вівторка першого тижня посту. Треба тут також зазначити, що ця традиція протривала у Києвопечерській Лаврі з певністю до початку нашого століття. Російські служебники, а також і пізніші українські літургікони, перейняли припис з грецьких літургіконів, у яких подано тільки, що цю Літургію треба служити у великій чотиридесятниці, без виразнішого уточнення. В деяких випадках знаходиться припис, що виразно велить служити Літургії Напередосвячених тільки у середи та п’ятниці великого посту. У цьому Никольский різниться від інших ще й тим, що також добавляє припис служити її в понеділок, вівторок і четвер, якщо в ці дні випаде празник, який має ступінь полиєлея, або коли випаде празник храму. Треба тут також зазначити, що з бігом часу до обряду української католицької Церкви вкрався звичай, запозичений з латинського обряду, під час великого посту в алітургічні дні, значить в такі, коли не приписано служити совершенну Літургію, служити Літургію святого Івана Золотоустого,6 що явно противиться традиції, яка існує на Сході вже від часів Лаодикійського Собору. Найправильнішим за нашою українською традицією є служити під час посту Літургію Напередосвячених в усіх алітургічних днях, яким також будеться в силі задовольнити духовні потреби тих наших вірних, що бажають прийти до Таїнства Тіла і Крови Господа. Коли священик захоче служити Літургію Напередосвячених в однім з вище зазначених днів, приготовляючись до Служби Божої в сиропусну неділю або в будь - яку іншу неділю великого посту, беручи, жертвуючи та проколюючи під час проскомидії перший хліб, бере також і інші хліби і кладе їх на дискосі, відмовляючи над кожним: На спомин Господа і Бога, яко Овеча, Жертвується .. один з воїнів.

Однаковий устав подано також і в інших книгах, які одначе, різняться в тому, що приписують на дискосі класти святі Агнці біля себе або один на однім, або, припускаючи обі можливості, подають, що кладеться святі Агнці один біля одного або один на однім. Подаючи цей устав Никольский від інших різниться тим, що подає також день, у якому можна приготовляти святі Агнці, а саме у празник Благовіщення. Від цього загально поданого припису відступає устав поміщений у російських передреформових книгах, де подано, що над кожним Агнцем треба відмовляти молитви: «Відкупив нас єси…до один з воїнів…». Покінчивши приготування святого Агнця, вливається до чаші вино і воду, мовлячи молитви, як звичайно, покривається св. Дари покрівцями, кадиться їх, проказуючи молитву предложення і відтак слідує божественна Літургія, яку священик служить за звичаєм.

Під впливом грецьких літургіконів зразу після цього поміщено поучення, що, коли священик має назнаменувати Хліби, що були перенесені на великому вході, тоді виголошує в одиночнім числі: Сътвори убо хліб цей, Христос є один, а не у множиннім числі, так як це деякі говорять, і коли має підносити Хліби на Святая святим, підносить усі разом, виголошуючи Стая святим.

У передреформових російських виданнях цього поучення там не покладено, одначе зазначено, що, відмовляючи Стая святим, священик робить усіма святими Агнцями знак хреста над дискосом. Відтак священик роздроблює перший Хліб, вкладає частицю дотчаші і вливає теплоту за звичаєм, при чому передреформові російські книги приписують відмовляти молитву благословення. Натомість видання української католицької Церкви взагалі не згадують про існування звичаю вливати теплоту, що офіційно був скасований Замойським Синодом.

Далі священик, взявши святу ложечку в праву руку, а святий Агнець в ліву, підносить його над чашу та, обернувши святим заколенням догори, зачерпує ложечкою з чаші божественну Кров і насищує нею святий Агнець та кладе його до Хлібохранильниці. Однаково робить з другим, третім та всіма іншими святими Агнцями, що їх має на дискосі. Святі ж Агнці зберігаються на престолі у Хлібохранильниці до дня, в якім буде відправлена свята Літургія Напередосвячених. Подібно про насищування святих Агнців подають також і передреформові російські служебники, які різняться від попередних тим, що приписують при насищуванні святих Агнців відмовляти молитву: «Напоюється Агнець».

Видання української католицької Церкви згадують про цей старий звичай насищування святих Агнців, одначе відразу додають, що цей звичай треба опускати. Таке поступування ці служебники обґрунтовують тим, що свята Східна Церква твердо і безсумнівно вірить, що під видом хліба є вповні живий Христос з тілом, кров’ю і душею та одночасно з божеством. Також Церква вірить, що під видом вина є не тільки господня Кров, але й тіло з душею і божеством і це, як далі подають служебники, згідно з богословською наукою кажеться Per Concomitantiam.

У найпізнішім виданні служебника української католицької Церкви взагалі не згадується і про існування цього звичаю. Щодо цього пункту треба також зазначити, що комісія, яка виготовляла видання римського служебника для українців католиків постановила, щоб до тексту вложено “Обичай же напаяти Агнці Кровію Христовою от святия чаші по древнішем преданіі Великія Церкви оставляєтся,” що, одначе, помилково пропущено при друкуванні служебника. Про звичай насищування святих Агнців слід також зазначити, що він розвинувся і виплинув зі старого звичаю, який велів зберігати також напередосвячену Кров. Після згадки про звичай насищати святі Агнці в виданнях української католицької Церкви зразу слідує поучення, що всі святі Агнці становлять собою лиш одну жертву, тому служачий не сміє один Агнець приносити в одному наміренні, а другий Агнець в другому, але всі Агнці треба приносити тільки в одному наміренні. На Літургії Напередосвячених не сміється приносити святі Агнці в якомусь наміренні, бо на цій Літургії не буває жертви, але вже повна і завершена жертва вживається обрядово і чинно тільки для причастя.

Короткі зауваги деяких особливостей літургії Напередосвячених Дарів.

В цім пункті приходиться приступити до подрібного розгляду історії та еволюції чину приготовлення на проскомидійнику святих Дарів, які відтак будуть перенесені на престіл у часі великого входу. Історичні досліди виказують, що цей чин за одними служебникамивідбувався перед Літургією Напередосвячених. Знову інші служебники велять виконувати цей чин під час читання 18-ої катизми. Ще інші приписують святі Дари приготовляти на Гивъва. А вкінці в найновіших часах у деяких випадках приказано цей старинний звичай зовсім опускати. Приступивши до розглянення старої грецької традиції цього обряду, приходиться ствердити, що деякі з найстарших грецьких рукописів велять приготовляти святі Дари на проскомидійнику ще перед початком Літургії Напередосвячених. Вже в дуже раннім періоді історії, як про це широко свідчать старі грецькі рукописи, цей старий звичай був заступлений іншим, що велить святі Дари приготовляти на проскомидійнику під час читання 18-ої катизми. Цей останній звичай відтак вповні заволодів в грецькій Церкві та остався незміненим упродовж століть і його практикують по нинішний день. Перейшовши на терен слов’янських текстів приходиться перш усього ствердити, що про цей чин маємо дуже мало відомостей. Дуже цінним для нас являється свідчення одного з рукописних архиєрейських служебників, в якому зазначено, що посуд приготовляється на початку на проскомидійнику та вливається до чаші вино. Сам же Агнець кладе на дискосі архиєрей в часі великого входу і переносить на престіл. З цього опису бачиться, що в слов’ян, згідно з старинною грецькою традицією, приготовляли святий Агнець перед Літургією Напередосвячених і, як це з опису також наглядно видно, чин приготовлення святого Агнця зберіг велику подібність з чином проскомидії при відправі архиєрейської Літургії, на якій в часі великого входу сам Архиєрей довершує проскомидію.

У слов’ян в ХVІ ст. були два панівні звичаї. Перший з них, нині найбільш поширений, велів святі Дари приготовляти в часі 18-ої катизми, а згідно з другим, Дари приготовляли в часі співання Гивъва... і, за свідченням стародруків, він був панівним ще на початку ХVІІ ст. між слов’янами. Звичай приготовляти святі Дари під час читання 18-ої катизми появляється у літургіконах справлюваних за грецькими зразками та у тріодях. Після літургічної реформи, яку провів московський патріярх Нікон, в російській Церкві остаточно закріпився звичай приготовляти святі Дари в часі читання 18-ої катизми і цей звичай остався панівним по нинішній день. Обрядова реформа проведена на українських землях узгляднила панівний слов’янський звичай приготовляти святі Дари в часі співання Гивъва...Несприятливі історичні обставини відтак привели до того, що у тій частині України, яка підпала під владу Росії, цей обряд остаточно здушено царським декретом 1720 р., який забороняв у Києві друкувати будьякі речі за вийнятком церковних книг, при чому вимагалося, щоби останні нічим не різнилися від московських видань. В наслідок цього на теренах, які опинилися під російською займанщиною, остаточно впроваджено обряд приготовляти святі Дари в часі 18-ої катизми. У тій частині України, що знайшлася в межах польського королівства, цей обряд проіснував до початку ХVІІІ ст. і відтак був замінений новою практикою української католицької Церкви, яка веліла цей обряд зовсім опускати. Щодо української Церкви з’єднаної з Апостольським Престолом слід відмітити, що в роках безпосередньо по заключенні Унії з Римом у обряді вона нічим не різнилася від української православної Церкви, бо в ужитку клиру були книги друковані православними.6 Зворот до латинізації обряду вперше засвідчений у служебнику, що вийшов у Вильні 1692 р., у якому зазначено, що чин приготовлення святих Дарів треба опускати. Ця практика, що була запозичена з літургіконудрукованого в Римі 1683 р., відтак була впроваджена в усі пізніші видання служебника, які виходили з католицьких кіл. Перед усуненням цього звичаю в українській католицькій Церкві панував звичай приготовляти святі Дари в часі співання Гивъва..., і висновок можна зробити з того, що клир вживав православні видання і також з тієї глибокої подібности, яка існує між старими поунійними виданнями та російськими передреформованими книгами. Щодо цього пункту дуже вартісним являється твердження Ю. Пелеша, який у своїй праці Пастирськое Богословіе зазначує, що за нашим старим звичаєм приготовлення святого Агнця відбувалося в часі співання Гивъвa... Вкінці полишається також відмітити, що на Закарпаттю цей звичай задержався аж до наших часів.

Тепер перейдемо до розгляду поодиноких уставів, що велять приготовляти святий Агнець на проскомидійнику, починаючи від тих, що приписують цей чин виконувати в часі співання Господи взиваю… Диякон, закінчивши третю малу єктенію і поклонившись за звичаєм, відходить до святилища північними дверми і, взявши кадильницю з ладаном, каже до священика Благослови владико кадило. Священик благословить кадило, відмовляючи над ним молитву кадила Кадило ти прино симъ... Священик тоді бере напередосвячений Агнець з посудини, в якій зберігаються святі Агнці, та з великою побожністю, свідомістю Таїнства і страхом кладе на святий дискос і так відходить до жертовника, а диякон іде перед ним з кадилом. Коли священик поклав святий Агнець на жертовнику за звичаєм, диякон вливає до святої чаші вино і воду, не говорячи нічого. Священик, покадивши святу звізду і покровці, покриває Святе, не відмовляючи над ним нічого, ані молитву предложення, бо святий Агнець напередосвячений і совершенний. Виконавши це, говорить За молитвами отців нашихъ... Відтак, покадивши за звичаєм, відходить, а диякон, попросивши благословення у священика, кадить святе предложення, усе святилище та, вийшовши, кадить весь народ. Увійшовши ж після цього знову до святилища, кадить усе святилище і священика. Подібно подають також пізніші київські та львівські служебники, тільки з тією різницею, що приписують, щоб при переношенні святого Агнця на проскомидійник усіх випереджував паламар несучи запалену свічку. Подібно подають також і старі передреформові московські книги, які різнятсья в кадженні. Дияконові приписано кадити престіл і, вийшовши північними дверми, настоятеля, двері, намісні образи, знову настоятеля та відтак братів.

До вище поданого уставу К. Никольский додає, що, оскільки нині святий Агнець не знаходиться на проскомидійнику, а на престолі, то треба поступати інакше: береться євангеліє, що лежить на антимінсі, і ставиться його за антимінс. Тоді священик розвиває антимінс, ставить на ньому дискос і хлібохранильницю і кладе на дискос напередосвячений Хліб. Тоді священик з дияконом, що держить у руках свічку, або сам священик, кадить престіл тричі. Зробивши поклін святим Дарам, бере дискос, держить його при чолі і переносить на проскомидійник, випереджуваний дияконом, що держить свічку. Тоді священик вливає вино і воду до святої чаші, кадить звізду і покровці, та ними покриває святі Дари, мовлячи тільки За молитвами святих отців наших ихъ... Тоді священик іде до престолу, складає антимінс і кладе на нього святе євангеліє.

Служебники української католицької Церкви приписують святі Агнці не переносити на жертівник. За причину цього припису подано, що треба так поступати тому, щоб люди не думали, що в чаші є Господня Кров і не віддавали чаші ту саму честь і поклін при великім вході, що й таїнству Христового Тіла. Ще іншою причиною був страх, щоб святим Тайнам нічого не сталося, а особливо, щоб не були схоплені от нєкоего животна⁷².

Коли півці почнуть співати Слава і нині..., священик з дияконом роблять малий вхід з кадильницею без євангелія, випереджувані двома світильниками. Деякі служебники лише подають, що робиться вхід з кадильницею, а інші до цього додають, що без євангелія. К. Никольский та римські служебники до цього добавляють, що відкривається царські двері. Одні із служебників української католицької Церкви приписують

священикові на Сла і нині відмовляти молитву входу,7 інші ж до цього ще додають, що відтак робиться малий вхід з кадильницею.

Вийнятком є лише один з пізніших львівських служебників, у якому тільки згадано, що відкриваються царські двері. Служебник виданий українською православною Церквою подає, що в часі читання і співу стихир, диякон, взявши від священника кадило, обкаджує вівтар і храм. Після кадження і співу стихир, коли починають співати богородичний, диякон відкриває царські двері, бере кадило і благословення в священика та йде поза престолом через північні двері на солею. Священик, поцілувавши святий престіл, іде слідом за дияконом і потиху читає молитву входу. Вхід з євангелієм буває тоді, коли треба читати євангеліє, значить - на Віднайдення Чесної Голови святого Івана Предтечі, Святих 40 Мучеників та у святім великім тижні.3 Подібно подано і в однім з московських служебників, де, одначе, ще додано празник Благовіщення. Синодальні служебники зазначують, що євангеліє читається на празник храму або великого святого,5 до чого римські видання добавляють страсний тиждень. В деяких текстах тільки загально подано, що вхід з євангелієм буває тоді, коли мається читати євангеліє. Служебники української католицької Церкви зазначують, що вхід з євангелієм буває в празники святих чи у великім тижні. Передреформові московські служебники приписують вхід з євангелієм робити на празник Віднайдення Голови святого Івана Хрестителя, 40 Мучеників, або якогось іншого великого святого.

Обряд «Нехай направиться молитва моя»

Венецький служебник лише зазначує, що півець співає Да и^справитъ..., а священик з дияконом, відійшовши, стануть перед святою трапезою. Натомість, найстарші служебники видані в Москві тільки подають, що читець або диякон співають Да исправитъ...У Львівських тріодях записано наступне: Співається Да исправитъ..., і коли співає одна сторона, ми клякаємо молячись, а коли ми встаємо, друга сторона клякає, молячись. По Дас исправитъ... слідують три метанії. Старші служебники української католицької Церкви зазначують, що після прочитання з книги Приповідок, священик з дияконом у святилищі, а, згідно з іншими півець, стоячи серед церкви на амвоні, співають Да исправитъ...

Пізніші львівські служебники: Коли читець чи священик співає Да исправитъ..., священик кадить святу трапезу на початку і в кінці кожного стиха. Коли священик співає, хор і люди моляться, клякнувши, а коли співає хор, священик клякає у святилищі разом зі служачими, молячись. По закінченні усі роблять три великі поклони та відкриваються царські двері, що й остаються відкритими до кінця Літургії.2 Подібний опис поміщено також у римському служебнику, виданім для вжитку української Церкви, тільки з тією різницею, що не приписано відкривати царських дверей, та лишати їх відкритими до кінця Літургії. Про цей обряд полишається ствердити, що він у нас дуже пізнього походження і запозичений з грецької Церкви.4 Вперше засвідчений він у творі Ю. Пелеша.5 До літургіконів він увійшов, тому що його поміщено в додатку до п’ятої глави декретів Львівського Собору, що подає обрядові зміни, які вважалося за доцільне тоді зробити. Про цю п’яту главу соборних декретів, як також про апендікс, треба ствердити, що, хоч вони поміщені між постановами Львівського Собору, все ж таки законодатної сили вони не мають, бо не були ані прочитані на соборових сесіях, ані потверджені учасниками Собору. Ця остання практика, що поміщена тільки у найпізніших служебниках, знаходиться також у І. Дольницького. Він, одначе, різниться тим, що подає, що у нас Да исправитъ... співає священик, не згадуючи, що за старим слов’янським звичаєм його співає читець, стоячи на амвоні. Він також уточнює, що, коли будуть два хори, вони співають Да исправитъ... на переміну. На останнім Да исправитъ... її другу половину оба хори співають разом від Въздњанїе... Коли ж один хор стоїть та співає, другий клячить, а люди, що стоять у церкві, роблять те саме, що й хор на їх боці. Священикові приписує він кадити перед тим, поки пічне співати свій стих і під кінець того стиха, який співає хор, а точніше на Въздњанїе..., щоб так бути готовим співати знову по черзі свій стих.

Коли ж це великий понеділок, вівторок і середа, тоді в часі, коли співається Да исправитъ... священик мовить молитву перед євангелієм Въсїай въ срцахъ нших... Диякон просить благовістити, а священик виголошує Бъмлтвами... Тоді диякон, взявши євангеліє, виходить на звичайне місце та читає євангеліє за звичаєм.3 К. Никольский від всіх різниться тим, що приписує зразу по Да исправитъ... відчиняти двері, а якщо читається апостола має бути кадження. Якщо це празник Віднайдення Чесної Голови святого Івана Хресителя, або 40 Мучеників, яких день може припасти під час великої чотиридесятниці, тоді по закінченні Да и справитъ... зараз слідує прокімен, апостол, аллилуя, євангеліє і все інше за звичаєм. Подібно подають римські книги та К. Никольский, які, одначе, вичисляють тут також празник храму, а сам К. Никольский ще зазначує, що на апостола відкривається царські двері. Після цього слідує єктенія Помлитеся эглаше'нныи Гви.1 Подібно покладено також в українських служебниках реформованих за грецькими зразками, які різняться тим тільки, що велять розгортати не єлитон, але антимінс. Слід тут також відмітити, що звичай розгортати єлитон є далеко старшим від того, що велить розгортати антимінс, і цей останній запроваджено щойно в ХVІІ ст. при реформі служебника. На такий стан вказують не тільки старі рукописні і друковані служебники, а також К. Никольский, що займався описуванням та історією старих антимінсів і доказав, що вони були або прибивані до престола або

пришивані до сорочки престолу. Цей звичай змінено на північних землях на Соборі, що відбувся в Москві 1654 р., де приписано на антимінсах служити та їх зберігати в єлитонах. До цього часу на Літургії розкладали тільки сам єлитон.

Коли співають Ннњ Силы..., диякон у святилищі кадить святу трапезу, предложення і священика та, ставши разом перед святим престолом, відмовляють Ннњ Силы... три рази. І поклонившись три рази, відходять і переносять святі Дари за звичаєм, не говорячи при цьому нічого. Ввійшовши до святилища, священик за звичаєм кладе святі Дари на святім престолі і покриває аером, не кажучи нічого, лиш кадячи. Диякон, взявши благословення, відходить на звичайне місце і виголошує єктенію по перенесенні Исполнимъ...1 Подібно подає також київська тріодь, яка різниться тим, що приписує дияконові при кадженні низько поклонятися, та один з московських служебників, який добавляє, що при кадженні відмовляється 50-ий псалом, а по перенесенні перед відкритими Дарами велить священикові зробити три поклони.

Венецьке видання служебника подає, що, коли співають Ннњ Силы..., диякон входить до святилища і кадить святий престіл і відтак відходить з священиком і переносить Святе. Святі Дари священник кладе за звичаєм на престолі і покриває їх аером, не говорячи нічого, тільки кадить. Відтак просить у диякона молитви і все інше, та диякон, одержавши благословення, виходить і виголошує єктенію Исполнимъ...

Видання української католицької Церкви яскраво різняться від інших. Подають вони, що диякон входить до святилища, кадить святий престіл з чотирьох боків, і відтак людей і, ставши разом з священиком, оба мовлять Ннњ Силы... три рази. Священик тоді бере з кивота найсвятіші Тайни і робить з ними обхід довкола престолу, випереджуваний дияконом, що несе кадило і дзвонить дзвіночками. Зробивши в такий спосіб вхід, ложечкою викладає святий агнець на дискос, а до чаші вливає вино і воду. Після цього диякон, взявши благословення, виголошує єктенію Исполнимъ...Деякі з цієї групи служебників різняться тим, що після вливання до чаші вина і води приписують зробити три доземні поклони.

Про великий вхід полишається ще сказати, що до ХVІІ ст. включно, в Україні та Росії панував обряд, засвідчений у передреформових московських служебниках,3 що вимагав, щоб при переношуванні святих Дарів виголошувати молитву, подібно, як на Літургії святого Івана Золотоустого чи святого Василія Великого. Що він панував на українських землях, показує заборона переносити в цей спосіб святі Дари, яку митрополит Петро Могила помістив у своїм Требнику в главі, в якій вичислено, які зміни конечно треба ввести до Літургії Напередосвячених. Дуже сильним покажчиком про існування цього обряду на наших землях є також старші видання української католицької Церкви, які своєю побудовою дуже близькі до передреформових московських служебників.5 Цей обряд ми одержали разом з іншими обрядовими практиками з грецької Церкви, як про це свідчать старі грецькі рукописи. Пізніший і нині загально прийнятий звичай, що вимагає святі Дари переносити мовчки, є також старого походження і засвідчений у старих рукописах. Цей звичай мусів доволі скоро поширитися у цілій грецькій Церкві, бо Симеон Солунський у своїм коментарі до Літургії Напередосвячених говорить про нього, як про одинокий існуючий тоді звичай.2 Цей звичай поміщено також у венецьких грецьких та слов’янських виданнях, а звідси ввійшов він до реформованих на слов’янськім грунті служебників.

По вході слідує ектенія «Сповнім молитву», «Отче Наш», «Мир всім, Голови ваші перед Господом схиліть» молитва священика, виголос «Благодаттю та щедротами», а опісля молитва «Воньми Господи…»По молитві священик зараз поклоняється три рази, кажучи при цьому Бемлтив...В виданнях української католицької Церкви подано, що перед молитвою ВОнми Ги... треба вмивати пальці, а під час молитви Бемлтив... битися в груди три рази.6 Подібно подає останній із серії львівських служебників, тільки що не написано вмивати рук. Обі ці практики позичено з обряду римської Церкви. Подібно до старих київських служебників подає також венецьке видання, в якому, одначе, не уточнено числа поклонів, які треба зробити по закінченні молитви. Диякон сам також поклоняється на тім місці, на якому стоїть, говорячи три рази те саме, що й священик. І коли він побачить, що священик вже поклав руку під святий аер і доторкнувся до святого життєтворчого Хліба, виголошує Вънмњмъ. Тоді священик каже Прежесщнная Стая Стымъ. Щодо цього чину треба зазначити, що найстаршим звичаєм є робити Возношенїе святого Агнця, що вже зазначив Brightman у своїй праці над Літургією Напередосвячених.6 Brightman подає, що Возноше нїе робиться, не скидаючи аера, що не приписане в слов’янських служебниках. Цей первісний звичай одначе з часом був заступлений новішим, що велить лишати святі Дари покритими і лише дотикатися святого Хліба. Звичай цей скоро поширився, так що Goar у своїй праці кладе його в главі, в якій він розглядає різні варіянти. Цей новіший звичай поміщений у венецьких грецьких і слов’янських літургіконах, і завдяки їм поширився між слов’янами. Про вливання теплоти до святої чаші служебники української католицької Церкви зовсім не згадують. Остаточно цей звичай усунув в своїх декретах Замойський Синод.

Причастя.

Коли вже всі чини виконано, диякон опоясується своїм орарем на знак хреста, і тоді священик виголошує Діаконе приступи Диякон, приступивши, побожно робить поклін та каже Сеприступаю..., а священик, подаючи йому святий Хліб, мовить Чтное... Диякон, поцілувавши руку, що подала йому чесний Хліб, іде заьсвяту трапезу і, схиливши голову, молиться, говорячи те саме, що священик. А священик, беручи часть святого Хліба, говорить Чтное и стое... І священик ставши спереду престола, а диякон по противній стороні, лицем один до одного і, поклавши правиці з святим Хлібом ці, моляться Вірую Ги….

Після цього, дивлячись на Святе, що його держать у правиці, говорять Чтнгэ, и стгэ..., а диякон у собі говорить те саме. Пізніші ж служебники ще додають, що після спожиття святого Хліба треба зробити поклін. Синодальні служебники зазначують, що після причастя, треба губкою обтерти руку, а деякі цей припис ще поширюють, додаючи, що обтираючи руку губкою, треба також три рази відмовити молитву Слава теби Бже та поцілувати губку.

Видання української католицької Церкви тільки загально подають, що священик, поклонившись низько, говорить Вњрђю Ги... і б’ється в груди три рази. Причащається відтак Христового Тіла, відмовляючи Чтнгэ, и стгэ... Священик після спожиття Тіла, піднявшись і, взявши чашу обомаруками, причащається з неї раз, кажучи Чтsныя исты я...

У служебниках української католицької Церкви про причастя з чаші знаходимо різні устави. Найстарші служебники подають, що священик причащається з чаші, не кажучи нічого, бо там є просте вино, а не Господня Кров, і вживається тільки для “церемоніяльного обряду замість полоскання уст”. Бо вино не перетворюється у Господню Кров дотиком до тієї части Христового Тіла, яку вложено до чаші по роздробленні святого Агнця. Цей припис запозичили вони з требника митр. Петра Могили, що перший впровадив цей припис. Пізніші служебники на цім місці взагалі не згадують про причастя з чаші, або явно забороняють пити з чаші. Відтак священик, обтерши свої уста і край чаші покрівцем, що його держить в руках, каже Сет прикоснђся... Подібно подано також в пізніших львівських та київських служебниках, які різняться тим, що приписують священикові обтирати чашу губкою, а уста покрівцем.

Після цього священик прикликає диякона, кажучи Діа коне пристђпи Тоді диякон, приступивши, покланяється один раз і говорить Простимя Влко... Священик, подаючи йому святу чашу, каже Чтны и..., а диякон, запричащавшись, каже “амінь”. Після цього священик мовить молитву Се прикоснуся..., а диякон зразу цілує священика в праву щоку. Священик тоді говорить Хс посредњ нас що диякон відповіда єдин сть….

Синодальні служебники натомість вповні забороняють дияконові пити з чаші. По причасті диякона священик, зараз відставивши чашу на її місце, робить з дияконом три поклони і, нахиливши свої голови до святих Тайн, у скрусі серця відмовляють наступну молитву подяки Блгримъ тебњ...Найстарший обряд святого причастя засвідчений в українських літургіконах могилянської традиції, де приписано причащатися також із чаші, відмовляючи при цьому ті самі слова, що й на совершенній Літургії, і цей обряд греки задержали по нинішний день. Пояснення цього обряду подає нам Симеон Солунський, який твердить, що часть Христового Тіла, яку вкладається до чаші освячує вино, що знаходиться в чаші і творить його Христовою Кров’ю. Що греки так вірили в ХVІІ ст. свідчить Allatius, що описує цей звичай, хоч і сам він його не одобрює. Віра, що часть Христового Тіла вкинена до чаші освячує вино, що в ній знаходиться, панувала колись так на Сході як і на Заході, де вона втратилася з приходом схолястики.3 Між слов’янами цей звичай і думка існували непорушеними до часу видання требника митрополита Петра Могили, що під впливом схолястики, а також Missale Romanum, перший подав припис, щоб причащаючись з чаші не говорити ніяких слів. Ця рубрика відтак перейшла до служебників української католицької Церкви та до північних видань. В російських книгах вона зазнала ще дальшого розвитку, що замітний тим, що усунено також молитви благословення теплоти, заказано дияконові питии з чаші і також приписано священикові не пити з чаші, коли він служить сам без диякона.

Цікавим є, що цей припис ніколи не був поміщуваний в книгах могилянської редакції. Після причастя диякон за звичаєм згортає святий Хліб до чаші і, взявши святу чашу, виголошує Пристђпите. Тоді священик причащає тих, що бажають запричащатися.8 Подібно подано також у київській тріоді, де, одначе, ще прибавлено припис, щоби всі, що приступили до святого причастя, пили окріп⁷³. По причасті вірних священик відносить чашу і кладе її на святій трапезі. Покадивши її за звичаєм, кладе дияконові до чола дискос, потиху відмовляючи Блве Бъ що просвњщая и эсщаянас…. Диякон тоді відносить дискос і покрівці до жертовника, а священик, взявши святу чашу, виголошує Всегда ннњ... і так відносить чашу до проскомидійника, а вернувшись, складає єлитон за звичаєм.

Подібно подано також в інших реформових львівських та київських служебниках, які різняться виключно тим, що приписують складати єлитон, а в єлитоні антимінс. Устави подані в служебниках української католицької Церкви різняться між собою. В більшості випадків подано, що священик, обернившись, ставить святі Тайни на трапезі, не говорячи нічого. Після цього диякон, вийшовши, виголошує Прости прїемше...Служебники української католицької Церкви подають, що диякон, ставши на своїм місці, голосно виголошує Прости прїемше...,

Найточніше з усіх подає служебник православних українців, де сказано, що диякон, вийшовши північними дверми і ставши на звичайнім місці, виголошує Прости прїемше..., а перед виголосом яко ты єси

... приписано священикові згорнути антимінс, взяти євангеліє і, тримаючи просто, робити ним над антимінсом знак хреста. Священик завершує єктенію виголосом яко ты єси..., тоді диякон виголошує съ миром изыдњ та Господеві помолімся.

Подібно подають також інші служебники, які замітні тим, що приписують Съ миром изыдњм виголошувати священикові, а не дияконові. Відтак слідує замвонна молитва Влко Вседръжителю..., Бђди И мя Гне..., а далі 33-ій псалом Блвлю Господа на всякое время... увесь до кінця. З цим годяться також приписи подані в тріодях, які різняться лише тим, що зазначують, що треба зробити три поклони. Поклони на Бђди Имя Гне... приписано чинити також в однім з передреформових московських служебників, де уточнено, що священик робить один поклін у пояс, а клирики та брати роблять доземний поклін.

К. Никольский, натомість, згадує лише, що по Бђди Имя Гне... в велику середу слід чинити три поклони. Помимо того, що літургікони в цім пункті не подають припису робити поклони, їх всетаки треба робити, бо це належить до старинних традицій, що були спільні всім слов’янам. По закінченні заамвонної молитви священик, увійшовши до святилища, говорить молитву для спожиття Дарів Ги Бж нашъ... В деяких служебниках тільки подано, що слідує молитва на спожиття святих Дарів. А диякон увійшовши до святилища споживає Святе і робить усе, що за звичаєм робити має,7 а священик роздає антидор.

По роздачі антидору священик виголошує Блвенїе Гне на всњхъ васъ..., відтак Премђдрость і слідує Чтнњйшђю херђвымъ..., Слава тебе ... іотпуст у якому згадується святого Григорія Двоєслова.3 Подібно подає і найпізніший львівський служебник, який ще добавляє припис, що після цього замикаються царські двері. Про згадування в отпусті імени святого Григорія Двоєслова треба зазначити, що це в нас стара традиція, яка засвідчена також в рукописах і яка проіснувала до наших часів. Саме авторство святого Григорія дуже проблематичне, як ми це бачили при розгляді історичного розвитку Літургії Напередосвячених. А. Дмитріевский твердить, що ця традиція вперше засвідчена в ХVІ ст.,5 а найстарші рукописи про святого Григорія Двоєслова не згадують.6 Через сумнівне авторство святого Григорія Двоєслова, його ім’я усунули з отпусту українські видання могилянської редакції, а в новіших часах римські видання служебника.

По отпусті хори многолітствують короля та архиєрея, якщо вони є, а священик ввійшовши до святилища робить усе те, що виконується за звичаєм і роздягається з священної одежі, говорячи Ннњ отпђщаеши..., Трsтое..., Ѓче на… По возгласі слідують тропарі святого Григорія Двоєслова, папи римського.

По тропарях слідує Ги помлђй 12 р., Слава и нинњ..., Чтстнњйшђю Херољвімъ... і священик робить отпуст. Тоді, поклонившись і подякувавши Богові за все, виходить.

1 Не вистачає нам тільки того, що Спаситель омив наші гріхи купіллю Св.. Хрещення та призвав нас в завіт «синоположенія»; не достатньо того, що озброїв нас непереможними силами Духа Святого, супроти всіх видимих і невидимих ворогів, помазанням св.. мира, але ще, для повноти, годує нас Тілом Своїм Святим та дає пити з чаші Кров Свою Святу, і цією таїнственною трапезою пробуджує в нас живу насолоду будучого віку. Див.

2 Юдейська Пасха – заколено агнця юдеї запікали на вогні та з’їдали його з не квашеним хлібом чи опрісноками на спогад діл Божих бувших при переході їхніх батьків через пустелю (Єгипет). Ми ж звершуємо це таїнство на спомин нашого відкуплення, що було дароване нам Ісусом Христом, від гріха та смерті вічної. Див.

3 Завіт – воля вмираючого про ту чи іншу річ в своїм заповіті. Ісус Христос дав своїм учням останній заповіт, творити це Таїнство на спомин Його страждань, через які Він випросив віруючим в Нього (Новий завіт) відпущення гріхів та спадкоємство життя вічного. Див.

4 Оскільки вона установлена Ісусом Христом в подячний спомин Його любові до людського роду.

5 Через Євхаристії спілкуємося з Христом та один з одним, приймаючи єдине Тіло та п’ючи єдину Кров Спасителя нашого. Див.

6 Оскільки приносячи хліб та чашу в жертву Богові, хвалимо та благословимо Його за всі вчинені добра для роду людського. Див.

7 В Євхаристії ми приймаємо безсмертну їжу та напій (Тіло та Кров Христові), які св.. Павло називає «Трапеза Господня». Див. I Кор. 10.

8 Так називається від дії Христа, оскільки Він на Тайній вечері роздробив або переломив хліб на частини, те саме і ми творимо. Див. служебник.

9 Євхаристія – спомин жертви принесеної на хресті для очищення гріхів світу, і ця жертва є тією самою, що і 2000 років тому назад. Див.

10 Оскільки для звершення цього таїнства християни сходяться в єдине місце та причащаються всі єдиного тіла та крові Христової. Див.

11 Євхаристія дарує віруючим досконалість у благодаті. Оскільки немає на землі іншого, досконалішого способу через який би ми були в тіснішому союзі з Христом Спасителем. Див.

12 В таїнстві зібрані дари із людських приношень (звичай первісної Церкви), що приносяться Господові в жертву безкровну. Див.

13 Є точне відображення та звершення всього Божественного задуму, в таїнстві нашого відкуплення доконаного.

14 Є жертвоприношення Тіла і Крові Господньої установлене для освячення синів людських.

15 Що керує та спрямовує наші думки до пізнання таїнств енного через видимі знаки. Через зовнішні літургічні обряди нам показані страсті Христові, під видами хліба та вина показаний нам залог життя вічного. Див.

16 Містить в собі найвище прославлення та пошану Бога, якого величніше та досконаліше немає ні на землі, ні на небі. Див.

17 Містить в собі ту саму Тайну Вечерю, що її звершив Спаситель з учнями своїми відходячи до своїх страждань. Див.

18 Через видиме прийняття Тіла і Крові Христової сходять на нас від Бога невидимі ласки.

19 Таїнство причастя людям, що відходять від цього життя, дається так, як спорядження необхідне на шляху до вічного життя. Залог чи заручення, оскільки Спаситель давши нам Тіло та Кров Свої, запевнив нас тим самим Своєю любов’ю та спадкоємством вічного життя, зробивши через Них душі наші нареченими Собі, наче обручкою в надії майбутнього на небесах шлюбу Агнця. Див. Апокал. 19.

20 Св.. Павло служінням називає щедре подання милостині (2 Кор. 9). Св.. Іван Золотоустий літургією називає богоугодне життя всякого християнина. (Золотоуст в 3 слові на Анну пророчицю). Оскільки опанування тіла та пристрастей – жертва приношення та всепалення самому Богові.

21 В 4 правилі Антіохійського собору читаємо наступне: «якщо хто єпископ собором відлучений, чи священник, диякон, своїм єпископом, посміє творити що не будь від служби», по тлумаченню Зонари, під службою тут слід розуміти не тільки безкровну жертву, а різного роду священнодійства, бо вже в діяннях собора Ефезького літургіями називаються утреня та вечірня.

22 Літургія – жертва (гр.. переклад Сімдесятьох). Євр. 8, 6; 9, 21.

23 OPPENHEIM P., Institutiones systematico-historicae in sacram liturgicam. T. IV: Notiones liturgicae fundamentals. Taurini-Romae 1941, p. 1-16.

24 Слід також відмітити, що літургісти під словом «літургія» розуміють не тільки євхаристійне жертвоприношення (Службу Божу), але також усякі публічні богослужіння св.. Церкви (церковне правило та чини св.. Тайн). Тому у ширшому значенні літургія обіймає усі публічні та офіціальні вияви богопочитання св.. Церкви, а у вужчому – обмежується до євхаристійного жертвоприношення (Сл. Божої).

25 При святкуванні Пасхи євреї співали псалми (з 113 по 118), перший співали перед споживанням їжі всі ж інші після.

26 Діяння нам дають свідчення Службі Божої, яку відслужив ап.. Павло у Троаді (Мала Азія) під час своєї третьої місійної подорожі. Див. Дії 20, 7-11.

27 Служба божа апостольського періоду мала родинний характер і то не тільки тому, що служилася по приватних домах, але й тому, що мала місце у рамцях спільної родинної гостини-вечері.

28 Молитви ці були «раптові», в тлумаченні Івана Золотоустого, як такі що не були складені для цього богослужіння, але в тому самому часі йому (той що промовляв молитву) вкладені в уста Духом святим.

29 I Кор. 14, 16.

30 Дії 4, 32-35. правда в деяких церквах (в Коринті) такі вечері мали місце перед Св. Євхаристією, що тривало недовго і було Соборами свв.. Отців постановлено, щоб тайни причастя не інакше як «наще» прийняті були. Пор. Прав. 44 (в Кормчій 41) Карфагенського собору та 29 правило Трульського собора.

31 I Пет. 5. 14; Рим. 16.16.

32 I Тим. 2, 1.

33 Про різність давніх священнослужінь та інших обрядів церковних див. свідчення Сократа – церковний історик. Кн.. 5, гл. 22.

34 Апокаліпсис 19, 1.

35 Св.. Василій Великий в 63 посланні до Неокесарійців.

36 Св. Кирило Єрусалимський в 5-му слові про тайнодійства.

37 Св. Іван Золотоуст в доказ Божества Ісуса Христа, гл. 9.

38 Св. Іван Золотоуст в 3-й бесіді на послання до Колосян.

39 Св. Кирило Єрусалимський в 5-му слові про тайнодійства.

40 В літургії Якова, брата Господнього. Св. Кирило Єрусалимський в 5-му слові про тайнодійства.

41 Церковна Ієрархія Діонізія Ареопагіта, гл. 3.

42

43 Діяння 20, 7; I Кор. 16, 7; Апокал. 1, 10.

44 Св. Іван Золотоуст в 5-й бесіді про неділю.

45 Св. Василій Великий в 93 посланні до Кесарії «про причастя».

46 Св. Ісидор Пілусіот в книзі 2-й, 246 послання, так описує храми перших християн: «В часи апостольські, коли Церква була наповнена дарами духовними, та кипіла світлом життям, храми не були видимі; в нашому ж часі храми більше як звичайно прикрашені, але Церква – наче річку піднімати застільними тостами. Я, якщо б моє бажання виконалося, вибрав би жити в той час, коли храми не були так прикрашені, але Церква була увінчана Божественними та небесними дарами».

47 II Тим. 4, 13.

48 Св. Амфілохій в житті св.. Василія Великого. Мінеї четьї: Життя св.. Василія Великого (дня, 1 січня).

49 Св. Василій в книзі про Св. Духа (гл. 27).

50 Текст «Паломництва» вперше відкрив та видав М. Гаммуріні. Див. GAMMURINI M., Peregrinatio Aetheriae (Silviae) ad loca sancta. Roma 1887-88. КРАСНОСЕЛЬЦЕВ Н., Богослужение Иерусалимской Церкви в конце IV века. (Православный собеседник) 1888, III, ст. 350-384.

51 ДМИТРИЕВСКИЙ А., Евхологион IV века, Серапиона Тмуитскаго (Труды Киевской Дух. Академии). 1894, II, ст. 212-274.

52 Див докладніше Тафт Р. Краткий очерк византийского обряда.

53 MIGNE. PG. 65, 849-852.

54 Там само.

55 BAUMSTARK A., Zur Urgeschichte der Chrysostomusliturgie, Theologie und Glaube, 5 (1913, 299-313).

56 Останнім етапом на дорозі до одновидності в служінні сл.. Божої в Латинському обряді було видання служебника з 1570, що його видав Папа Пій V. Це видання стало для римського обряду типічне аж по сьогоднішній день.

57 Тексти зібрав BRIGHTMAN F. E. Liturgies Eastern and Western. Oxford 1896.

58 БОЦЯН Й., Літургія на Сході в журналі «Нива». Т. IV (1907).

59 Лев. 11; 44.

60 І Кор. 11, 28-29.

61 Мат. 5, 23-25.

62 І Кор. 11, 18-23.

63 Ефес. 5, 23-28.

64 Ісая 41, 10.

65 Пс. 132, 2.

66 Пс. 17, 33-34.

67 Вих. 15, 16.

68 Пс. 118, 73.

69 Пс. 131, 9.

70 Пс. 25, 6-12.

71 Автор першого, повного галицького підручника літургіки.

72 Літургікони: Вильно 1692, ст. 115-115 об.; Унів 1740, ст. 80; Почаїв 1744, ст.58; Почаїв 1755, ст. 71; Почаїв 1788, ст. 31; Почаїв 1791, ст. 193; Львів 1759, ст. 117.об.; Львів 1780, ст. 138 об.; Львів 1866, ст. 388; Львів 1905, ст. 370; Перемишль 1840, ст. 386.

73 Посна тріодь, Київ 1627, ст. 221.

104