2. Відмінність юридичної відповідальності від інших видів адміністративної відповідальності.

Інститут адміністративної відповідальності є одним з важливих інститутів адміністративного права, який виступає важливим засобом охорони громадського порядку і якому притаманні всі ознаки юридичної відповідальності. За допомогою цього інституту здійснюється захист не тільки адміністративно-правових відносин, а й відносин врегульованих нормами фінансового, екологічного, трудового, митного, а в деяких випадках цивільного права та процесуальних галузей.

В Конституції України адміністративну відповідальність визначено одним з основних видів юридичної відповідальності в Україні. Вона виступає наслідком невиконання чи неналежного виконання особою норм адміністративного законодавства, що тягне невідворотність реагування держави на адміністративні правопорушення (проступки) та встановлюється виключно її законами.

Адміністративній відповідальності, як різновиду юридичної відповідальності, притаманні такі ознаки: 1) має зовнішній характер; 2) застосовується лише за вчинення правопорушення; 3) пов'язана з державним примусом у формах каральних і правовідновлюючих заходів; 4) визначена у нормах права; 5) притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку; 6) притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та посадовими особами; 7) винна у вчиненні правопорушення особа несе певні втрати матеріального та побутового характеру, які передбачені законом.

Адміністративна відповідальність наступає за скоєння адміністративного проступку. До неї притягують уповноважені органи виконавчо-розпорядчої влади (контролери, інспектори, начальники та ін.), в окремих випадках - суди. Її суб'єктами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Адміністративна відповідальність - це різновид правової відповідальності, специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, що скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноваженим державним органом за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку.

3. Види контролю.

Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих способів забезпечення законності. Його сутність полягає в тому, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції.

До контрольної діяльності висувається цілий ряд вимог, згідно з якими вона повинна бути:

1) підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів;

2) систематичною, тобто нести регулярний характер;

3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його ефективність;

4) всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на всі служби і структури підконтрольних органів;

5) глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати. Ця вимога дозволяє виявляти і поширювати передовий досвід, попереджувати помилки та упущення;

6) об'єктивною, тобто виключати упередженість;

7) гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю;

8) результативною (дієвою). Ця діяльність не може обмежуватися виявленням фактичного стану справ. Вона повинна супроводжуватися конкретними заходами по усуненню недоліків.

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікувати контрольну діяльність на види. Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види контролю: 1) контроль з боку органів законодавчої влади (парламентський контроль); 2) контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль);3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль); 4) контроль з боку органів центральної виконавчої влади; 5) контроль з боку місцевих органів, органів державної виконавчої влади; 6) контроль з боку органів судової влади; 7) контроль з боку органів місцевого самоврядування; 8) контроль з боку громадськості (громадський контроль);

б) залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють: 1) державний контроль;

2) громадський контроль;

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють: 1) загальний контроль; 2) відомчий контроль; 3) надвідомчий контроль;

г) залежно від управлінської стадії, на якій здіснюєть-ся контроль, виділяють: 1) попереджувальний контроль;

2) поточний контроль; 3) наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють 1) зовнішній контроль; 2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють: 1) загальний, що охоплює всі сторони діяльності суб'єкта, що контролюється; 2) цільовий контроль окремого напряму роботи

Крім перелічених, існують й інші класифікації контрольної діяльності.

Зупинимося на видах контролю, які детерміновані місцем суб'єкта в системі державних органів (перша класифікаційна група).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ Б І Л Е Т 24..

1.Поняття та особливості адміністративно-правових відносин.

Адміністративно-правові відносини - це суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов'язків, урегульованих нормами адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини безпосередньо пов'язані з практичною реалізацією завдань, функцій і повноважень виконавчої влади в процесі державно-управлінської діяльності. Ця їхня особливість накладає певний відбиток на поводження будь-яких учасників такого роду правових відносин; їх обов'язки і права неодмінно зв'язані з практичною реалізацією виконавчої влади в центрі і на місцях. Інтереси іншого роду, небайдужі для держави і суспільства, забезпечуються, якщо в них мається чітко виражена специфіка, у рамках інших правовідносин. Тому, визначальна риса адміністративно-правових відносин полягає в тому, що вони складаються переважно в особливій сфері державного і суспільного життя - у сфері державного управління.

Варто відзначити також, що адміністративні правовідносини характеризуються певним суб'єктом. Завжди однієї зі сторін є офіційний чи повноважний суб'єкт виконавчої влади (у широкому змісті державного управління).

Інакше кажучи, незважаючи на те, що в адміністративно-правових відносинах практично можуть брати участь різні сторони, у них завжди мається обов'язкова сторона, без якої такого роду відносини не виникають. Така ознака спостерігається в адміністративних відносинах як прямий дія владної природи державно-управлінської діяльності. Наприклад, громадянин не може виступати в подібній ролі, хоча і є потенційним учасником найрізноманітніших адміністративно-правових відносин.

Адміністративні правовідносини виникають з ініціативи кожної зі сторін. Однак чи згода бажання другої сторони не є у всіх випадках обов'язковою умовою їхнього виникнення. Вони можуть виникати і всупереч бажанню другої сторони її згоді. Ця ознака найбільшою мірою відрізняє їх від цивільно-правових відносин.

Адміністративно-правові відносини виникають у сфері державного управління. Однак не всякі суспільні відносини в сфері державного керування включається в коло відносин, що складають предмет адміністративного права.

Усі правовідносини складаються з певних елементів: суб'єктів, об'єкта і змісту правовідносини.

У змісті адміністративного правовідносини розрізняються дві сторони: матеріальна (поведінка суб'єктів) і юридична (суб'єктивні юридичні права та обов'язки).

2.Обставини, що виключають провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин:

1) відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

2) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного

правопорушення шістнадцятирічного віку;

3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;

4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;

5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;

6) скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;

7) закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків,

8) наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення або нескасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи;

9) смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

Відсутність самої події адміністративного правопорушення - діяльність особи не є такою, що могла б розцінюватися як правопорушення. Склад правопорушення - наявність об'єктивних та суб'єктивних ознак, за наявності яких діяння вважається адміністративним правопорушенням. Відсутність хоча б однієї з ознак означає відсутність складу в цілому. Таким є, наприклад, вчинення правопорушення особою, яка була в стані неосудності, тобто немає суб'єктивної сторони правопорушення.

Статтею 12 КпАП визначено, що адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку. В деяких випадках при скоєнні правопорушень неповнолітніми до відповідальності можуть бути притягнуті їх батьки.

Особа, яка під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності, не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану вважається неосудною. Така особа не підлягає адміністративній відповідальності.

Дія, за яку передбачена адміністративна відповідальність, вчинена для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за певних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода, вважається вчиненою в стані крайньої необхідності.

Дія, за яку передбачена адміністративна відповідальність, вчинена при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони, вважається вчиненою в стані необхідної оборони.

У випадку, якщо Верховною Радою був виданий закон, в якому усувається за вчинення певних дій застосування адміністративного стягнення, то провадження в справі не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю і орган (посадова особа), який виніс постанову про накладення адміністративного стягнення, припиняє її виконання.

Скасувати акт, який встановлює відповідальність за адміністративне правопорушення, може орган, який його видав. Згідно зі ст. 92 п. 22 Конституції України діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України. Таким чином, при виданні закону, що скасовуватиме акт, який встановлює адміністративну відповідальність, провадження в справі про адміністративне правопорушення виключається.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при тривалому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення. У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття. У випадку, коли визначені строки закінчилися, провадження в справах про адміністративні правопорушення виключається.

Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Якщо вже є постанова компетентного органа (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, то за тим самим фактом ця особа вже не може бути притягнута до адміністративної відповідальності. Тож і провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути. Також у випадку, коли була винесена постанова про закриття справи і вона не була скасована, теж провадження у справі виключається. У разі притягнення особи до кримінальної відповідальності (адміністративні правопорушення спричиняють адміністративну відповідальність) здійснюється кримінально-виконавче провадження, а адміністративне виключається.

Згідно з принципом індивідуалізації до адміністративної відповідальності притягається лише той суб'єкт, який вчинив правопорушення, а не його родич чи інша людина. У випадку, коли особа, щодо якої розпочато провадження, померла, провадження підлягає закриттю. Якщо постанова про накладення стягнення була винесена до смерті особи, то виконання постанови припиняється.

3. Поняття нагляду та його види.

Адміністративний нагляд — це здійснення спеціальними державними структурами цільового спостереження за дотриманням виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами і організаціями та громадянами правил, передбачених нормативними актами. Його суб’єктами є спеціально створені з цією метою державні структури: а) інспекції; б) міліція.Усі інспекції залежно від компетенції можна поділити на дві групи: 1) ті, що мають повноваження міжвідомчого характеру (ДАІ, Держпожнагляд тощо); 2) ті, що не мають таких повноважень, тобто здійснюють свої функції тільки в межах того чи іншого відомства (інспекція польотів цивільної авіації, інспекція особового складу тощо). Інспекції, що мають повноваження міжвідомчого (надвідомчого) характеру, є державними інспекціями. Вони здійснюють свої функції у межах наданої компетенції незалежно від відомчої підпорядкованості об’єктів.Державні інспекції.

Адміністративний нагляд міліції — це систематичний нагляд за точним і неухильним дотриманням посадовими особами та громадянами правил, що регулюють громадський порядок і громадську безпеку з метою попередження і припинення порушень цих правил, а також виявлення порушників і притягнення їх до встановленої законом відповідальності (кримінальної чи адміністративної) або вжиття до них заходів громадського впливу.

Методами адміністративного нагляду міліції є: а) безпосереднє спостереження в громадських місцях за виконанням громадянами та посадовими особами загальнообов’язкових правил; б) періодичні перевірки виконання органами, посадовими особами, громадянами встановлених правил; в) виявлення порушень у ході перевірки скарг, заяв, пропозицій та іншої інформації про правопорушників.

Адміністративний нагляд поділяється на загальний і спеціальний.

Загальний адміністративний нагляд містить нагляд за дотриманням загальнообов’язкових та інших правил. До них належать: правила перебування іноземців, правила дозвільної системи; правила паспортної системи тощо.

Спеціальний адміністративний нагляд міліції — це нагляд за поведінкою певної категорії громадян.

Адміністративний нагляд у всіх випадках встановлюється в судовому засіданні одноосібне суддею районного (міського) суду або за місцем дислокації виправно-трудової установи, або за місцем проживання особи, щодо якої встановлюється адміністративний нагляд.

Отже, існує три види підстав для прийняття рішення про встановлення адміністративного нагляду: а) вирок суду, що набрав законної сили; б) подання та матеріали виправно-трудових установ; в) подання та матеріали органів внутрішніх справ.

Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням начальника органу внутрішніх справ: а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання.

Автоматично адміністративний нагляд припиняється: а) після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо органом внутрішніх справ подано клопотання про продовження нагляду або судця відмовив у продовженні нагляду; б) у випадку засудження піднаглядного до позбавлення волі і направлення його до місця відбування покарання; в) у разі смерті піднаглядного.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ Б І Л Е Т 25..

1. Принципи галузі адміністративного права України.

Принципи адміністративного права закріплені в Конституції України, конкретизуються і розвиваються в законодавчих та інших нормативно-правових актах. До цих принципів можна віднести:

- принцип законності;

- принцип пріоритету прав та свобод людини і громадянина;

- принцип рівності громадян перед законом;

- принцип демократизму нормотворчості й реалізації права;

- принцип взаємної відповідальності держави і людини;

- принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою і людиною.

Принцип законності слід розглядати як утвердження верховенства вимог і положень Конституції та законів України в ході адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. У французькому адміністративному праві принцип законності в загальній формі визначається як зв’язаність адміністрації законом. Цей принцип складається з двох елементів: обов’язку діяти відповідно до закону й обов’язку виявляти ініціативу для забезпечення виконання закону. Тобто законність полягає в сукупності обов’язків, дозволів і заборон. Однак такий підхід до розуміння суті законності видається однобічним і вузьким.

Принцип законності означає, що всі органи виконавчої влади, як й інші державні органи, утворюються відповідно до закону, який також наділяє їх відповідними повноваженнями. Не може бути повноважень поза законом. Окрім цього, надалі повноваження повинні здійснюватися у межах і в спосіб, визначені законом.

Водночас цей принцип не можна тлумачити однобічно — лише щодо державних органів. Він стосується також громадян, які щоденно стикаються з цими органами. Щодо них громадяни повинні бути лояльними, сумлінно виконувати покладені на них правом обов’язки. І це лише основні елементи принципу законності.

Принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина випливає з положень ст. З Конституції України: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність є найвищою соціальною цінністю. Цей важливий принцип зумовлює такий характер взаємовідносин людини і держави, за якого остання повинна спрямовувати свою діяльність на втілення в життя конституційних прав і свобод громадян. Тобто принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина полягає у створенні таких умов, за яких кожна особа могла б самостверджуватись як гідний член суспільства.

Принцип рівності громадян перед законом виявляється в тому, що не може бути жодних привілеїв чи обмежень за ознаками раси, політичних, релігійних переконань, соціального походження та іншими ознаками. Всі громадяни мають рівні права й обов’язки у сфері адміністративно-правових відносин: право на державну службу, на освіту, обов’язок відповідати за адміністративні правопорушення. Цей принцип має забезпечувати однакові “стартові” умови кожному громадянину для самореалізації в суспільстві.

Принцип демократизму нормотворчості та реалізації права виявляється в можливості громадян як безпосередньо, так і через своїх представників, різні організації брати участь у формуванні правової політики, в управлінні справами держави. Демократизм виявляється в розширенні повноважень органів місцевого самоврядування. Його можна вважати формою забезпечення прав і свобод громадян і одночасно методом управління й пошуку компромісу, поєднання свободи та порядку в дотриманні прав і свобод громадян.

Принцип взаємної відповідальності держави і людини означає, що держава і особа пов’язані взаємно кореспондуючими правами і обов’язками. Порушення однією із сторін своїх адміністративно-правових обов’язків тягне за собою юридичну відповідальність. Зокрема, держава зобов’язана відшкодувати людині завдану їй матеріальну і моральну шкоду (ст. 56 Конституції України).

Принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою і людиною — це “дух” законів і всієї системи адміністративного законодавства, яким мають бути пройняті норми адміністративного права, що закріплюють відносини між суспільством, державою і людиною. Він виявляється передусім у вимозі шанобливого ставлення представників держави до людської гідності. Цей світоглядний принцип можна вважати своєрідним “мотором” всієї складної системи взаємозв’язків держави й особи, який “рухає” суспільство до досягнення найвищого рівня розвитку.

2. Види заходів стягнення.

Адміністративне стягнення - захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Адміністративне стягнення зазвичай знаходить свій прояв у моральному чи матеріальному впливі на правопорушника. Окремі види стягнень можуть одночасно поєднувати в собі моральне засудження, матеріальний вплив і тимчасове обмеження прав правопорушника. Зокрема, такі наслідки наступають за адміністративного арешту, позбавлення спеціальних прав і виправних робіт.

Загалом, усі стягнення, будучи пов'язаними між собою, утворюють єдину систему, що базується на підставах і меті їх застосування, можливості їх взаємозаміни. У цьому процесі основним чинником є мета, передбачувана стягненням. Мету стягнення складають: покарання правопорушника, припинення протиправного вчинку, відновлення порушених правовідносин, виправлення правопорушника та попередження можливих із його боку нових проступків, а також відшкодування завданих проступком збитків.

Види адміністративних стягнень закріплено в Кодексі України про адміністративні правопорушення (статті 23-32). До них законодавець відносить 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; 4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); 6) громадські роботи; 7) виправні роботи; 8) адміністративний арешт.

Законодавством України може бути передбачено адміністративне видворення за межі держави іноземних громадян та осіб без громадянства за вчинки, що грубо порушують громадський порядок.

За вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути застосовані такі заходи впливу: 1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) попередження; 3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Слід зазначити, що сплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові адміністративні стягнення. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне, або основне й додаткове стягнення.

Попередження є заходом виховного характеру, що засвідчує офіційну негативну оцінку поведінки правопорушника з боку державного органу (посадової особи) про недопущення скоєння протиправних дій. Цей вид стягнення застосовується за незначні правопорушення. Виноситься попередження в письмовій формі.

Штраф передбачено як вид стягнення за будь-яке скоєне адміністративне правопорушення. Цей вид стягнення впливає на матеріальне становище правопорушника.

Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета. Порядок застосування оплатного вилучення і види предметів, які підлягають вилученню, встановлюються КУпАП та іншими законами України.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України. Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Позбавлення спеціального права застосовується на термін до трьох років. У цьому виді стягнення є деякі винятки. Воно не може застосовуватись до осіб з огляду на їхню інвалідність, хіба що в разі керування транспортним засобом у стані сп'яніння; сюди ж належить і позбавлення права полювання, якщо для особи таке полювання є основним джерелом існування.

Громадські роботи полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею) на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років.

Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).

Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).

3. Основи державного управління зв’язком.

Телекомунікації (електрозв'язок) - передавання, випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах (ЗУ про телекомунікації).

Ухвалення державної політики та законодавче забезпечення державного управління і регулювання у сфері телекомунікацій здійснює Верховна Рада України.

Державне управління у сфері телекомунікацій здійснюють: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади в галузі зв'язку (міністерство інфраструктури україни); інші органи виконавчої влади відповідно до закону.

Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері телекомунікацій:

1) забезпечує проведення державної політики у сфері телекомунікацій;

2) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності у сфері телекомунікацій;

3) здійснює управління об'єктами державної власності у сфері телекомунікацій;

4) спрямовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у сфері телекомунікацій.

Міністерство інфраструктури України :

1) розробляє пропозиції щодо державної політики у сфері телекомунікацій і реалізує її у межах своїх повноважень;

2) розробляє проекти законів, інших нормативно-правових актів;

3) розробляє та затверджує нормативно-правові акти з питань, віднесених до його компетенції;

4) визначає вимоги щодо рівня якості телекомунікаційних послуг;

5) впроваджує технічну політику у сфері надання телекомунікаційних послуг, стандартизації, підтвердження відповідності технічних засобів телекомунікацій;

7) організовує та відповідає за розроблення стандартів у сфері телекомунікацій;

8) затверджує технічні вимоги до телекомунікаційних мереж, засобів і об'єктівтелекомунікацій;

9) розробляє та реалізує технічну політику у формуванні номерного ресурсу;

10) розробляє за участю національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади Концепцію розвитку телекомунікацій України, спрямовану на досягнення стратегічних інтересів та міжнародної конкурентоздатності України;

11) розробляє прогнози розвитку телекомунікаційних мереж та послуг;

12) організовує наукове забезпечення функціонування і розвитку сфери телекомунікацій;

13) організовує проведення досліджень та розробку рекомендацій щодо конвергенції комп'ютерних та телекомунікаційних ехнологій;

14) інформує суб'єктів ринку телекомунікацій про політику та стратегію розвитку телекомунікаційних мереж загального користування;

15) вирішує в межах компетенції питання щодо забезпечення зв'язку для потреб державної системи урядового зв'язку, національної системи конфіденційного зв'язку, органів безпеки, оборони, охорони правопорядку;

16) вирішує в межах компетенції питання щодо готовності функціонування телекомунікаційних мереж загального користування в умовах надзвичайних ситуацій та надзвичайного стану;

17) здійснює співробітництво з міжнародними організаціями та відповідними органами інших держав;

18) виконує обов'язки Адміністрації зв'язку та радіочастот України;

19) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ Б І Л Е Т 26..

1. Наука адміністративного права.

Науку адміністративного права покликано аналізувати суспільні відносини в сфері державного управління й систему норм, що їх регулюють (адміністративно-правові норми), досліджувати та узагальнювати закономірності правового регулювання організації і діяльності апарату державного управління. Вона також вивчає правовий статус суб'єктів і об'єктів виконавчої влади, правові форми й методи державного управління, способи забезпечення державної дисципліни та законності в управлінській діяльності, розробляє наукові проблеми, пов'язані з удосконаленням адміністративно-правових інститутів загального, галузевого й міжгалузевого управління.

Розвиток науки адміністративного права слід розглядати на загальному фоні розвитку держави й права.

У перші роки радянської влади адміністративним правом займалися вчені-адміністративісти, наукові погляди та позиції яких формувалися в дореволюційний час, коли практика державного управління й нормативна база його регулювання ще тільки складалися. Це ускладнювало їх наукову розробку.

Перший підручник з адміністративного права (автор — А. Єлістратов) було видано в 1922 p., але його зміст не розкриває діяльності державного апарату того часу.

Протягом 1925—1929 pp. у Харкові вийшли їх підручники з радянського адміністративного права. Інформацію про розвиток науки адміністративного права подавали й у часописах, наприклад, «Адміністративний вісник», «Революція права» тощо.

На початку 30-х років наука адміністративного права (тобто дослідження адміністративно-правових проблем) перестала існувати, зовсім припинилося вивчення предмета «Адміністративне право» у вищих навчальних закладах. Це пояснюється тим, що в умовах того часу управління здійснювалося шляхом організаційного впливу без використання правових форм і методів.

Таким чином, наука адміністративного права пережила ідейну та кадрову кризи. Але слід ураховувати й об'єктивні чинники: до 1936 р. управління у нас не було чітко відмежоване від інших форм державної діяльності — ні за Конституцією, ні фактично. Виконкоми в період між з'їздами рад мали владу й управляли, а раднаркоми належали до числа законодавчих органів. За таких умов важко було виділити управлінську діяльність як самостійний об'єкт вивчення, відокремити управлінський апарат від інших ланок державного апарату.

Розвиток науки адміністративного права активізувався після прийняття в 1936 р. Конституції СРСР. У ній чітко визначалися органи державного управління, форми їх діяльності, в деяких статтях розкривався зміст їх виконавчої і розпорядчої діяльності, встановлювався підзаконний характер усіх актів управління, закріплювалися організація й повноваження місцевих органів галузевого управління, основи адміністративно-правового статусу громадян.

У 1938 р. відбулася І Всесоюзна нарада з питань науки радянської держави й права, яка прийняла рішення відновити науку адміністративного права та поставила завдання розробити питання про обсяг повноважень органів державного управління, вивчити методи управління економікою, соціально-культурним будівництвом тощо. Активізувалася й підготовка вчених-адміністративістів.

У роки Великої Вітчизняної війни у сфері науки адміністративного права й адміністративного законодавства розроблялися проблеми, обумовлені умовами воєнного часу.

У післявоєнний період значний внесок у розвиток науки адміністративного права зробили вчені О. Луньов, М. Студенікін, Ю. Козлов, та ін. У їх працях було висвітлено питання про сутність державного управління, особливості адміністративно-правових відносин, їх суб'єктів, державну службу, вдосконалення діяльності виконавчо-розпорядчих органів, зміцнення законності й державної дисципліни. Головними для вчених-адміністративістів були проблеми вдосконалення системи органів управління, чіткого розмежування компетенції між ними, підвищення відповідальності кожного органу й посадової особи за доручену справу, розширення прав громадян і посилення їх гарантій тощо.

Після війни увагу вчених було зосереджено на проблемах підготовки єдиного законодавчого акта з адміністративного права. На жаль, ця робота не мала успіху, тому законодавець пішов іншим шляхом — проведення кодифікації правових приписів, що регулюють відносини окремих інститутів адміністративного права. Було прийнято Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення, КпАП, Основи законодавства України про культуру та інші акти.

В Україні адміністративне право викладали як до, так і після 1917 р. У навчальному плані 1921—1922 pp. Харківського інституту народного господарства на юридичному факультеті його читали за спеціальністю «Адміністративісти» як одну з головних дисциплін.

У розвиток адміністративного права в Україні суттєвий внесок зробили І. Пахомов, А. Клюшниченко, О. Бандурка, В. Опришко, які брали участь у підготовці законодавства стосовно забезпечення та реалізації прав громадян, про адміністративні правопорушення, наукових розробках проблем державного управління, діяльності місцевих органів державного управління, контролю в сфері державного управління, адміністративної відповідальності, адміністративного процесу. В 1975 р. О. Якуба видала підручник «Радянське адміністративне право (Загальна частина)». У 1986 р. за редакцією Р. Павловського вийшов підручник «Радянське адміністративне право».

2. Класифікація методів державного управління.

Методи державного управління - складна система способів і прийомів, які якісно розрізняються між собою. При їх класифікації необхідно виходити з того, що таке складне явище не може базуватися лише на якомусь одному критерії. Тільки сукупність класифікаційних засад дасть змогу всебічно, на науковій основі скласти уявлення про методи як наукову категорію та інструмент практичного управління. У науці є різні погляди щодо видів і конкретних методів державного управління, так само як і в світовій практиці ще й досі відсутня єдина загальноприйнята класифікація методів управління.

Класифікація методів державного управління:

а) за функціональним змістом методи управління розглядають з позицій відображення вимог законів управління, специфіки державно-управлінських відносин, принципів управління, об'єктивних закономірностей, у розкритті яких реалізується метод. За цим підходом можна визначити такі групи методів: адміністративні (організаційно-розпорядчі), економічні, правові, соціально-психологічні

б) за спрямованістю впливу методи управління розглядаються залежно від джерела (чи рівня) керівного впливу та за об'єктом управління. Відповідно розрізняють три групи методів: орієнтовані на загальнодержавний рівень; різноманітні структури (галузі, регіони, установи, організації тощо); окремих працівників.

в) за організаційними формами методи управління реалізуються у різних видах: тип впливу (акт, норма); спосіб здійснення впливу (одноособовий, колективний, колегіальний); часова характеристика впливу (разові та періодичні, тактичні та стратегічні, довготермінові та короткотермінові); особливості впливу (виправляти результати або запобігати їм, активно втручатися чи вичікувати).

г) за характером управлінського впливу методи бувають прямої чи непрямої дії. До першої групи належать методи правового регулювання, публічного адміністрування, що передбачають досягнення конкретного результату. Непрямий вплив (демократизація, оптимізація управління, оподаткування тощо) передбачає створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів.

При класифікації методів управління велика увага приділяється їх правовим аспектам - усі методи повинні відповідати чинному законодавству. Управлінські методи, що виділяються за їх змістом, спрямованістю, організаційними формами та характером впливу (з урахуванням правових аспектів) на практиці ізольовано не використовуються. Вони становлять систему методів, що реалізуються в процесі формування і розвитку управлінських відносин з урахуванням законів та принципів управління.

3. Провадження за зверненнями громадян.

Звернення громадян – це викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги у законодавстві України звернення громадян класифікуються за такими критеріями: по-перше, залежно від кількісного складу суб’єктів звернень (ст. 40 Конституції); по-друге, залежно від форми звернення (ст. 40 Конституції і ст. З Закону України «Про звернення громадян»); по-третє, залежно від змісту звернення (ст. З Закону України «Про звернення громадян»).

За кількісним складом суб’єктів звернення поділяють на: а) індивідуальні та б) колективні.

Залежно від форми звернення поділяють на: а) письмові та б) усні. При цьому законодавець конкретизує сутність письмового й усного звернення (ст. 5 Закону України «Про звернення громадян»).

Письмовим є звернення, яке надіслане поштою або передано до відповідної установи. Така передача може бути здійснена громадянином як особисто, так і через уповноважену ним особу1. Письмове звернення має бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати.

Усним є звернення, що викладено громадянином на особистому прийомі у відповідному органі та записано посадовою особою.

Залежно від змісту звернення поділяються на: а) пропозиції (зауваження), б) заяви (клопотання) та в) скарги.

Пропозиція (зауваження) — це звернення, в якому висловлюються думки у вигляді порад, рекомендацій щодо вдосконалення правової основи та організації діяльності органів управління, умов життя громадян, забезпечення законності тощо.

Заява (клопотання2) — це звернення громадян у якому викладаються: а) прохання щодо сприяння у реалізації своїх прав та інтересів; б) прохання у письмовій формі щодо визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод (клопотання); в) повідомлення про порушення чинного законодавства, г) повідомлення про недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, посадових осіб.

Скарга — звернення з вимогою щодо поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.

Слід зауважити, що наявність законодавче визначених класифікацій не виключає науково-дослідних підходів до цього питання. Так, звернення громадян можна класифікувати за адресатами звернень, за сферами управління, їх можна поділити на територіальні, галузеві, функціональні; перспективні і ретроспективні; матеріальної і процесуальної спрямованості; визначені відповідно до законодавства і невизначені або анонімні; на такі, що підлягають розгляду, і такі, що розгляду не підлягають.

Стосовно останньої групи, тобто звернень, що розгляду не підлягають, законодавець вважав за доцільне зафіксувати їх в окремій статті Закону України «Про звернення громадян». Це ст. 8, що містить два принципові положення; по-перше, це визначення анонімного звернення. По-друге — точний перелік звернень, що не підлягають розгляду.

Анонімним є письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство.

Розгляду не підлягають: а) анонімні звернення; б) повторні звернення від одного і того самого громадянина, з одного і того самого питання, до одного і того самого органу за умови, що перше звернення вирішено по суті; в) звернення з порушенням встановлених законодавством термінів; г) звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Білет 27..