48. Выдмыннысть земельних сервітутів від емфітевзису

Сервітути встановлювалися або для створення певних вигод при експлуатації земельної ділянки (земельні сервітути), або на користь певних осіб (особисті сервітути).

Сервітути, які стосувалися землі, називалися земельними або предіальними. Земельні сервітути — це речові права на чужі зе­мельні ділянки, що межують з якою-небудь земельною ділянкою і призначені для її користі. Отже, обов'язковою була наявність двох ділянок: пануючої й обслуговуючої. Земельні сервітути були постій­ними, їх власники могли змінюватися, а сервітути залишалися.

Римське право для всіх земельних сервітутів встановлювало такі вимоги:

обслуговуюча ділянка мала бути корисною для будь-якоговласника пануючої ділянки;

ділянки повинні були знаходитись поряд;

облуговуюча ділянка мала бути здатною забезпечуватиϲʙᴏїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійну, ане термінову потребу пануючого наділу;

Залежно від видів земельних ділянок земельні сервітути поділя­лись на сільські і міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то сервітут був міським. До земельних сільських сервітутів належали дорожні й водні сервітути.

До дорожніх сервітутів відносили: право проходу пішки, проїзду на коні або на носилках, право прогону худоби, проїзду возом з вантажем.

Водні сервітути - це право проведення води, право черпати воду з чужого джерела, право вигону худоби на водопій.Крім вказаних, існували також сервітути на добування глини, піску, вапна.

Емфітевзис (лат. emphyteusis - насадження) - це право використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб у випадку наявності у особи потреби і можливості такого використання. Емфітевзис полягав у наданні користувачу (емфітевту) власником земельної ділянки строкового права землекористування за умови використання землі для сільськогосподарського виробництва. Вказане право землекористування могло відчужуватися емфітевтом і переходити у порядку спадкування.

Підставою встановлення емфітевзису найчастіше був договір між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання використовувати її з метою сільськогосподарського виробництва. Строк і інші умови дії договору про емфітевзис визначалися за домовленістю сторін. Виходячи із характеру використання земельної ділянки (сільськогосподарське виробництво), договір зазвичай мав довгостроковий характер.

. У разі відчуження емфітевзиса власнику надавалося переважне перед іншими особами право на його придбання за оголошеною ціною та на інших рівних умовах. Про намір продати право користування чужою земельною ділянкою емфітевт був зобов’язаний повідомити її власника.

49. Втрата права власності; захист права власності

Як індивідуалізоване право, право власності зумовлювалося життєвої та правової долею, по-перше, суб'єкта права, по-друге, предметом права або річчю. Втрата власності могла відбуватися внаслідок зміни фактично-фізичних обставин, пов'язаних з матеріальною долею суб'єкта та об'єкта права, так і внаслідок зміни чисто правових обставин, кваліфікуючих становище суб'єкта, об'єкта права і самий режим речового права.

Власність належить не речі, але особі, - тому зникнення суб'єкта тягне втрату права власності на дану конкретну річ. Так само право власності припиняється при применшення статусу власника - цивільному або становому, причому воно не зберігається, навіть якщо в новому статусі особа мала потенційну можливість стати власником за нормами іншого, нерімского цивільного права . Втрату права власності на річ вилучити і загибель самої речі (або знищення) - загибель як фізична, так і юридична. Під фізичної загибеллю розумілося повне знищення речі (вино випито, хліб спалений) або приведення її у такий стан, коли вонавтрачала свої визначальні якості (статуя розсипалася на шматки мармуру.). Під юридичною загибеллю розумілося вилучення речі з цивільного обороту за рішенням магістрату або суду.

Право власності конкретної особи припинялося з обмеженням його права за змістом, перетворенням його в інше речове право внаслідок тих чи інших юридичних наслідків (застави, виникнення спільної власності), а також в силу відчуження і передачі права власності на річ іншій особі в порядку приватноправових угод. Нарешті, можливо було позбавлення права власності всупереч волі власника: фізична втрата речі, викрадення її, знищення внаслідок правопорушень з боку третіх осіб.